Work Text:
Вони вдвох на невеликому прогулянковому катері, орендованому тільки для них. Навколо — чорні води Дунаю на сліпучі вогні Будапешту. Керманичу цього невеликого судна глибоко начхати на те, хто вони, навіщо вони — він отримав достатню кількість грошей, а все інше — не його справа. Здається, він навіть мови не знає, іншої, крім угорської — ні англійської, ні, тим паче, німецької. Ідеально.
- Йди до мене, ти змерз зовсім. - Себастьян промовляє тихо, розправляючи тонку ковдру в руках. Мік, що до цього моменту стояв біля поручнів борту, заворожено спостерігаючи за всім, що навколо, обертається, трохи сором'язливо посміхається.
- Усе добре. Тут так гарно... скільки разів був в Угорщині, а з цього боку її не бачив.
- Так, гарно, але дай-но мені тебе зігріти, ти ще від застуди не оговтався. Не пробачу собі, якщо ти знову перед гонкою будеш себе погано почувати. - Себ накидує ковдру на плечі Міка, кутає його і, немов того мало, обіймає, до себе притискаючи. - Ось так, набагато краще. - цілує м'яко у вилицю.
- Так, краще. Однієї ковдри було б замало. - обличчя Міка мовби освітлюється, коли він дивиться на Себастьяна, так пильно, так обожнюючи.
- От тепер ти можеш роздивлятися навкруги скільки хочеш.
- Ні-ні, я тільки но знайшов найкращий вид. - випростовую руку з-під ковдри, обережно прибирає кучеряве пасмо волосся з обличчя чоловіка. - Я вже казав, як я обожнюю твоє довге волосся?
- О ні, не казав, лише разів з сотню, а так ні, не чув від тебе такого. - Феттель сміється, цілує свого янгола з неймовірною ніжністю. - Ти завжди так дивишся на мене....
- Як?
- Твої очі сяють, мов ти бачиш щось найпрекрасніше.
- Так і є. Я бачу найпрекрасніше в своєму житті. - і якби було трохи світліше, можна було б помітити легкий рум'янець на щоках хлопця.
- І звідки ти такий романтик? - Себастьян пригортає Міка до себе, тримає так міцно, ніби втратити боїться.
- Давай наступного року, коли гонка буде тут, ми знову влаштуємо таке побачення? Повинні ж у нас бути якісь милі традиції?
- Можемо подумати про це. - обличчя Себастьяна застигає на секунду, він дивиться у ці довірливі блакитні очі і просто не може сказати щось ще, немов усі слова кудись поділися.
- Щось сталося? - ці блакитні очі не тільки довірливі. А ще й пильні надмірно.
- Ні, все гаразд. Більш, ніж просто гаразд. - цей час — тільки для щастя, далі будуть інші часи.
Човен причалює до берега, ступати по землі після гойдаючої палуби — дивно, в перші секунди навіть важкувато знайти рівновагу.
- Я залишусь у тебе вночі? - Мік обіймає зі спини, майже шепоче на вухо, спокусливо. І так, іноді це спрацьовує.
- О ні, дорогенький, пам'ятаєш угоду? Ніякої ночівлі посеред гоночного вікенду! - і Феттель намагається удавати суворість.
- Але завтра лише четвер! Це не рахується! - і це теж не спрацьовує. - Ти нудний! І час іще зовсім дитячий! - юний Шумахер намагається сперечатися, але більше для вигляду.
- Тобі потрібно відпочити, я ж знаю, що ти б віддав перевагу додатковій гонці, аніж спілкуванню з пресою. Люблю тебе. - стискає непомітно його руку.
- І я тебе.
Після того, як Мік пішов до себе в номер, для Себастьяна почалося найскладніше — Брітта не ставить непотрібних запитань, лише допомагає зняти це кляте відео, знову і знову. Це важко. Він ніколи не думав, що це буде так важно.
“Мій улюблений колір — блакитний” - зовсім як твої очі.
І ці очі завтра вб'ють його одним лиш поглядом. Можливо варто було сказати зразу, але... він просто не міг зруйнувати цей прекрасний вечір.
Усю ніч Себастьян не міг заснути і рано-вранці не витримує, пише повідомлення Міку.
“Я вирішив піти з Формули 1, так буде краще”
Він довго вагався — як буде краще повідомити, напевно ж особисто, але він просто не може. І далі лежить у ліжку, кожні п'ять хвилин перевіряючи телефон. І в якийсь момент бачить, що повідомлення прочитане. Всередині все немов застигло, немов охололо. Чекає, і це очікування викликає нудоту.
Але і п'яти хвилин не проходить, як у двері номеру нервово, поквапливо стукають. Себастьян піднімається, і ці кроки даються неймовірно важко, ноги немов свинцем налиті.
- Я знаю, що у тебе досить особливе почуття гумору, але цей жарт дійсно досить нерозумний! - Мік влітає в приміщення, квапливо словами атакує, він так робить завжди, коли хоче заперечити реальність, ніби її не існує. Блакитні очі так і сяють цим запереченням.
- Це не жарт. - все, що може відповісти. - Я завершу цей рік і все. Хотів, щоб ти першим про це дізнався. - і так хочеться обійняти це хлопченя, яке зараз має вигляд, немов увесь його світ луснув на шматки.
- Себастьян... як же... чому? - він хотів сказати “як же я?”, але схаменувся у останню мить. - Чому так раптово? Що сталося? - Мік обіймає себе руками — немов захищаючись, знову і знову заперечуючи неминуче.
- Я довго думав. Ти знаєш. І я вирішив, що тягнути далі — немає сенсу. Навіщо я тут? Результатів немає, як посміховисько. Машина лайно, команда — лайно. І в усіх інтерв'ю знову і знову говорю про те, що ми боремося, що час настане... не настане. - в словах гіркота, а в душі важко, тому що це не вся правда.
- Я розумію... - голос Міка ніби вмирає. - Я правда розумію, але... ні! Я не хочу! Не хочу розуміти! - і розпач таких. Блакитні очі — немов прозорі, погляд мутний — сльози стримує.
- Мік. - це найважче — дивитися на нього такого, завжди сильного, непохитного, а зараз такого вразливого. - Йди до мене. - Себастьян нарешті повертає собі здатність рухатися, обіймає хлопчину за плечі, до себе пригортає, цілує десь у волосся. Той завмирає, схлипує важко, але не плаче.
- Як же я без тебе?.. - нарешті виривається це питання, хоч як він намагається його стримати.
- В сенсі без мене? Я не кидаю тебе. Я кохаю тебе. І це не зміниться, це не залежить від того, приймаю я участь в гонках чи ні. - квапиться заспокоїти, бо хто зна, що його янгол вже надумав у своїй світлій голові.
- Але ми будемо бачитися зовсім рідко... ми не зустрінемося тижнями... Нам і так важко, іноді бачимося тільки на перегонах. А тепер... - і Мік відчуває, що це звучить занадто егоїстично, розуміє, що повинен поважати рішення Себастьяна, але до біса... хоч раз в житті він може побути егоїстом?
- Ні, зовсім ні. Тільки подумай — мені тепер не потрібно буде нікуди їздити у вільні від гонок дні — більше ніякої Британії, я буду більш вільним і зможу приїжджати до тебе частіше.
- Приїжджати... - ще більше гіркоти. - Це зовсім не те, що я хочу, не те, що мені потрібно. - Мік підіймає голову, дивиться Себастьяну в очі, пильно видивляється, щось помічає. - Ти мені не все сказав.
- Не все. - тут сперечатися немає сенсу. - Ти мені довіряєш?
- Більше за усіх на всьому світі.
- Тоді просто повір мені, що так потрібно. Настане час і я розкажу тобі усе. - торкається лобом до його. - Серденько, у нас попереду літня перерва, пам'ятаєш скільки у нас заплановано? А потім ще половина сезону. Я йду не завтра.
- Так, але... я буду знати, що це останнє... наша остання Угорщина, потім остання Бельгія... все останнє!
- Я буду приїздити дивитись на тебе якомога частіше. Я буду поруч. В гаражі. Дивитися і вболівати.
- Намагаєшся мене втішити?
- Намагаюся показати, що наше майбутнє не таке драматичне, як тобі здається? - теплі руки на щоках.
- Все одно, перельоти після гонок не будуть такими веселими, як коли ми крадькома тримаємося за руки під ковдрою. - Мік накриває його долоні своїми.
- А ти думай про те, що я завжди чекатиму на тебе вдома, у мене буде вдосталь часу приготувати усі твої улюблені страви...
- Чекатимеш вдома? Що ти маєш на увазі?
- Не зовсім так я хотів це запропонувати. Все повинно було бути романтичніше. Але... переїзди до мене? Забирай з собою Енджі, я знаю, що ти без неї не можеш, тому подбаю про неї, коли тебе не буде. І нам не потрібно буде нікуди їздити, щоб зустрітись. - Себастьян давно думав про це, але все вагався, знаючи, наскільки Мік прив'язаний до родини.
- Ти це пропонуєш, щоб я не засмучувався? - нарешті, нарешті в голосі Міка знову чутно жартівливі нотки, ледве-ледве, але вони є.
- І як ти здогадався. - Себ цілує його палко. - Сьогодні буде важко. Просто будь на моєму боці. Мені це потрібно.
- Завжди. Яку б дурню ти не скоїв.