Chapter Text
Субота сьоме серпня, 1971 рік
Він прокинувся у темряві. Було занадто душно в маленькій кімнаті, в якій його зачиняли, для початку серпня. Проте він припускав, що це могла бути лихоманка. У нього завжди підвищувалась температура наступного ранку. Вони зачиняли його у кімнаті з вікнами, але декільками місяцями раніше він зміг розбити одне з них і якби воно не мало решітки, тоді втік би. Слухаючи, як вони говорили про те як будуть стримувати його, коли він подорослішає, він намагався не думати про це.
Він пам’ятав відчуття голоду, настільки сильного, що перетворювався на лють. Він пам’ятав, як вив та тужив годинами, роблячи нові й нові круги по кімнаті. Можливо вони дозволять пропустити заняття сьогодні й він зможе поспати? У будь-якому разі це було несправедливо навчатись під час літніх канікул, коли решта могли байдикувати, грати у футбол та дивитись телик. Сівши, він обережно витягнувся, зосередившись на болі та хрусті у суглобах. За його лівим вухом була свіжа подряпина від кігтів та глибокий укус на лівому стегні.
Він пройшовся рукою по голові, де волосся було так коротко виголено, що кололо пальці. Він ненавидів її, але кожен хлопець у притулку мав таку жахливу зачіску. Це означало, що коли їм дозволяли гуляти містом всі знали що вони хлопчаки зі Святого Едмунта, що напевно і було головною метою. Власники магазинів знали за ким потрібно спостерігати. Не те щоб самі діти робили щось аби розвіяти такі сумніви, адже їм з дитинства казали що вони живі відходи, тоді чому ж не вписатись у сподівання?
Римус почув кроки у кінці коридору, це була Доглядальниця. Він відчув її запах, почув серцебиття. Його відчуття посилились після одного його епізоду. Він встав, загорнувся у ковдру, всупереч жарові та підкрався до дверей, щоб краще чути. Вона не була одною, з нею був якийсь чоловік. Проте він пах старим і чомусь чимось іншим. Густий, мідний запах нагадував йому про батька. Магія.
-Ви впевнені що не тратите час на марне? -запитала Доглядальниця у незнайомця, - він дійсно один з найскладніших наших випадків.
-О так, - відповів старий, його голос здавався глибоким та теплим як шоколад- Ми впевнені. Ось де ви тримаєте його під час …
-його епізодів, - закінчила вона різко та грубо, - для його ж безпеки.
-Звісно, - кинув чоловік більш задумливо, ніж стурбовано- можна вас запитати що ви знаєте про недугу хлопчака?
-Все що я маю знати, - відказала вона холодно, - він тут з п’яти років і завжди був проблемним, не тільки через те що він як ви.
-Як я?- перепитав чоловік спокійно та непорушно.
Доглядальниця почала шепотіти, але Римус все ще її чув.
-Мій брат був таким. Я звісно не бачила його купу років, але час від часу він просить мене про послуги. Зрозумійте, Святий Едмунт це дуже особливий заклад. Ми знаряджені для проблемних випадків.
Римус почув брязкіт ключів.
-А зараз ви дозвольте мені побачити його першою, я часто змушена робити перев‘язки. Взагалі не розумію навіщо ви захотіли побачити його після повного місяця, якщо вже знали.
Старий промовчав і Доглядальниця попрямувала до кімнати Римуса, її підбори відбивали по кам’яній підлозі й вона постукала тричі в його двері.
-Люпин, ти прокинувся?
-Так, - відповів він, натягаючи ковдру сильніше. Вони роздягнули його, щоб одяг не порвався.
-Так, Доглядальнице, - виправила його вона через двері.
-Так, Доглядальнице, - пробубнів Римус, коли ключ повернувся у дверях і відчинив їх. Вони були дерев’яні та хлопець знав що запросто міг вибити їх під час епізоду, але двері
оснастили сріблом, після інциденту з вікном. Тільки від запаху срібла його нудило та голова боліла.Двері відчинились та світло полилося на нього як вода і він швидко заморгав. Як тільки Доглядальниця зайшла у кімнатну він автоматично ступив назад.Вона нагадувала птаху, невисока з тонким довгим носом і чорними очима, які неначе блищали. Вона оглянула його з насторогою.
-Потрібен бинт на цей раз?
Він продивився свої рани. Вони більше не кровоточили, він помітив що пошкодження які він сам собі наносив, які б глибокі не були, заживали раніше ніж будь-яка інша подряпина. Він навіть не потребував швів, але рани, поза тим, залишали срібні нерівні шрами по всьому тілі. Доглядальниця стала перед ним на коліна, змастила його антисептиком і загорнула у сверблячу марлю. Зробивши справу, вона вручила йому одяг і він швидко вдягнувся перед нею.
-У тебе відвідувач, - сказала вона нарешті, коли він натягав футболку через голову. Вона була сіра, як і всі їх речі.
-Хто? - запитав він, дивлячись їй в очі, бо знав що вона цього не любить.
-Вчитель, він хоче поговорити з тобою про школу.
-Я не хочу, -сказав хлопець, він ненавидів школу - скажіть хай він звалить.
Вона вдарила його у вухо. Він очікував на це, але не відсахнувся.
-Тримай язик за зубами, - гримнула вона - ти будеш робити як сказано або можеш залишитись тут на цілий день. А тепер йдемо, - вона взяла його за плечі та штовхнула вперед.
Він насупився, проте намагатись боротись з нею не мало сенсу. Вона дійсно могла знову його зачинити, та й тепер незнайомець викликав у нього цікавість. Особливо коли запах магії ріс, поки вони йшли коридором.
Чоловік, який чекав на нього, був високим і вдягненим у дивацький костюм, якого Римус ще ніколи не бачив. Він був темно червоним вельветовим з золотою складною вишивкою на манжетах і лацканах (1). Його краватка була темно синя. Він напевне був дуже старим, бо мав сиве, як сніг, волосся і неймовірно довгу бороду яка могла досягнути його пупка. При тому що виглядав він дуже дивно Римус не відчував від нього небезпеки, як з багатьма дорослими. У нього були добрі очі, які усміхались з-під окуляр у формі пів місяця, як тільки вони підійшли до чоловіка він просягнув руку.
-Пане Люпине, - сказав старий приємним голосом, - це задоволення познайомитись з вами.
Римус здивовано витріщився, адже ніхто ще не звертався до нього з такою повагою. Він відчув щось на кшталт електричного розряду, пожавши руку незнайомцеві.
-Привіт, - відповів хлопець.
-Я професор Дамблдор, мені цікаво чи пройдетесь ви з мною околицею, сьогодні прекрасний день для прогулянки.
Римус глянув на Доглядальницю, яка кивнула. Навіть розмова з дивно вдягнутим незнайомцем була того варта, адже після повні Доглядальниця не випускала його навіть у супроводі.
Вони двоє пройшли ще декілька коридорів. Римус ніколи не бачив Дамблдора у Святому Едмунті до цього, але він точно орієнтувався тут. Коли вони нарешті вийшли, хлопець глибоко вдихнув, а тепле літнє сонце полилося на нього. "Околиці" як сказав Дамблдор був не дуже і багаті. Клаптик землі з травою що жовтіє, що використовувався, як футбольне поле та невелика тераса, через тріщини якої також пробивалась зелень.
-Як ви себе відчуваєте, пане Люпине?- запитав старий
Римус промовчав, відчував він те саме що і завжди на наступний день. Біль і тривогу. Дамблдор ніяк не відреагував на його мовчання та далі продовжував усміхатись поки вони йшли вздовж паркану.
-Що ви хочете?- нарешті запитав Римус, відкидаючи каміння зі стежки.
-Я підозрюю ви вже маєте певні здогадки, - відказав Дамблдор. Він запхав руку у кишеню і досягнув коричневий паперовий пакунок. Римус відчув запах лимонних льодяників і Дамблдор запропонував йому один. Він взяв цукерку і поклав до рота.
-Ви магічні, - ствердно сказав хлопчина - так само як мій батько.
-Ви пам’ятаєте свого батька, Римусе?
Він знову нахмурився. Він не дуже добре його пам’ятав. Все що він міг згадати була фігура високого, худого чоловіка у довгій мантії, що схилявся над ним. Він припускав що це була ніч коли його вкусили. Римус добре це пам’ятав.
-Він був магічний,- сказав він - батько міг робити речі, а мати була звичайна.
Дамблдор добродушно посміхнувся до нього.
-Це те що вам сказала Доглядальниця?
-Частину вона, решту знав сам. Він врешті мертвий, убив сам себе.
Дамблдор був трохи шокованим цією історією, що задовольнило Римуса. Це було навіть поважно мати трагічну історію. Він не так часто згадував про батька, окрім тих випадків коли думав чи зробив би він те, якби Римуса не вкусили б.
-Мама не мертва до речі, просто не хотіла мене. Ось тепер я тут,- він оглянувся, Дамблдор зупинився. Зараз вони були в найдальшому куті території, біля високого чорного паркану. В ньому не вистачало однієї дошки, про що ніхто не знав. Римус міг пройти крізь дірку коли хотів та опинитися на головній дорозі в містечко. Він ніколи не йшов кудись цілеспрямовано, просто бродив та чекав поки поліція його зловить та привезе назад. Це було краще ніж ніщо.
-Вам тут подобається?- запитав Дамблдор, а Римус никнув.
-Звісно бляха ні, - він блимнув на чоловіка, щоб приміряти що той скаже на лайку, але він промовчав.
-Ні, я так не думав, - сказав старий - я чув що ви бешкетник, це правда?
-Нічим не гірший за інших, - відказав Римус- ми тут усі такі.
-Ну-ну, - Дамблдор погладив свою бороду, начебто почув щось дійсно надзвичайне - ще цукерку? - Римус протягнув руку та Дамблдор вручив йому цілий пакунок і хлопчик не міг повірити у своє щастя. Старий був дійсно слабаком. Він жував льодяник та відчував, що він тріщав як скло між його зубами, наповнювач вибухав своїм смаком на язику, немов салют.
-Я викладаю у школі, туди ходив ваш батько.
Це вибило Римуса з колії. Він проковтнув цукерку та почесав голову, а чоловік продовжив, - ця школа дуже особлива, вона для чаклунів, як я і ви. Ви б хотіли вивчати магію, Римусе?
Хлопець різко замахав головою.
-Я надто тупий, - відказав він ствердно - я не зрозумію цього.
-Я впевнений, що це не правда
-Ага, запитайте її, - Римус махнув головою в сторону високого сірого будинку, де чекала Доглядальниця - Я навіть не можу нормально читати. Я тупий.
Дамблдор протяжно на нього подивився.
-У вас був не легкий життєвий шлях, пане Люпине і мені дійсно шкода. Я не дуже добре знав вашого батька, але я впевнений він би не хотів… хоча неважливо. Я тут для того, щоб запропонувати вам дійсно щось особливе - місце серед таких як ви. Можливо навіть спосіб впоратись зі всім тим гнівом що є у вас.
Римус витріщався на нього. Чи була різниця бути в одному місці чи іншому? Доглядальниця ніколи не давала йому солодощів і не була магічною. Він сумнівався що діти в школі Дамблдора були гіршими ніж в Едмунті, ну і якщо навіть були, то зараз він може за себе заступитися у бійці. Але. Завжди існувало це «але».
-Що на рахунок моїх епізодів? - запитав він складаючи руки - я типу як небезпечний, знаєте?
-Так, я знаю, Римусе, - відповів той сумно. Він обережно поклав свою руку йому на плече - ми побачимо що можна буде зробити. Але зараз залиште це мені.
Римус махнув головою та зжував ще один лимонний льодяник. Вони повернулись у будинок у тиші та були обидва задоволенні що нарешті зрозуміли одне одного.
(1)Лацкан - вилога на грудній частині верхнього одягу (піджака, пальта, плаща і т.д.)