Work Text:
- Я… ну він просто немислимий.
Вони з Мері сиділи з пінтою пива в барі. Він не був у ньому, певно, з університетських років — навіть не хотілось думати, скільки років вже минуло. Але бар майже не змінився: ті ж меблі, ті ж вікна… те ж саме місце. Не те щоб бар повинен був змінити свої вікна чи місце, але він був з його минулого життя, і від оцієї будівлі, вивіски — воно ворошило якесь хабоття в душі Ватсона.
— Твій детектив продовжує набридати тобі?
— Мері, він не мій детектив.
— Добре-добре, він твій… — Джон зиркнув на жінку з усією ментальною силою, — твій випадковий знайомий. Ха, бачиш, я виправилась.
Джон глибоко зітхнув.
— Що твій… випадковий знайомий зробив?
— Він…
***
Після повернення в Лондон і довгого пошуку нормальної квартири, Джон випадково зустрівся з Майком Станфордом на своїй неймовірно нудній (але нікому не кажіть, що він так вважає, бо дурний людський організм їх потребує) прогулянці парком.
— Гей, Джоне? Джоне Ватсоне?
Отож, так слово за словом Джону запропонували жити в гуртожитку святого Бартоломея.
— У нас є незаселене крило на одному поверсі, — Майк пив каву й по-товариськи посміхався Джону. Він справді хотів допомогти. — Ми там донедавна зберігали усі документи, списані інструменти — неважливий мотлох. Я би зміг домовитись з керівництвом.
Джон не міг терпіти свою квартиру. Тим більше, оренда закінчувалась через тиждень, а Ватсон не подовжив її з нахабного розрахунку, що так він точно знайде щось нове. Він самостійно загнав себе в кут.
У кут гуртожитку медичного університету — у крило, ремонт у якому останнього разу був, напевно, ще за Георга П’ятого.
У цього, звичайно, були свої плюси: кухня в блоці належала тільки йому, вид змучених студентів надавав йому якогось життєствердження, і він міг спокійно шукати далі квартиру, не живучи з Гарі.
Окрім одного але…
Ватсон був впевнений, що хтось лазив за його вікном.
Він був вже у своїй спальних штанях та футболці, лежав на ліжку та дочитував свою газету, коли помітив дивний рух у темряві вікна. І, як би сильно він не хотів вважати себе звичайни цивільним, він проте не міг ігнорувати цей підозрілий рух назовні.
Джон відкинув газету та акуратно підійшов до вікна. На вулиці було темно — ця частина гуртожитку виходила в провулок, тож майже не була освічена, — але фігуру в померках він пізнав з дивуючою легкістю.
Джон вневнено смикнув ручку вниз та на себе.
— Містере Голмзе!
— О, Джоне, — Голмз завмер на сходах пожежного спуску. — Неймовірна погода на вулиці, ти так не вважаєш?
— Щ… Що ви робите о, — Джон глянув на годинник у кімнаті, — пів одинадцятої вечора на пожежному виході гуртожитку?
— Пів одинадцятої? Я вже запізнююсь на півгодини… — Шерлок цокнув язиком і незадоволено нахмурив брови.
— …куди?
Куди може запізнюватись людина, яка вночі лазить по пожежних сходах медичного університету? На семінар по паркуру?
— О, Джоне, у мене немає часу пояснювати усі тонкощі цієї справи. Якщо б ти був трошки уважніший, ти б помітив, що я вже сказав, що запізнююсь, — і Шерлок побіг сходами далі.
Спантеличений Джон вперся поглядом у спину Шерлока а згодом тяжко зітхнув, стиснути губи в тонку смужку і, схопивши свій теплий халат зі стільця, поліз на вулицю за Голмзом.
— Містере Голмзе, чекайте!
***
— Ти поліз за ним?! — Мері шоковано хлопнула руками по столу.
— Дозволити йому самому вештатись гуртожитком здавалось гіршим варіантом, аніж піти з ним! — Джон потер пальцями перенісся. Мало того, що саме існування Голмза приносило йому чималий стрес, так і пояснювати це існування, чомусь, робило тільки гірше. — Так я хоча би міг його контролювати!
Мері підняла бров. Вона явно не вірила йому.
— І сильно ти його проконтролював?
— Я… — Джон затих, відчуваючи дивний сором.
— Ти що?
— Нічого.
— Ні, дорогенький, — Мері звинувачуючи тикнула пальцем у його бік, — ти повинен закінчити речення, яке почав.
— Я сховав його у своїй кімнаті від комендатки?..
Мері на секунду остовпіла.
— Джоне…
— Він сказав, що не може довіряти кому-небудь у цьому приміщенні! — Ватсон вскинув руки.
— Очевидно, окрім тебе.
Джон пару раз відкрив і закрив рота, не знайшовши, що відповісти.
***
Наступного ранку Джон, попивши кави та сходивши в душ, як зазвичай нерухомо сидів перед екраном свого ноутбука та роздумував на тему того, як цікаво писати про ціле нічого, що відбувалось у його житті, для його дурного блогу.
Звичайно, минулий вечір був дещо незвичним, але Джон знав, скільки питань викличе у своєї терапевтки й сестри пост про щось подібне. Він повинен був відпочивати та призвичаюватись до цивільного життя, а не таємно лазати приміщеннями свого гуртожитку, ніби він якийсь злодій.
Слава Богу й Королеві, від неймовірної тортури його відволікли тихі звуки в коридорі. Можливо, для звичайного вуха вони були були непомітні, але вухо Ватсона майже певно чуло шпортання в якомусь замку.
Джон нахмурився. З огляду на останні події та триваюче розслідування, мало б абсолютний сенс проявити максимальну благорозумність і, будучи показним громадянином, перевірити джерело звуку... чи не так?
Він кинув очима на місце, де зберігався його пістолет, і в останній момент вирішив, що фізичної сили та вправності йому буде достатньо. Якщо він з легкістю піднімав міцні тіла військових та часто увертався від найрізноманітніших об'єктів, між якими він літав у військових госпіталях, то якийсь жалюгідний злочинець навряд чи щось йому зробить, навіть якщо Джон кульгає.
Ватсон беззвучно відсунув двері і побачив далі по коридору все ті ж самі кучері та пальто.
— Містер… — Джон запнувся. — Шерлоку! — агресивно прошепотів він.
— Джоне. Доброго ранку.
— Що ти тут робиш? Ти тільки вчора майже не попався!
— Попався-не попався — це все мізерні деталі! У мене є справа. І, щоб закрити її, мені треба провести розслідування. Докази не прийдуть мені в руки самі.
— Так, звичайно, але, ам, чому замість розслідування ти… о боже, ти зламуєш замок у каптьорку?
— Джоне, я перевірив усі входи до архіву. Ця кімната — єдина, яку я ще не бачив. Якщо з'ясується, що наш крадій заліз через неї, то це сильно звузить список підозрюваних.
Джон повільно видихнув через ніс. Він подивився у правий бік коридору, потім у лівий, потім на свою ноги. Судячи з клацання, яке роздалось кімнатою, Шерлок нарешті зміг відчинити замок.
— Ага!
Джон закрив очі.
— Джоне, ти йдеш?
Джон підняв очі. Шерлок дивився на нього.
— Так, я йду.
***
Рот Мері був прирозтулений, вона застигла.
— Серйозно? Він зламував двері, і ти просто пішов туди за ним? Джон, два тижні тому ти проволочив підлітка два блоки з бару, бо тому не можна було пити, — Мері скривилась, дивлячий на свій вже пустий стакан.
— Я проволочив його не тому, що він пив, а тому, що він занадто сильно залицявся до дівчини.
— Ти тільки доводиш те, що я права! І ти все одно навіть не подумав зупинити його! — Мері встала з крісла. — Мені треба ще одне пиво…
Джон закотив очі, дивлячись у спину Мері. Вони знали одне одного з університетських років — справді, саме Мері представила їхній компанії оцей бар. Джон любив її як дорогу подругу, і був вдячний, що у всьому незвиччі теперішнього Лондона він міг знайти якийсь хвилинний спокій у ній.
Але зараз вона вела себе просто абсурдно! Не так все й погано, га?
Га?!
Але Джон вронив своє лице до столу, усвідомивши, що не розказав Мері найгіршого.
***
Джон повільно прогулювався вечірнім Лондоном. У цей день у Лондоні, на диво, не дощило, тому вологе повітря не кусало шкіру, і Ватсон перевальцем рухався з пакетом продуктів у одній руці, а іншою неспішно переставляв свій ціпок.
Але життя, звичайно, під смертельною небезпечною заборонило мати Джону будь-які хороші моменти.
До вух донісся голос, що розмовляв на значно підвищених тонах десь у якомусь з мільйона лондонському провулці. Джон напрягся. Терапевтка сказала би йому, що вартує викликати поліцію і не намагатись "навмисне провокувати чи влазити" в небезпечні ситуації. Вона б зазначила, що Джон має поранення й має турбуватися про себе. Вона б сказала багато речей, і Джон так хотів їх проігнорувати. Щосекунди він був до цього ближче.
Нитка порвалась, коли він почув звук першого удару.
— Дідько! — Джон кинув пакет під будинок. Удар. Потім подумав, що не дай бог ще хтось наступить на його молоко, тому підвісив його на ціпок. Удар. Пакет ідеально висів, і Джон побіг на звук.
У провулку Ватсон почав дуже сильно сумніватися в своїй життєвих цінностях і рішеннях. Знайомі кучері були прижаті до стіни.
Якщо чесно, Ватсон міг розвернутись та піти. Це була не його проблема, еге ж? Судячи з поведінки Шерлока за два рази, що вони з Джоном бачились, той заслуговував декілька профілактивних ударів в обличчя. Господи, усі події останніх днів взагалі здавались йому заабсурдними.
Удар.
Джон не помітив, як вже був біля стінки та зі всією силою відштовхував незнайомця від свого випадкового знайомого .
Вони з Шерлоком стояли у провулці та тяжко дихали. Незнайомець, відчувши сильну нестачу з його сторони, кинувся навтіки, і Шерлок просигналізував Джону, що бігти за ним не вартувало. У Шерлока кривавила губа й щока, а ще помітно формувався синяк під оком.
Джон зробив останній глибокий вдих та пообіцяв собі цього ж вечора подзвонити Мері та піти з нею в бар найближчим часом.
Шерлок випрямився й поправив своє пальто. "Яке випендрювання", — подумав Ватсон.
— Агм… Джоне… — Шерлок ніяково дивився навколо.
— Ти виглядаєш так, ніби або збираєшся мене вбити, або подякувати мені. І якщо це друге, то будь ласка.
Шерлок зупинився й знову оглянув Ватсона з низу до голови. Джона відчув, які спиною прокотилися мурашки. На додачу, Шерлок ще й зухвало посміхнувся.
— …Що? — обережно запитав Джон. Шерлок лише відвернувся. — Шерлоку, що?
— Нічого… Гарно склалося, що ти був неподалік.
Джон зам'явся й втулив погляд десь у свої ноги.
— Якийсь підозрюваний?
— Так і ні. Здається, хтось зі старих ворогів прагне помсти, — Шерлок характерно смикнув бровою.
— Старих ворогів? — Ватсон нахмурився.
— О, так. Гм, це жахливо. Після такого мій заклятий ворог надокучатиме мені разів зі п'ять більше.
— Заклятий ворог? — захрипло й шоковано запитав Джон.
— Так, Джоне.
"Я не можу повірити, що він реальний", — подумав Ватсон і одразу прикусив внутрішню сторону своєї щоки.
Хто у двадцять першому столітті, у Лондоні, має численних ворогів, якогось заклятого ворога, лазає пожежними спусками, взламує двері і виглядає настільки абсурдно? Може, він ще й шпіон з тренерованим обізянами?
Джон видав нехарактерно голосний смішок. Він підняв очі, і Шерлок дивився на нього. Через секунду вони сміялись разом.
У Шерлока задзвонив телефон.
— Гм… — той дивився на пристрій так, ніби вперше його бачить. — Обов'язок кличе, Джоне. До зустрічі, — той почав йти, але через секунду зупинився. — Я раджу тобі перестати відвідувати твого терапевта. Він не знає, що каже.
- Це вона. У мене терапевтка.
- Немає різниці.
І тоді детектив миттєво розчинився в темряві.
***
— Джоне, — Мері з закритими очима легко хитала головою. — Ти сам повинен розуміти, ні?
Ватсон сховав обличчя в долонях, відчуваючи найбільший сором у його житті — навіть більший за момент, коли йому доводилось брехати батькам, що дівчата, які приходили до них, приходили до Джона, а не Гарі.
— Мері, що я повинен розуміти? — той нарешті вронив руки на стіл. — Я ж не міг просто залишити його на побиття.
— Я не знаю, а-а… Не в цьому взагалі проблема, — Мері подивилась йому в очі та взяла його руки у свої. — …я думаю, він тобі подобається.
— Що?!
— Послухай себе сам! Я знаю, що в тебе сильне відчуття справедливості, бла-бла-бла!..
— Не "бла-бла-блакай" на моє відчуття справедливості, — Джон скривився.
— Яка різниця, — Мері закотила очі. — Ти це переживеш. І взагалі, не відводь теми! Джоне… — Мері зробила глибокий вдих. Вона точно намагалась підібрати правильні слова. — Увесь час, як ми з тобою знайомі, ти займався найгіршими у світі речами.
— Гей! — Джон вирвав свої руки.
— Футбол, — вона загнула палець, — рок-група, — вона загнула ще один палець.
— Не нагадуй, — Ватсон опустив голову.
— Ти пішов у гурток паранормальщини, бо тобі там подобалась дівчина, рік пролазив по всіляких заброшках і навіть не запросив її на побачення. Ти погоджувався на кожну п'янку, іноді просто щоб сидіти та контролювати людей. Ти пішов на контракт у армію, — вона загнула п'ятий палець.
— Мері!
— Так, ти служив країні й королеві, дякую тобі за службу від всієї британського нації, але!.. — Морстан ткнула в нього пальцем, — ...це все ще було божевільне рішення. Я веду до того, що… ти не можеш жити спокійно. Ти завжди намагався робити вигляд, що ти нормальний, але… ні, Джоне Хеміше Ватсоне, — Джон закотив очі від патосу, — ти не нормальний. І тобі завжди подобались не нормальні люди. Подивись хоча б на мене, — вона обвела рукою своє обличчя. — Джоне, мене боялось пів універу.
— Ми з тобою прозустрічались менше місяця.
— Так, але це тому що ти така заєчка, а мені завжди подобались погані хлопці, — вона підморгнула. — Джоне. Я справді думаю, що тобі подобається твій… детектив, любий.
Джон дивився на свою подругу вже змиренно. Мері посміхнулась йому й похлопала його по руці.
Морстан завжди була максимально чесною з Джоном — це було те, що він любив у своїй подрузі. Вона переживала за нього, вона готова була вбивати за нього — доволі буквально — і вона ніколи йому не брехала. Ну, майже.
Раптово, Мері нахмурилась.
— Джоне, а скажи мені, будь ласка, над чим зараз працює твій детектив?
***
День зустрічі з Шерлоком… був дивний.
Ватсон збирався до своєї терапевтки, а саме — стояв перед дзеркалом і намагався не впасти в глибоку дірку суму через те, як погано він виглядав, коли до кімнати хтось залетів немов фурія.
Тільки завдяки своїм армійський рефлексам Джон встигнув зупинити просуваючуюся фігуру своїм тілом. На нього дивились надзвичайно яскраві блакитні очі.
Чоловік перед ним виглядав… вражаюче. Вихори кучерів, бліда шкіра, струнке чорне пальто. Його можна було би сміливо назвати красивим. Від таких думок Джону терміново захотілось щось зробити зі своїми руками, але він продовжив нерухомо стояти. Чоловік перед ним обурливо, але й з інтересом оглядав його.
— Хто ви і що ви тут робите? — запитав Джон, як тільки перший афект від відбувшогося пройшов. Він склав руки хрестом на грудях.
— Афганістан чи Ірак?
Джон спантеличено кліпнув очима.
— Перепрошую?...
— Афганістан чи Ірак? — Шерлок не відводив погляду з Ватсона, і той ніяково порухав плечима.
— Афганістан… Вибачте, а як ви?..
— Докторе Ватсоне! — прокричав знайомив голос. У кімнату вбігла завідувачка гуртожитку, молода жінка років тридцяти п'яти, яка напрочуд тяжко дихала і ледь-ледь стояла на ногах. — Д-Докторе Ватсоне, — знов видавила вона з себе між вдихами.
— Міс Колдерстоун, — привітався Джон. — Я перепрошую, ви знайте цього чоловіка?
— О так, — Коледрстоун все ще задихалась і активно махала на себе маленькою долонькою.
— Я детектив. Я тут на розслідуванні пропажі архівних записів університету, — відповів Шерлок. Він так і не посунув свого погляду.
— Чи можу я побачити ваш значок, детективе? — Джон напружено зустрів погляд чоловіка.
— Я консультуючий детектив.
Джон запитально звів брову.
— Поки я не побачу значок і ордер, я не пущу вас далі, — Ватсон завмер на місці, всією позою даючи знати, що дотримується своїх слів.
— Докторе Ватсоне… — почала говорили міс Колдерстоун.
— Ваша стрижка, ваша манера тримати себе кричить про військову історію. Міс Колдерстоун щойно назвала вас лікарем, і ви живете в медичному гуртожитку. Отож, ви військовий лікар. У вас загоріле лице, однак вище кистей жодного загару — ви були за кордоном, але не загоряли. Я бачу тростину біля вашого ліжку, однак останні хвилини ви стоїте переді мною і не відчуваєте жодного дискомфорту — значить, кульгавість психосоматична, і ви були поранені в травматичних обставинах. Поведінка, загар, поранення — ви воювали в Афганістані або Іраці. А тепер я попрошу вас як людину, що захищала цю країну своїм життям, відійти і дати мені зробити свою справу, як теж захищає цю країну — від свавілля злодіїв.
Джон завмер.
Що... тільки-но відбулося?
Звідки...
Як?!..
Джон декілька разів відкрив і закрив рот, поки не видав мале:
— Це неймовірно...
Шерлок моментально запнувся. Навіть Колдерстоун видала здивоване ахкання.
— Ви… так вважаєте?... — Шерлок прочистив горло й ніяково відвів погляд.
— Так, геніально… доволі екстраординарно.
Колдерстоун відкашлялась справа від Джона.
— Джоне, прошу вас, містер Голмз тут, щоб на прохання нашого університету знайти пропавші документи. Й-йому треба подивитись щось у вашій кімнаті. Нам треба не більше хвилини.
— Близько сорока секунд, думаю, — пробурмотів Шерлок.
— Не більше сорока секунд, Джоне, — вона сором'язливо посміхнулась.
Джон не знав, що думати. Він відчував дивне лоскотання в грудях від неймовірної промови кучерявого чоловіка — містера Голмза, чи не так? Тим більше, справа на ділі була праведна, якщо вірити словам детектива (консультуючого детектива? що це взагалі за робота?..).
— Добре.
Джон опустив руки й відійшов від ліжка.
Шерлок подився на нього збоку, а потім прийнявся розглядати кімнату.
— Міс Колдерстоун, — він тихо промовив до жінки. — Хто це взагалі такий і чому він тут?
— Містер Шерлок Голмз. Він доволі дивний, але нам пообіцяли, що він найкращий. Хтось з професорів знає його і попросив про допомогу, коли ми дізнались, що в нас зникла велика кількість документів.
— Ага! — раптово вигукнув Шерлок. — Мені треба повернутися до архіву, — і той зник так само миттєво, як і з'явився.
— Дідько… — Емма тяжко видихнула. — Добре, я бігтиму. Дякую вам за співпрацю, Джоне.
І лікар залишився в кімнаті сам самотою.
***
— Він шукає вкрадені архівні записи університету. Уся кімната була спустошена, — відповів Мері Джон. Мері задумливо зморщила лоба.
— Ти впевнений?
— У сенсі, чи я впевнений? — Вотсон нахмурив брови.
— Я розмовляла ще тиждень тому з Молі, моєю подругою з моргу, і вона сказала… — жінка стихла. — О-оу… — вона відвела погляд кудись на стіну.
— Що "оу", Мері?
Морстан з'їжилась.
— Що?!
— Джоне… мені здається, ти... теж подобаєшся своєму детективові.
— Що?
— Послухай, Молі дзвонила мені тиждень тому й розповіла, що усі записи університету було знайдено. Це зробив їхній старий ректор, який хотів приховати незаконні досліди та відмивання грошей, бо на нього почали давити старі колеги. Ця справа вже тиждень як розкрита.
Джон задумався. Він і справді читав про це в газеті тиждень тому.
— Але…
— Ух, знаєш що? — перервала його подруга. — Я вже достатньо випила, мені завтра рано вставати на роботу, а тобі треба подумати про все… що потребує думання. Тому збираймося вже.
— Але…
Мері похитала перед ним своїм пальчиком.
— А-а-а. Ніяких "але". Подумаєш вдома, — Мері кинула десять фунтів чайових на стіл, накинула Джону його куртку на плечі, одягла своє пальто й потягла Ватсона на вулицю. — Я була тебе рада бачити, Джоне. Надіюсь, що ситуація з твоїм детективом поліпшає.
— Він не мій детектив, Мері, — зневірено виправив її Джон, всовуючи руки в рукава.
— Хтозна, любий друже, хтозна. Гарного тобі вечора!
Джон задумливо йшов до гуртожитка.
У його думках панував неприємний шум. Ще трошки — і в нього почнеться головний біль. А пиво в його організмі ситуації зовсім не допомагало. Чесно, Ватсон просто хотів прийти до кімнати, переодягнутись і заснути в ту саму мить.
Але, якщо ви не пам'ятаєте, під смертельною небезпекою не дай Бог у Джона Ватсона станеться щось добре.
Через вулицю біля маленького магазинчику Джон побачив знайомі кучері.
Джон спробував відвісти погляд та піти далі, але... але...
— До біса з ним, — промовив Джон і взявся перебігати дорогу.
— Джоне, — Шерлок здивовано звів бров. — Хороший вечір на дворі.
— Шерлоку.
Вони стояли одне навпроти одного мовчки. Джон не міг знайти, що сказати, і лиш дивився в світлі очі.
— Що ти робиш тут? — оговтавшись, запитав Ватсон.
— Купую нікотинові патчі, — він підняв картонну упаковку в руці. — Цими днями в Лондоні майже неможливо покурити, тому я перейшов на них.
— Ага…. А як… розслідування?
Шерлок уважно вдивився в очі Ватсону.
— Оу…
— Можуть люди навколо перестати овкати? — Джон зкинув руки. — Що?
— Ти дізнався про справу, — лице Шерлока змінилось. Джон не міг розглянути його так добре в темряві, але йому майже здалось, що обличчя перекосив біль.
— Як ти?... — Джон розчаровано похитав головою. — Так. Так, я дізнався, Шерлоку. Чому ти мені брехав? — він стиснув свої руки в кулаки. — Я порушив безліч правил заради цього розслідування.
— Я прошу тебе, Джоне, ти порушив їх не задля розслідування, а тому що тобі подобалось порушувати їх, — Шерлок закотив очі та сховав руки в кишені свого пальто. Аргх, дурне струнке чорне пальто.
— Це не відповідає на моє питання, Шерлоку! Боже, ти шпортався біля мого вікна. Знаєш, був би в мене пістолет, я би вистрілив у тебе.
— Джоне, я знаю, що в тебе є пістолет у кімнаті, — Шерлок схилив голову на бік.
Ватсон відхилився в шоці й провів руками по голові.
Він відчував себе так дивно, так поранено. Він злився. Він відчував величезне засмучення. Він стільки всього відчував!..
— Я довіряв тобі, Шерлоку.
Голмз здивовано витріщився на чоловіка.
— Джоне… я прошу вибачення, — тихо відповів чоловік. Тон його голосу став настільки щирим, яким лікар ще не чув. — Я… я знаходжу тебе неймовірно цікавим, хоча би на фоні інших людей, і я, — Шерлок запнувся, — тому я… повертався в гуртожиток Бартоломея.
Джон розчуло подивився на детектива.
— Насправді, я думав, що ти рано чи пізно помітиш. Я професіонал, Джон, і я вмію ходити по сходах і зламувати двері беззвучно.
— Звідки я повинен був це знати? — ображено спитав Джон.
Шерлок видав тихий смішок, і Джон не стримав посмішки, в яку розтягнулись його вуста.
— Джоне, — Голмз глибоко вдихнув, ніби збираючись з силами, — я знаю, що ти шукаєш квартиру. У мене повинна бути ідеальна для тебе пропозиція, якщо ти волів би її вислухати.
Джон повільно видихнув. Він знову відчував так багато. І негативні емоції, і позитивні — усі вони ворушились у нього під шкірою. Він себе так давно не почував подібним чином.
— Яка?
— Я шукаю собі сусіда в пристойну маленьку квартиру, — серце Джона тьохнуло. — Я знаю власницю — я колись їй дуже допоміг, і тому вона пропонує дуже хорошу оренду. Якщо ти не маєш нічого проти звуків скрипки, ти б міг подивитись квартиру.
- Звуків скрипки?
- Я граю, коли думаю.
Джон знову посміхнувся. Скільки ж ще сюрпризів було в цьому чоловікові.
— Знаєш, Шерлоку, дехто міг би на оце усе сказати, що ти просто зі мною фліртуєш, — як тільки Джон вимовив ці слова, він відчув, як загорілись його щоки.
— Джоне, я тебе прошу…
Шерлок закотив очі. Ватсон відчув болючий щипок десь у районі живота й уже встигнув сімсот раз прокляти Мері за її спокушацькі хибні думки, коли він помітив, що шкіра детектива виглядала… іншою.
— Якщо ти зацікавлений, тут поруч є ресторан мого знайомого. Ми могли б сісти й обговорити всі деталі, — захриплим голосом промовив Шерлок.
— З задоволенням. Але на одній умові, — Джон підійшов до Шерлока ближче.
— На якій?
— Ти розповіси мені, як ти дізнався про пістолет… і про те, що я знав про справу.
— О, Джоне, мені справді доведеться все пояснювати тобі на пальцях?
Джон знизав плечима з посмішкою на вустах.
***
Цього вечора він забуде свій ціпок у ресторані Анджело й уперше побуває на місці злочину.
Наступного дня він заселиться у квартиру за адресою Бейкер Стріт 221б і зустріне заклятого ворога Шерлока.
Через два дні він вперше вб'є заради Шерлока.
І за два дні вони вперше поцілуються.
Ну, а Мері ще раз скаже “оу”.