Chapter Text
Вечір минув дуже затишно. Рі просто танув, огорнутий турботою, посмішка не сходила з його обличчя, і щоразу, як Домінік торкався до нього, обіймав чи побіжно цілував у щоку, його накривало хвилею тепла. Він закохувався так швидко і сильно, як ще ніколи в житті, й так боявся, що ось-ось, із хвилини на хвилину, його щастя лопне, наче мильна булька, що не міг повністю розслабитися. Після вечері він запитав у Домініка, чи можна перепакувати подарунки, що не давали йому спокою дисонансом кольорів, усівся під ялинкою і витратив півгодини на виправлення тих «страшних» помилок. Лише після цього йому вдалося трохи заспокоїтися і повірити, що цей неймовірний хлопець, цей домашній затишок і ялинка – усе це належить йому, принаймні до ранку.
Домінік висловив трохи надмірне захоплення бантиками, які Рі сконструював із паперу й стрічок, а потім повів його до свого робочого кабінету, ввімкнув три величезних монітори й показав гру, яка ще перебувала у розробці. То був справжній казковий світ, наповнений магічними створіннями й артефактами, і Рі навіть трохи пограв за ельфа, підозріло схожого на нього. Коли він запитав, чи не надихався Домінік його образом, той настільки мило зніяковів, що Рі просто був змушений його поцілувати.
Єдине, що насторожувало Рі протягом усього вечора – це те, що Домінік не навіть не намагався із ним переспати. Так, вони цілувалися, але не було жодних дотиків нижче пояса, намагань запустити руки під светр чи притиснути Рі до якоїсь вертикальної чи горизонтальної поверхні, як полюбляли його «папіки». Коли настав час лягати спати, він не запропонував разом прийняти душ, а натомість приніс Рі блакитну піжаму в сніжинках. «Та хто в біса пропонує хлопцю, якого щойно цілував, спати в піжамі? - роздратовано думав Рі, поки Домінік був у душі. – Добре, хоч на дивані не постелив». Діждавшись, поки ванна звільниться, він показово проігнорував те плюшеве оверсайз-непорозуміння, помився і вийшов у самому рушнику. Домінік, який уже встиг одягнутися в таку саму плюшевість, тільки з оленями, і влягтися у ліжко, хотів було щось сказати, але втратив дар мови, коли Рі скинув рушника, взяв піжамні штани й дуже повільно їх надягнув, не відриваючи погляду від хлопця.
- Що? – невинно покліпав Рі у відповідь на шокований вираз обличчя Домініка.
- Т-та нічого, - пробелькотів той і прокашлявся. – Просто ти дуже гарний.
- Справді? – промуркотів хлопець, підійшов до ліжка, заліз під ковдру й підібрався впритул до Домініка. – Ну, то зроби з цим щось.
Не дочекавшись жодної адекватної реакції, Рі вирішив узяти справу в свої руки й поцілував Домініка в губи, потім усипав поцілунками лінію підборіддя, шию, ковзнув рукою під піжаму, де на нього чекало стільки скарбів: і затверділі горошинки сосків, і м’якеньке волосся на грудях, і ще м’якіше – внизу, на доріжці, що вела від пупка до…
- Зажди, - видихнув раптом Домінік і перехопив його руку, що вже підібралася до поясу штанів. – Зачекай, будь ласка.
Рі припинив цілувати його в шию, підняв голову й насторожено глянув на нього.
- Щось не так? Тобі не подобається?
- Ні-ні, все так, - запевнив його Домінік, але руку не відпустив. – Просто… мені треба сказати тобі дещо.
У хлопця серце захололо в грудях від цих слів, що загрожували зруйнувати його ідилію. «Що ж… рано чи пізно це мало закінчитися. Краще – рано». Він забрав свою руку, відкинувся на подушки й рівним, беземоційним тоном промовив:
- Ясно. Здається, я знаю, що ти хочеш мені сказати.
- Знаєш? – здивувався Домінік.
Рі кивнув.
- Твій хлопець.
- Що?
- У тебе є хлопець. Маркус. Я чув, як ви розмовляли по телефону.
- О господи, - розсміявся Домінік. – Та ні, Маркус – мій найкращий друг! У нього були особисті проблеми, і того вечора я мусив поїхати до нього, щоб допомогти, от і все.
У Рі відлягло від серця, він легенько посміхнувся й знову пригорнувся до Домініка.
- То у тебе немає хлопця? І ти не збирався пропонувати мені секс утрьох чи відкриті стосунки? Не те, щоб це погано, просто...
- Ні, ні і ні, - відповів Домінік і обійняв його. – Як ти навіть подумати міг, що я ділитиму тебе з кимось?
- Тоді що? – нетерпляче запитав Рі. – Чому ти мене зупинив?
Хлопець зітхнув і трохи помовчав, збираючись із думками, перш ніж сказати:
- Я – демісексуал.
- Що? – перепитав Рі.
- Демісексуал. Це коли не можеш…
- Ні, я знаю, що таке демісексуальність, - перебив його хлопець.
- Добре, що ти знаєш, але дозволь мені розповісти своїми словами, гаразд? – попросив Домінік, і коли присоромлений Рі кивнув, продовжив: - Знаю, це незвично для чоловіка, тим паче - для гейської тусовки, тому я й часто почуваюсь у ній зайвим. Мені не досить комфортно на початку стосунків, коли я ще погано знаю хлопця. Мені треба… звикнути до його присутності, до його дотиків, поцілунків, до відчуття його тіла поряд з моїм. Справа не в тому, що я не хочу тебе, розумієш? Бо я дуже хочу. Чесно. Просто, якщо ми зараз продовжимо, в якийсь момент я відчую, що я не готовий, збудження зникне, і буде ніяково нам обом. Я розумію, що це складно, що це – проблема для людей, які влаштовані інакше, яким важко чекати, але… такий вже я є. Ти не поспішай, подумай, і якщо вирішиш, що це не для тебе – я зрозумію, хоч і дуже сумуватиму. Багато моїх стосунків руйнувалися на цьому етапі, тож… це не буде несподіванкою.
- Ніккі, - прошепотів Рі й ніжно доторкнувся до його щоки, вкритої легенькою, приємно колючою щетиною. – Ти хоч усвідомлюєш, який ти дивовижний?
- Що ти вигадуєш? – зніяковів Домінік.
- Та я був би останнім недоумком, якби покинув тебе через таку дрібницю, - продовжив Рі. – Бо ти – чудовий. Турботливий, ніжний, розумний, трохи кумедний і збіса сексуальний. Ще й готуєш офігенні м’ясні кульки! Ти з ґлузду з’їхав, якщо вважаєш, ніби я візьму й піду від усього цього лише через те, що… ти потребуєш трохи часу.
Домінік зітхнув з полегшенням і пригорнув його міцніше.
- Це ти – чудовий. Ще ніхто не казав мені таких слів. Дякую, мій різдвяний ельфе.
- Ага-а-а, значить, той ельф таки із мене змальований! – переможно вигукнув Рі, знову поцілував його в шию, схаменувся й запитав: - Ой, а мені можна це робити?
- Можна, - тихенько й задоволено розсміявся Домінік. – Навіть треба. Так я швидше до тебе звикну.
Рі ще трохи подосліджував губами його шию, підборіддя, ключиці, поки Домінік обережно гладив долонями його оголену спину, торкався плечей, заривався пальцями у буйні, світлі кучері… А потім вони просто лежали мовчки, обійнявшись, звикаючи до серцебиття одне одного, потихеньку виплітаючи і зміцнюючи зв’язок, що лишатиметься нерозривним ще багато років.
- Ти так і не поїхав додому? – раптом прошепотів Домінік, коли вони вирішили, що вже пора спати, і вимкнули світло. – Ти казав, що забереш речі.
- Не зміг, - так само пошепки відповів Рі. – Це… важко. Для батьків я – справжнє розчарування, Ніккі. Але я хотів би забрати свої книжки. Коли матиму куди їх поставити, звісно. Я скучив за ними.
- Я міг би звільнити для тебе поличку, - сказав Домінік.
Тієї миті Рі вперше зрозумів, що значить вираз «метелики в животі». Це було лоскотно, але збіса приємно.
- Ти пропонуєш мені розділити з тобою книжкову шафу чи орендну плату? – діловито запитав він, намагаючись приховати посмішку в голосі.
- Н-ну, я не орендую цю квартиру, вона моя, - заперечив Домінік. – Але можна розділити комуналку.
- Це офіційна пропозиція? – уточнив Рі.
- Так. Переїжджай до мене, будь ласка.
Хлопець аж скрикнув від радощів (тихенько, щоб не налякати своїх майбутніх сусідів) і міцно обійняв Домініка.
- Дякую. За все і… за те, що ти є. Ти – мій найкращий дарунок на Різдво.
- А ти – мій, - відповів Домінік, цілуючи його в щоку. – Якщо схочеш – за книжками поїдемо удвох. Я ж і транспорт маю.
- Так. Це було б ідеально, - відповів Рі, вже уявляючи вираз обличчя своїх родичів, коли він привезе додому не дівчину, а хлопця.
- Слухай, то що це за ім’я – Рі? – запитав раптом Домінік. – Ти мені так і не відповів тоді.
- Дуже просте ім’я. Анрі. Як Генрі, тільки френч-стайл, - відповів хлопець. – Ми – французи за походженням. Дідусь із бабусею переїхали до Бельгії після одруження, а потім вже – до прикордонного містечка в Нідерландах.
- М-м-м… обожнюю французьких хлопчиків, вони такі солоденькі, - посміюючись, пробурмотів Домінік і спробував поцілувати його, замість чого отримав легенький ляпас і вимогу детального звіту щодо кількості й характеристик усіх французьких хлопчиків, котрих йому випало «скуштувати».
… То була найкраща ніч у житті Рі. Він спокійно спав, уперше за багато місяців, знаючи, що вранці турботливий, шикарний хлопець відвезе його на улюблену роботу, ввечері забере, і вони удвох приготують святкову вечерю. Мерехтітиме гірлянда на ялинці, виграватиме червоне вино у келихах, звучатиме щирий сміх і різдвяні пісні. А потім, наступного дня, до них приїде сестра Домініка із маленькою Флорою, і дівчинка буде в захваті розгортати подарунки, які так натхненно перепаковував Рі й так дбайливо обирав її дядечко. Рі подарує Флорі один зі своїх перстнів – із зображенням полярної сови – і так виборе для себе її прихильність на багато років уперед.
Місяць потому вони разом поїдуть до Хюльста, і Рі нарешті розповість батькам про університет, про свою нову роботу і про те, що цей красень, що приїхав з ним – не друг, а його коханий. Ще він розповість, що записався до танцювальної школи для дорослих, і вчиться танцювати контемп. Батьки не відразу приймуть усі ті звістки, не відразу схвалять і підтримають, але Рі буде терплячим, бо Домінік навчив його чекати… не поспішати і не метушитися. Бо іноді людям просто потрібен час.
Те Різдво стало поворотним пунктом у житті Рі. Він часто згадував про дивні події, які звели їх з Домініком, і розповідав йому про завірюху, що нібито виконала його бажання, але Ніккі тільки сміявся, сприймаючи це як жарт. Хоч він і створював магічні світи, у магію в реальному світі не вірив. Рі спочатку сердився на нього за це, але згодом заспокоївся, бо врешті-решт неважливо, чи магія то була, чи звичайний збіг. Хай там як, він отримав усе, чого хотів на Різдво. Найважливіший і найбажаніший подарунок всіх часів – кохання.