Work Text:
Для деяких аспектів піратського життя Стід Боннет був просто народжений. Наприклад, запрошувати лиховісного грозу морів Чорну Бороду до своєї запасної гардеробної і демонструвати йому різне вбрання, розповідаючи про переваги і недоліки кожної речі, про те, куди її можна одягнути і з чим краще парувати. Можливо, це й не тягнуло на аспект піратського життя у повному сенсі цього слова, проте Стід поділяв свою біографію на нудне животіння і, власне, піратське життя, і оце вже точно не можна було назвати нудним животінням. А якщо перше не підходить, значить, підходить друге, нехай навіть воно зветься винайденим особисто Стідом піратсько-джентльменським життям.
Вони вже пів дня копирсалися у Стідових шатах, не забуваючи, втім, віддавати належне бренді та легким наїдкам. Результатом досліджень став цілий стос підібраного по кольорах одягу, котрий би виграшно підкреслив Едову фігуру, якби йому довелося відвідати якесь пишне зібрання. Звісно, вони заприсяглися уникати таких збіговисьок, проте Стідові подобався сам процес, та й зрештою, Ед виглядав пречудово у насиченому темно-пурпуровому. Так що він навіть пишався собою, вдягаючи приятеля у щось достобіса шикарне.
— От чого я не розумію, — зауважив Ед, оглядаючи гору вбрання, яку Стід відібрав йому для примірки, — так це того, що ти патякаєш про кольори. Мовляв, мені тойво більш пасує, ніж тобі. Це ж просто колір, ні?
Він поглянув на темно-зелений каптан, який у певному світлі міг здатися майже чорним.
— Будь ласка, стань ось тут.
Стід вказав на цятку сонячного проміння, що пробивалося крізь віконце біля дверей гардеробної. Він потягнув уверх рукав Еда, оголяючи його татуйоване передпліччя, що було дещо безцеремонно з його боку, але Ед пробачив. Він простягнув свою руку паралельно Едової, і накинув на обидві рукав каптана.
— Тут уся справа в контрасті. Для мене цей відтінок зеленого надто темний — я, мабуть, людина пастельних кольорів, — а ось на тобі він виглядає м'якшим.
— Ясно, — одповів Ед. — Тобто, чекай, ти гадаєш, що мені пастельні кольори не підходять?
— Ні-ні, мій любий! Ти виглядаєш чудово у будь-чому, але нам потрібно зрозуміти, що тобі личить найбільше. — Стід злегка штовхнув плече Еда своїм і мало не впритул наблизив до нього своє обличчя. — Мені найбільше пасує небесно-блакитний. А твій колір, дозволь подумати...
— Чорний? — вгадав Ед, і хоча його посмішка ховалась у бороді, очі видавали, що він жартує.
— О, ні. Надто траурно. Я недарма запропонував тобі піти на ту вечірку у фіолетовому. Так, фіолетовий. Мужній, глибокий колір. Чи знаєш ти, що колись прерогатива носити речі цього кольору належала виключно королям?
— Ну, оце вже точно не про мене!
— Ти ж знаєш, що це не так.
Стід не зміг приховати ніжності у своєму голосі, зовсім як тоді, коли він вперше сказав, що Еду личать дорогі речі. І так само, як і тієї ночі, Ед нахилився до нього ближче. Проте зараз їх не розділяли кілька метрів палуби «Помсти», вони стояли поряд настільки, що мало не торкнулись одне одного лобами.
— Едварде?
Ед відсахнувся назад, наче вкушений.
— Пробач, — пробурмотів він, перепрошуючи одразу і за свою надто гостру реакцію, і за тріск, який роздався після того, як він добряче приклався до чогось спиною. — Пробач... Ох ти ж, бляха!
— Ні-ні, друже, це просто... Просто...
Так, це був просто зламаний свічник. І все б нічого, якби вищезгаданий свічник не був задуманий як важіль механізму, що відмикав двері гардеробної зсередини.
— От халепа!
Стід спробував покрутити механізм, аби відімкнути замок вручну, але це й правда була халепа.
— Я би міг спробувати вибити двері, — запропонував Ед.
— Тоді вже краще покликати когось на допомогу, — знизав плечима Стід.
— Та ну, що те, що те якось нудно, — Ед пройшовся по ньому тим самим поглядом, який означав: «а чи не час щось утнути?». — Стіде, от як ти гадаєш, скільки часу мине, поки екіпаж нас схопиться?
— Для цього вони спершу мають помітити, що ми зникли.
— Іззі, мабуть, уже помітив, але той пройдисвіт мовчатиме як могила. — Ед провів кінчиками пальців по рукаву однієї з літніх Стідових сорочок з тонкого льону. — Припускаю, що ми тут просидимо до заходу сонця.
— До заходу сонця? — минуло лише пару годин після полудня. — Сподіваюсь, вони прийдуть раніше.
— Що ж, тоді ми просто зобов'язані побитися об заклад!
Увесь цей час Ед широко посміхався, показуючи зуби. Він перший простягнув руку.
— Безперечно, — погодився Стід, міцно потискаючи його долоню.
Що ж, до заходу сонця, чи коли там команда збиралася вирушати на пошуки зниклих капітанів, їм слід було чимось себе зайняти. Вони спробували продовжити вивчати основи джентльменського гардеробу, проте навіть Стідові знання з цього предмету були не безмежні, тож із часом лекція видихалася. Потім Ед вбрався у Стідову лляну сорочку, й оксамитовий камзол, а Стід намагався не помічати, як Ед насолоджується, поводячи щокою по м'якій тканині. Вони доїли закуски – Еду Стідові тапас сподобались набагато більше, аніж іспанським морякам – і допили майже весь бренді. І тепер сиділи поряд, спершись спинами об дерев'яну перебірку, причому Стід починав побоюватись, що таки програє спір.
— Еде? — Він злегка штурхнув Еда ліктем у бік. — Слухай, Еде. Ми ж так і не домовилися, на що заклалися!
Чесно кажучи, Стід був уже дещо хмільнішим, аніж зазвичай дозволяв собі, будучи капітаном і фахівцем морської справи. Щодо Еда, то той оголосив себе п'яним вдупель іще пів склянки тому.
— Ммм... — простогнав він, озираючи стелю гардеробної, — можу я лишити собі цей костюм у разі виграшу?
— Це такий хитрий хід з метою поступово поцупити увесь мій гардероб? — запитав Стід.
Він потягнув за кінчик чорної краватки, яку Ед пов'язав зверху свого власного тактичного шкіряного жилета.
— Не думаю, що ти взагалі помітиш нестачу, — зазначив Ед. — Та як забажаєш, можеш узяти щось із моїх речей. Шкіряні штани гарно на тобі сидять.
— Ой, ні. Їх що вдягати, що знімати – суцільний жах, — здригнувся Стід, пригадавши, як одного разу мав необережність приміряти ті штани, а потім стягував їх із себе, наче чистив великий спітнілий апельсин.
— Знаю. Тому я в них навіть сплю, — зауважив Ед, поводячи долонями по своїх стегнах. — Уже звик.
— Вірю, — відповів Стід, і перш ніж його мозок надіслав заперечливий сигнал, простягнув руку і торкнувся обтягнутою чорною шкірою ноги Еда.
Він обвів його коліно, а потім піднявся м'якою гладенькою поверхнею до стегна. Ед відкинув голову назад, так що гупнув потилицею об деревину.
— Якщо продовжиш в тому ж дусі, я гадатиму, що ти таки зібрався видобути мене із цих штанів.
— Я думав, ми підбираємо тобі гардероб, — відповів Стід, за чиєю рекомендацією Ед за сьогодні встиг змінити вже півдюжини нарядів.
— Але зовсім не обов’язково лапати чоловіка, якого прагнеш одягнути!
— Я не лапаю тебе, — обурився Стід, чия долоня наразі лежала на сідниці Еда. Якби він її прибрав, це б означало визнання своєї провини.
— Лапаєш!
Стід здійснив своє звичне приятельське потискання, хіба що локація цього разу дещо відрізнялась.
— Облиш. Хіба є якась різниця, коли я так само торкаюсь твого плеча?
— Є!
— Ти це просто з вередливості кажеш, — Стід провів пальцями уздовж складки на штанях.— Ну яка різниця, скажи мені?
Ед поволі відкрив очі й подивився на Стіда з-під повік. Він заклякнув, трохи зсутулившись, і Стід височів над ним попри те, що вони обидва сиділи.
— Різниця переважно у близькості до мого піструна.
Стід не прибрав руки зовсім, але ковзнув долонею до коліна, аби уникнути зазначеної близькості.
— Так краще?
— Ні.
Долоня Еда повільно лягла на Стідову, важко притиснувши її, ніби Ед не міг второпати, як зробити так, щоби жест не виглядав занадто фамільярним. Стід міг висмикнути руку, проте не став цього робити.
— То чого ти хочеш? — спитав Стід.
— Залежить від того, чого хочеш ти, — почав Ед і відважно продовжив, — я хочу менше близькості і більше конкретики, та це тільки якщо ти... Коротше, не зважай.
Він підвівся, скинувши долоню Стіда, так що той не міг більше торкнутися його коліна, не тягнучись для цього спеціально. Нахилившись, відкрив скриню, що стояла неподалік дверей під дзеркалом в ошатній рамі і з надмірною цікавістю став розглядати знайдені в ній предмети Стідового гардеробу.
— Ніколи не бачив тебе в цьому, — Ед витягнув зі скрині одежину соковитого кольору фуксії та ще й прикрашену квітчастим орнаментом.
— Та, знаєш, все ніяк не наважусь одягнути. Едварде, що ти говорив стосовно близькості?
— Здається, в тебе достатньо рішучості, щоби одягнути що завгодно. — Ед накинув тканину на плечі Стіда. — Так. Це стопудово твій колір.
— Ед, не починай.
— В сенсі? Я вчився у професіонала, тож знаю, як розповідати оце все про кольори.
— Ед. Вард.
— Стід.
— Мушу зауважити, що я наполягаю, — зазначив Стід. Пальці Еда все ще стискали квітчасту тканину, в яку він щойно намагався закутати приятеля. – І не дозволю тобі уникати пояснень щодо цих слів стосовно твого… Твого. Гм.
— Піструна.
— Я збирався сказати «члена».
— Добре, що не сказав, — продовжував знущатися Ед.
Він намагався прибрати руки зі Стідових плечей, але Стід миттєво перехопив його долоні, притиснувши їх до своїх грудей. Ед було смикнувся назад, та Стід умів бути сильним, коли хотів. Він дивився у темні очі Еда, які, втім, уперто уникали цього погляду, бігаючи туди-сюди. Ця битва поглядів могла тривати години. Проте насправді вона тривала менше хвилини.
— Господи, Стіде, а ти сам як гадаєш? – пробурмотів Ед, схиляючи голову так, ніби намагався сховати обличчя у бороді.
— Я не той, хто добре розбирається у залицяльницьких ритуалах піратів, — промовив Стід, пригадавши незручний момент, коли його звинуватили в сутенерстві в Республіці. — Але мені здається, що ти деколи не зовсім платонічно…
Едові очі нарешті сфокусувались на ньому і він зміряв його таким же важким поглядом, як і тоді, коли вони вперше зустрілися.
— … Дивишся на мене.
— А якщо й так, то що ти будеш із цим робити?
Схожий вираз, мовляв, ти цю лажу затіяв, ти за неї й відповідай, був на обличчі Еда, коли вони ледве уникнули смерті від рук іспанців. Щоправда, тоді на Стідові були позичені у Чорної Бороди лахи і він видавав себе за іншого. А нині він був одягнений у шати приємного рожевого відтінку і почувався настільки собою, наскільки не почувався уже багато років.
Стід потягнувся до обличчя Еда і поцілував його, переважно у вуса, але трохи перепало й вустам, які розімкнулися, коли Ед тихо охнув. Чи очікував Ед, що Стід стане виправдовуватись, ніби він не знає, що робить? Втім, чесно кажучи, Стід дійсно не знав, що робить. Це було зовсім не те, що цілувати Мері, адже цілувати дружину було чимось поверхневим і формальним. Тим, чого всі від тебе очікують, так само як жити заможним господарем, мати дітей, не тікати геть і не ставати піратом.
Цілувати Едварда Тіча було тим, чого ніхто не очікує. Ед відповів із миттєвою пристрастю, якої до Стіда досі не виявляв ніхто, поклав долоню йому на щоку, притягуючи ближче, щоби заглибити поцілунок. Він дав Стідові спертися на перебірку, притиснувши його до гобелена і Стід не заперечував. Обидва і досі були замотані у Стідові шати і більше нагадували величезну живу ковдру, аніж двох поважних чоловіків.
— Ти чого смієшся? — запитав Ед, коли вони нарешті розділилися. Він і досі був так близько до Стіда, що відчував слабку вібрацію його голосу так само добре, як і чув його. — Чекай, це ти з мене смієшся?
— Ні, я просто… — Стід на секунду замовк і хитнув головою. — Я просто щасливий, Еде.
— Добре, — Ед притиснув свій лоб до Стідового і зітхнув. — Бо я реально не розумію, якого біса ми робимо.
— Відмовляюсь вірити, що ти такий вже недосвідчений, — зауважив Стід.
— Та ні, ну я звісно можу тебе поцілувати. Можу шпекнути тебе, легко. Але я не знаю… Я не знаю, як зробити це по-доброму, — тихо промовив Ед, стуляючи повіки.
— Ти знаєш, — Стід обережно відвів кілька пасм волосся від Едового обличчя. — Ти ненастанно обдаровуєш мене добротою. Тож давай повернемося до тієї частини, де ти можеш мене легко шпекнути.
— Можливо… — він знову поглянув на Стіда так, ніби все ще чекав відповіді або боявся, що відповідь раптом змінилася. — В сенсі, у вас такі вирази не в ходу, тож я маю пояснити…
— Не цього разу, ні. — Стід схопив Еда за краватку і злегка потягнув. Ед був трохи вищий на зріст, тож тепер вони майже зрівнялися. — Цього разу я дозволяю тобі просто продовжити з того місця, де ти зупинився.
— Як скажеш, — погодився Ед, торкнувшись Стідової скроні і провівши кінчиками пальців по його бездоганно доглянутих бакенбардах.
Цей поцілунок був м’якшй за перший, але ненадовго. Він уособлював собою всі Стідові уявлення про поцілунок. Це не було сухе притискання вуст до вуст, як буває, коли люди виконують нудний обряд, Едові губи, зуби і язик – ох, язик – творили дивні дива. До того ж, Стід раніше не цілувався ні з ким бородатим, а в Еда борода була такою розкішною, що він зарився у неї і підборіддям, і шиєю і взагалі почувався охопленим Едом. І не можна сказати, що йому це не подобалося.
А тоді Стід вирішив, що й сам волів би охопити Еда, тож він зловив його за грудки (своєї власної сорочки), але лишень для того щоби скориставшись ефектом раптовості, обернути Еда навколо його власної осі, і помінятися з ним місцями, притиснувши його до перебірки. Квітчастий халат зісковзнув зі Стідових плечей і Ед на секунду перервав поцілунок, аби відкинути його убік, аби хтось із них раптом не наступив на коштовну тканину.
Едові подобалося притискати Стіда до стіни і виявляти ініціативу, але опинитися у ролі приймаючої сторони йому сподобалося навіть більше. Він прийняв на себе Стідову вагу, відрив рота й дозволив партнеру повторювати свої власні пестощі – той на диво швидко вчився. Це було потужно. Секс ніколи раніше не здавався йому настільки потужною річчю. Сорочка Еда була не заправлена, тож Стіду було зручно запустити під неї руки й охопити його талію. Він відчував зліва шрами, які бачив раніше, коли Ед переодягався. Справа шкіра була гладкою, і Стід пестив її кінчиками пальців, обводячи сховані під сорочкою татуювання.
Ед заходився цілувати Стідову шию, що виглядало нечесним з кількох причин. По-перше, Стід не міг віддячити йому тим самим, бо у густій бороді було навіть складно намацати шию Еда. По-друге, з вільного тепер рота Стіда лився потік дурниць на кшталт: «Отець небесний», «Едварде, будь ласка», і «Якщо ти не припиниш, це перетвориться на…», і тоді Ед припинив.
— Що? — поцікавився він.
— Ммм? — запитав Стід, у якого дещо відібрало мову через незвичне застосування язика.
— Перетвориться на що?
Останні роки збудження нечасто відвідувало Стіда. Він не вбачав у цьому нічого дивного, адже так і має бути, коли бешкетливий юнак (щоправда, Стіда навіть юнаком важко було назвати бешкетливим) стає джентльменом. Та ось раптом на нього накотило дещо фізично відчутне. Дещо, що він міг злизати з Едових вуст і нащупати між його ніг – щось стиснуте, але не приховане тісними шкіряними штанами.
— Стіде. Ходи сюди, — долоня Еда лягла йому на спину, а потім зісковзнула, стискаючи сідницю, що відчувалося краще, ніж Стід міг передбачити. Потім він притягнув Стіда до себе так, що їхні стегна притиснулись і це відчувалося краще, ніж Стід міг собі уявити. — Святі небеса, я знав, що ти чудовий, але так щоб настільки… Господи, Стіде! Чи знаєш ти, як я хочу тебе трахнути?
Із того, в якому напрямку все рухалось, Стід здогадувався про таку вірогідність, але зміг вичавити із себе лише схлип і заритися в плече Еда, вдихаючи запахи тютюну і шкіри.
— Я би міг, так. Я би міг розкласти тебе просто на підлозі і вжарити так, щоби ти побачив Бога, але не стану, бо хочу бути добрим до тебе. — Ед стиха вилаявся, так ніби випадково виказав таємницю. — Скажи, хто-небудь раніше доводив тебе до такого?
— Ні, але очевидно, ти збираєшся.
— О так, ти до біса правий.
Він взяв Стіда за підборіддя, і, натиснувши великим пальцем на його щелепу, змусив відкинути голову назад.
— Дай-но подивитись на тебе… Боже, який ти гарний!
— Абсурд, — всміхнувся Стід, і одразу видав стогін, досить гучний для сторонніх вух, — найпривабливіший чоловік, якого я коли-небудь бачив, назвав мене гарним!
— І він правий.
Стід помітив у його очах зацікавлений вогник. І ще якийсь вогник теж. Стід бачив контраст між темнотою його вусів і білизною зубів, що закусили нижню губу. Вони об’єдналися в узгодженому русі, несучись до взаємного фіналу. Стідові здавалось, що уже одні ці обійми дарують йому небувалу насолоду – бозна, чи могла вона бути сильнішою? Чи було це кохання, оспіване великими філософами античності? Чи була це любов у платонівському сенсі, коли двоє людей стають одним цілим і коли один, не замислюючись, може покласти життя за іншого?
Занадто пафосно, якщо йдеться про обжимання в гардеробній, чи не так?
На якийсь момент Ед перервав обійми, але тільки для того щоби розстібнути ґудзики на Стідових штанях, висмикнути сорочку і спритно вивільнити ту частину Стіда, яка на той час видавалася найважливішою. Ед голубив і пестив його, але Стід не міг зважитись зазирнути вниз, туди де відбувалось дійство. Він подумки проклинав своє суворе виховання, але від правди не втечеш – він би реально знепритомнів, якби побачив Едову долоню навколо його… чи побачив повністю голого Еда… Тож Стід заплющив очі, увіткнувся лобом в Едове плече й дозволив собі зосередитися на відчуттях і тихих звуках схвалення, що злітали з Едових вуст. Раптом він відчув іще щось – щось твердіше і гарячіше, ніж Едові пальці. Стід подивився вниз і тихо промовив:
— Боже
Адже це був член Еда, що торкався його власного (і цього разу навіть його внутрішній голос не дорікав за те що він згадав Господа всує) і Едова долоня, яка стискала їх обидва.
— Не те, щоби я повністю второпав твою лекцію про кольори, — сказав Ед дещо натягнуто, — але мені здається, що разом ми виглядаємо добре.
— Я… Оу. Так. Ти правий, — Стід запнувся, адже попри те, що в тій фразі не було жодного поганого слова, це була найвульгарніша річ, яку він коли-небудь чув від Еда.
— То шо, погнали?
— Що? — Спитав Стід, аж поки второпав, що Ед має на увазі. — Ох. Так, якщо гадаєш… Якщо бажаєш.
— Бляха, якщо я бажаю? Якщо я бажаю. Давай вже. Торкнися мене!
Стід не став згадувати, що взагалі-то Ед уже тримає обидва їхні члени, бо був дуже зосереджений, відтворюючи в голові рухи Едової долоні і намагаючись їх повторити на практиці.
— Ну як? Добре? — він запитально подивився Едові в обличчя, але не зміг перехопити його погляду.
— Авжеж, добре. Тільки… Знаєш, просто роби так, як робив би собі сам, наодинці.
— Ага. Добре…
— Ти ж дрочиш? — тепер уже Ед із зацікавленістю поглянув на Стіда, чия черга відводити очі настала тепер.
— Н-не часто.
— Що, не надто джентльменське заняття?
— Просто… Не хочеться, — видихнув Стід, не в силах повірити, що вони обговорюють його звички щодо мастурбації, коли він намагається змусити Еда кінчити.
— Слухай… Ти трошки… Не так… Розумієш? — спитав Ед.
— Не зовсім.
— Це нічого… Давай я, — й Ед, в тій самій манері, в якій м’яко забирав ініціативу, якщо Стід починав гальмувати у певних аспектах судноводіння, взяв справу в свої руки.
«Справою» були обидва їхні прутні і Стідова рука, що стискала їх.
— Ось так, бачиш?
Він рухав своєю долонею і Стід поступово підхопив ритм. Ед наставляв його у тій самій добре знайомій йому манері, в якій навчав усіляким морським штукам, так що він навіть майже розслабився
— Еде, гадаю, я…
— Близько? Я теж.
Стід не був впевнений. Весь той час, що вони торкалися одне одного, він відчував, що його збудження зростає і тепер він просто відчував… Відчував, що не може більше стримуватись.
— Це воно, любчику.
— Едвард! — закричав він, почуваючись так, ніби оргазм зніс його начисто, як зносять все на своєму шляху хвилі штормового моря.
У той час як він сяк-так намагався дістатися берега, Ед продовжував пестити себе. Стід цього не бачив (можливо, із звичкою так часто заплющувати очі треба було щось робити), але його стогін – напружений, високий і абсолютно неповторний – став доволі очевидним свідченням. Зрештою його дихання вирівнялось і Чорна Борода промовив лише одне слово.
— Бляха.
Він поцілував Стіда знову. Вуста, щелепу, потім шию. Поміж поцілунками прошепотів:
— Я гадаю… Ми знайшли дещо… Чого ти навчишся швидше, аніж… Піратству.
— Боже, ні! Мені безперечно іще знадобляться уроки.
— Можу навчити. Якщо хочеш, — кинув Ед підкреслено байдужим тоном, що означало що він абсолютно, тотально і повністю небайдужий.
— Немає того, чого б я хотів більше, — відповів Стід, готовий все життя потурати забаганкам Еда, особливо, якщо вони всі будуть такими як ця.
— Але наступного разу ми точно будемо голі, — посміхнувся Ед, турботливо застібуючи на Стіді штани. Стідові раптом дуже закортіло зробити запис у своєму приватному щоденнику, який він вів таємно від Люціуса. — Бо то страшне, що сталося з моєю сорочкою!
— Це моя сорочка, — поправив його Стід.
— Правда? Ну, в будь-якому разі, їх у тебе ціла дюжина.
— До того ж, я майже впевнений, що це можна відіпрати.
— Кап’тане!
Різкий окрик із каюти Стіда перервав їхню бесіду і взагалі скасував пануючий у гардеробній настрій.
— Кап’тане, ти взагалі живий, чи це твій дух промовляє крізь стіни?
Стід видав гучний стогін, потираючи брову.
— Це я, містере Баттонс, — гукнув він у відповідь.
— Що, так швидко здаєшся? Я не стану зараховувати це як виграш, — докірливо хитнув головою Ед, стягуючи з себе сорочку, аби приховати свідчення їхнього гріха.
— Явися, привиде!
— Баттонсе! Ми тут!
— Ніт, Люціус сказав, вас у каюті немає.
— Ми за стіною! — Стід підійшов до дверей і як доказ постукав. — Знаєш що? Приведи краще Олуванде!
— Це твоє останнє бажання?
— Так! Останнє! І ти маєш його виконати! Швиденько! Едварде, годі сміятися…
Стід чув, як віддаляються кроки, із чого можна було зробити висновок, що Баттонс таки виконає його загробну волю.
— Олу нас визволить? — спитав Ед, чиї плечі все ще здригалися від нападів сміху.
— Так. Я попрошу, щоб він нікому не розбазікав про мою запасну гардеробну, — відповів Стід.
— Добре, добре. — Ед упустив на підлогу вогку сорочку і зробив крок, наблизившись до Стіда. — Я хотів би мати таке місце, де ти будеш лише моїм.
— Тож нехай ця гардеробна стане нашою маленькою таємницею.