Work Text:
Хьонджін ненавидів літо, а особливо — приміщення без кондиціонерів та нормальних кватирок, де збирався величезний натовп. Зараз аудиторія номер двісті сім відповідала всім цим пунктам: задушлива, маленька, страшенно тісна і вщерть забита втомленими абітурієнтами. Сонце світило крізь широке панорамне вікно, перетворюючи праву частину і без того паркої кімнати на справжнє пекло. Хьонджіну було щиро шкода тих, хто зайняв там місця, і водночас він заздрив щасливчикам у «VIP-зоні» — на дальніх лавах угорі, куди сонячне світло не діставало. Хоча заздрив лише трохи, бо звідти навряд чи можна було розгледіти, що писатиме на маленькій магнітній дошці худенька бабуся в білій сукні у червону квіточку.
Хьонджін ледь стримував крик, оглядаючи вільні місця. Їх було мало. Занадто мало, і майже всі — під сонцем, що буквально випалювало чорні ряди парт, розташованих сходами. «Дідькова нахилка», — подумав Хьонджін і рушив крізь нескінченний натовп до дев'ятого ряду. Він не зводив очей з одного конкретного місця, ніби воно могло будь-якої миті випаруватися.
Мабуть, Хьонджін пробирався до мети надто завзято, бо зачепив чиїсь розкладені на столі речі — вони з гуркотом полетіли кудись на вузьку підлогу. Він обернувся на звук і натрапив на погляди абітурієнтів, що тіснилися в ряду. Найбільше вражав погляд власника речей: він ніби різав по живому.
— А тепер піднімай, — награно спокійно наказав хлопець, припечатавши Хьонджіна очима до підлоги.
— Вибач, не можу, — майже вклонився той і ретирувався до свого місця.
— От же виродок, — шикнув хлопець і почав навпомацки шукати на підлозі телефон. Знайшовши його, він одразу заповзявся перевіряти екран на наявність подряпин чи тріщин.
Хьонджін нарешті приземлився і видихнув. Тут було трохи прохолодніше, але так само душно. Він відліпив від тіла сорочку й обережно відкинувся на спинку, щоб не звалити ще щось. Настрій було зіпсовано. Хьонджін подумки помолився всім вищим силам, щоб цей тип не став його одногрупником, або, що ще гірше, — сусідом у кімнаті.
***
Побачивши свій майбутній дім на наступні чотири роки, Хьонджін вирішив, що з нього просто поглузували. Кімната з потертими зеленими шпалерами (впізнати малюнок на яких було неможливо), поличка, що трималася на доброму слові, та шафа на «півтори людини» при трьох ліжках — усе це мало нагадувало житло. Це він ще не брав до уваги письмовий стіл, що прогнувся посередині (що на ньому робили? Явно не домашні завдання), та обідній, який «косплеїв» Пізанську вежу. Зате тумбочок було аж п'ять: дві з висувними шухлядами та три зі звичайними дверцятами.
— Якщо тобі щось не подобається — змінюй місце навчання. Грошей на квартиру в мене немає, — буркнула мати, помітивши вираз обличчя сина.
Нізащо! Він доклав надто багато зусиль для вступу, щоб просто...
— Тут немає тарганів, — якось зовсім недоречно кинув Хьонджін.
Ну, хоч якийсь плюс. А одяг можна зберігати й у тумбочках — не дарма їх п'ять, зрештою.
Хьонджін налаштувався на життя в гуртожитку ґрунтовно, настільки, що навіть не впізнав себе у дзеркалі. На нього дивився не той незграбний хлопчик, що боїться підняти голову, коли на нього кричать, а впевнений юнак, який більше не дозволить затикати собі рота.
Зав'язавши біляві локони в невеликий хвостик, Хьонджін закинув сумку на плече, поцілував маму в щоку і попрямував до вагона. Він був упевнений, що невдовзі дізнається про будову і призначення цього та інших вагонів значно докладніше.
Гуртожиток гудів, наче вулик із бджолами-вбивцями. Галас був такий, що його чули ще з вулиці. Хьонджін відчинив напрочуд важкі пластикові двері й увійшов.
— Доброго дня, мене звати Хван Хьонджін, — представився він, міцніше стиснувши ручку сумки. — Кімната чотириста п'ять.
Жінка, що сиділа за склом у маленькій комірчині з ключами на стіні, зміряла його нечитаним поглядом:
— Перший курс?
— Так, — почав було він заминатися, але вчасно опанував себе.
Жінка відкрила пошарпаний зошит, перегорнула кілька сторінок і тицьнула пальцем у два рядки. Хьонджін не розгледів написане, але вирішив, що там його прізвище та прізвище сусіда. Вахтерка глянула на ключі:
— Ключа немає. Твій сусід приїхав раніше, можеш іти.
Хьонджін коротко подякував і попрямував на четвертий поверх, звідки й лунав увесь гамір. Студенти снували туди-сюди: хтось із валізами, хтось по-господарськи в одних шортах, хтось випроваджував родичів. Хьонджін трохи ніяково зупинився біля дверей. Зібравши волю в кулак, він натиснув на ручку і якомога спокійніше увійшов всередину свого нового помешкання.
Кімнату, яку він бачив два місяці тому, було не впізнати: перестановка та прибирання зробили свою справу. Тепер вона виглядала цілком придатною для життя. Але виникла інша проблема: на ліжку в лівому кутку, вже розклавши свої речі, напівсидів він.
«Трясця!», — хотів сказати Хьонджін і вийти, але натомість абсолютно нейтральним тоном вимовив:
— Привіт.
Хлопець, перед яким Хьонджін нещодавно завинив через неуважність, спокійно гортав стрічку в телефоні. Почувши голос, він визирнув з-за екрана і так само спокійно привітався у відповідь.
Невже не впізнав? Новий колір волосся настільки змінює людей? Хьонджін хотів було полегшено видихнути, але...
— Новий колір тобі пасує, е-е-е... як тебе там?
— Хван Хьонджін.
— Мгм, Хьонджіне. Так от, слухай: я міг би вимагати компенсацію за розбитий гаджет, але оскільки нам доведеться співіснувати наступні чотири роки, то замість грошей ти місяць митимеш увесь посуд.
Хьонджін хотів заперечити, але в цій ситуації суперечки не мали сенсу — претензії сусіда були цілком обґрунтованими.
— Не стій стовпом, я не кусаюся, — підколов його новий знайомий.
Хьонджіну захотілося тріснути його сумкою по голові, але бажання перервав дзвінок телефону.
— Так. Двадцять восьма? Добре, зараз зайду.
Хлопець сховав телефон у кишеню спортивних штанів і піднявся з ліжка, обтрусивши невидимий пил. Він порівнявся з Хьонджіном, кинув на нього допитливий погляд і рушив до дверей. Взявшись за ручку, він якось ніяково хмикнув і перед виходом сказав:
— Мають прийти хлопці й забрати одне ліжко собі в кімнату, тож поспішай зайняти вільне. О, до речі, я Лі Мінхо. Почувайся як вдома, сусіде.
Хьонджін завалився на ліжко біля протилежної стіни, і залізна сітка жалібно прогнулася під його вагою. Кинувши поряд сумку, він закрив обличчя долонями. Чому саме з цією людиною доведеться ділити простір? «Ні, перше враження завжди оманливе», — втішив він себе і почав шукати в сумці постільну білизну.
Коли речі були розкладені (він зайняв дві тумбочки: одну для одягу, що не вліз у маленьку шафу, іншу — для засобів гігієни та кухонного приладдя), у двері постукали. Не встиг він підійти, як до кімнати ввалилося двоє надто веселих хлопців. Побачивши здивованого Хьонджіна, вони трохи втихомирилися. Один із них, нижчий на зріст, чухаючи потилицю, привітався:
— Ми твої сусіди ліворуч, Со Чанбін і Хан Джісон, — він показав спочатку на себе, а потім на круглощокого друга. — Ми за ліжком прийшли.
Хьонджін представився і відійшов убік. Це був шанс завести перші знайомства, тож він наважився запитати:
— А ви?..
— Перший курс, транспортні технології, — прокрехтів Чанбін, висуваючи ліжко на себе.
— А ти?
— Теж, — відповів Хьонджін, ледь приховуючи радість від того, що зустрів майбутніх одногрупників.
— О, а я думав, ти на комп'ютерній інженерії, як і Мінхо, — додав Джісон, підхоплюючи ліжко з іншого боку.
Хьонджін подумки святкував перемогу — бачити сусіда ще й на парах зовсім не хотілося.
— А навіщо воно вам? — поцікавився він, спостерігаючи за маневрами хлопців.
— Комендантка помилилася і приписала третю людину не вам, а нам, — пояснив Чанбін.
— Не знаю, під чим вона була. Все, Джісоне, берися за цю залізну хрінь.
Вони досить швидко винесли зайве ліжко. Місце, що звільнилося, різало око, тому Хьонджін, не роздумуючи, перетягнув туди обідній стіл. Принаймні з іншими сусідами йому, здається, пощастило.
***
Перший тиждень навчання на новому місці тягнувся повільно. Хьонджін навіть починав шкодувати, що обрав саме цей напрям, але щоразу, коли його гукали хлопці з третьої кімнати, ставало легше. Вони завжди складали компанію на перервах і займали йому місце в аудиторії. Спілкування й справді допомагало адаптуватися швидше.
З Мінхо він перетинався рідко, переважно зранку та ввечері перед сном. Щоб не виникало казусів через різницю в розкладах, вони обмінялися номерами й писали одне одному повідомлення. Здебільшого це були питання на кшталт «ти в кімнаті?» або прохання «не зачиняй двері». Так тривало до четверга.
Просиджуючи виснажливу четверту пару, Хьонджін відволікся на яскраве світло екрана — прийшло повідомлення від «дикого кота» (Мінхо не надто охоче йшов на контакт і зовні скидався на представника котячих, але йому про цей підпис знати було не варто):
«Я зараз збираюся зайняти дві конфорки й приготувати м'ясо з овочами, ти будеш?»
Хьонджін здивувався такій доброті та щедрості, тому відповів ствердно. І одразу ж пошкодував про це, отримавши наступне:
«Можу приготувати й на третю кімнату теж, адже посуд все одно миєш ти».
«Третя кімната сама про себе подбає».
«Зрозумів :)».
Хьонджін закотив очі й відклав телефон. Коли він уже звикне?
***
— Коли поїдеш додому? — абсолютно без докорів сумління запитав Мінхо після останньої пари в п'ятницю, гепнувшись на своє ліжко. Хьонджіна вразило таке бажання позбутися його, хоча він ніяк не заважав сусідові. Хіба що іноді міг зачинити двері, не помітивши повідомлення, а Мінхо потім тарабанив у них на весь поверх.
— А ти? — перевів стрілки Хьонджін, спостерігаючи, як на обличчі сусіда з’являється задумливий вираз.
— Після сесії. Не хочу повертатися додому до того часу, — відповів Мінхо й відвернувся, розгладжуючи складку на ковдрі. Було зрозуміло, що тема йому неприємна.
— Зрозумів, я… теж, — завершив куций діалог Хьонджін і почав порпатися в шафі, шукаючи рушник. Пані Кан на вахті сказала, що в душі є гаряча вода, тож треба було скористатися можливістю нормально помитися.
Коли він повернувся з душу, Мінхо в кімнаті вже не було. Поглянувши у вікно, Хьонджін побачив сусіда, який прощався з хлопцями із двадцять восьмої. Наскільки він знав, вони були одногрупниками, а які саме стосунки пов'язували їх із Мінхо — зовсім не його справа. Хоча те, що той практично безвилазно там перебував, про щось-таки свідчило.
Тиша порожнього гуртожитку гнітила, тому Хьонджін, заваривши собі зеленого чаю, одягнув навушники й уперше за тиждень дістав скетчбук. Він так захопився малюванням орхідеї, що не помітив, як Мінхо повернувся і кілька разів покликав його.
— Що? — Хьонджін сподівався, що це не прозвучало надто невдоволено.
— Хочеш піцу? — несподівано запитав Мінхо й у очікуванні відповіді підтис губи. Здається, натяк був зрозумілим: якщо відповідь буде позитивною, наступною фразою стане: «Тоді й мені замов, ось номер найближчої піцерії».
— У мене немає грошей на доставку.
— Я хіба казав щось про доставку?
— Ні, але…
Мінхо закотив очі.
— У Донміна є заготовка і частина продуктів, він дозволив брати все, що завгодно, — пояснив він і знову запитав: — Ну, то що?
— Давай, — Хьонджін вирішив, що спільне готування — гарна нагода дізнатися сусіда ближче. — А Донмін, він хто?
— Лі Донмін, третій курс комп'ютерної інженерії, двадцять восьма кімната, — почав перераховувати Мінхо і додав: — Мій старший брат.
Тепер причина частого перебування сусіда поза кімнатою стала зрозумілою: молодший брат просто ходить до старшого. Зі знайомими в новій обстановці завжди комфортніше.
Озброївшись приладдям і продуктами, вони влаштувалися на кухні. Попри купу зауважень на кшталт «ти надто товсто ріжеш», «не знущайся з сиру, давай я відкрию» і «як ти примудрився впустити відерце з майонезом відкритою стороною донизу?!», піцу зрештою відправили в розігріту духовку.
Якщо спочатку Хьонджін почувався ніяково, то після епічного падіння майонезу та заливистого сміху Мінхо (хоча Хьонджін був упевнений, що йому кінець, адже відерце щойно відкрили), йому взагалі захотілося розплакатися від сорому.
— Усе добре, я зараз приберу, — заспокоїв Мінхо нажаханого Хьонджіна, лише попросивши принести швабру з кімнати. Хьонджін одразу рвонув туди. Як же соромно.
Коли Хьонджін повернувся, майонез уже був змішаний із кетчупом на тісті, а ковбаса, нарізана тонкими шматочками, чекала свого часу на дошці. Тим часом Мінхо, не відволікаючись від нарізання свинини, повідомив, що зміг врятувати трохи майонезу, тож Донмін навряд чи помітить зникнення половини банки. Хьонджін не відчув жодної краплі роздратування на свою адресу, і від цього стало трохи легше, хоча почуття провини застрягло всередині тонкою риб'ячою кісточкою.
Коли з погромом було покінчено, а інгредієнти розкладені, Мінхо відправив залишки в холодильник і повернувся до кімнати.
— Подивимося щось, поки вона готується? — запропонував він, сідаючи на своє ліжко.
— Добре, тільки я не знаю, що тобі подобається… — невпевнено відповів Хьонджін, тягнучись за планшетом.
— Я не прискіпливий. Одразу скажу, якщо не сподобається, — запевнив його Мінхо й підсів ближче.
Вибравши коротку дораму «Поцілунок демона», вони сперлися на стіну й почали дивитися. Вже на другій серії спокійний перегляд переріс у розмову про життя до гуртожитку. Приводом стало місце роботи головної героїні. Мінхо розповів, що у восьмому та дев'ятому класі допомагав братові в кав'ярні, але його вигнали після того, як він випадково зламав кавоварку. Мати досі на нього ображена, тому й відправила вчитися сюди, а не в коледж мистецтв у рідному містечку.
А завдяки головному герою-демону Мінхо згадав, що його колишній хлопець ніколи не скупився на поцілунки й був готовий цілуватися на кожному кроці, не зважаючи на пристойність. Про причину розриву він волів промовчати. Хьонджін подумав, що Мінхо просто сам не дуже тактильний.
Захопившись розмовою, вони ледь не спалили піцу. Ключове слово — «ледь». Вона просто вийшла з хрусткою скоринкою, наче з реклами. Хьонджін не міг не похвалити кулінарні навички сусіда, бо його власні були, м’яко кажучи, не найкращими.
— Якщо наша точка дотику — їжа, ми можемо зробити це традицією, — запропонував Мінхо, прожувавши черговий шматок і давно забувши про сюжет дорами.
— Я зовсім не проти, — підтримав його Хьонджін із набитим ротом. — До речі, порадиш мені кілька вебтунів?
— Звичайно, без проблем, — Мінхо задоволено усміхнувся й відкрив на телефоні список прочитаного.
***
Середина жовтня видалася теплою: місто зафарбувалося в червоно-жовту гаму, а дощів майже не було. Хьонджін був би радий насолодитися цією красою вдосталь і прогулятися набережною, але навчальний план не давав спокою. Він часто засиджувався допізна в сусідній кімнаті, іноді навіть ночував там за кресленнями. У цьому був свій плюс — Чанбін допомагав йому з математикою.
За кресленнями довелося святкувати й день народження Чана — третього мешканця чотириста третьої кімнати. Хоча іменинник і запевняв, що все добре і не варто відриватися від роботи, хлопці все одно його привітали. Вони «підкупили» смаколиками та допомогою з домашнім завданням Синміна та Фелікса з чотириста п'ятнадцятої, які справді вміли пекти.
Відсвяткувавши вісімнадцятиріччя друга, хлопці знову взялися за креслення, які пан Чхве ніяк не хотів приймати, щоразу знаходячи нові помилки.
— Я поставлю вам усім чотирьом вищий бал, якщо ви знайдете тут хоча б одну помилку, — запевнив викладач і повернув згортки.
Треба було чути, як матюкався дорогою до гуртожитку Джісон. Тепер Хьонджін сидів у себе і буквально свердлив поглядом, здавалося б, ідеальний рисунок: акуратний, виконаний олівцями різної твердості з дотриманням усіх правил масштабування (він навіть підручник у бібліотеці взяв, на відміну від інших!). Але щось все одно було не так. Не залишалося нічого іншого, як впустити голову на стіл і заскиглити.
— Якщо так лежатимеш обличчям на папері, жир зі шкіри надрукується на ньому, і доведеться перекреслювати, — озвався Мінхо, зробивши специфічну спробу підбадьорити сусіда.
Хьонджін різко підняв голову і почав підсвічувати аркуш ліхтариком — переробляти те, що виводив дев’ять годин, він точно не збирався.
— У мене нормальна шкіра, йолопе, — огризнувся він і відкинув телефон.
Мінхо було важко зрозуміти таку зацикленість на кресленнях — у нього вони існували хіба що у вигляді мікросхем у зошиті. Але він розумів стрес від того, що роботу не приймають. Подібна ситуація колись спіткала його в танцювальній школі, і він уже ділився цим із Хьонджіном.
— Може, відволічешся? — запитав Мінхо, дивлячись на втомленого сусіда.
— Що ти пропонуєш? — Хьонджін розвернувся до нього на стільці.
Мінхо подивився у вікно на помаранчеве листя, що граційно приземлялося на асфальт, і запропонував:
— Набережна?
— Будемо як парочка на побаченні? — Хьонджін підбадьорився, грайливо скинувши бровою. Мінхо лише закотив очі.
Їхні стосунки за цей місяць значно покращилися. Домовленість обговорювати все за їжею жодного разу не була порушена; Хьонджін сумлінно відпрацював своє «покарання» і навіть за звичкою мало не пішов мити посуд сам. Взагалі, робити щось разом із Мінхо — чи то дивитися дорами, чи поратися на кухні — було досить весело. Рутина з ним ставала яскравішою: Мінхо вправно підколював його, а історія з майонезом стала їхнім локальним мемом. До речі, Донмін так і не надав значення зникненню продукту, поки йому про це не розповів брат.
Набережна зустріла їх приємною прохолодою і шелестом гілок. Хьонджін насолоджувався заходом сонця, яке м’яко пестило обличчя. Мінхо потайки позирав на нього, крокуючи в ногу, і всередині заскребло щось водночас болюче й приємне.
— Хочеш, сфотографую тебе? — ляпнув він, не подумавши.
Хьонджін зупинився і здивовано глянув на сусіда, який уже дістав телефон.
— Тут? — розгублено запитав він, поки Мінхо налаштовував камеру.
— Так, тільки встань ось сюди, тут світло краще. Отак... який гарний...
Останнє слово було сказане тихо, майже одночасно зі звуком затвора, мабуть, щоб Хьонджін не почув. Але той почув. Ніяково поправивши пасмо білявого волосся, він усміхнувся:
— Правда?
— Правда. Замри, будь ласка, — попросив Мінхо, а потім вручив телефон Хьонджіну. Той прогортав знімки й залишився справді задоволений.
Далі вони просто дуріли. Вийшло навіть кілька селфі, які вони вирішили нікому не показувати — ті були надто смішними й якимись... особистими. Присівши на лавку під деревом, Мінхо дістав із пакета їжу і вручив порцію Хьонджіну, не забувши нагадати:
— Якщо впустиш — буде прикро.
— Ну я ж не настільки незграбний! — обурився Хьонджін. — Це було лише раз!
— Я просто згадав, як ти іноді кидаєш чистий посуд у брудн...
— Годі, давай їсти!
***
Мінхо скинув виклик і відвернувся до стіни, важко видихнувши. Не найкращий день народження. Він сподівався, що хоча б на відстані його не діставатимуть оцим: «Дивися, який ти вже дорослий, а в голові досі вітер». Була б його воля, він би вибухнув і висловив усе, що думає, але натомість волів мовчки перечекати. Потрібно було, щоб жар гніву всередині згас і поступився місцем гнітючому почуттю провини — тільки після цього він зможе функціонувати далі.
Хьонджін повернувся з душу і здивовано глянув на сусіда, який згорнувся клубочком на ліжку. Спочатку він вирішив, що в того щось болить, але потім згадав про дату в календарі. У такий день телефон зазвичай не замовкає, поки не вичерпається список родичів, охочих дати настанову.
— Що трапилося? — обережно запитав Хьонджін, кладучи речі на тумбочку.
— Та так, нічого, — відмахнувся Мінхо, але все ж таки повернувся до нього. У перший тиждень знайомства він би просто проігнорував питання. На душі у Хьонджіна стало трохи тепліше від такого «апгрейду» в їхніх стосунках.
— Сказали, що ти вже дорослий, але продовжуєш страждати фігньою? — влучив у ціль Хьонджін.
— Звідки така проникливість? — усміхнувся Мінхо, трохи підвівшись на лікті.
— Зазвичай на день народження чи Новий рік родичі говорять речі, які, на їхню думку, мають мотивувати, але насправді це не так. А сьогодні ж...
— Я думав, твої батьки пишаються тобою, — задумався Мінхо. — Ти вродливий і добре вчишся.
— Саме через зовнішність я й намагаюся мати гарну успішність. Мені постійно кажуть: «Міг би скористатися вродою, піти у фешн-сферу, а так сидітимеш у кабінеті й папірці розгрібатимеш», — поділився Хьонджін.
— О, навіть так, — Мінхо відвів погляд, перетравлюючи почуте. Йому було важко це зрозуміти, адже у нього житті все було навпаки.
Він спантеличено завмер, коли Хьонджін раптом застрибнув до нього на ліжко і міцно обійняв.
— З днем народження! — тихо сказав він, а потім додав: — Я не дозволю тобі тримати все в собі цього дня. Розповідай, а потім ми підемо в «Макдональдс».
— У «Макдональдс»?
— Так. За мій кошт, мені якраз стипендія прийшла.
Мінхо влаштувався зручніше, обвивши руками талію Хьонджіна і поклавши голову йому на плече. Він почав говорити. Речення виходили уривчастими й мало пов'язаними між собою, але в грудях справді ставало легше. Чи то розмови допомагали, чи то справа була в Хьонджіні — людині, яка останнім часом розуміла його краще за рідного брата. Мінхо потерся підборіддям об його плече, уткнувся носом у шию і тихенько промовив:
— Дякую за терапію. Але я справді хочу свіжих нагетсів.
Хьонджін хмикнув.
— І гамбургер?
— І гамбургер.
— І сфотографуватися у фотобудці.
— Ні, я...
— А це було не питання, — відсторонився Хьонджін і, клацнувши сусіда по носі, попрямував до шафи. Він надовго запам'ятає те, як мило Мінхо при цьому зморщився.
***
«Я обіцяв показати тобі Дуні у новорічній шапочці. «[фото]»
Хьонджін розгорнув знімок не надто задоволеного рудого кота з білою мордочкою та вогненною плямою на носі під колір шерсті на спинці. Він не зміг стримати усмішки.
«Такий гарнюня, я не можу. Шкода, що Ккамі проти будь-якого одягу — одразу гарчить і кусається»
«Ха-ха, так тобі й треба»
«Дякую, втішив»
«З прийдешнім, до речі»
«І тебе»
Глянувши на ім’я контакту, Хьонджін зрозумів, що так і не перейменував Мінхо з початку року. Хоча варто було б, адже «дикий кіт» уже давно став ручним, попри те, що запекло це заперечував. Так само як Хьонджін не дозволяв собі визнати, що сумує за ним. Він би з радістю повернувся на кілька днів назад, коли вони святкували закінчення семестру всім гуртожитком.
Тоді вони дружно набралися й влаштували справжній погром у коридорі: розлили на підлозі мильну воду й ковзали на ній хто на чому. Хтось — на шматку картону, що розпадався після першого ж «запливу», хтось — у тазу, уявляючи санки, а дехто намагався проїхатися на ногах і зустрічався потилицею з твердою підлогою.
Хьонджін спершу збирався просто спостерігати, але його вистачило ненадовго: Джісон із Мінхо, які затоваришували після пари чарок, затягли і його. Тепер він був їм за це вдячний, адже всередині цього хаосу стало ще веселіше. Він випадково збив із ніг Фелікса, за що перепрошував чи не весь вечір. Хоча вибачатися був не зобов’язаний, бо отримав від Лікса добрячого копняка й мало не влетів носом у двері «праведних» старшокурсників. Ті згодом настукали комендантці, наче самі ніколи такими не були.
«І взагалі, могли б приєднатися», — подумали тоді всі, хто знатно повеселився, зокрема Хьонджін із Мінхо.
— Я ще хочу, — розпустив нюні Мінхо, тримаючись за плече Хьонджіна. — Це було так весело, за що вони так із нами?
— Не знаю. Мабуть, хотіли зіпсувати нам свято так само, як колись зіпсували їм, — знизав плечима Хьонджін, наскільки дозволяла вага чужого тіла.
У кімнаті вони ще довго сиділи на м’якому килимку з баночками пива та залишками доставки (їжу, приготовану Мінхо, змели ще в перші п’ятнадцять хвилин), тихо розмовляючи. Відлуння їхнього бубоніння котилося коридором — ніхто не хотів, щоб цей день закінчувався. Коли пиво допили, Хьонджін змусив себе і п’яного сусіда встати, щоб сходити до вбиральні.
Після цього Мінхо вчепився в нього так, що залишалося тільки змиритися. Вони й раніше нерідко засинали на одному ліжку за переглядом серіалу, тож це здавалося цілком нормальним. Але чомусь не зараз.
Прокинувшись, Хьонджін побачив перед собою не ковдру, а самого Мінхо. Довгі вії зрідка тремтіли, і без того пухкі губи здавалися ще більшими. Він був схожий на маленьке каченя, і Хьонджін ледь не запищав від розчулення. Мінхо спокійно сопів на його плечі, поклавши руку на груди й закинувши ногу на стегно сусіда для повного комплекту. Обережно виплутатися з обіймів не вдалося — Хьонджін лише отримав незадоволене мукання від Мінхо, який, ледь не врізавшись коліном у стіну, все ж перевернувся на бік.
Хьонджін був радий, що ліжко в того полуторне, інакше його б просто розчавили. Намагаючись не скрипіти сіткою, він підвівся і пішов умиватися — голова й тіло після вчорашнього нещадно боліли. А коли повернувся, побачив заспане й трохи опухле обличчя, яке всім виглядом питало: «Куди поділося моє тепле снодійне?».
У той момент Хьонджін зрозумів, що щасливий бачити його таким щодня і навіть мати можливість торкнутися, але не зовсім так, як хотілося б глибоко всередині.
— Якщо ти не збираєшся йти до мене, то взагалі можеш валити з кімнати, — образився Мінхо і загорнувся у дві ковдри одразу.
— Спочатку сходи в душ, а тоді я повернуся. Від тебе тхне, як від того чолов'яги, що біля нашого гуртожитку крутиться, — поставив умову Хьонджін.
— От дякую. А ти знав, що від чищення зубів і душу нічого не зміниться? Перегар не вимивається, а випаровується, і цей процес неконтрольований. Тому не мудруй, Хване, — підколов Мінхо і додав: — Зроби сніданок, якщо не лягаєш далі.
Хьонджін пирснув. Зазвичай усе було навпаки — Мінхо намагався витягти його з ліжка. Цей день мав стати особливим, бо вони вперше за семестр їхали додому. Чесно кажучи, вони навіть трохи відвикли від місць, де провели більшу частину життя.
Збір речей проходив у відносно спокійній атмосфері. За вікном дрібною крупою йшов сніг, акуратно вибілюючи асфальт і вкриваючи голі гілки дерев пухнастими крижаними краплями. Хьонджін любив зиму й був щасливий зустріти перший сніг із Мінхо, який став невід’ємною частиною його буднів.
Поїзда довелося чекати довго. Від морозу німіли ноги. Мінхо стояв навпроти Хьонджіна й переминався з ноги на ногу, бо був ще тим мерзляком.
— То тобі до кінцевої? — перепитав він.
— Угу, — підтвердив Хьонджін.
— А я виходжу на середині, — відчужено додав Мінхо, розминаючи зачервонілі від холоду пальці. Рукавички він ганебно забув удома, а купувати нові не було бажання.
— Можеш погостювати в мене, — ніжно усміхнувся Хьонджін, а потім, сам того не помітивши, взяв його руки у свої.
— Ого, які гарячі! — здивувався Мінхо. А здивувався ще дужче, коли Хван заховав його долоні у свої кишені.
— Навіщо ти це зробив? Ті, хто з гуртожитку, базікатимуть зайвого…
— А тобі до них є діло? — запитав Хьонджін, погладжуючи долоню сусіда великим пальцем. Збоку це нагадувало прощальні обійми.
— Якщо хочеш, я...
— Ні, не відпускай.
Вони розімкнули руки лише тоді, коли поїзд повністю зупинився й відчинив двері.
У дорозі Мінхо запропонував підбити своєрідні підсумки року. Вони сміялися з перших спільних вихідних (бісів майонез!), із трепетом згадували день на набережній, із гнівом — креслення, яке прийняли лише з п’ятої спроби, і з легким сумом — перший сніг, бо Хьонджін так і не зміг змусити Мінхо повалятися в кучугурах. Але той пообіцяв, що вони обов'язково це зроблять після двадцятиденних канікул. Згодом розмова перейшла на плани, а точніше на те, як вони збираються нічого не робити. Хьонджін дістав навушники й запхав один у вухо сусідові.
Заплющивши очі, він не одразу помітив, що голова Мінхо плавно опустилася йому на плече, а ліва рука обвила його праву, хоча до долоні так і не дісталася.
Пізніше, згадуючи, наскільки ніжно та інтимно відчувався той момент у вагоні, Хьонджін зрозумів, що влип. Кілька разів ляснувши себе по лобі, він відклав телефон і попрямував до святкового столу, щосили відганяючи думки про те, як хоче зараз бути з Мінхо: грати з його котами, розмовляти про все на світі.
Він, трясця, шалено сумував, хоча минув лише тиждень. Це відчувалося як пластир, який різко зірвали з рани, що ще не загоїлася.
***
«Святкові сни — віщі? Не смішіть мене», — якось сказав Хьонджін.
Дотик м’яких губ до своїх, холодні пальці на розпаленому пестощами тілі й тихі солодкі стогони...
Хьонджін розплющив очі й не міг повірити самому собі. Раніше йому снилося щось еротичне, але ті сни були фантомними й швидко забувалися — цей став винятком. Він чудово знав, чиї губи та пальці були такими холодними, але в рази гіршою була реакція його власного тіла, яке вимагало негайної розрядки. Хьонджін подумки благав себе зупинитися, заперечував очевидне, крутився на ліжку, як ужалений, але зрештою запустив руку в піжамні штани, закусивши губу, щоб пригнічити перший стогін.
Навряд чи він пробачить собі ці думки про те, як вкриті венами руки витворяють із ним щось немислиме, як пальці ніжно пестять шкіру, як губи цілують найчутливіші місця, а голос випускає стогони в унісон із його власними. Хьонджін закінчив зі схлипом, затиснувши в зубах наволочку.
Єдине, що крутилося в голові: як після цього дивитися Мінхо в очі? Навряд чи все залишиться, як раніше.
Решту п’ятнадцяти днів канікул Хьонджін намагався відволіктися, але марно: кожне повідомлення від Мінхо нагадувало, на кого саме він подрочив. Він пробував переконати себе, що це нормально.
Згадав, як Джісон колись перебрав і проговорився про подібне. Тоді все закінчилося тим, що Чанбін влаштував вечір душевних розмов — не відібрати в нього цієї риси характеру, хоч би який стендапер Хан Джісон із тобою не жив. Пізніше до них приєднався ще й Чан.
Про фінал того вечора Хьонджін волів не думати, адже все було зрозуміло: після такого не йдуть просто пити чай. І він не помилився — під час останнього візиту до чотириста третьої всі три ліжка були зсунуті всупереч забороні комендантки.
Коли до кінця канікул залишалося кілька днів, Хьонджін повернув собі природний каштановий колір волосся — сподівався, що це допоможе відгородитися від зробленої помилки. Думка про те, щоб зізнатися в почуттях, здавалася безперспективною.
Вони. Просто. Сусіди.
До того ж протягом кількох тижнів перед канікулами Мінхо часто проводив час у чотириста п’ятнадцятій. Розпитувати про це в нього чи у Фелікса з Синміном Хьонджін вважав нетактовним. Та й навіщо, якщо Мінхо захоче — розповість сам?
Хьонджін повертався до гуртожитку майже без речей: рюкзак тиснув на плечі підручниками, які він відкривав від сили тричі, а в сумці лежав легкий весняний одяг. Сівши на своє місце в поїзді, він подивився на сповіщення від так і не перейменованого «дикого кота». Відкрив редагування контакту і після хвилини вагань змінив ім’я на «кіт Хо», додавши емодзі усміхненого кота.
«Привітульки, я вже в гурто, наводжу марафет. [фото]»
Хьонджін усміхнувся фотографії знайомої кімнати та відра зі шваброю посеред неї.
«Коли закінчу, приготую щось смачне. Є побажання?»
Не отримавши відповіді, Мінхо написав знову. У грудях Хьонджіна кольнуло почуття провини — раніше він ніколи не ігнорував його повідомлення.
«Ти, мабуть, зайнятий, збираєшся в дорогу. Тоді оберу на свій смак».
Лише через довгі хвилини, коли поїзд вже рушив, до Хьонджіна дійшло, що він навіть не розповів про новий колір волосся і взагалі майже не писав після тієї ночі. Захотілося вдарити себе по обличчю.
«Я просто телефон не діставав. Приготуй те, що ще ніколи не готував».
Відповідь прийшла миттєво, ніби Мінхо чекав, тримаючи діалог відкритим.
«Океюшки, чекаю на тебе».
Хьонджін усміхнувся екрану. Так не можна. Не можна руйнувати цю дружбу безглуздим коханням. З цією думкою він приїхав і з нею ж показував перепустку на вахті, закочуючи очі на зауваження: «З темним волоссям і не впізнати. Точно ти, Хване?».
На поверсі було напрочуд тихо. Хьонджін штовхнув двері своєї чотириста п’ятої, але вони не піддалися. Постукав — нікого. «Дідько», — кинув він і пішов на кухню, де й знайшов сусіда, який зосереджено щось помішував у каструлі.
— Лі Мінхо, — Хьонджін спробував надати голосу суворості, і це спрацювало: той ледь помітно здригнувся. Обличчя Мінхо вмить змінилося з зосередженого на здивоване.
— О, Хьонджін? Так швидко приїхав?
— Я відсидів у поїзді весь зад, тож ти помиляєшся, — Хьонджін сам здивувався своїй різкості. Невже колір волосся справді змінює характер?
— Який ти грубий, явно не радий мене бачити, — Мінхо демонстративно надув губи, відклав ложку і пішов до нього.
У кімнаті Хьонджін кинув рюкзак і впав на ліжко.
— Мінхо, ти раніше з ним таким не був, — зауважив він, згадавши приязну усмішку сусіда до Фелікса, яку помітив у коридорі.
— Із Феліксом? Та він зі мною теж, — спокійно відповів Мінхо, сідаючи поруч. — Він просто ще на початку семестру попросив познайомити його з моєю одногрупницею. Вони якраз зустрічатися почали. Він її обожнює, та й мене, мабуть, теж. А я не сволота, щоб не усміхнутися у відповідь.
Мінхо замовк, а потім раптом навалився на Хьонджіна всім тілом.
— Цей запальний брюнет що, ревнує мене?
— Ні, — прокрехтів Хьонджін, марно намагаючись виплутатися.
— Якщо ревнуєш — значить, не довіряєш. А ми ж наче довіряємо один одному, — з ноткою невпевненості додав Мінхо.
Минуло кілька днів. Перший тиждень навчання пройшов непогано. Якось увечері Хьонджін повернувся з душу в одному рушнику на стегнах. У гуртожитку на вихідних було порожньо, тож можна було не перейматися через дрес-код.
— Не всю гарячу воду на себе вилив? — запитав Мінхо, не відриваючись від телефону.
— Начебто ні, — відповів Хьонджін, відкриваючи тюбик із лосьйоном.
Цього разу Мінхо відірвався від гаджета (залишену сусідом гарячу воду в душі може вилити на себе хтось інший, він мав намір нікому її не віддавати). Підхопивши під руку рушник і взявши підготовлене душове приладдя, що стоїть на тумбочці, він кинув на Хьонджіна секундний погляд.
І завмер, дивлячись на довгі витончені пальці, що розмазували лосьйон по довгій шиї, опускаючись до запалих ключиць, проводячи по грудях. Десь унизу живота дивно занило, Мінхо важко ковтнув.
Хьонджін помітив пильний погляд у дзеркалі й ніяково всміхнувся:
— Чого так дивишся?
Мінхо пирснув:
— Скільки в тобі самомилування заховано.
Він пішов у душ занадто різко. Від контрасту температур тілом пройшли сироти, але образ Хьонджіна стояв перед очима, як яскравий малюнок. Разом із ним прийшло й цілком однозначне збудження. Мінхо вилаявся під ніс, намагаючись прогнати думки про сусіда, але це мало зворотний ефект. Зрештою він здався. Притулившись до стіни під струменями води, він обхопив себе долонею.
Варто було заплющити очі — і Хьонджін знову був поруч, наносячи той бісовий лосьйон. Мінхо хотів торкнутися його, відчути жар його тіла, почути стогони. Він нарощував темп, а уява підкидала картинки, які навряд чи могли стати реальністю. Думка про розпатланого Хьонджіна під ним змусила Мінхо стражденно вистогнати і кінчити прямо на стіну душової.
Мінхо стояв під водою, бажаючи провалитися крізь землю. Він почав хаотично намилюватися, намагаючись змити сором. Їм треба буде обов'язково сісти й поговорити, але ця розмова матиме наслідки — невідомо, в який бік.
***
Хьонджін закрив зошит із дописаним конспектом і відкинув його вбік. За вікном вирувала справжня хуртовина: у сутінках здавалося, що то не сніг іде, а в землю встромляються білі шаблі, розсипаючись на друзки.
— Мінхо-о! — покликав він сусіда, який у навушниках прописував код на ноутбуці, орендованому за їжу у Донміна.
Почувши своє ім'я, Мінхо перестав друкувати, зняв навушники й подивився на Хьонджіна.
— Там сніг! — вигукнув той. — Ти обіцяв минулого семестру, що ми підемо в парк валятися в кучугурах!
І ображено надув губи. Мінхо закотив очі: цій людині точно за півтора місяця вісімнадцять? Він поглянув на недописану програму, потім на Хьонджіна, знову на програму і зрештою на Хьонджіна, який «косплеїв» емодзі з благальними очима. «Він явно любить сніг більше, ніж людей», — промайнуло в голові у Мінхо.
— Підемо, коли хуртовина вщухне. Заодно до супермаркету заскочимо, у нас закінчилися чай і капуста, — він знову вдягнув навушники, які ні краплі не заглушили радісний писк сусіда.
Хьонджін ніби чатував під вікном, чекаючи на кінець негоди, і щойно сніг стих — почав гарячково одягатися, жбурнувши у Мінхо його курткою.
Вже йдучи засніженими вулицями, він помітив, що сусід надто серйозний — наче вони не на прогулянку вийшли, а на якусь важливу місію. Хьонджін намагався йти в ногу, але так і не зміг сформулювати питання, яке б не зіпсувало момент.
— Все добре? Ми можемо… — почав він і раптом опинився в кучугурі, — …повернутися назад.
Мінхо плюхнувся поруч із задоволеним виглядом. Це був експеримент: «чи помітить Хьонджін дивну поведінку сусіда».
— Навіщо? — запитав він у спантеличеного Хьонджіна.
— Ти поводився дивно.
— Справді?
— Очманіти як дивно! Я вже подумав, що змушую тебе, і ти не хочеш...
Жменя снігу полетіла просто в обличчя промовцю. Мінхо встиг зліпити сніжку, але та розсипалася ще в польоті.
— Ах так, значить! — спалахнув Хьонджін і, зачерпнувши повні долоні снігу, кинув у нападника, а той у відповідь розсміявся.
— Якби я справді не хотів іти з тобою, то сказав би про це ще тоді, коли ти в мене одягом кидався, — пояснив Мінхо і жбурнув наступну порцію снігу.
Почалася справжня сутичка. З боку було важко зрозуміти, хто нападає, а хто захищається. В цій частині парку було безлюдно, інакше перехожі точно спробували б з’ясувати, чи не потрібна хлопцям допомога.
Ледве не засипавши один одному сніг під одяг, вони впали назад у кучугуру. Хьонджін дістав телефон і натиснув на запис відео.
— Дивіться, ця людина, — він навів камеру на Мінхо, — програла мені!
— Неправда! — вигукнув той, але язик уже відчував смак поразки. І не лише у сніговій битві.
Хьонджін засміявся і засипав Мінхо снігом, на що той відповів своїм характерним високим сміхом. Коли Хьонджін сховав телефон у кишеню, його знову атакували — точніше, осідлали.
— Лі Мінхо ніколи не програє! — вирішив він продовжити гру.
Хьонджін скорчив кумедну гримасу і зіштовхнув сусіда з себе, миттєво опинившись зверху.
І завмер.
За кілька сантиметрів від губ, які цілували його щоночі у снах.
Мінхо теж заціпенів, дивлячись Хьонджіну в очі, а потім опустив погляд на його губи. Лише на секунду, чесно-чесно. Пухкі, рожеві й точно дуже м'які. Йому нестерпно захотілося дізнатися це на практиці, але ніхто не наважувався зробити перший крок.
Хьонджін помітив цей погляд і теж опустив очі. Губи Мінхо були вкриті сухою скоринкою, але залишалися яскравими попри мороз — до них хотілося торкнутися.
Проковтнувши клубок у горлі й зачекавши ще кілька секунд, він скоротив відстань і обережно притиснувся до них своїми, готовий будь-якої миті отримати ляпаса.
Не відчувши опору, Хьонджін відсторонився і мало не відстрибнув, почавши плутано вибачатися й гарячково обтрушувати сніг. Мінхо ж підвівся, недбало обтрусився, наче кіт, і зупинив його, змусивши подивитися в очі.
— Ми поговоримо про це в кімнаті, — запевнив він. Він намагався не звучати надто серйозно, але вийшло похмуро.
Хьонджін напружився так, ніби зараз розплачеться, тому Мінхо вирішив із запізненням відповісти на поцілунок, тим самим даючи йому надію.
У супермаркеті вони блукали між полицями, поки одяг майже повністю не висох. Набравши необхідного (і купу желейок зі знижкою для Хьонджіна), вони в тиші рушили до гуртожитку. Порушити її було важко: у головах крутилося лише те, що сталося. Коли двері кімнати нарешті замкнулися, а пакети опинилися на столі, мовчання стало нестерпним.
— Твій поцілунок... він? — почав Хьонджін, але слова давалися важко.
— Так, — відповів на невисловлене питання Мінхо. — Я хотів поговорити про це, але ти мене випередив.
— То ми... разом? — запитав Хьонджін, заламуючи пальці від легкого тремору.
— А ти цього хочеш?
— Припини відповідати питанням на питання!
— А ти спочатку дай відповідь, — спокійно продовжував Мінхо, чекаючи на підтвердження.
— Так, я… вже давно цього хочу, — Хьонджін виглядав так, ніби йому було соромно зізнаватися.
Мінхо сів поруч і взяв його руки у свої. Трохи помасажував пальці й, відчувши, як хлопець розслабляється, міцно обійняв його.
— Тоді давай будемо разом, — прошепотів він, погладжуючи сусіда по спині.
Хьонджін обхопив його за талію, уткнувся носом у шию і обережно торкнувся губами теплої шкіри біля щелепи. Пахло конваліями й чимось терпким.
— Можна тебе поцілувати? — запитав він, трохи відсторонившись.
— Треба, — ніжно відповів Мінхо, прибираючи чубчик з його обличчя.
Хьонджін наблизився, спочатку захопивши пухку верхню губу, а потім, коли Мінхо ледь прочинив рота, торкнувся нижньої, нарешті цілуючи впевнено.
Усвідомлювати, що цілуєш людину, з якою ще нещодавно не сподівався навіть потоваришувати, було дивно. Це нагадувало дегустацію гострого соусу з прянощами, який вони якось куштували разом — обпікає, але шалено подобається обом.
Мінхо палко відповідав на ласки, водячи руками по спині й опускаючись нижче попереку. Хьонджін відчув, як долоня стиснула його сідницю, і тихо простогнав у поцілунок. Коли він подався стегнами вперед, рука Мінхо повернулася на поперек, вибачливо виводячи кола. Зупинятися не хотілося.
***
Хьонджін не відчув кардинальної різниці між їхніми стосунками «до» і «після» того засніженого вечора, хіба що додалося більше поцілунків і тактильності. Серйозно, він навіть уявити не міг, наскільки ця неприступна з вигляду людина може потребувати звичайних обіймів.
Можливо, справа була в самому Хьонджіні, якого хотілося «потискати» без жодних причин — так йому сказав Джісон ще на другому тижні під час ранкових процедур біля умивальників.
І, мабуть, він мав рацію: це тягнулося з дитинства — усі норовили погладити маленького Хьонджіні по голівці чи приобійняти. Ну такий уже «бубунька»! Тому Хьонджін був вибірково тактильним і дозволяв торкатися себе лише тим, хто йому справді подобався.
Лі Мінхо в цьому списку посідав почесне перше місце.
Для Мінхо ж прийняття своїх почуттів давалося дещо складніше. Звичне проведення часу наповнилося особливим змістом. Усвідомлення приходило з кожною разом переглянутою дорамою, з кожним походом до супермаркету, з кожною з’їденою порцією нагетсів, банкою пива, спільним пробудженням і ніжним поцілунком.
Запрошення на день народження Мун Біна з чотириста двадцять восьмої кімнати звалилося на Хьонджіна як сніг на голову. Хоч Мінхо і познайомив його з цією компанією — Донміном, Мьонджуном та Санха, — перетиналися вони рідко. Хьонджін хотів відмовитися, але його вмовили халявною їжею.
«Бін буде радий тебе бачити», — запевняв Мінхо. Хьонджін не знав, звідки така впевненість, але Бін і справді справляв враження дуже м’якої та відкритої людини.
Чотириста двадцять восьма була облаштована в темних тонах, але в ній панувала комфортна атмосфера — чи то через ідеальний порядок, чи то через господарів. Бін справді зрадів гостю. Після трапези (Хьонджін довго не міг повірити, що це готував Мьонджун, який на вигляд не вмів і локшину заварити), вони всілися на килимі в коло й відкрили пляшку сидру.
— Зіграємо в «Я ніколи не...»? — запропонував Мьонджун. Поки Донмін закочував очі, він пояснив правила: — Якщо ви ніколи не робили названу річ — не п'єте. Якщо робили — п'єте. По-дорослому й цікаво.
Санха, який до того мовчав, усміхнено кивнув. Хьонджіну ідея не дуже подобалася, але йти було неввічливо. Спершу все було весело. На фразу «Я ніколи нічого не здавав пану Чхве з першого разу» випили всі під гучний регіт. На «Я ніколи не списував на контрольних» — теж. Хьонджіну здавалося, що Мьонджун і Санха навмисно підбирають «життєві» теми, щоб, розігрівшись, перейти до пікантного. Так і сталося.
Коли на фразу «Я ніколи не займався сексом у душі гуртожитку» Бін одним махом випив склянку, Хьонджін мало не вдаввився — скільки ж сюрпризів ховала в собі ця людина! А за мить пролунало:
— Я ніколи не дрочив на свого сусіда по кімнаті.
У кімнаті запала ніякова тиша. Мьонджун явно насолоджувався моментом і випив.
— Це той, про кого я думаю? — перепитав Донмін.
— Так, мій колишній зі старого гурто, — підтвердив Мьонджун і додав, зиркнувши на Хьонджіна з Мінхо: — Мудак ще той виявився. Так, хто наступний...
Він не договорив і ледь щелепу не впустив, коли Хьонджін та Мінхо одночасно випили свої напої. Донмін розкрив рота в німому «о», Санха хихикнув.
— Ось чому ти завжди про нього говориш, — звернувся Донмін до брата.
Мінхо лише звів брови. Він був уже достатньо напідпитку, щоб не соромитися. Хьонджіну, який у тверезому стані відчайдушно приховував цей факт, тепер теж було байдуже — хотілося лише цілуватися і спати в обіймах.
— Думаю, на цьому закінчимо. Вже пізно, — глянув на годинник Бін. — Скоро чергова піде перевіряти кімнати, треба вдати, що ми спимо.
— І то правда, — підтвердив Мьонджун. — Але спочатку. Я ніколи не вдавав себе тверезим, будучи п'яним, перед адміністрацією гуртожитку!
Всі дружно розсміялися у весь голос і залпом випили останній алкоголь.
Після швидких обіймів з іменинником Мінхо і Хьонджін рушили до себе.
По черзі сходили в прохолодний душ, щоб трохи протверезіти. Чергова застала в кімнаті лише Мінхо й нічого не запідозрила. Коли вона пішла, повернувся Хьонджін. Він здивувався, побачивши, що сусід не спить, а чекає на нього, спершись на стіл.
Обміркувати причину Хьонджін зміг лише тоді, коли губи Мінхо впилися в його. Він не міг не відповісти на такий відчайдушний поцілунок після того, що вони щойно з’ясували. Відсторонившись на мить, Мінхо запитав:
— Коли ти примудрився?
— Після новорічної ночі, — ніяково відповів Хьонджін.
— Тому й ігнорував мене?
— Так. Вибач.
— Забудь, я не ображаюся.
— А ти?..
— О, це все той клятий лосьйон, який ти наносив при мені на голе тіло, — Мінхо перервався. — Я можу... торкнутися тебе?
Хьонджіна кинуло в жар. Він узяв долоню Мінхо й запустив собі під футболку.
— Так, торкнись мене, Лі Мінхо.
Завжди холодні руки здавалися гарячими від почуттів. Мінхо провів пальцями по торсу й знову залучив Хьонджіна в поцілунок — тепер глибший і впевненіший. Хьонджін ледь чутно простогнав, коли пальці окреслили коло по ареолі соска. Мінхо обережно підштовхнув його до ліжка.
Хьонджін зняв футболку й умостився на його стегнах, відразу ж відновлюючи поцілунок. Руки Мінхо блукали по його тілу, стиснули сідниці. Реакція була миттєвою — Хьонджін подався назустріч долоням. Вологі поцілунки вкрили його шию, а стогони наповнили кімнату. Коли Мінхо торкнувся соска спершу губами, а потім язиком, Хьонджін «поплив». Голова була в тумані, він почав тертися стегнами, зачіпаючи своїм збудженням чуже.
— Будь ласка... я хочу... — пролепетав він, коли рука Мінхо почала погладжувати його через тканину штанів.
— Добре, — проворкував той, допомагаючи йому роздягнутися.
Вони ніколи не милися разом і тактовно відверталися під час переодягання, тому вигляд один одного так близько спершу викликав легку ніяковість, яка швидко змінилася спокоєм.
Адже тепер вони один перед одним. І це Мінхо зараз водив по ньому рукою, а не хтось малознайомий. А Мінхо Хьонджін довіряв повністю, тому дозволив віддатися почуттям: штовхатися назустріч долоні та його члену, який він теж захопив у свою долоню, відчайдушно стогнати йому в рот, обхопивши рукою шию, і пройтися дрібним тремтінням, коли вони кінчили з невеликою різницею в часі.
Мінхо прибрав за ними серветкою і просто притулився чолом до чола Хьонджіна. Вони лежали так, слухаючи спільне дихання.
— Мені так добре з тобою, — пошепки порушив тишу Хьонджін.
— Мені теж, — відповів Мінхо і ніжно цмокнув його в ніс.
***
Весна була сонячною і теплою практично від самого початку. Вона надихала, але точно не на навчання. І явно не Джісона, який своїми стогонами із сусідньої кімнати заважав Хьонджіну зосередитися.
«Ні сорому, ні совісті», — думав він, закреслюючи черговий приклад із математики. Запитувати щось у Чанбіна прямо зараз було не найкращим варіантом, у Чана — тим паче. Тому Хьонджін накинув куртку й вийшов на ґанок гуртожитку. Четверта пара мала закінчитися за десять хвилин, і вже зовсім скоро двері ледве зачинятимуться від натовпу студентів.
Хьонджін сів на лаву і вдихнув весняне повітря, що приємно віддавало вологою після нічного дощу. Хвилин за п’ятнадцять студенти бурхливим потоком почали пропливати повз нього. Помітивши Мінхо, Хьонджін «виловив» його й відвів убік.
— Ходімо погуляємо, — запропонував він.
— Що, третя кімната знову наводить метушню? — одразу здогадався Мінхо.
— Так. Мабуть, навесні у Джісона підскакує лібідо. До того ж ми давно не їли крильця з тим соусом, — усміхнувшись, змінив тему Хьонджін і переплів їхні пальці.
Мінхо не міг не заразитися його усмішкою. Після тієї ночі вони стали ще ближчими, ніби справді вийшли на новий рівень: не соромилися триматися за руки, крадькома посилати повітряні поцілунки чи перекидатися зрозумілими лише їм безмовними фразами.
Хьонджін ніколи не припускав, що може бути з кимось настільки близьким. Попри те, що в школі він мав стосунки і з дівчатами, і з хлопцями, з якими доходив до інтимності, ні з ким йому не було так добре, як із Мінхо. І з ним він був готовий зайти набагато далі, ніж взаємні пестощі руками.
— Ти чого такий замислений? — запитав Мінхо, простягаючи йому шматочок м'яса на паличці.
Хьонджін давно помітив у ньому цю милу звичку. Прожувавши, він відповів:
— Я думав про те, що хотів би піти далі того, що ми робили на день народження Біна.
Мінхо на мить перестав жувати й втупився в одну точку. Потім спокійно вмочив наступний шматок у соус і знову підніс до губ Хьонджіна.
— Наскільки добре ти про це подумав?
— М-м-м, мені здається, більш ніж добре, — відповів той, облизуючи губи.
— Коли в тебе день народження? — раптово запитав Мінхо.
— Ти не пам'ятаєш?
— Пам'ятаю. Просто скажи сам.
— Двадцятого березня.
— Угу, а зараз... — Мінхо розблокував телефон, — о, якраз сімнадцяте.
— Що ти маєш на увазі?
— Не те щоб я вважав інтим на день народження «подарунком»... Просто хочу, щоб ти до того дня остаточно зрозумів, чи справді готовий, — Мінхо відпив зі стаканчика, не відводячи погляду від Хьонджіна. — І це не означає, що я тебе не хочу — бачу, у тебе на обличчі написано. Я дуже хотів тебе того вечора.
Хьонджін відчув, як знову червоніє.
— Я...
— Усі нюанси обговоримо в кімнаті. Їж.
***
Двадцяте березня довелося якраз на неділю, а це означало, що ввечері до них у кімнату завалиться, як мінімум, вся третя та двадцять восьма кімната для привітань. Хьонджін ледве розліпив очі, бо хотілося проспати просто весь день народження до біса. Але не міг. Піднявшись, він попрямував спочатку у вбиральню, а потім в душ.
Якоюсь мірою пощастило, що гуртожиток вранці спить, а у вихідні взагалі порожній, тому можна не ховатися і не вишукувати відповідний момент. Мінхо в цей час копошився на кухні, хоча хотів спочатку сам піти у вбиральню (в душ він сходив ще вранці), але після розмови про те, що Хьонджін хоче відчути його в собі, а потім навпаки, залишив це. Спочатку Хьонджін вважав таке ставлення занадто серйозним, але незабаром усвідомив, наскільки йому приємний цей трепет і занепокоєння про комфорт з його боку.
— Я поставив усе на повільний вогонь, тож у нас є близько пів години, — повідомив Мінхо, а потім пильно поглянув у вічі. — Впевнений, що хочеш цього прямо зараз?
— Так, я впевнений, — твердо відповів Хьонджін, відчуваючи, як серце пропускає удар.
— Тоді йди до мене, — прошепотів Мінхо.
Він притягнув Хьонджіна до себе, і перший же поцілунок виявився настільки глибоким і спраглим, що коліна стали ватяними. Одяг полетів на підлогу за лічені секунди. Кожен дотик пальців Мінхо залишав по собі вогняний слід. Хьонджін вигинався в спині, коли його губи спускалися все нижче, а зуби злегка прикушували ніжну шкіру на животі та стегнах.
— Розсунь ноги... Ось так, правильно, — млосно попросив Мінхо.
Підготовка була повільною та нестерпно чуттєвою. Мінхо діяв максимально обережно, вкриваючи обличчя Хьонджіна ніжними поцілунками, поки пальці розтягували його, привчаючи до відчуття повноти. Коли вони знайшли простату й почали дражливо її погладжувати, Хьонджін видав гучний стогін, закинувши голову назад. Він неусвідомлено намагався насадитися на ці пальці сильніше, закусивши ребро долоні, щоб не закричати на весь поверх.
Мінхо дивився на нього з сумішшю захоплення та бажання. Розхристаний, з вологими від задоволення очима — Хьонджін зараз був втіленням чистої спокуси.
Коли Мінхо потягнувся за презервативом, Хьонджін зупинив його руку.
— Давай я... — він розірвав упаковку пальцями, що злегка тремтіли від збудження, і розкотив латекс по гарячому члену.
Мінхо обережно притиснув його до матраца, підхопивши одну ногу під коліно. Він приставив головку до входу й завмер на мить, заглядаючи в саму душу.
Він почав повільно заповнювати Хьонджіна, даючи йому звикнути, і одночасно впився в його губи, поглинаючи кожен схлип. Коли Мінхо увійшов на всю довжину й почав рухатися, Хьонджін обхопив його ногами за талію, притягуючи ще ближче.
— Швидше... будь ласка, я хочу швидко, — благав він, переходячи на високі стогони.
Мінхо піддався імпульсу. Темп став рваним, жорстким і нещадним. Кожен поштовх вибивав із Хьонджіна подих. Він чіплявся пальцями за плечі Мінхо, залишаючи червоні смуги, і відчував, як усередині все плавиться від тертя та жару. Мінхо наче навмисно вигинався так, щоб щоразу бити в одну й ту саму точку, розганяючи по тілу електричні розряди.
Усередині Мінхо закипало щось значно більше за звичайну пристрасть. Це було дике, неконтрольоване бажання належати цій людині й володіти нею водночас. Він бачив, як Хьонджін заплющує очі, як дрібне тремтіння б’є його тіло, і це підштовхувало до краю. Стіни кімнати наче зникли, залишився лише цей ритм, волога шкіра та важке дихання в унісон.
Стиски всередині стали настільки частими й солодкими, що Мінхо втратив контроль. Він прискорився до межі, вбиваючись у Хьонджіна з глухими стогонами.
Розрядка накрила їх одночасно — яскрава, вибухова, що висмоктала всі сили. Хьонджін вигнувся в останній судомі, а Мінхо закинув голову, відчуваючи найсильніший оргазм у своєму житті.
Кілька хвилин вони просто лежали нерухомо, намагаючись не задихнутися від серцебиття. Мінхо обережно вийшов, зняв презерватив, викинув у смітник, що стояв під столом, й упав поруч на подушки. Хьонджін миттєво притулився до нього, кладучи голову на його мокрі груди.
Мінхо погладив хлопця по сплутаному волоссю:
— Як ти, імениннику?
Хьонджін, прикривши очі від абсолютного виснаження й щастя, прошепотів:
— Я й не думав, що щастя може бути настільки близько.