Chapter Text
Три слова: вересень, дощ, Львів. Ще три слова: універ, тиск, холод. Цих шести іменників цілком достатньо аби зрозуміти загальний настрій Іллумі, який напів йшов, напів біг до центрального корпусу університету. Другий день навчання і так не передбачав особливо багато радості, але огидний настирливий дощ створював особливо витончений фон для жахливого настрою. Парасолі Іллумі, звісно ж, не мав, бо знайти, купити та взяти її із собою — завдання, що передбачали витрату занадто великої кількості енергоресурсів. Ресурсів, яких він і так не мав після двох тижнів близького контакту з сім’єю. Ніщо не руйнує психологічну рівновагу краще за сімейний відпочинок, правда ж?
Мокре, незібране волосся уже прилипало до обличчя, коли Іллумі нарешті відчинив тисячолітні двері та зайшов до приміщення універу. Через жахливу погоду та ранню годину у центральному фоє було ще темніше та похмуріше ніж на вулиці. Людей було мало, а їхні голоси відгукувалися сотнею ехо, створюючи дуже особливу атмосферу. Іллумі вдихнув на повні груди запах античності, пилу і ще чогось, що важко було ідентифікувати. Може холоду, може — початку.
На годиннику була уже 8:26 і треба було зробити останній ривок, аби не запізнитися. Аудиторія, звісно ж, була аж на четвертому поверсі, бо всесвіт ніколи не любив Іллумі. Задиханий, він практично влетів до уже заповненого приміщення та одразу почав шукати очима вільне місце. Логістично, завдання було не з простих, бо адміністрація університету навіть після трьох років, які Іллумі провів тут, так і не осягнула простої математики: потік зі 120 студентів не може поміститися в аудиторії, розрахованій на 70-80 людей. Тому потокові лекції завжди були тотальним пеклом і трохи боротьбою за виживання. Іллумі вловив вільне місце у другому ряді та швидко зайняв його, випередивши іншого студента, який кинув на нього роздратований погляд і пішов шукати кращої долі на інших рядах. Полегшено видихнувши, Іллумі нарешті зібрав мокре волосся у хвіст та виклав усі потрібні речі. Викладачка досі запізнювалася, наче навмисно даруючи йому час перевести подих та зібрати себе до купи. Задоволено, Іллумі помітив, що йому пощастило обрати ряд у якому сиділо лише п’ять людей, в той час, як усі інші штовхалися ліктями із шістьма чи, навіть, сімома сусідами. Може всесвіт вирішив дати йому трохи перепочити? Аналізуючи ставлення персоніфікованого світу до себе, Іллумі нарешті розслабився та зручно відкинувся на сидінні. Четвертий і останній рік цього щоденного пекла. Всього дев’ять місяців, дві сесії, захист диплома і він буде вільним від спільноти вищої освіти. Звісно ж, якщо йому вдасться переконати батьків у тотальній рудиментарності магістратури і всяке таке. Словом, стандартна боротьба з очікуваннями, тиском та вимогами, абсолютно нічого нового.
Ланцюжок думок Іллумі перервав гучний та різкий звук: хтось, абсолютно безпардонно, кинув свій наплічник на стіл поруч із ним. Іллумі був незнайомий з цим, очевидно, однокурсником, і, швидше за все, бачив його вперше, адже складно було уявити що він міг забути когось такого: рожеве волосся, кілька метрів зросту і багато, багато тату. Хлопець точно помітив як підвис Іллумі, бо на його обличчі з’явилася занадто зухвала та самовпевнена посмішка. Іллумі накрило моментальною хвилею антагонізму.
- Тут вільно? — запитав незнайомець, помітивши на собі роздратований та очікувальний погляд. Іллумі хотів огризнутися та розпочати мініскандал про порушення особистого простору, який точно змусив би іншого хлопця знайти собі нове місце (перевірений і дуже дієвий авторський метод), але до аудиторії зайшла викладачка, яка одразу оглянула студентів та різко кинула:
- У вас є три секунди, аби зайняти свої місця, інакше можете одразу виходити з моєї аудиторії.
Дуже грубо зі сторони людини, яка сама запізнилася на лекцію, подумав Іллумі, і незадоволено посунувся вбік, аби за довгою партою вмістилася ще одна людина. Період білої смуги від всесвіту закінчився так і не розпочавшись.
Сподіваючись, що решта лекції мине спокійно, Іллумі змирився із лімітованим особистим простором та спробував сконцентруватися на вступній промові викладачки. На жаль, він пригадував її ще з першого курсу і, якщо вона раптом не переосмислила підхід до студентів та кардинально не змінила свою особистість, нічого хорошого від цього предмету очікувати не варто. Особливо, враховуючи, що в кінці семестру їх чекав усний іспит.
- Отже.. — промовив запитально небажаний сусід, демонструючи свій цілковитий намір продовжити розмову.
- Отже, що? — зітхнув Іллумі.
- Хто ти? Звідки ти? Яке твоє місце у соціальній динаміці факультету? Яка твоя спеціальність? Чи розумієш ти, що у нас щойно відбувся практично ідеальний meet cute?
Іллумі був не найдурнішою людиною у світі. Він часто пишався своїм вмінням менеджити кризові ситуації та реагувати на будь-яке лайно, яке підкидало йому життя. Але зараз, у заповненій аудиторії, з мокрим волоссям і заспаним обличчям, він напевно виглядав як найтупіший ідіот мовчки дивлячись на чувака із рожевим волоссям. В його виправдання, ситуація була ідіотична з самого початку і не стала кращою, коли інший хлопець відкрив свій рот. Хто взагалі починає так знайомства?
- Нуу? То хто ж ти? Попереджаю, що я готовий підняти архіви факультету аби ідентифікувати тебе.
- Іллумі Золдик, кафедра англійської мови, — решту питань та коментарів Іллумі вирішив проігнорувати. Для восьмої з чимось ранку це було занадто.
- Іллумі. Іллууміі. — він наче спробував ім’я на смак. — Звучить доречно. Мене звати Хісока, і, випереджуючи сотні запитань, мене перевели із заочки на стаціонар. І ні, це не було добровільно, абсолютно нікому не вір! Адміністрація нашого факультету — докорінно гнила!
- Дякую за інфу, буду мати на увазі.
Сподіваючись, що цього буде достатньо, Іллумі показово повернувся до своїх записів та зробив ще одну спробу сконцентруватися на лекторці. Як виявилось, безнадійно та безрезультатно, оскільки Хісока, вочевидь, не розумів ні концепції мовчання, ні тактовності, ні невербальної комунікації.
- Англійська кафедра, серйозно? Я очікував чогось цікавішого, але окей, що маємо, те маємо. Твоє максимально серйозне обличчя передбачало як мінімум німецьку філологію. Друга мова?
- Іспанська.
Обличчя Хісоки практично засвітилося від відповіді. Іллумі пересмикнуло від думки, що вони можуть ділити ще й пари з іспанської, але хлопець швидко розвіяв його страхи (і натомість створив інші).
- Вважай це своїм найщасливішим днем, Іллу. Ти дивишся на найталановитішого та найуспішнішого студента кафедри іспанської філології і я врятую тебе від будь-яких граматичних провалів!
Очевидно втішений своєю промовою, Хісока гучно засміявся. Іллумі ще ніколи не чув такого сміху — настільки вільного і нічим не обмеженого. Руки мимоволі вкрилися мурашками. Занадто вільного, якщо судити з погляду, який гостро кинула в їхню сторону лекторка.
- Мене звати Іллумі і дякую, я не потребую жодної допомоги. Моя іспанська цілком задовільна. Але ще кілька хвилин пропущеної лекції і точно постраждає мій літ.аналіз.
Відвернувшись від Хісоки настільки наскільки це було можливо, Іллумі неначе поставив товстезну крапку у розмові. Образило це його нового однокурсника чи ні, але тактика спрацювала, бо решта лекції пройшла без небажаних розмов та ексцентричних співрозмовників.
- Дякую усім за лекцію. Нагадую, що ми зустрічаємося щотижня і відвідування становить 30 відсотків вашого підсумкового балу. До наступного вівторка.
Іллумі втомлено опустив голову на стіл перед ним. Перші пари на четвертому курсі здавалися якимось особливо жорстоким методом тортур. Особливо враховуючи, що у всі інші дні їхні заняття розпочиналися по обіді та завершувалися близько 21. Може чувак з рожевим волоссям таки мав рацію й адміністрація дійсно гнила.
- Що ж, доведеться нам бачитися щотижня. Ти ж займатимеш мені місце, правда, Іллумі?
Сил на навіть мінімальну ввічливість в Іллумі не було, тому він просто мовчки зібрав речі та проштовхнувся повз Хісоку до виходу.
- До зустрічі! — крикнув йому у слід хлопець, настирливість якого зовсім не зменшилась.
Іллумі тяжко зітхнув, уже вкотре за сьогодні, а попереду ще був цілий день. Йдучи до наступної аудиторії, він знову подумки повернувся до нового “знайомого”. Чомусь ця зустріч муляла його свідомість, заважала повністю сконцентруватися на решті завдань. Три роки навчання Іллумі робив усе можливе, аби уникати зайвих турбот та контактів. Прив’язуватись до когось тут було б абсолютно безглуздою ідеєю. Такий підхід працював практично ідеально — жодних позичань конспектів, спільних підготовок до іспитів та обсирань викладачів (чи інших студентів) на парах. Будь-які контакти з одногрупниками лишилися на виключно поверхневому, робочому рівні. Настільки поверхневому, що він був невпевнений чи пам’ятає імена усіх, кого бачив регулярно, п’ять днів на тиждень протягом трьох попередніх років. Думка, що якийсь чувак із дивним волоссям і божевільним сміхом зсуне його витончений соціальний баланс, змусила Іллумі зітхнути ще раз. Може їм обом пощастить і на наступній лекції Хісока знайде собі когось іншого, менш вороже налаштованого до будь-яких форм соціальних взаємодій.
Залишок дня не вирізнився абсолютно нічим. Іллумі відсидів ще одну лекцію та дві пари англійської без жодних ускладнень та жодних диваків. Повернутися до навчання, він був змушений визнати, було приємно. Хоч університет і був місцями абсолютно безглуздою установою, що потребувала нагальних змін, Іллумі любив те, що вчив. На додаток, це давалося йому максимально легко і дозволяло без зайвих напрягів задовольняти своїх батьків суцільними “відмінно” та “зараховано”. Можливо, якась його дуже маленька частинка не хотіла аби цей академічний шлях завершувався.
Проте, як тільки вийшов час останньої пари, Іллумі був готовий тікати якомога далі. Уже пробираючись до сходів тісним переповненим коридором факультету, він почув краєм вуха своє ім’я. Нагода для ще одного важкого зітхання, ні? Іллумі озирнувся та побачив свого минулорічного куратора, який радісно посміхався та кликав його до себе. Десь, глибоко всередині, Іллумі посміхнувся у відповідь. Чомусь, у нього лишилося м’яке місце до цього трохи божевільного чоловіка. Айзек Нетеро був без сумнівів найкращим викладачем факультету. Його наукові праці набрали розголосу світового масштабу ще за часів навчання у магістратурі, а десятки престижних університетів пропонували йому постійні викладацькі контракти. Але, з нікому невідомих причин, Нетеро лишився у Львові та продовжив викладати там, де вчився. Хтось говорив про те, що він людина звички, а хтось — що у ньому просто нуль амбіційності. Проте Іллумі зовсім не вірив в це, а тим більше — в останнє. Він виріс у сім’ї Золдиків. Він знав що таке амбіція і бачив усі її сторони, і хороші, і погані, зблизька, тому чітко міг розпізнати будь-де. І Айзек Нетеро точно був амбіційним. Врешті-решт, досягнути його рівня без жодної краплі амбіційності було неможливо.
- Іллумі, радий бачити що ти не опустив руки та не покинув академічний всесвіт.
- Навзаєм, професоре.
- Знаю, що ти не фанат довгих прелюдій, тому одразу до діла. Все ж таки, я не просто так затримую тебе в цьому пеклі.
Пеклі? Цей чоловік провів тут як мінімум 30 років і якщо він вважає його пеклом, то це більше говорить про нього, ніж про універ.
- Іллумі, думаю не секрет, що ти, напевно, найперспективніший студент у своєму потоці.
Іллумі подумки посміхнувся. Не секрет.
- Цьогоріч вас усіх чекає дипломна робота і, хоч ви ще не отримали жодних деталей про неї, я хочу завбачливо випередити деканат і запропонувати тобі писати дипломну під моїм чуйним супроводом та уважним керівництвом. Я маю кілька чудових тем і не хотів би витрачати їх на когось абсолютно бездарного. Тому, перш за все, пропоную тобі. Думаю, це буде корисна співпраця. Пошту ти мою маєш, тому чекатиму відповіді протягом тижня. Добре подумай про це, Іллумі. Особливо, якщо плануєш академічну кар’єру.
На цьому Нетеро загадково посміхнувся, плеснув Іллумі по плечі та пішов в сторону деканату. Від дотику хлопця аж трохи сіпнуло — це точно виходило за межі його скромної зони комфорту. Трохи спантеличений і водночас втішений розмовою, Іллумі розвернувся аби продовжити дорогу додому, проте різко зіштовхнувся з кимось, хто неочікувано підійшов до нього ззаду.
- Цей коридор не такий вузький, аби врізатися в людей. Якого чорта, в когось проблеми з зором? — почав свою тираду Іллумі, обтрушуючись та відновлюючись після зіткнення.
- Може я люблю врізатися в людей, мм? Таку опцію ти не розглядаєш, Іллу?
Підвівши нарешті погляд Іллумі захотів вдаритися головою об стіну. Пів дня пар трохи розвіяли думки про хлопця із ранкової лекції, але от він, знову порушує і без того крихкий баланс Іллумі.
- Ще раз повторюю, може заочникам складніше сприймати нову інформацію: мене звати Іллумі, дякую. І ні, такий варіант я не розглядав, але матиму на увазі на майбутнє та уникатиму цих коридорів ще більше.
Не збираючись продовжувати розмову, Іллумі рушив до виходу. Затримуватися в універі аж так довго точно не входило в його плани. Глянувши на годинник, хлопець зрозумів що у нього лишилось критично мало часу, аби повернутись до своєї квартири, можливо поїсти та вчасно впасти перед ПК, аби відповісти на запланований відеодзвінок матері. Думки про кілька хвилин перепочинку або швидкий душ боляче нагадували про втрачений час. Спускаючись сходами та поринувши у свої жалі, Іллумі не помітив що Хісока досі йшов за ним, поки останній не порушив мовчанку. Хоч Іллумі й мало знав про цього студента, але уже міг з точністю сказати, що невміння мовчати або зрозуміти натяк і вчасно зникнути — характерні йому риси.
- Отож, розкажи мені, Іллумі. Куди може так впевнено спішити двадцятиоднорічний студент, який щойно звільнився від тягаря пар? Хіба студентство — це не про найкращі роки, безтурботність і блаблабла? Без образ, але до жодного з цих пунктів ти не підходиш.
- Студентство — це про навчання, якщо ти не в курсі. І, хай там куди, але я таки поспішаю, тому get lost.
- Ауч, Іллумі, дуже боляче і холодно. Невже тебе не вразила моя сонцесяйна особистість? Дуже і дуже дивно. Але якщо хочеш мене позбутися, з тебе чарівне слово. Чи місцеві академічні генії не знають нічого про ввічливість?
Посмішку Хісоки хотілося просто таки вирізати з його обличчя і заховати кудись далеко, аби той ніколи більше не зміг нею користуватися.
- Не скажу, що ти здався спеціалістом з ввічливості, але не стверджуватиму, все-таки антропологія — не моя зона академічних інтересів. Тому відвали. Будь ласка.
- Your wish is my command, чи як там у вас на кафедрі кажуть? До зустрічі, Іллумі. Знай, що я шукатиму тебе поглядом в кожній аудиторії!
Закотивши очі, Іллумі пришвидшив крок, аби відірватись від Хісоки раніше, ніж той перегляне своє рішення дати йому спокій. Попри це, до Іллумі таки долетіли останні слова хлопця:
- І я спеціаліст багато в чому, Іллу. Не недооцінюй мене.
- Мене звати Іллумі, ідіот, — тихо процідив крізь зуби Іллумі та рушив далі сходами вниз.
Пообіднє центральне фоє було зовсім іншим місцем, ніж те, у яке ввійшов Іллумі о восьмій ранку. До ідеального балансу ароматів та відчуттів додався настирливий запах жахливої їжі з їдальні, а витончену архітектуру складно було розгледіти за постатями сотень студентів, що заходили, виходили, сміялися, їли та просто безглуздо метушилися. Бракувало похмурого ранкового спокою, тому Іллумі радо вискочив на вулицю, де його зустрів той самий безкомпромісний дощ. Цього разу ступити у його обійми було легше і приємніше, ніж зранку. Давши собі секунду аби вловити та зафіксувати момент, Іллумі швидко рушив в сторону дому, ігноруючи місто і все навколо.
Врешті-решт, Золдики не насолоджуються дощем.