Chapter Text
Дощ. Мирославу подобається дощ — слухати, як краплі стукають по даху, дивитися, як розбиваються об асфальт, як стікаються разом, утворюючи калюжу. Йому подобається свіжий запах, коли все навкруги завмирає, люди ховаються у домівках, намагаючись уникнути неприємної вологості, що застигає навіть у повітрі. Колись йому подобалася і тиша. В тиші приємніше думати, нею легко насолоджуватись, важко цінувати. Зараз тиша його лякає. «Тиша - не на добро», - так вони казали, прислухаючись.
Чоловік затягується нікотиновим димом, обпершись об білу стіну спиною, він розстібає шкірянку, бо стає парко.
— Можна позичити вашу запальничку?
Мирослав відриває очі від жовтіючого листя клену, що продовжувало безтурботно висіти на — в деяких місцях - голих гілках. Поглядом шукає того, хто посмів перебити його роздуми, і натикається на великі шоколадні бусинки замість очей, що з цікавістю на нього витріщаються.
—А ти не замалий, щоб палити? — чоловік обводить його молоде обличчя, з ніжною білою шкірою та розсипаним ластовинням, яке ще не встигло вицвісти після палючого літа. Дивиться на його чорний пуловер і темні джинси з класичними оксфордами на ногах. — З якого ти класу?
— Я, взагалі-то, викладач літератури, — набурмосившись, видає хлопець напроти нього. Очі, що до цього поблискували з цікавинкою, тепер дивляться на нього з відблиском неприязні. Обличчя, що не може добре ховати свої емоції, бо юність така – крилата та безтурботна, пристрасна. Небезпечна.
Мирослав і сам зводить брови до перенісся, повільно простягаючи йому запальничку. Він зовсім не виглядає, як педагог.
Цей вчитель літератури підпалює цигарку, затягнувшись димом, і віддає позичений предмет назад. Вони стоять у тиші якийсь час. Він не любить такі ситуації, ті що змушують його почувати себе некомфортно.
—Я випустився з університету не так давно, — вчитель порушує тишу першим, повернувши голову у сторону Мирослава, який не може подивитися на нього у відповідь. — Я буду вважати дурню, що ви ляпнули, компліментом, не турбуйтесь.
Мирослав хмикає. Чомусь ця ситуація змушує його усміхнутися.
— А ви теж вчитель? Що викладаєте? — знову починає хлопець, примружившись, коли він затягується.
— Всі вчителі такі допитливі? — хмикає чоловік, кинувши недопалок на підлогу та притоптує важкими берцями.
— Я просто не люблю тишу, — хлопець нахиляється, хоче спіймати чужий погляд – чомусь зараз це стало для нього так важливо. Він його не знає, але хочеться зазирнути. Йому так легше, коли дивишся в очі людям, швидше починаєш розуміти, швидше контакт налаштовується, але з цим чоловіком нічого не працює як раніше.
— Моє ім'я Мирослав, — темно-сині очі, які, напевно, колись репрезентували морські глибини, бурі та повені, зараз вицвіли майже до сірого кольору. Стали прозорими, не такими глибокими і дивляться наче крізь. — Мій малий тут навчається у четвертому класі… прийшов забрати.
— Приємно познайомитися, — вчитель усміхається до нього широко, простягає руку. Мирослав давно вже перестав помічати чужі усмішки, а тут така широка та яскрава. — Дем'ян Миколайович.
Дзвоник гучно б’є. Мирослав опускає очі на простягнуту руку, легенько зжимаючи холодну долоню.
— Вибачте, треба бігти! До побачення!
— Бувайте.
Привіт, Стасе,
Як ти там? Сьогодні отримав зарплатню, забрав Дениса зі школи. Він великий молодець, але точно скажу, що розумом не в батька пішов. З оцінками теж все добре. Особливо гарно з літературою та мовою, математика трохи відстає, але я підтягну. Може гуманітарій росте?
У мене все начебто добре, але палити досі не кинув. Ти ж знаєш: це добре для мого ментального здоров'я, бо на зустрічі я вже давно перестав ходити. Не допомагає. Я знову перестав засинати якийсь час, але Богдан дістав мені снодійне, тому зараз краще. Почуваю себе трохи овочем, поки не хильну філіжанок п’ять кави, або ще чого. Правда, ти ж знаєш, що я намагаюся зупинитися, роблю деякий прогрес та хвалю себе хоча б за це. Не хвилюйся, я в порядку. Я, повір, роблю все, що можу, спробую хоча б заради Дениса.Зустрівся сьогодні випадково з вчителем всесвітньої літератури у школі, назвав його шпендриком, бо ти знаєш, як вони зараз всі виглядають, зелені страшно. Як безглуздо ми з ним зустрілися, ти би бачив. Я курив біля школи, поки чекав на Дениса, а він підійшов попросити у мене запальничку. Я йому й кажу: "А ти з якого класу?", а він такий: "Я, взагалі-то, викладач."
У нього гарна посмішка… не подумай нічого, я просто не міг очі відірвати. Приємно бачити людей знову щасливих, знаєш? Ми боролися за це, знаєш, і все знову розквіло - міста, природа і люди теж. Я давно такі деталі перестав помічати та тим паче радіти, а у нього аж очі світяться. Просто так трапилось і щось в мені замкнулося. Мене це лякає. Мене так лякає все нове, якісь зміни - це занадто для мене.
Не знаю, що ще тобі розказати. Життя в мене стало дуже нудним, робота-дім, але… я цьому радий і я знаю, що ти теж за мене радітимеш. Бувай і повертайся скоріше, будь ласка.
— А ти вже знаєш, що робити будеш, як повернешся додому… коли все закінчиться? – Стас простягає йому нову пачку цигарок, чекаючи, доки Мирослав відставить у бік кружку гарячого чаю.
— Ну, головним планом було і є — просто вижити, я думаю лише про це, ти ж знаєш, — Мир усміхається, озираючись на всі сторони про всяк випадок — така вже звичка. Хлопці носяться туди-сюди, риють та облаштовують окопи. — Хочу відкрити свою автомайстерню… та я й іншого робити нічого не вмію, тільки працювати руками. Ну а ти?
— Сім'ю нарешті побачу… сумую за малим і Мариною страшно, та вже нічого не поробиш. А потім повернуся на свою стару роботу і заживу знову.
Заживу. Чому зараз не можна жити? Бо тут, серед окопів, автоматів та бомб не життя, тут доганялки вдачі та хованки від смерті. А чи заживуть вони зовсім після цього всього? Ніхто не може знати.
— Твої хоча б виїхали? — Мирослав кидає недопалок на землю, притоптуючи ногою та виливає залишки чаю на пожовклу траву.
— Ще ні, але скоро, — Стас бачить, як на нього дивиться Мирослав. З долею занепокоєння в очах, але він намагається не піддаватися та не нервувати через це. — В мене Марина розумничка, я їй довіряю.
— Я їй теж довіряю, а от тим собакам - ні, — Мирослав вказує кудись у далечінь, за посадку, туди, де засів їх ворог. — Мені втрачати нема чого, рідних я не маю, я не боюся.
— Тобі є що втрачати, Мир, ти просто цього ще не зрозумів, ще не помітив, але як тільки виберешся з цього пекла, то все стане ясно. Я знаю про що говорю і ти знаєш, я впевнений.
Про що Стас говорив, Мирослав почав розуміти тільки зараз. Так, він повернувся живим додому, щоб побачити що? Напівзруйноване рідне місто, могили своїх друзів дитинства у дворі, пережитки трагедії та болю в очах звичайних людей. Щоб відчути себе самотнім, нікому не потрібним та, головне, не потрібним собі? Щоб тікати якнайдалі від своїх страхів та жахіть, але зрозуміти, що вони швидкіші та завжди наздоганяють? Він втратив себе, його душа померла там, в окопах на Донецькому напрямі.
— Дядьку Мирко! — чується тоненький голос за спиною. Мирослав повертається, наполовину закривши вікно на балконі та відкладає цигарку у попільничку.
— Шо таке? Ти чого ще не спиш, га? — малий стоїть перед ним у піжамі з покемонами, в одній руці тримаючи зошит, а в іншій – ручку.
—Та шо, ця математика дістала вже мене, я нічого не розумію, вже сидів-сидів, думав, а воно все одно ніяк не виходить! — буркає той, підходячи ближче до нього та простягаючи зошита .
—Може краще спати підеш, а завтра запитаєш у вчителя? — Мирослав відкриває зошит на останній заповненій сторінці, з купою закреслень та надписів.
—Давай ти мені швиденько поясниш і я піду спати одразу! — у хлопчика очі світяться наче маленькі ліхтарики і після того, як Мирослав киває, здавшись, він підтягує стілець до чоловіка та сідає біля нього.
Як такому чудовиську можна відмовити.
— Глянеш там на гальма в «Мерседесі», який тільки що пригнали? — Степан Васильович, власник автомайстерні, підходить до Мирослава, який тільки що закінчив борсатися під капотом «Сузукі».
— Без проблем, я тут закінчив, — киває чоловік, стираючи піт з лоба. Мирослав підтягує коробку з інструментами та стає під «Мерседесом», декілька секунд оглядаючи дно.
— Як у Дениса справи?
— Денис як завжди, ходить в школу і начебто все нормально. Оцінки непогані, математика тільки не дуже йде, а так він у мене молодець, — Мирослав мимоволі посміхається, думаючи про малого.
— Ну, то залежить ще від вчителя, хто як вміє пояснювати… — Степан Васильович присідає на стілець, витягуючи телефон. В таку годину він звично перевіряв новини. — Ну а тобі як, не складно з ним?
— Та ви ж знаєте, Денис дуже самостійний, йому нянька не потрібна, а я на цю роль не дуже то і підходжу. Тому в мене проблем з ним немає.
— Ну хай, добре це чути!
— Ви ж розумієте, що хлопчик не багато балакає та дуже замкненний через те, що сталося. Звісно, наші психологи намагаються допомогти і Денис робить вже деякий прогрес, — жінка, стукаючи каблуками по каменю підлоги, проходить по коридору, ведучи за собою Мирослава.
Діти носяться по цьому ж коридору, майже збиваючи з ніг, пищать та кричать. Інтернати зараз забиті повністю, скільки дітей залишилося без батьків. Залишилися у цьому світі з надією лише на себе.
— Якщо ви впевнені у своєму рішенні, мені необхідно лише перевірити декілька ваших документів, особливо трудовий дозвіл та вашу прописку, — директорка надягає окуляри, поки Мирослав виймає з портфеля теку з паперами та простягає жінці. — А також заключення від психотерапевта, будь ласка.
— Так, звісно.
Впевненість – це розкіш, яку Мирослав дозволити собі не може. Він багато аналізував, консультувався з приводу усиновлення дитини, відвідував курси, щоб зрозуміти як краще його виховувати. І начебто теоретично він був повністю підготовлений, але все ще не знав точно, чи може зробити це все правильно. Тому що діти - велика відповідальність, і якими людьми в майбутньому вони будуть залежить від їх виховання.
Але справа була не тільки в цьому, справа було в тому, що Мирослав був солдатом і він, як і більшість інших, бачив те, що назавжди залишило свій слід в спогадах. Воно нікуди не дінеться – очевидно, але треба працювати над тим, щоб ці жахливі картини минулого потихеньку розмулювалися. І він багато свого часу та зусиль вкладав у це, але пережитий жах повертався по нього та ніколи не відпускав по-справжньому.
Навіть після того, як психотерапевт підтвердив, що він більш-менш у нормі і може взяти на себе таку відповідальність, як виховання дитини – Мирослав знав себе занадто добре і те, що іноді навіть пігулки не рятували, було фактом.
Річ у тім, що він не хотів старатися заради себе, не хотів покращувати свій стан, не дивлячись на те, скільки страждань це йому приносило, тому що він просто не хотів жити. Померти він теж не хотів, але йому здавалося, що зникнути, розщепитися у повітрі і все б закінчилося, наче й не було, було кращим вибором.
Стукіт у двері, після чого молода вихователька заводить всередину хлопчика, який тільки кліпає великими зеленими очима та з цікавістю розглядає високого дядьку, який піднявся, ніяково стоячи перед ним.
— Привіт, Денисе, — починає Мирослав, провівши рукою по короткому волоссю голови.
— Добрий день, — хлопчик дивиться на нього з цікавістю, веде очима знизу вверх.
— Денисе, це Мирослав Ігорович і він хоче взяти над тобою опіку, бо ти дуже старанний та розумний хлопчик, — встряє педагог, погладивши хлопчика по голові.
Мирослав присідає навпроти нього, усміхається, хоча й перестав давно це робити, бо через шрам на щоці, шкіра некрасиво складалася і усмішка його була не така гарна. Але Денис, заглядаючи в посірівші очі Мирослава, мабуть, знайшов там щось, що змусило його усміхнутись у відповідь та навіть розсміятися.
— Так… в тебе буде окрема кімната і ти можеш вибрати меблі, які захочеш, — Мирослав, хвилюючись, каже перше, що йому приходить на думку, він так боїться зіпсувати своє перше враження, що не може думати як нормальна людина.
Мирослав не хотів старатися заради себе, але Денис був тим, заради якого хотілося стати покращеною версією того, що від нього залишилося. Неправильно, жити заради іншої людини, але солдат, який втратив все що мав, який втратив самого себе, по іншому не зможе.
Мирослав відкладає гаєчний ключ, як тільки телефон у кишені починає вібрувати. Він не любить відповідати на невідомі номера, але, знявши з себе рукавиці, чоловік проводить по екрану, приймаючи виклик.
—Так?
— Чорненко Мирослав Ігорович? Добрий день, — починає енергійний голос на тому кінці.
— Так, це я. Як я вам можу допомогти?
— Я наразі на заміні класного керівника вашого сина, Дениса, та відповідальний за клас. Чи зможете ви сьогодні зайти до школи після уроків?
— Щось сталося з Денисом? — Мирослав мимоволі знервовано стискає кулак та миттю відкладає свої інструменти у бік.
— Нічого такого, про що вам варто було перейматися. Річ у тім, що він сьогодні зчинив бійку з одним із учнів з паралельного класу.
— Побився?
— Так. Тому прошу вас зайти після уроків на розмову. Я прекрасно розумію, що ви можете все вирішити самостійно, але такі правила школи і мені необхідно спочатку поговорити з вами.
— Так, звісно, нема проблем. Я буду о четвертій в школі, і дякую, що повідомили мене завчасно.
— Добре, дякую і вам. До побачення.
Мирослав їде до школи одразу після роботи і стоячи у заторі думає про те, що могло статися. Денис раніше ніколи такого не робив, тож чи значить це, що він допустив якусь помилку в його вихованні? Звісно, він, у цьому віці, багато з ким бився, тому що завжди був дуже незалежним і свої думки звик відстоювати, навіть якщо суперник був сильніший. І бився він навіть через якісь дурні причин, тож хвилюватися немає сенсу. Але, з іншого боку, батьків, які йому б сказали, що так робити - не правильно, у нього не було.
Школа у цей час стоїть напівпуста та тиха, більшість школярів вже давно розбіглися по домівках. Минаючи головний хол з розписом для більшості класів, вчительську та парочку кабінетів, він шурує прямо до кабінету класу Дениса, перед цим заглянувши до чоловічої вбиральні.
Мирослав недовго дивиться на себе у дзеркало, стирає слід від масла над бровою, про який, збираючись похапцем, забувся, проводить долонею по короткому волоссю та довго дивиться в свої очі. Головне зараз показати себе з гарної сторони, щоб класний керівник не подумав, що він не справляється. А що якщо це правда?
Короткий, але чіткий стук у двері. Дем’ян кидає погляд на хлопчика, що занадто зайнятий якоюсь грою на телефоні, а після підіймається: — Заходьте, будь ласка.
Дем’ян його запам'ятав – такого чоловіка, як він, складно забути. Високий та стрункий, з широкими плечима, які так гарно виділяються через оверсайз шкірянку. Чоловік стоїть у дверях весь натягнутий як струна, наче чекає якогось наказу, а вчитель літератури забув своє ім'я.
— Сідайте, будь ласка, — випалює Дем’ян, як тільки помічає питання, застигле у чужих очах. — Мирослав Ігорович, вірно?
— Так, — Мирослав підходить до нього широкими, важкими кроками, гупаючи берцями. Він сідає на висунутий стілець, відкинувшись на його спинку та широко розставивши ноги. Місце вибирає так, щоб йому гарно було видно двері та вікна. Часи йдуть, а звички залишаються як постійне нагадування його слабкості перед своїми страхами. — А ви часом не вчитель літератури, якого я нещодавно зустрів там, за спортзалом?
— Га? — Дем’ян відриває свій погляд від чужих стегон, згораючи від бажання в’їхати собі по пиці, тому що це не професійно та взагалі свинство, враховуючи, що дитина все ще тут. —Так! Ха-ха-ха, ви запам’ятали?!
— У вас дуже гарна усмішка, таку складно забути, — Мирослав нахиляє голову на бік, але відвертається, щоб подивитися на Дениса в той самий момент, коли Дем’ян починає червоніти, як херсонські помідори на сонечку.
— Дякую… я… мені не часто таке кажуть, — вчитель опускає очі на парту, колупаючи дерев’яну поверхню нігтем. Та він швидко приходить до тями, тому що це некрасиво затримувати людину у післяробочий час. — Мене звуть Дем’ян Миколайович, я викладаю світову літературу у старших класах. Наразі замінюю класного керівника у Дениса, та це не надовго. Ви вже це чули, але хотів ще раз нагадати.
— Приємно познайомитись. Сподіваюся, це нічого, що вам довелося затриматися через нас? — Мирослав різко повертає голову назад, кинувши свій погляд прямо на молодого вчителя. Такий пронизливий, колючий та холодний, що Дем’ян відчуває, як його нутроші підскакують. Мирослав це помічає, намагається посміхнутись, щоб не лякати, але нічого не виходить і він здається. — Вибачте…
— Ні, не переймайтесь. Мені ще треба оно скільки зошитів перевірити, а так хоч Денис був тут, — він усміхається знову і чомусь Мирославу хочеться усміхатися йому у відповідь.
Йому хочеться усміхатися, але Дем’ян його боїться. Не так, як жертва боїться тирана, а як дитина боїться темряви. Коли не знаєш, що саме тебе там лякає, яка є загроза і чи взагалі є. «Все, мабуть, через очі» — проноситься в голові короткими титрами.
— Насправді, Мирославу Ігоровичу, вам нема чого перейматися. Трапився деякий інцидент, але батьки іншого хлопчика не збираються нічого робити. Я лиш хотів вам повідомити про наявність конфлікту і, оскільки я не збирався відчитувати Дениса за те, що він зробив, сподівався що ви самі зможете провести з ним бесіду, — Дем’ян зачісує пасма назад, заносячи їх за вуха, щоб не так лізли в очі.
— Тож… що трапилося? — Мирослав чіпляється поглядом за довгі тонкі пальці, на яких переливаються срібні каблучки, що так гарно виділяються на блідій шкірі.
— Денисе, чому б тобі самому не розповісти, що сьогодні трапилося? — Дем’ян звертається до хлопчика, який відривається від телефону, відклавши його у бік та надувши губи.
— Ну… Кирил чіплявся до Андрія, він його за волосся тягав, я бачив… а Андрій мій друг він дуже хороший, Кирил поганий і він це повністю заслужив! Ну я і надавав йому тумаків, щоб більше не чіплявся! — на одному подиху випалює Денис, не знаючи на кого дивитися першим – на Мирослава чи Дем’яна.
Мирослав зводить брови до перенісся, а потім прикриває обличчя долонею, щоб сховати свою усмішку:
— Вибачте, але ситуація для мене і справді кумедна… Денисе, можеш почекати мене у коридорі, поки я швидко поговорю з вчителем.
Хлопчик хапає свій телефон та рюкзак, прудко котиться до дверей та зникає за ними.
Мирослав переводить свій погляд на Дем’яна через декілька секунд, різко підіймаючись, від чого хлопець відчуває себе так, наче йому потрібно себе захищати.
— Дем’яне Миколайовичу…
— Так? — вчитель задирає голову, щоб заглянути у чуже обличчя. Холодні очі дивляться прямо в його від чого стає некомфортно, але відвести погляд він не може… а можливо й не хоче.
— Як ви це собі уявляєте? Я повинен сказати Денису, що він вчинив погано захищаючи свого друга, коли насправді він зробив все правильно, так? — Мирослав нахиляє голову в бік, розглядаючи збитий з пантелику вираз обличчя. Дем’ян знову зачісує пасма за вуха, намагаючись підібрати правильні слова.
— Ви праві, але у першу чергу ви повинні пояснити, чому така поведінка не правильна. А також дати йому знати, що конфлікти у житті не можна вирішувати насиллям, а треба говорити з людиною, — чітко відказує вчитель, точно як по методичці.
— Ви-то самі у це вірите? — Мирослав зітхає, опустившись назад на стілець. Він спостерігає за тим, як Дем’ян обходить вчительський стіл, вставаючи перед ним та обпираючись стегнами об дерев’яну поверхню.
— Яка різниця, в що я вірю? Головне робити те, що вважається правильним, — відказує хлопець.
— Якби ми розв’язували проблеми з агресором не насиллям, а балачками, то ми б з вами зараз тут не розмовляли, — один куточок губ здригається, повзучи у верх. Мирослав не хотів звучати грубо, або образливо, але це була делікатна тема персонально для нього.
— Я розумію, що ви маєте на увазі… але це діти, — Дем’ян дивиться на чужий шрам на щоці, сподіваючись, що це не так сильно очевидно. Просто він не може відірвати погляду від цього мужнього привабливого обличчя з широкими вилицями, гарним прямим носом та пухкими губами.
— Не зрозумійте мене неправильно, я не намагаюся пропагандувати насилля, але світ, в якому ми живемо не такий казковий, як хочеться вірити і чим раніше ми перестанемо годувати брехнею молоде покоління, тим легше їм буде жити, — Мирослав дивиться у карі очі, такі теплі та комфортні, вони нагадують каштани та асоціюються із запахом кориці. — Денис не буде покараний за те, що він вчинив правильно. Він не дозволив не об себе ноги витирати, та ще й захистив свого друга – а це багато значить.
— Я не хочу втручатися в вашу виховальну стратегію, моє діло – порадити вам, як вчинити найкраще. Ви доросла людина, ви знаєте, що робите, Мирославе Ігоровичу, — Дем’ян відриває стегна від поверхні столу та повертається за своє місце, підхопивши олівець, який він залишив між сторінками одного із зошитів. — Але… війна закінчилася і молоде покоління не повинно мати нічого спільного із таким жахливим часом.
— Ви так думаєте? — Мирослав хмуриться, упираючись ліктями на коліна розставлених ніг. Його глибокий тон з легким хрипом змушує вчителя підняти голову та звернути на нього увагу. — Війна ніколи не закінчувалася, вона там, — чоловік вказує на шкільний двір, на ділянці якого залишили меморіал в честь загиблих дітей. — Тут, — його палець торкається скроні. — Та тут…
Прямо у серці. Під важкими гратами-ребрами, які не завжди можуть стримати біль, що рветься назовні.
Дем’ян дивиться в його обличчя ще раз і тільки зараз помічає наскільки воно сумне та змучене. Який в нього блідий, сірий погляд очей, що, мабуть, ніколи не засяє знов. З такими людьми нема про що сперечатися, їх треба лише слухати та, головне, чути.
— Вибачте, я не хотів бути грубим або якось вас образити, я…
— Ні, все в порядку! — Дем’ян знову посміхається, сподіваючись, що це допоможе чоловіку повірити у щирість його слів. — Просто ми з вами різні люди. Дякую, що знайшли час зустрітися зі мною ще раз… і гарного вам вечора.
— Дякую вам, що професіонально розібралися з цією ситуацією, — Мирослав підіймається, застібаючи свою шкірянку. Він дивиться на легко одягненого вчителя, потім стріляє очима на тонке пальто і не стримується: — Може вас підкинути додому, бо вночі дуже холодно.
— Ой, що ви! Дякую, але мені треба ще роботу доробити, — Дем’ян знову червоніє – в нього слабкість до людей, що помічають маленькі деталі та намагаються подбати про нього. —До побачення!
Мирослав дивиться на нього так, наче хоче щось сказати, але з рештою цього не робить.
— До побачення.