Chapter Text
Понеділок
- Тооож?
- Шо?
- Шо вчора сталося?
- Нічого не сталося.
- Не пизди, ти світишся, як центр Львова напередодні Різдва. Ану кажи, шо було!
- Та відчепись від мене, у тебе інших справ нема чи шо?!
- Чон Юнхо, скажу прямо – ти виглядаєш як людина, яка нарешті поїбалася. А оскільки я кращий працівник у сфері дойобів, відмазуватися тобі сенсу нема, та шо давай, не тягни кота за жало і розказуй!
Юнхо безнадійно виє і впускає голову на коліна.
Колись Господь над ним змилостивиться, і забере назад свого найвонючішого янгола на ім’я Чон Уйон. Але явно не сьогодні.
- Ну було. Все? Чи тобі у подробицях?
- Звісно у подробицях. Бажано, у найгарячіших. Хто це був, коли, де, як, скільки – все мені викладай.
- Ти насправді не хочеш знати.
- Давай не випробовуй моє терпіння.
- Той стрьомний тіп, який у нас вічно накупає всякого.
-… Хах! Хахахахахах, ой, не можу! Дуже смішно, але від теми не відходь.
- Я не відходю.
- Жарти жартами, а я тебе серйозно питаю.
- Я серйозно.
Юнхо оглядає полиці, які давно не протиралися від пилюки і думає, що пора б влаштувати генеральне прибирання з руханням всього звідусіль.
- … Ти гониш. Ти ж гониш?
- Та ні.
- Юнхо.
- М?
- У тебе точно все в порядку?
- Що ти маєш на увазі?
- З головою.
- Не думаю.
- Ффф…Ясно.
Уйон круто розвертається на стільчику, невдоволено надуваючи щоки і всім своїм виглядом показуючи, що він обідився. Ну і правильно, за касою теж повно роботи, якраз сьогодні понеділок, потрібно перевірити баланс за минулих тиждень, а це кожного разу така морока, що хоч вішайся. Та і взагалі.
- Ні, ну але ВСЕ Ж ТАКИ, ЦЕ РЕАЛЬНО ТОЙ ПОЦ?!
- Так.
- Юнхо, просто чому!
- Так тобі все і скажи.
- Тобі хоч сподобалося?
- Ну, так.
Так. «Сподобалося» - це явно не те слово. Таке в одне слово не вмістиш, але якщо рай існує, то це було максимально близько до нього. Або до поїдання смаженої картоплі зі сковорідки серед ночі, поки всі в хаті сплять.
Так, до картоплі навіть ближче.
- І ти шо, тепер будеш постійно з ним трахатися?
- Я не знаю.
Юнхо справді не знає.
Ну тобто, так, це була шикарна ніч, і він точно не проти того, щоб її повторити. Але об’єктивно – чи захоче хтось на повному серйозі займатися сексом з _ним_ ще раз.
Непропорційні довгов’язі руки, зсунуте, постійно втомлене обличчя, вічно примружені через поганий зір очі, сховані за товстезними окулярами. І найголовніша проблема – жирова орбіта над поясом штанів.
Юнхо навіть думати не хоче про те, що його Обсесія справді могла це все бачити. Так, він настояв на тому, щоб світло було вимкнене, бо на куражі вже зайшов надто далеко, щоб просто піти геть. Але в той же час він добре розуміє, що ніхто при здоровому глузді не схоче їбати купу жиру НЕ по приколу.
Ніколи.
Тому, як би сильно він не мріяв про те, що хтось раптово закохається у його посередню і абсолютно невидатну особистість – це так не працює і ніколи не працювало. Допоки ти стрьомний жирдяй, твоє місце на лавці одиноких одинаків, не заслуговуючих на увагу інших людей.
Це ж очевидно.
- Альооо! АЛЬО! ЧОН ЮНХО, ВИКЛИКАЄ БАЗА!
- Шо тобі ще треба?
- Я тебе втретє уже питаю, шо бляха значить твоє «не знаю». Секс – це не якесь філософське питання бутності, ти або Так або Ні. Третього не дано.
- Блять, Уйон, я тебе так люблю, ти й знать не знаєш. Від’їбися від мене, по-братьскі, сил уже нема.
- А ти як довбойоб відсталий мені не відповідай, я і від’їбуся швидше. Не розглядав такий варіант?
- Нє.
- А тепер серйозно.
- Ммм. Нє.
Юнхо відвертається і йде геть у саму віддалену частину магазину, показуючи, що розмову завершено. Можливо, іншим разом він би залюбки вилив на Уйона всі свої внутрішні переживання, пожалувався на несправедливе життя, жорстоку долю і власну безхребетність.
Але не сьогодні.
Сьогодні у нього за розкладом самокопання під пиво у пустій холодній квартирі. А ще потрібно речі перебрати у корзині і випрати те, що стало домом для нових бактеріальних цивілізацій багато тижнів тому. А ще замовити щось поїсти б було добре. А ще…
Телефон у кармані коротко вібрує, сповіщаючи власника про нове повідомлення.
*
- Привіт. Зайнятий сьогодні?
- Хто це?
- Отак значить, да? Поматросив одну ніч і вже ім’я моє забув ☹
Блять? Не може бути? Він точно нікому не давав свій номер, тим паче Йому!
- Звідки у тебе мій телефон?
- Психдиспансер, паспорт і кредитна історія, пам’ятаєш? Я ж справді усе перевіряв)
- Псих.
- Так, але убезпечений від інших психів. То що?
- Сьогодні не зможу.
- Настільки важко відірватись від гумових вагін?)
- НІ! Просто інше.
- Ок. Тоді коли? У мене теж, знаєш, розклад.
Тьху ти, розклад у нього, ти подиви. Юнхо знає, який там розклад. Власне, Юнхо знає _весь_ розклад. І це справді кріпово, якщо задуматися.
- П’ятниця? У мене перша половина дня у зміні.
- Добре. Я за тобою зайду.
- Не треба, я сам прийду!
- Так швидко згадав, де я живу?
- … Ти за мною зайдеш.
- *3*
*
Це зовсім не чергова зустріч для поїбушок. Він просто побачиться з ним, скаже, що вся ідея про «роль другого плану» була невдалою, і вони розійдуться. Той Хлопець знайде собі для роботи когось більш привабливого. І більш нормального.
Так.
І це зовсім не образливо і Юнхо навіть ні крапельки не шкода відмовлятися.
Вівторок
Фото. Ще фото. Ще фото.
- Та блять!
Юнхо відкидає телефон в сторону, на ходу натягаючи на себе кофту.
*
- Я можу сьогодні заглянути до тебе?
- Тобі щось потрібно?
- Ні, просто хотів подивитися на тебе поуважніше *3*
- Я сьогодні не працюю
- Шкода. В такому випадку, з тебе пара фоток, інакше я смертельно ображуся
- ? Яких ще фоток?
- Гарних. Цікавих. Бажано в трусах, але якщо без них – це буде тільки плюсом ;Р
*
Впродовж останньої години він намагався зробити хоча б одне адекватне фото, але абсолютно кожне не те щоб було просто невдалим, а як назло лише підкреслювало кожну зайву складку на тілі, відображаючи не Юнхо, а якогось заплившого алкаша-домосіда.
Уйон каже, що потрібно просто займатися спортом і все буде нормально.
Мама каже, що він насправді худющій і точно не доїдає у тому свойому гОроді.
Чонхо каже «Ти серйозно? У тебе інших проблем нема, окрім як мені мізки робити?»
Юнхо не бачить, яким чином це могло б змінитися, зважаючи на те, що він ненавидить спорт і обожнює булочки з пекарні прямо навпроти його будинка.
Тому, шо в трусах, шо без трусів – а все одно як лох.
Рука сама тягнеться до телефону, і він не може точно пригадати, в який момент почав заходити на добре знайомий акаунт на автоматі.
Ось тут гарна фотосесія у стилі дарк-фентезі, з фантастичним мереживним бюстом і оксамитовими рукавичками. Бюст гарно підкреслює грудні м’язи, а кристалик у формі серця тьмяно виблискує з... ну ви зрозуміли*.
А тут Овервоч. Броня – вищий клас, явно влетіла в копієчку, бо з такою деталізацією це точно кілька тисяч баксів, не менше. Рефлекс від неону на пресі – справжнє мистецтво, а міні-меджик ванд** не викликає сумнівів у тому, що з її допомогою можна творити справжні дива.
І оця, його улюблена – з геловінською відьмою. І чарівною мантою***. Атласний широкий корсет формує нереальний силует талії, а і однотонні панчохи, пристебнуті до мерехтливих гартів на підкачаних стегнах будь-кого зведуть з розуму.
Юнхо в тисячний раз проходиться поглядом по фото. Ну хіба жива людина може так добре виглядати? Це навіть відчувається нереально.
Дзеркало уїдливо відбиває світло ліхтаря за вікном, показуючи Юнхо його власне відображення – звичайне, неідеальне, недолуге. Незграбне.
Він більше за все на світі не хоче, щоб хтось його бачив.
*
- *фото надіслано*
- Ти просто прислав мені селфі?
- Мені особливо нема чого показувати
- Знаєш, я б міг подумати, що ти стидаєшся, але ми наче як вже переспали, тож…
- Там було темно!
- Той раз був не для камер. Ти ж розумієш, що в темряві не познімати?
*
Середа
- Так ви тепер типу зустрічаєтеся чи шо?
- Уйооооон!
- Це не мені, це для науки.
- Для якої? Ти йдеш на доктурську ступінь з дойобології?
- Так. І так. Так шо?
- Не зустрічаємося ми.
- Хм. Дивно. Не те щоб я засуджую, але знаєш, чєл міг би бути і попрощє – все-таки трахатись з фріками не багато бажаючих, тим паче ти теж не якийсь маніяк-психопат. Дуже навіть женіх, так би мовити не по акції. Я до того, шо з великою вірогідністю ти найкращий варіант з доступних.
- Це смішно.
- М? Чому це?
Бо, як виявилося на практиці, з них двох саме Юнхо – стрьомний фрік.
Знаєте, у роботі в магазині для дорослих, загалом, все функціонує так само, як в будь-якому іншому (магазині): у вас теж є необхідність приходити заздалегідь, готувати робочий простір, слідкувати за покупцями у залі, відкривати і закривати касу, приймати товар і далі за списком.
І так само, як в звичайних магазинах, у секс-шопах трапляються особистості, які приходять з єдиною ціллю – вчинити скандал. Бажано, у першій половині дня, щоб більша частина цього самого дня була пересрана.
- Хлопчику, я тобі ще раз кажу – я ледь не вмерла! Мені довелося викликати швидку! І мене відвезли до платної лікарні! Я ваш магазин за це засудю!
Праве око характерно тіпає. Юнхо з останніх сил намагається тримати себе в руках.
- Пані, мені дуже прикро, що так сталося, але я вкотре наголошую – усі екземпляри їстівної білизни мають у своєму складі цукор і не є безпечними для діабетиків. Попередження про це також є на етикетці товару і, зважаючи на це, магазин не несе відповідальність за вашу безпеку і здоров’я.
- В мене зять прокурор! Ви всі з голими сраками залишитесь, я вам обіцяю!
- Ви можете викласти скаргу у спеціальному зошиті або оформити її у електронному вигляді і надіслати на пошту комерційному директору магазина.
- А я так і зроблю! Я про вас все напишу, щоб всі знали, які тут шарлатани працюють!
Якби вбивство однієї людини за все життя було законним, Юнхо б не вагаючись витратив цей шанс прямо зараз. Бо цей день уже просто не може стати гірше.
Зміну знову довелося закривати одному, бо Уйон кудись упиздував. «Дорослі справи, підростеш - зрозумієш». Шоб підказує Юнхо, що збиратися на блядки це не дуже то й дорослі справи, але нехай. Це ж Уйон.
*
- Ти зайнятий?
- Йду додому
- Ок, тоді швидке питання. Що краще: віброяйце чи віброкуля?
- Залежить від того, для чого використовується
- Для сай-фай фотосету?
- Куля буде схожа на типовий інструментарій з хентай-муві, а яйце – на акт злуки з прибульцем
- Зрозумів, візьму яйце. Ти такий розумний *3*
*
Останнє повідомлення дзвенить відлунням у голові, аж поки Юнхо не завалюється в квартиру.
Хтось справді вважає його розумним?
Лежачи на дивані у темряві кімнати і слухаючи шум машин десь далеко у відкритому вікні, Юнхо раптом думає, що, взагалі-то, це дуже образливо. Він же не якийсь черговий збоченець, якому б тільки дивитися на чужі оголені тіла і тонути у безкінечному задоволенні своїх фізіологічних потреб. Йому, між іншим, цікаво і все інше, за межами сексу.
Наприклад, ті малочисельні текстові публікації, які він час від часу переглядає так само, як і улюблені фотографії. Взяти хоча б роздуми про місце середньостатистичної людини в сучасному капіталістичному суспільстві, або монолог про суб’єктивність щастя і концепцію вдоволеності власним життя відносно інших, умовно більш успішних людей.
Юнхо подобається читати книги, цитати з яких він бачив на акаунті, подобається слухати пісні, прикріплені до нових знятків, подобається дивитися фільми, на які посилаються окремі образи.
Він думає про це все, коли стоїть у душі вранці, коли снідає, йде на роботу, прогулюється у парку, споглядає людей на вулиці, готує вечерю, миє посуд, висовується у вікно на кухні, намагаючись побачити зорі.
Він думає про те, що хотів би дізнатися більше про людину, яка знаходиться з тієї сторони екрану, але одна справа знати когось у віртуальному просторі, і зовсім інша – у реальному.
*
- *фото надіслано*
- ? Ти здається чатом помилився
- Та ні, просто хотів показати тобі, яку гарну кішечку зустрів дорогою до студії. Не варто було?
- Кішка справді гарна. І листочок смішно на голові лежить
- Радий, що тобі сподобалося ;3
- *фото надіслано*
- Ти дивишся новий сезон Бриджертонів?!
- Ти його так нахвалював у вчорашньому пості, що я не зміг встояти
- Обов’язково потім напиши, як тобі!
- Добре, я напишу
- *3333*
*
Четвер
- Коли, кажеш, все почалося?
- М?
- Ну, ти і отой твій фрік – коли ви почали мутити?
- Він не мій, це по-перше. По-друге, не так давно. А по-третє, ти зараз коробку з маслом впустиш.
- Блять!
- Вау, Чон Уйон, який ти нарцис– стільки грошей і всі на себе.
- Іди в пизду. Або нахуй. Я не засуджую чужі вподобання, окрім тих випадків, коли людина надає перевагу бути крисою.
- Важко, мабуть, з самим собою уживатись.
- Рот.
- Я тихіше самої тиші.
З мінусів, якщо про це дізнаються, у них з Уйоном утримають мінімум по пів зарплати за все, що було в коробці. З плюсів – Уйон тепер пахне, як сам Секс.
- Це ж звичайне масло, так?
- Пхпхп, ні, це масажне з афродизіаком.
- Бляяять.
- Ну зате ти тепер прямо як той чєл з реклами Акс Ефект.
- Сподіваюсь, на мене впаде найгарячіший янгол з тих, шо у них там є.
- Дай боже, у даному випадку – буквально.
Уйон справді дуже смішний. І гарний друг, незважаючи ні на що. Юнхо інколи задумується, коли ж вони познайомились і де він взагалі взявся, той Уйон. Але згадати ніколи не виходить. Може воно і на краще.
- Так наскільки давно ви тойво з тим чуваком?
- 14-го стрілись****.
- На день всіх закоханих, серйозно? То може це знак?
- Дорожній?
- Божественний. Раптом все сталося саме у день, присвячений любові, бо це зірки так розпорядилися твоєю долею, і це твоє справжнє кохання на все життя!
- Ага, звісно. Адже кохання на все життя саме так і зустрічають.
- Чого ти такий песиміст? Між іншим, в житті завжди має бути місце якомусь чуду чи неймовірному співпадінню, чи задумці всесвіту – будь-якій пріколюхі, в яку можна вірити.
- Уйоне, якщо я буду вірити у «якусь пріколюху», я остаточно втрачу мотивацію жити це життя самостійно. Віра у надприроднє деструктивна.
- І ти справді ні у що не віриш?
- Ні.
Брехло.
Юнхо ні в що не хоче вірити так сильно, як в те, що справжнє кохання саме його знайде, коли настане час. Бо в той єдиний раз, коли він сподівався на власні сили і щось робив – доля обійшлася з ним не лагідно, і він добре вивчив цей урок з надмірними сподіваннями на неможливе.
За вікном періщить дощ, всередині магазину тихо і пусто, лише чути чуже сопіння з підсобки. Юнхо вкотре поправляє речі на прилавку і згадує свої буремні підліткові роки.
Здається, це був дев’ятий чи десятий клас, бо всі його друзі вже щосили намагалися поводитися як дорослі, але все ще виглядали, як мала чєпуха. Чудовий час, коли всі хороші дітки зайняті тим, що готуються до випускних та, далі, вступних екзаменів у ВНЗ своєї мрії. Чи мрії своїх батьків, неважливо.
А от погані дітки старанно шукають нагоди влізти у неприємності, дістати десь якомога більше алкоголю на якомога довший проміжок часу і якомога швидше з кимось переспати.
Тодішні «друзі» Юнхо відносилися саме до цієї категорії, тому майже всі розмови так чи інакше зводилися до двох знаменників – бухло і секс. Частіше у доволі грубому і тривіальному контексті, але інколи бували і проблиски дитячої романтики у вигляді косих віршів про любов і таких самих косих пісень під два акорди на гітарі.
У нього вони, до речі, теж були, і навіть не по одному екземпляру, бо Перша Красуня Школи. Ну знаєте, класична ситуація, яка відбувається в кожному класі, куди не плюнь: є найгарніша дівчина на селі, за якою стеляться хлопці, як трава на сінокосі, і є товстий незграбний зануда в таких самих товстих окулярах, який по вуха закоханий в неї.
Оце і була ситуація. Вірніше, це була частина ситуації.
Бо сама ситуація сталася на її Дні народження, куди Юнхо пощастило потрапити якимсь дивом просто тому, що запрошення отримала мало не вся школа. Звісно, не скористатися таким шансом, щоб озвучити нарешті всі свої ніжні дитячі почуття, було неможливо.
Все, що він пам’ятає зараз, після більше ніж десяти років, це величезний натовп у тісній квартирі, купу чужих рук і очей, ріки горілки і ріжуче «Іііііу, ти що, справді думаєш, що я колись зверну увагу на ТЕБЕ? Ти в дзеркало себе бачив взагалі? Здається, ти не тільки жирний, але ще й тупий – ну точно як свиня!»
Сотні голосів з усіх сторін народжували єдину какофонію з реготу і підколок, намагаючись колупнути поглибше за інших, ранити посильніше за інших, бути винахідливіше за інших.
Це, до речі, саме того року йому підкинули з десяток різних секс-іграшок з огидними записками про «єдине, що тобі світить».
І це саме того року він перевівся до іншої школи.
З тих пір Юнхо надає перевагу керуватися якраз оцією чушнею, про яку любить тріпатися Уйон – якщо тобі призначено незрозуміло ким звідкись згори, то твоя любов обов’язково знайде тебе. Навіть попри те, що ти працюєш у секс-шопі, не заводиш нових знайомств, а у вільний час сичуєш вдома замість того, щоб кудись виходити.
- Що якщо твій дивний фрік справді і є твоя доля?
- Ще раз кажу – він не мій.
- Ну це лише поки!
- Звучить, як вирок.
- Годі драматизувати, я по очам бачу, що ти зі мною згоден.
- З тим, що це доля?
- З тим, що він лише _поки_ не твій.
- Нагадай, як ти від «він дуже стрьомний» перейшов до «він твій мужик»?
- У мене активно-підтримуючий тип дружби.
- Ага, от сьогодні, наприклад, ти підтримуєш лібідо всього району своїм неповторним запахом.
- Ой, всьо, іди нахуй!
- Одразу після тебе!
*
- Ти тепло вдягнутий?
- ???
- Я бачу за вікном дощ, і маю сумніви, що за два квартали сухо і світить сонце
- Ти поводишся як матуся
- Мені багато хто про це каже
- Зрять у суть
- Парасолька є?
- Я добіжу так
- Я можу тебе зустріти. Якщо хочеш звісно!
- Дякую, це зайве, правда
- О. Ну добре. Не виходь під саму зливу, зачекай поки все стихне хоч трохи.
- Так, мам, добре, мам хдд
*
Ці діалоги щодня стають що дивнішими. Не те щоб Юнхо був проти, просто… Дивно, от і все. Він не розуміє, що саме відчуває, і не хоче витрачати час на те, щоб розібратися. В будь-якому разі, що б це не було, воно скоро скінчиться.
Так буде краще для нього. Так буде краще для всіх.
*
- Ти вже вдома?
- *фото надіслано*
- ТИ ВЗАГАЛІ ВЕСЬ МОКРИЙ?????
- Дощ застиг на півдорозі
- Швидко грійся, ти чого! А раптом простуду підчепиш Т-Т
- Ти прям так хвилюєшся за мене?)
*
Вдома добре. Тепло, сухо, гора немитого посуду у раковині. Все таке рідне, аж блювати хочеться.
Чайник шумно бурлить, нагріваючи воду, і тихо клацає перемикачем на кришці.
Юнхо не помічає, як проводить за вечерею добру годину, тупо витріщаючись на стіну. Мабуть, не ходити два роки у відпустку все ж було поганою ідеєю, і пора трохи перепочити. Як не для себе, то для свого гаманця, бо цей букет менталок потім хуй вилікуєш без мільйона золотих.
З іншого боку, лікуючи свої травми ти вбиваєш свого внутрішнього клоуна, якого ці травми сформували, тож доводиться обирати, яким ти хочеш бути більше – здоровим або смішним. Юнхо до здоров’я завжди було далеченько, тому вибір очевидний.
Диван скрипить у темряві кімнати, звичне простирадло коле сраку, а ковдра віддає холодом і зовсім не гріє. Юнхо вперше помічає, наскільки багато місця виявляється є у нього в хаті, і як сильно його нема чим заповнити. Наприклад, місце на цьому самому дивані, під цією самою ковдрою.
Чи зможе він колись пустити сюди цілу іншу людину?
Під повіками бігають різнокольорові плями, а у скроню віддає різким болем від того, наскільки сильно заплющені очі.
Юнхо дуже сильно хочеться вірити в те, що доля дозволить йому стати хоч на крапельку більш щасливим.
П’ятниця
Чого все, сука, так складно?!
- Я не знаю.
- Нє, ну а всьотакі, якшо ціна різна, значить шото є у них таке, шо отлічається.
- Судячи з опису товару, у них різна кількість рівнів текстурування і різні види текстур відповідно.
- Шо?
- Відчуття різні.
- А яка краще?
- Вони зроблені з однакових матеріалів і мають дуже схожу зовнішню форму.
- Так а краще яка?
- Це залежить від суб’єктивного сприйняття, я не можу вам з цим допомогти.
- Тю, хєровий ти якийсь продавєц, не можеш помогти нормально. Ти ж маєш знать свій товар От і До.
- Шановний, я вам ще раз кажу – я не знаю, яка з оцих двох силіконових вагін сподобається вам більше. Собі можу подрочить і сказать, шо мені сподобалося, якшо вам це чимось поможе.
- А ти чого такий борзий, можна і не кричать на всю вулицю! Я про вашу конторку гнилу всім друзям розкажу, шоб ніхто сюда не ходив!
- Дуже дякую, буде менше довбойобів!
Двері приміщення гучно хлопають, а пара молодят біля вітрини з парними іграшками шоковано завмерли, явно не очікувавши подібної сутички посеред секс-шопу, та ще і вдень.
Юнхо падає на стілець біля стіни і втомлено потирає очі.
Як же його це заїбало, чесне слово.
- Котику, ти якшо будеш і далі так поводитися, тебе звільнять на раз два.
- Я знаю, Йоне, але сорок хвилин полоскати мені мізки резиновими пьоздами – це за межами людяності.
- Розумію тебе. А я бутербродики погрів, будеш?
- З чайком?
- Само собою.
- …Буду.
Коли вони домовлялися про зустріч тиждень тому, Юнхо ніяк не думав, що цей день справді настане, та ще й так швидко. Він взагалі у той момент не дуже думав, це не його сильна сторона. Його сильна сторона – ліва.
- У тебе все в порядку?
- Угу.
- Ти знаєш, якшо раптом захочеться поговорити, про що завгодно, я завжди тут.
- Дякую, я це дуже ціную. Правда.
- Ти ще не захотів?
- Пхах, поки не дуже.
- Блін, я думав, це працює миттєво.
- Якщо хочеш мені допомогти, краще піди проконсультуй отих двох, а то вони там стоять, як бідні родичі, мені їх вже шкода.
- Окок, нуль проблем, експерт у області сімейного щастя видвинувся в сторону успіху!
З деякими речима ти маєш розібратися самостійно.
Юнхо дуже сильно не хоче, щоб його зміна закінчувалася. Йому не подобається те, що він збирається зробити, все його нутро проти цього.
Юнхо нагадує собі, що краще першому відштовхнути від себе людину, ніж бути відштовхнутим. Краще стати чиєюсь причиною для злості, ніж причиною для розчарування. О, як сильно він не хоче бути чиїмось розчаруванням.
Не тоді, коли ви начебто майже як знайомі, не тоді, коли тобі раптово починають приділяти так багато уваги, бо не знають тебе насправді.
Хоча здавалося б, хіба може хтось розчаруватися у ньому більше, ніж він сам.
*
- Привіт. Як справи?
- Бувало і краще, якшо чесно
- Що сталося?
- Просто день такий
- Ну, він вже майже закінчився
- ? Ще тільки обід
- Твоя зміна, я маю на увазі
- А. Точно. Я зовсім забув
- Ти про все так забуваєш?)
- Ні, лише про відпочинок, на жаль
- Сьогодні все в силі?
Ні. Не хочу. Давай перенесемо. Не хочу нічого.
- Так, звісно
- Добре, тоді я виходжу
- Що?! Куди???
- За тобою, я ж обіцяв зайти 😊
*
Уже?
Минулого разу вони дійшли до…кудись, приблизно за 20 хвилин, отже у нього є десять на те, щоб зібрати свої речі і десять на те, щоб привести себе до ладу. Усе, як на зло, розкидане ледь не во всій країні, телефон секунду назад був у руці, де він зараз, навушники, а це шо таке взагалі, Уйон, як твої труси потрапили до мого рюкзака, ще й набігався за півдня так, шо тепер воняє жостко, десь був дезік, йобаний ти в рот, шо ж так тяжко…
- Юнхо, тебе там кличуть!
Юнхо ненавидить своє життя. Буквально.
- Привіт?
- Привіт. Ти так швидко дійшов.
- Я спішив.
- А.
- Ходімо?
- Т-так, звісно. Ідем. До завтра, Уйон.
- До завтра, Уйон!
- До завтра, Юнхо і ти – я слідкую за тобою, бо ти дивний і стрьомний!
- Дякую!
Юнхо лише здається, чи в один момент всі справді колективно йобнулись?
На вулиці світло, але пасмурно: небо затягнуте сірими хмарами ще зі вчора, а окремі частини тротуару повністю вкриті калюжами. Юнхо думає, який момент краще вибрати, щоб поговорити. По-хорошому треба було одразу, як тільки він зрозумів усю трагічність свого положення, але тоді він, як це звичайно буває, засцяв.
Прямо зараз теж буде дивно, стати посеред дороги і сказати «Ти знаєш, я шось передумав, я додому», бо він погодився кудись йти буквально п’ять хвилин тому.
Чим він взагалі думав того вечора 14-го?! Як стрибати в постіль до незнайомця, то ніякого страху не було, а як брати на себе за це відповідальність, так «чекаю на слушну нагоду». Юнхо вже давно не був такий злий на себе.
- Куди ми йдемо?
- Ти намагаєшся запам’ятати дорогу? Похвально, зможеш ходити до мене сам, як дорослий.
- Це не смішно.
- Я і не сміюся. Просто мені здалося, що тобі дуже подобається, коли хтось відмічає, який ти хороший хлопчик.
- Взагалі ні!
- Тоді чому ти так почервонів?
- Бо на вулиці холодно! Лютий місяць, взагалі-то!
- Добре-добре. Я зроблю вигляд, що повірив.
Старий двоповерховий будинок неочікувано знайшовся за новеньким житловим комплексом і, якщо просто йти вулицею повз, ніколи й не подумаєш, що там взагалі щось є. Три під’їзди однаково прикрашені саморобними клумбами і оточені купою дерев – мабуть, влітку цю маліпуську взагалі не видно з-під всієї зелені.
Домофону, звісно, нема, зате є пильне око якоїсь бабки у вікні на першому поверсі, яка дуже прискіпливо оглядала його аж поки вони не зайшли всередину. Мабуть особисту справу заводила на нього в умі, чи шось таке. Не хвилюйтесь, бабусю, навіть якщо я щось і вкраду – втекти далеко мені не вдасться, бо дихалки більш ніж на 100 метрів тупо не хвате.
- А ми минулого разу точно тут були?
- У мене немає запасної квартири, на жаль. А що?
- Я щось взагалі нічого не впізнаю.
- Та просто темно було.
- Ти наді мною знущаєшся, да?
- Ні. Так. Можливо, зовсім трошки. До речі, обідати будеш?
- Я, а? Ой, я вже обідав, дякую.
- Точно? У мене там борщ зі свіжими пампушками і рагу доходить на плиті.
- Та я правда…
- Так, все, давай заходь.
Квартира всередині така ж незнайома, як будівля ззовні. Він точно тут був? Він точно був _тут_? Він взагалі десь був, чи йому наснилося?
Приємний свіжий ремонт з мінімалістичним дизайном і переважно сіро-чорними кольорами дуже сильно контрастує з екстер’єром, але одразу дає зрозуміти, шо це не орендна квартира.
Юнхо трохи топчеться на коврику перед дверима, почуваючись зайвим елементом у цій бездоганній картинці чужого життя. У нього занадто дурацька куртка, і старі стрьомні кеди, і брудний рюкзак, яким він обтирав кого тільки можна вранці в автобусі.
Він наче непрошений слід від чужої ноги на білосніжних кедах – фатальна помилка, якої ніхто не хоче припуститись.
- Ходімо на кухню, зараз все розігрію.
- А речі?
- Кинь на диван.
- Руки ще.
- Праворуч від тебе по коридору.
- Дяк.
Помити руки потрібно, це очевидно, але в пріоритеті – виторгувати собі ще пару хвилин на самоті, щоб зібратися до купи і продумати, що він скаже. Якшо таке взагалі можна продумати.
«Пробач, ми один одному не пара?» Ага, підарас і шмара, отака пара.
«Я поспішив?» Сам себе насмішив. Тільки не смішно чогось.
«Ти про це пожалкуєш?» Взагалі звучить по-кончєному, наче якась кровна вендета.
Юнхо дивиться у дзеркало і не впізнає того, хто там стоїть: важка зморшка між бровами, запалені червоні очі, прикрашені такими ж запаленими мішками, губи виглядають так, наче їх миші всю ніч гризли. Одразу згадались фото всіх відомих маніяків і психопатів-вбивць – вони приблизно отак зазвичай і виглядають.
Холодна вода допомагає трохи прийти до тями, але мокрий чуб тепер липне до шкіри. Яка ж пізда, це неможливо.
- Нам треба поговорити.
- Отак одразу? Я думав спочатку хоч пообідаємо, спішити все одно нема куди.
- Краще зараз.
Юнхо сідає на стілець і старається тримати серйозне обличчя, щоб не розплакатися у цю ж саму секунду. Перед ним повна тарілка неймовірно пахучого борщу, салат, трошки підсмажений хліб, ще щось неопізнане, чай. Шлунок зрадницьки заводить голодну серенаду, збиваючи з думки, що дуже дратує.
- О-окей. Про що ти б хотів поговорити?
- Я. Я не думаю, що нам справді варто зустрічатися. Для будь-яких цілей. Коли я погоджувався, я не обдумав все, як слід, і тому це рішенні було невиваженим, пробач. Але повір, так буде краще для нас обох, особливо для тебе, бо… Це просто не те, на що ти, ймовірно, розраховуєш. Я – не те.
На стіні різко почав ненормально гучно тікати годинник. Звідки тут взагалі годинник, ще й, бляха, настінний? Юнхо не піднімає голову, втупивши погляд у власні коліна. Він не знає, що побачить, коли подивиться вперед, але знає, що він боїться туди дивитись.
- Юнхо… Я зробив щось не так?
- Зовсім ні, все навпаки!
- Тоді чому ти тікаєш?
- Я не тікаю! Вірніше, тікаю, але не від тебе. Це складно пояснити, але справа не в тобі, чесно!
- Припини так казати – одразу зрозуміло, що справа у мені. Що не так? Я був надто нав’язливим? Поводився не так, як ти очікував? Що означає «не те, на що я розраховував»? Тебе турбує щось конкретне?
- Я сам! Те що мене турбує – це я. Я взагалі не підходжу для будь-яких зйомок, мене не можна показувати людям. Минулого разу ти не бачив мене, і це на краще, бо, клянуся, я виглядатиму у кадрі огидно, ніхто ніколи не захоче на це дивитися, особливо коли поряд є ти! Ти ж буквально наче з фотошопу вийшов, тобі потрібен той, хто буде виглядати відповідно! І це точно не я.
- Як мене звати?
- Щ-що?
Юнхо повільно блимає, намагаючись роздуплити, чи правильно він розуміє ситуацію. Він витратив багацько часу, щоб позаганятися, трошки часу, щоб обдумати, про що буде казати. І нуль секунд на те, щоб уявити, куди цей діалог може вести далі.
- Ти сказав, що ти мені «не підходиш», але це буквально неправда, бо щоб зробити такий висновок, ти маєш добре мене знати, а ти навіть не можеш сказати, яке в мене ім’я. Тож як ти можеш знати, що мені підходить?
- Такі речі – це зовсім інше.
- Ні, це буквально те саме? Навіть не просто дуже схоже, а один-в-один. Це не те що не інше, це воно і є, Юнхо. Тому скажи, ти знаєш, як мене звати?
Юнхо нарешті підводить очі. Хлопець перед ним смішно надув губи і тепер невдоволено сопить, колупаючи край скатертини.
-… Ні.
- А хотів би? І все інше, окрім імені?
- Ти мене взагалі не почув.
- Я почув достатньо, і точно більше, ніж планував на сьогодні. Відповідай на запитання, Юнхо.
- Ти й не уявляєш, як сильно.
- Тоді у мене є одна умова.
- Яка?
- Зав’язуй страждати хуйньою, Юнхо.
Ну, тепер настала його черга бути невдоволеним.
- Та я взагалі не! Та ти хоч знаєш, скільки я це всьо думав ходив! Це взагалі ні разу не хуйня!
- Це не просто хуйня, це дурка крайньої стадії. От все, що ти мені тут наговорив – це марення божевільного у одиночній палаті і вища фігура пілотажу з самонакруту. Буквально жодне з твоїх слів не відповідає реальності.
- Як ти можеш таке казати? Ти ж мене взагалі не знаєш!
- Тепер зрозумів?
- Та що…
Він зрозумів. Ну і крінж.
- Я зрозумів.
- Чудово. То як щодо моєї умови?
- Я обіцяю, що старатимуся, але це нелегко.
- Я розумію, це ніколи не легко. Але ти з усім впораєшся, особливо з моєю допомогою.
- Чому ти так на цьому зациклився? Я маю на увазі себе.
- Ти прикольний. Розумний. Терпимий, навіть до тих, хто знаходиться за межами соціального схвалення, а я чудово знаю, як це виглядало зі сторони, коли дивно вдягнутий чувак з маскою ледь не до лоба задає купу дивних питань у секс-шопі. Уважний. Але не завжди, як виявилося, бо ти абсолютно не надав уваги тому факту, що навіть без світла я все ще можу чудово зрозуміти, як виглядає людина переді мною. Ну знаєш, у мене руки є. І я можу ними, типу, торкатися всякого.
- Є різниця між тим, щоб відчувати і тим, щоб бачити.
- Я бачу тебе зараз і ти дуже гарний. Але у мене були партнери і партнерки, які були гарнішими за тебе. Це ніяк не корелює з якістю сексу, а я у ліжко з людиною лягаю не для того, щоб її дивитися, між іншим. Тому аргумент про зовнішність не канає.
- Чому ти такий?
- Який? Чесний?
- Так. Мені навіть нічого тобі сказати проти.
- Я радий. І що поговорили, теж радий. Ну, чого сидимо? Їж давай, все вже льодом покрилося!
Юнхо роздивляється людину напроти себе. Він вперше його бачить. Він не розуміє, як це можливо, але це хтось зовсім незнайомий і новий. Юнхо абсолютно точно подобається цей хтось. І він абсолютно точно хоче дізнатися про нього все, що тільки зможе.
А борщ виявився просто божественним.
На дворі вже стемніло, хоча взимку завжди швидко темнішає, тож воно і не дивно. Вони сидять удвох на невеличкому дивані, переплутавшись ногами. Юнхо сповзає трохи нижче, намагаючись уткнути носа поглибше в пухнастий плед.
По телевізору показують першу Людину-Павука з Маґуайром.
- Ти ніколи не схуднеш.
- Хей? Це образливо, особливо після дуже інтимної і психологічно важкої розмови.
- Я не намагаюся тебе образити, просто констатую факт.
- Все одно. Ауч.
- Ти навіть не хочеш спитати, чому я так сказав?
- Хочу спитати, чому ти так сказав.
- Питай.
- Чому ти так сказав?
- Бо я не дам тобі такої можливості. Спочатку ми зустрічатимемось у межах нашої початкової домовленості для роботи над контентом. Потім я почну запрошувати тебе в гості в неробочих цілях. Якийсь час, можливо з півроку, ми будемо трахатися для задоволення, у результаті чого станемо друзями з привілеями. Ну а оскільки з людиною завжди трахаєшся про щось, ми так чи інакше дізнаватимемось багато цікавого один про одного. Потім одного дня, десь в середині осені, я запропоную тобі зустрічатися, і ти, звісно ж, погодишся. Ми з’їдемося, я нарешті зможу перепробувати рецепти з усіх збережених тіктоків. Сукупність емоційного та фізичного благополуччя на ряду з покращеним харчуванням невідворотньо призведе до того, що ти або залишатимешся у своїй поточній вазі, або, що більш ймовірно, набереш ще кілька кілограмів. Щасливі люди завжди починають товстішати, це є ключовий маркер задоволеності життям, а я гарантую, що ти станеш дуже щасливим.
- Звідки в тобі стільки самовпевненості?
- Роки наполегливої праці з психологом.
- Це дуже видно.
- Дякую, я старався. Ми ще довго дивитимемося цей фільм?
- А що? Тобі не подобається кіно про супергероїв?
- Мені не подобається, що я покликав тебе у гості з конкретною метою і вже півдня сиджу з пробкою в дупі, а ще я дуже голодний, теж з очевидних причин.
- Як, кажеш, тебе звати?
- Мінґі. Сон Мінґі.
- Ти пиздець який дивний, Сон Мінґі.
- Ага.
- Спальня десь близько?
- Та отам.
- Ну ходімо швидше.
- А як же Маґуайр?)
- Знаєш що? Я тобі не лише як людина зацікавлена, але і як спеціаліст з великим досвідом у даній сфері кажу – в житті не може бути нічого важливішого за пробку у дупі. Особливо, якщо ця дупа твоя.