Work Text:
Чи він спить? — Чан сказати не може. Останнє, що було в голові — він ледь дійшов до ліжка через втому. А тепер відчуття важкості в тілі та липкий холод, що облизує з ніг до голови, не дають поворухнутися без титаничних зусиль та породжують панічний страх в грудях, який колеться, наче десятки морських їжаків. Він впевнений, що тоне; всією шкірою відчуває льодяний потік, що несе його, як вода проникає до вух та носа, перед очами чорніє безодня, а десь над головою видніється пляма блакиті. Вся ця масса тисне. Глибоко. Він ледь ворушиться, намагається плисти. Легені вже горять, в черепі пульсує, але Чан вперто стискає губи. Мерзенну тишу прорізає глухий сплеск, а повз, занадто швидко, до дна несеться чиєсь тіло. Чорна одежа, чорне коротке волосся, бліде обличчя. Ні, тільки не це! Нехай це буде лише він, нехай більше ніхто! Бан знає, хто це, не бачить чітко, але знає. М’язи судомно скорочуються, намагаються змусити зробити вдих. Під водою. В голові б‘ється думка: «Чи спливти, чи спуститися нижче?» Він розвертається та пірнає глибше, але змушувати своє тіло не намагатися вдихнути більше не виходить. Солона вода хлинула до горла, заповнюючи шлунок та легені, прострілюючи болем.
Чан підстрибує на ліжку, відчуваючи, як горить в грудях. Він ковтає повітря, сердце стукотить, наче після марафону; під долонями вологе простирадло, сам він в холодному поту, аж волосся липне до лоба. Перед очима все ще чорнота, але її повільно розганяє світло вуличних ліхтарів. Крізь відчинені двері на балкон в кімнату вривається прохолодне, просякнуте океанічною солоністю повітря; розвивається легкий білий тюль. Вуха майже глухі; Чан обережно, аби не створювати шуму, спускає ноги з ліжка, та не чує руху позаду себе; вже трохи пізніше відчуває, як його за талію обіймають теплі, сильні руки. Він вкривається мурашками від різкої різниці температур та м‘якого поцілунку, який йому лишають на спині.
— Чанні, щось не так? — чує він приглушений, заспаний голос, а обійми стають тісніші.
— Не присувайся, тут воголо, — відповідає Чан, озираючись та погладжуючи чужі руки.
Його все ще трясе десь всередині, але Чанбін дивиться так м‘яко та спокійно, що хочеться розслабитися. Звісно Со не збирається когось слухати, сідає та притискається, вкладаючи голову на липке плече, ігноруючи, що Чан холодний, наче побував у морозильнику.
— Це лише поганий сон, — тягне на обличчя посмішку Кріс.
Чанбін щось мичить, обпалюючи диханням, та хитає головою. Звісно не повірив, що це лише поганий сон.
— Ти можеш мені і це розповісти, — він широко позіхає.
Напевно може, та звучатиме це все як повне божевілля на фоні безсоння. Бін і без цього дуже переймається за його психічний стан. Він і це витримає, допоможе, як ніхто інший, але чанова совість буде жерти, що й це він звалює на свого хлопця.
— Давай зранку? — Бан м‘яко торкається його зкуйовдженого волосся. — Ранній підйом. Хоч ти маєш виспатись, — він знімає з себе його руки, майже не зустрічаючи супротиву. — Добре? А я подихаю, і стане краще.
Це не правда. Бін дивиться на нього довго, такий заспаний, кліпає повільно, але в його чорних, наче магічних очах стільки свідомої уваги. Він розслабений, домашній, його хочеться обплести всіма кінцівками та залишитися в ліжку трошки більше, ніж на вічність. Але не у вологому від поту через свої кошмари.
— Обіцяєш? — вкладаючись під натиском, питає Со.
Що саме? Що розповість чи стане краще? Певно він не може сказати «так» на обидва пункти.
— Обіцяю, — Чан схиляється, легко цілує Чанбінові губи, погладжує пальцями щоки, викликаючи дивну секундну посмішку на обличчі коханого.
Вони занадто добре один одного знають. Бін не питає більше, бо це безглуздо, Чан розуміє, що довго мовчати не зможе. Він виходить на балкон, тільки Со вкривається легким покривалом та заплющує очі. Тихо зачиняє двері та дістає з карману шортів телефон, що забрав з-під подушки.
Від сильного вітру ще прохолодніше, він тріпає вологе волосся та змушує зябко трясти плечима. Океан звідси в хвилинах десяти пішки, але сіль відчувається в повітрі досить сильно.
Спираючись на поручні балкона, Чан гіпнотизує декілька хвилин вимкнутий екран. Гуркіт від якоїсь вантажівки неподалік наче перемикає щось в його голові, тож він швидко відшукує в контактах потрібний номер та прикладає слухавку до вуха. Відповідь доводиться чекати довго.
— Чого тобі? — одразу питає роздратований голос на тому кінці дзвінка.
— Мінхо, вода повернулася, — зітхає Чан, відчуваючи, як до горла знову підступає паніка.
— Третя ночі… Добре що в номер не ломився, — бубонить Лі. — Тобі треба лікуватися, Чан.
— Ти же знаєш, що не в цьому справа…
— Сам подумай. Ти казав, що тебе мучать ці сни тільки вдома в Австралії. Ми приїхали — це знову почалося. Треба записати тебе до психотерапевта, — підсумовує Мінхо та чимось там шарудить.
— Ти не розумієш… Цього разу там був Бін, а я вже… — він говорить тихо, аби в кімнаті не було чутно.
— Ти просто переймаєшся, бо це ваша перша поїздка сюди в ролі пари, — перебиває його Хо.
— Я вже майже втратив колись близьку людину після таких снів, — закриваючи обличчя рукою, договорює Чан, а на тому кінці кілька секунд панує тиша.
— Хьон, — починає обережно Мінхо, — це радше збіг обставин, аніж якесь прокляття. Ти спиш? — питає він, а у відповідь мовчання. — Чан, як добре ти спиш?
— Я не втомлений.
— Я не про це питаю.
— Зараз — погано, — нарешті видає Бан, а в динаміку чує хмик.
— І Чанбін про це не знає, бо ти кажеш, що просто працюєш, а спиш вдень. Тобі потрібно до лікаря, Чанні.
— Можливо. Я… подумаю, — розглядає Чан темне, беззоряне через світло міста небо. — Але спочатку сходи зі мною на дикий пляж. Завтра ввечері.
— Я?! — занадто голосно навіть для себе майже кричить Мінхо та продовжує тихіше: — По-перше, ти це Чанбіну повинен казати, це майже романтично. По-друге, не знаю, що ти там зі мною робити зібрався… все щоб я просто на тебе подивився?
— Я не можу ще й це на нього повісити. Що я даю йому окрім своїх проблем?
— Чан, ти можеш сам у нього спитати, навіщо йому такий поламаний та закомплексований ти, — тяжко зітхає Лі та ніби щось починає пити.
— Ну дякую тобі, ліпший друг, — сміється він. Його плечі трохи здригаються від того, як напруга полишає тіло остаточно.
— Нема за що, — посміхається Мінхо, сидячи на кухні в номері поруч взагалі-то.
— Але все одно сходи зі мною завтра.
— А якщо ти з‘їдеш з глузду чи в тебе демон вселиться і ти вирішиш втопитися, а я плавати не вмію? — сьорбає чимось Хо, чуючи, як Чан знову тихо хіхікає.
— Аха-ха, думаєш таке можливо?
— Ти мені подзвонив серед ночі та сказав «Мінхо, вода повернулася», — пародіює його переляк Лі. — Як гадаєш?
— Вибач, — тушується крізь сміх Чан.
— Я пійду з тобою, — випалює зненацька Мінхо. — А тепер іди спати. Спати, Чан, а не як завжди!
— Гаразд, Мінхо-хьон, — задоволено дуркує Бан і перед короткими гудками чує від зніяковілого Лі: «Та пішов ти».
Чан опускає телефон та звертає увагу, що руки вже не такі холодні, а вітер не здається таким різким. Він повертається до кімнати, лишаючи двері відчиненими. Тюль знову розвивається м‘якими хвилями. Чанбін спить вже нічим не вкритий, сопить, обіймаючи чанову подушку. Розстеливши великий рушник на все ще трохи вологій частині ліжка, Кріс влягається та займає місце подушки в обіймах Со. Той возиться, хапаючи сильніше.
— Тш-ш… Все в порядку, — шепоче йому чи собі Чан, розглядає розслаблене обличчя, розгладжує чорні брови.
Певно він не засне сьогодні, але поруч із Біном це не страшно.
День було розписано прогулянками різними частинами міста з перервами на перекус. Чан дуже намагався запхати всі ці «екскурсії» в один день, бо потім вся їхня компанія забажає більш ледачого відпочинку. Ранок почався з того, що вони проспали. Самого Чана зморило сном може за кілька годин до підйому, і коли Чанбін будив його, вставати не хотілося зовсім, але це була його ідея від самого початку… Тож відлежатися не судилося. І звісно поговорити про ніч не було можливості, авжеж.
Прокинувся остаточно Бан тільки на американських гірках в парку, коли поруч кричав Чанбін, а Хьонджін не міг зупинити через це свій сміх. На землю вони повернулися цілі, але очі Со блищали від сліз, про що пожартував Мінхо, який, між іншим, взагалі через страх не поліз на той атракціон. В результаті Чан був змушений тримати свого хлопця, аби той не побив його ліпшого друга.
До вечора всі погуляли достатньо, аби ноги наче вібрували. Навіть піднятися за водою було ліньки, що всіма силами демонструвала більшість в компанії. Чан скористався цим моментом, тож забрав Мінхо та пішов з готелю під приводом походу до найближчого магазину, бо в місцевому барі нема того, що треба.
— Ти впевнений, що тобі це потрібно? — питає Мінхо та все одно йде вже хвилин п’ять за Чаном, тільки постійно вертає погляд до телефону.
— Мені просто треба дещо перевірити, — звертає Бан до якогось маленького провулка, що тоне в сутінках.
— Що? Чи забере тебе Нептун? — жартує Лі, озираючись — це точно не туристичний шлях. — Нам ще довго?
Попереду видніється спуск униз, освітлений пильним ліхтарем. Хо знову щось тикає в телефоні.
— Ще трохи. Я обирав готель саме тут, бо хотів сходити туди з Біні, — невпевнено пояснює Чан і, аби трохи змінити тему, вказує на червону маленьку споруду в кінці вулиці: — Бачиш той магазин? Червоний. За ним кам‘яний спуск до води. Там такий малий карман, не для повноцінного пляжу точно…
— Романтично… Але ведеш ти туди чомусь мене, — фирчить Мінхо, помітно незадоволений ситуацією, а тим часом йому приходить сповіщення від какао. Знову. — Проводити якісь експерименти над твоєю психікою. Чанбін мене з‘їсть…
— Якщо ти йому скажеш.
Червоний магазин виявляється радше рожевим.
— Це не він пише? — озирається на нього Чан, пролізаючи між маленьким парканом та подвір‘ям якогось двоповерхового будинка.
— Це Хан просить купити чипсів, — знизує плечима Мінхо та дивиться дуже уважно в спину Чана, коли той відвертається і починає спуск. Дуже важко впоратися з бажанням закотити очі, тож він навіть не намагається. Телефон знову оживає.
Схил не такий вже і крутим, але велике каміння під ногами змушує уважно дивитися, куди йдеш. Чан вже біля води, коли чує, як Мінхо з лайкою сходить на сіруватий навіть у світлі ліхтарика пісок.
Ще трохи тепла після спекотного дня вода накочує на вже босі ноги; Кріс закопує пальці в пісок, відчуваючи, як гулко б‘ється в грудях сердце. З цією водою щось не так. Океан завжди тягнув його до себе, наче якесь живе магічне створіння, але так само приходив ночами в кошмарах, мов голодне чудовисько.
— Чан? — кличе Мінхо стурбовано, ніби не вперше.
— Просто побудь зі мною, от і все.
Здається, Лі каже «Просто? Егеж».
Океан сьогодні спокійний. Шурхіт маленьких хвиль відволікає, жовте світло ліхтарів на пагорбі позаду та біле — місячне м‘яко відбивається від мов би чорної поверхні.
— Хочеш забрати його в мене, так? — шепоче Чан, заходячи по пояс в воду. Вона чиста, прозора, наче скло, що можна роздивитися свої стопи та малі камінці на дні.
— Ну і як ми пояснемо, що ти мокрий? — кричить йому Мінхо, але він ігнорує.
Горло на силу пропускає повітря, точно хтось стискає шию, аби придушити. Чан облизує нервово губи та, не думаючи, пірнає. Заливає вуха та ніс, на язику осідає солоний присмак моря. Замилений погляд не бачить нічого, крім пітьми та світлої плями над головою. Тут не крутий берег, але відчуття, наче дно різко йде в темну глибину. Чан чує сплеск, і серце ніби падає в шлунок. Бути не може… Здається, він бачить чиюсь фігуру десь там. Ноги не хочуть рухатися, в грудях стискає від страху, і знову наче ті кляті їжаки під шкірою. Не чутно нічого, окрім утробного гулу, від якого холоне в животі та болісно скручує нутрощі. З цією водою щось не так. Чи він просто божеволіє, бо не спить. Ледве намацавши ногами дно, яке виявилося не так вже й глибоко, тут може метри два, Чан відштовхується та спливає. Відпльовуючи воду, глибоко дихаючи, він чує, як гнівно сварить його Мінхо.
— Ти втратив останню клітину мозку? — кричить він, поки Бан шукає його поглядом, підпливаючи до берега. Хо стояв по коліна в воді з блідим від паніки обличчям. — Щоб ще один раз!..
— Якого біса?!
О, цей пронизливий голос Чан ні з чиїм не сплутає. Чанбін збігає кам‘янистою тропою настільки швидко, що стає боязко, що десь перечепиться та впаде. Кріс встає в воді по груди та не підходить ближче, бо не знає, що може трапитися. Зсередини з‘їдає провина та тривога. Провина, що не сказав, але обіцяв, а тривога, що цей хлопець зараз сунеться до нього.
— Розбирайся з ним сам! — обурено тикає пальцем на Бана Мінхо, намагаючись стрясти з кросівок воду хоч якось, бо зайшов, як був.
— Ти йому сказав, — наче звинувачує його Чан.
— То був не Хан із чипсами, — кидає Хо, починаючи підніматися на схил. — І в цій ситуації я на боці Бінні. Вправ йому мізки!
Тільки коли Хо відходить подалі, Чан помічає в руках Чанбіна ковдру та рушник. А ще те, який він розпатланий та розхристаний. Він біг сюди.
Цей малий дикий пляж зненацька осяює спалах, а Мінхо каже майже від паркана: «На згадку про цей кошмар. Подзвоніть, як завершите».
Чан спостерігає, як у світлі ліхтарів нагорі Чанбін лишає на великому валуні ковдру та рушник, а поруч і кеди з телефоном. Йому чомусь стає холодно та страшно, бо він зайде до нього. Відчуття небезпеки для Со дихає в чанову потилицю.
— Може нарешті розкажеш? — обережно питає Бін, ніби оте «якого біса?» було лише малою слабкістю.
— Я… Я погано сплю.
— Я з тобою сплю кожну ніч, я в курсі.
Під пильним наглядом він підходить до кордону вологого та сухого піску.
— Краще не треба! — сіпається вперед Чан, виходить майже повністю, а Бін здивовано скидає брови.
— Чому це?
— Я боюся води, — пояснює він, але буквально бачить це «ти же плавець». — Конкретно цієї.
— Конкретно цієї? — перепитує Чанбін і впевнено заходить до нього в воду, не дозволяє затримати та штовхає вглиб.
Чан відступає все далі, тяжко ковтає і не може відвести погляд від блискучо-чорних бінових очей, в яких відбивається напівмісяць.
— Припини, — трохи скиглить він.
— Це ти припини, — Со торкається його руки під водою. — Що тебе так турбує, що ти мені сказати не можеш?
Відповідь не знаходиться так швидко, як хочеться. Чан кусає губи та невпевнено топчеться на місці, зариваючись з кожним кроком в пісок. Таке відчуття, наче не він тут старша, зріліша особистість. Він затягує до того, що Чанбін тяжко зітхає та стрімко йде під воду, а сердце Бана готове зупинитися вдруге за день від нестерпного жаху. Але Бін так само швидко повертається, все ще тримаючи за руку, змахує краплі з обличчя та дивиться так чіпко крізь прядки чорного вологого чубчика.
Він тепер мокрий, як і Чан, до тіла липне білосніжна футболка, а шкіра від прохолодного вітру вкривається мурашками.
— Давай… — тихіше каже Чанбін та легко притискає до себе, охопивши за талію. — Чанні, що тобі снилося такого страшного? — він обіймає за шию та чіпляє пальцями відросле, в‘юнке, вибілене волосся.
— Я тонув… — зітхає Кріс, а Со відчуває, як сильно він хапається за його руки.
— Це ж не все…
— Це не просте передчуття, — Чан погладжує його руку в себе на шиї. — Ти тонув зі мною, і я… нічого не міг зробити…
Він ще не встигає договорити, Со легко цілує лоб, щоку, ніс, іншу щоку, хаотично вкриваючи його лице теплими відбитками свого впевненого спокою, та ледь торкається губ.
— Я дістану тебе навіть з темряви маріанського жолоба, — каже він пошепки, заглядаючи в очі. — Мені це нічого не буде коштувати.
І Чан може поклястися, що бачить, як навколо фігури його любого Чанбіна витанцьовують маленькі блакитні вогники, а десь в його чорних зіницях ворушиться щось таке потойбічне, що аж дихання завмирає. Він відчуває, як хвилі стають сильнішими, гойдають їх, чує, як шумить океан з кожною миттю все гучніше, наче дратується. Ні, це все лише уява, він повинен нормально спати і такого не буде!
— Хочеш, я покажу їй, що ти зайнятий? Аби вона лишила в спокої? — питає Бін, пролізає долонею під чанову чорну майку, торкаючись та дряпаючи живіт.
Преривчасто видихаючи, Бан киває та з затримкою питає: «Вона?»
Але це слово майже повністю тоне в глибокому поцілунку. Чанбін сильно давить на потилицю, кусає його губи, вилизує рот настільки завзято, що, здається, готовий проковтнути Чана просто зараз. Всередині від цього все перевертає та скручує в єдиний пульсуючий клубок. Кріс ніколи не міг встояти перед настільки активним Бінні, тож просто здається, стискаючи його в обіймах та легко кусаючи за язик, як помста за свої губи. Ледь чутний сміх, змушує і його посміхнутися.
Чанбін лишає напівкруги від зубів на плечі, яскраві рожево-червоні п‘ятна на шиї, відчуває, як Чан все частіше дихає.
Його долоні відчуваються гарячими на фоні води, що стає прохолоднішою, гладять, стискають, зісковзуючи вниз по тілу, поки не тягнуть за пояс шортів, змушуючи зробити крок вперед. Чан смикає Со за волосся, відриває від своєї шиї, та вже сам підштовхує назад до берега. Бо хвилі б‘ють в спину все сильніше, наче океан біситься, що достатньо сильно відволікає.
— Це погана їдея, — відривається від нього Бін. — Секс на пляжі — так незручно. Пісок буде всюди… — моршиться, а Чан всміхається, та майже одразу стогне крізь стиснуті зуби, бо Чанбін пробрався долонею до паху. — Але ти такий… — протягнув, хникаючи, він.
Здається, Чан занадто сильно штовхає його на пісок, навіть в голові формується відчуття провини, але сил вистачає лише на тихе «Вибач», бо Со нетерпляче тягне за той же пояс шортів до себе. Накриваючи його собою, Кріс намагається запам‘ятати цей момент якнайкраще. В світлі місяця та далеких ліхтарів трохи смуглява, волога шкіра Біна виглядає, як золотава карамель; мокрий одяг тісно огортає його; у темному волоссі плутаються піщинки, пісок липне на руки, шию, ноги… Він всміхається, зариваючись пальцями в чанові м‘які кучері, йорзає під ним.
Їх накриває невеликою хвилею.
— Ти занадто багато дивишся, як завжди, — посміхаєть Чанбін, і в цих очах знов є щось особливе. Він спускає руки, пролізає під тканину шортів та білизни, стискає сідниці, давить вниз, змушуючи притулитися ближче.
Чан ховає стогін у поцілунку, бо вони хоч і в укромному місці, але не вдома. Бін треться об нього, дряпається та гучно дихає у малинові від укусів вуста.
— Я би зняв з тебе це все, — хрипло видає він, трохи стягуючи з Кріса шорти.
— Не тут, — видихає йому на вухо Чан, не дуже вправно допомагаючи вже з біновим одягом. — Все в твоїх руках сьогодні, — треться він носом об теплу, рожеву щоку і глухо мичить, коли Чанбін охоплює долонею їхні члени.
— Давай, — шепоче Бін, цілуючи його стиснуті губи.
Вода, що накочує на берег, прохолодою облизує їхні тіла. Чан розкачується на ліктях, ловить темп Чанбіна разом з його видихами, хаотично цілує та плутається пальцями в його волоссі.
— Швидше, — хрипить Чан.
Так, Бін знає, як йому подобається, Бін знає про нього майже все. Його долоня, трохи груба через постійні тренування з вагою, рухається різко та швидко, стискає досить сильно, пальці часом труть під головкою та шкрябають по довжині. Чан шепоче як обожнює свого Бінні та тремтить в його руках, продовжуючи рух. Чанбіну не треба багато часу, аби послідувати за ним — повільний поцілунок та відчутна хватка на шиї зіштовхують його у прірву оргазму.
Першу хвилину вони ліниво цілуються, взагалі не відліпаючи один від одного. Тільки зараз вони почали помічати, що на вулиці, там, нагорі, їздять іноді автомобілі.
Їх все ще час від часу накриває водою.
— Треба йти, — зітхає Чан та піднімається з Чанбіна, слухаючи його бурчання.
Він омиває руки в черговій хвилі, як і Бін, коли телефон останнього оживає класичним сповіщенням какао.
— Що вже?.. — Со підходить до каміння, де лишив речі, витирає руки та накриває голову Чана рушником.
Екран телефона сліпить до неприємного відчуття.
— Хто там? — обіймає його зі спини Бан.
Трохи прохолодно в мокрому одязі.
— Хан хоче чипсів, — сміється Чанбін, відкриває чат з Мінхо та записує йому крізь сміх голосове повідомлення: — Ми завершили, хьон!
Він повертається в руках Чана, посміхаючись, сушить йому рушником волосся, а потім дивиться так серйозно.
— Будь готовий, що ми будемо лікувати твоє безсоння, — обіймаючи його обличчя долонями, каже Со.
— Бінні… Я тебе не заслуговую…
— Ох, ще про це я тебе не питав, — він швидко цілує та притискає до себе, а Чанові знов здається, що бачить блакитні вогники навколо.