Work Text:
Синмін ненавидить плакати.
Ненавидить відчувати себе слабким через це.
Ненавидить те, що плаче ледь не щовечора і ніяк не може це контролювати, бо сльози ідуть самі собою кожного разу, коли він опиняється один на один зі своїми нескінченними задушливими думками, які вдень більш-менш вдається глушити нечастими розмовами чи шумом навчальних аудиторій, а у гуртожитку не рятує навіть музика, що лунає на повну гучність у навушниках. Тому ці кляті думки починають з'їдати зсередини і єдине, що лишається - лежати, безпомічно скрутившись на ліжку і чекати, поки це мине. Тимчасово, але мине.
Він справді слабкий і не може дати ради собі і своїм емоціям. Він не розуміє, чому все це відбувається з ним, чому він постійно відчуває липкий страх, що обліплює легені і не дає вдихнути. Чому він такий безпорадний? Чому інші спокійно живуть свої життя, радіють, сміються, падають, але встають і ідуть далі, дихають повними грудьми, мають сенс і, можливо, дають його, а Синмін... Синмін існує. Він відчуває себе нічим іншим, як згустком страху і відчаю, які супроводжують його весь час, що він себе пам'ятає.
Синмін ненавидить показувати свої емоції і ще більше ненавидить, коли люди, побачивши, що він плаче, одразу люб'язно запитують, що сталося, наче їм не начхати. Бо людям начхати на все і всіх, окрім самих себе. Це справді відчувається, він ні разу не чув, аби це питання задавали щиро. Або йому просто важко повірити, що комусь на нього дійсно не начхати і він має значення.
Синмін навчився стримуватись і не плакати на публіці. Насправді, за весь час він став профі у цій справі і навіть трохи пишався собою, бо востаннє плакав перед кимось, здається, класі у сьомому. Тоді довелося посеред уроку вибігти в туалет, а потім звалити додому, бо не хотілося, аби його бачили у такому вигляді.
Він не стримувався лише у своїй маленькій кімнатці в університетському гуртожитку і повністю давав волю усім своїм негативним емоціям, за які так сильно ненавидів себе. Він навчився ховатися і ще жодного разу не плакав перед своїм сусідом, з яким ділив кімнату, бо добре знав його розклад, хоча і не дуже тісно спілкувався. І він дуже сильно ненавидить себе зараз, коли не може стриматись, як тільки заходить у кімнату після пар й навіть не звертає уваги на чужу присутність, поки сльози починають швидко текти по щоках.
- Синмін?? Синміне, що сталося?
Синміна неначе облили каністрою крижаної води, а не запитали про його стан дуже занепокоєним голосом.
- Господи... Який сьогодні день? - Синмін закрив обличчя руками від розпачу, розмазуючи сльози, які не припиняли йти і почав повільно з'їжджати вниз, притиснувшись спиною до дверей.
- Вівторок, яке це має значення? Я можу тобі чимось допомогти? Скажеш, що сталось?
- Вівторок... Чому ти тут так рано? Вибач, вибач, пробач, будь ласка, - він сів прямо на килимок перед вхідними дверима, і марно намагався стримати ридання, які ставали все сильнішими, - я не хотів, аби ти бачив мене у такому вигляді... - Говорити складно.
- Останню пару відмінили, господи, що з тобою коїться? - Чонін зрозумів, що наврядчи отримає адекватну відповідь, тому схопився з ліжка і підбіг до Синміна, ставши навколішки біля нього і не знаючи, що йому взагалі робити.
- Я... Нічого серйозного, через кілька хвилин все мине... - Синмін майже на фізичному рівні відчував тривогу, яку випромінював Чонін, - Який же я дурень, мені шкода, - він ледь прибрав руки від обличчя й подивився у чонінові очі своїми, мокрими і червоними.
- Можна обійняти тебе? - Чонін, здається, зараз сам розридається від власної безпорадності у цій ситуації.
- Що? - Зоровий контакт не припинявся, як і потік сліз із синмінових очей.
- Я можу тебе обійняти? Я не знаю, що у тебе сталося і ти не зобов'язаний розповідати мені, адже ми не дуже близькі, але...
- Будь ласка...
Синмін зламався. Тріснув на мільйон маленьких шматочків, як керамічна чашка, яку необачно поставили з самого краю столу і у неї не було іншого виходу, окрім як впасти, коли потрапив у чонінові обійми. Він обійняв його одразу і без зайвих слів, сівши поряд прямо у вуличному одязі, бо, вочевидь, сам тільки-но прийшов у гуртожиток і ще не встиг переодягнутись. Обійняв за плечі і почав повільно гладити Синміна по спині, відчуваючи нові хвилі його ридань своїми грудьми, на які Кім впав, як безвільна лялька. Потім він шкодуватиме про свою слабкість, але зараз немає сил про це думати.
- Вибач, будь ласка, пробач, - Синмін марить, чіпляючись руками за чоніновий светр, як за рятувальний круг.
- Синміне, я... Поняття не маю, що у тебе трапилось... - Чонін продовжував обережно погладжувати спину і плечі Синміна, неначе боявся ще більше зламати, - Але що б це не було, вихід завжди є з будь-яких ситуацій і ти не маєш забувати про це. Всі труднощі - це просто випробування, які посилає тобі доля, аби прокачати твій рівень, знаєш, як у відео-іграх. - Чонін не сильно задумувався над тим, яку маячню він верзе, але з ентузіазмом продовжив свою справу, коли відчув, як тремтячі руки Синміна невпевнено, але міцно охопили його стан, - Ти дуже сильний і обов'язково впораєшся з усім лайном, що трапиться на твоєму шляху, чуєш? А якщо сам не зможеш, я завжди радий допомогти тобі, тільки попроси. І скажи, якщо мені варто замовкнути, бо я зараз не дуже фільтрую, що кажу.
- Не мовчи, будь ласка, - Синмін справді всією душею ненавидів бути слабким, а особливо через власні емоції, але зараз йому хотілося бути слабким, поки Чонін був поряд.
- Я зовсім не профі у заспокоюванні людей... Але, знаєш, якось давно я почув одну хорошу фразу, яка досі іноді мене рятує, - Чонін боязко перемістив праву руку на волосся Синміна, заспокійливо гладячи, - "Чорна смуга завжди може виявитись злітною."
- Тоді чому я ніяк не можу злетіти? - Синмін трохи послабив хватку на чоніновій талії і перемістив голову на його плече. Светр Чоніна, мабуть, треба буде вижимати. Але це неважливо.
- Нові вершини просто бояться твоєї могутності, тому максимально затримують, сто відсотків. Але час прийде, обов'язково. Інакше і бути не може, бо всьому є свій час. Може, тобі принести води чи ще що-небудь?
- Не треба, я в порядку. Просто посидь тут. Будь ласка.
"Якщо ти це називаєш порядком, то який тоді у твоєму розумінні безлад?"
- Не думаю, що у повному... Але це цілком нормально - випускати емоції інколи. Ти не маєш тримати все це у собі. Воно ж накопичується, як сніжна куля, і одного дня вона стане настільки великою, що просто розчавить тебе. Це... Зовсім не робить тебе слабким чи якимось жалюгідним. Ти цілком можеш розплакатись через те, що у тебе, скажімо, закінчилась зубна паста і це абсолютно нормально. У всіх своя межа і це теж нормально, якщо тебе може до сліз засмутити якась дрібниця. Ти людина. Не робот, у якого тупо відсутні емоції. Вони є невід'ємною частиною тебе, як хороші, так і погані й від них нікуди не вийде подітися, як би сильно цього не хотілося. І, знаєш, потрібно в однаковій мірі переживати як позитивні, так і негативні емоції, бо якщо постійно блокувати погані, ти будеш просто непідготовленим до хуйні, яку може неочікувано влаштувати життя. І, це... Якщо тобі складно справлятися з негативними емоціями чи потрібно, аби хтось був поряд у такі моменти, або ти потребуєш підтримки, неважливо - моральної чи фізичної, не соромся і звертайся до мене. Я в усіх сенсах завжди поряд, - насправді, Чонін з усіх сил намагався ретельно підбирати слова, особливо після прохання Синміна не мовчати, але, здається, скоро його ліміт підбадьорливих слів вичерпається.
- Я, мабуть, заслинявив весь твій светр.
- Сонечко, це неважливо. Головне, щоб тобі стало краще. Як ти себе почуваєш?
- Сонечко...
- Я казав, що не дуже фільтрую, що кажу, якщо тобі не подобається, не буду так більше говорити, тільки скажи.
- Це доволі мило, - настільки, що Синмін знову розридється, якщо Чонін скаже це ще раз. Який же він неймовірно слабкий.
Чи то монолог Чоніна, чи його заспокійливі рухи так чудодійно вплинули на Синміна, але він справді почав поступово приходити у норму. Дихання більш-менш вирівнялось, руки вже не тряслись, плечі не здригались від неконтрольованих ридань, сльози більше не душили. Лишились лише пересохле горло, печіння у очах, липка шкіра, чуже тепло і руки, які без перестану рухались то по плачах і спині, то переходили на маківку. А ще з'явились жахливо палаючі від сорому щоки.
- І... Дякую... - Синміну жахливо не хотілося підіймати голову і дивитися у очі свого сусіда. Соромно, - Справді, дуже дякую, твої слова просто безцінні.
- Ох, тільки не перебільшуй. Я просто зробив все, що міг. У цьому немає нічого особливого.
- Тобі не начхати. І не обезцінюй це.
- А як інакше?
- Зазвичай усім начхати. Люди жахливі егоїсти і не помічають, або не хочуть помічати чужих проблем.
- То хай побачать хоча би свою у вигляді відсутності емпатії.
- Вся існуюча просто у тобі, на інших не вистачило.
- По-моєму, якщо люди починають жартувати, то їм стає краще? Або це лише захисна реакція і тобі гірше?
- Але я не жартував. Проте мені справді стало краще. - Синмін пересилив себе і підняв голову, зустрівшись поглядом з досі занепокоєними очима, - То як щодо водички?
- Я не можу встати.
- Ой... Вибач, - Синміну було так тепло та спокійно, припиняти обійми зовсім не хотілося. Але бажання пити перемогло, тому він розчепив кільце з власних рук і тільки тоді відчув, у якому незручному положені був весь цей час, бо тіло нещадно ломило.
- Не вибачайся. Серйозно, все нормально. Я дуже радий, якщо хоча би трохи допоміг тобі.
Чоніну самому різко стало ніяково, бо він досі тримав руку на волоссі Синміна, який сидів дуже близько до нього. Надто інтимно. Тому він швидко прибрав її і необдумано різко встав на ноги, які ледь розігнулись після сидіння у незручному положенні, а у голові запаморочилось. Довелося схопитись за стіну, аби не впасти.
- Ти як? - Тепер занепокоєння прослизнуло у голосі Синміна, який на автоматі розкинув руки, коли Чонін похитнувся.
- Не ти маєш це запитувати. Зараз я води принесу, зачекай хвилинку.
Чонін підійшов до ліжка і взяв свою сумку, почавши порпатись у ній у пошуках води і... О, є сухі серветки, чудово.
- Тримай. - Простягає пляшку, яку Синмін з вдячністю приймає, одразу відкриваючи і починаючи жадібно пити. Ще трохи і у його горлі утворилася би нова Сахара, - І це, думаю, теж не завадить, - дочекавшись, поки Синмін нап'ється, Чонін вручив йому серветки.
- Справді не завадить, ще раз дякую.
- То як ти?
- Мені просто жахливо ніяково перед тобою. Справді, я... Будь ласка, не кажи зараз нічого, просто послухай, Добре? - Чонін знову сів на підлогу біля Синміна, аби було зручніше його слухати, - Мені дуже складно справлятися зі своїми емоціями, коли я опиняюсь наодинці. Проте це в любому випадку краще, ніж демонструвати їх кому-небудь. - Чонін бачив, як йому було складно це говорити, тому стис його долоні своїми у німій підтримці, - Я не люблю, коли хтось бачить мене у такі моменти, бо я одразу почуваю себе найжалюгіднішим створінням у всесвіті. Але мені дедалі складніше вивозити це самому. Мені складно довіряти і відкриватися людям. Але ти був таким небайдужим сьогодні, що я... Відчуваю, що можу сказати це тобі.
- Ти неймовірно сильний, ти знаєш?
- Про що ти, я жахливо слабкий.
- Ні, Синміне. До сьогоднішнього дня я навіть гадки не мав про те, що коїться у тобі, бо ти завжди такий усміхнений і... Одразу по тобі зовсім не видно, скільки всього вирує усередині тебе. Ти дуже сильний. Навіть не думай інакше, чуєш? Я пишаюсь тобою.
- Чонін...
- Що?
- Я не хочу плакати знову, припини, поки не пізно. Я більше не зможу стримуватись.
- Більше не тримай всі свої переживання у собі, гаразд? Я можу розділити їх з тобою, якщо це можливо і якщо ти потребуєш цього.
- Я намагатимусь... Але я надто звик до їх стримування, тому не обіцяю, що щось вийде.
- Ти можеш відкриватись мені поступово. І я ні в якому разі не наполягаю на цьому, якщо тобі некомфортно. Але мені справді здається, що тобі... Потрібно це.
- Гадаю, ти маєш рацію. Я завжди боявся відкритись комусь, боявся невідомості і якоїсь небезпеки? Але я не помічав, наскільки все це... Ламає.
Синмін справді виглядав дуже безпорадно і залякано. Це, мабуть і було те, чого він так боявся. Знову хотілося обійняти, стиснути руками якомога міцніше, щоб склеїти маленьку поламану людину. І ніколи не відпускати більше, лише оберігати, щоб ніхто не наніс непоправної шкоди.
- Ти колись думав про відвідування терапевта?
Питання застигло зненацька. Звісно, Синмін думав. Неодноразово. Він справді хотів жити нормальним життям, як решта людей. Хотів навчитись давати раду собі і думкам, які не давали йому спокою. Але його щоразу щось стримувало. Страх? Дійсно, він. Його забагато у синміновому житті.
- Не певен, що готовий до цього, - все, що зміг з себе вичавити.
- Це окей. Ти не маєш поспішати, це дійсно серйозний крок і ти не маєш тиснути на себе чи типу того. Зроби це, коли будеш повністю готовий. Твої проблеми і переживання мають значення. Ти маєш значення.
"Як він тільки примудряється бити по найболючішому..."
- М... Ми можемо сісти на ліжко? Чи, стривай, у тебе ж є якісь справи, мабуть, тому я сам далі з собою розберусь, не переймайся.
Синмін почав вставати, взявшись за ручку дверей, а Чонін перехопив його руку і перший схопився з місця, допомагаючи Кіму піднятись.
- Не кажи дурниць, які у мене можуть бути справи у четвер ввечері? Я планував сьогодні відпочити тут, а завтра, можливо, навіть прогуляти першу пару, тому пішли. До речі, ти, мабуть, голодний?
- Взагалі, так... - Шлунок Синміна дуже вчасно зробив характерний звук, підтвердивши його слова, - Я не встиг поснідати, а на обід не було часу.
- У мене точно десь завалялись кілька пачок рамену, треба пошукати! А от тобі би вмитися не завадило, бо шкіра потім не подякує.
Щкіру обличчя справді неймовірно жахливо стягнуло, гидку липкість хотілося як можна скоріше змити.
- Тоді я сходжу у ванну зараз.
- Давай-давай, я поки чайник поставлю.
★★★
Синмін зачинив за собою двері у ванну кімнату і підійшов до дзеркала, з побоюванням зазираючи у нього. Не надто втішна картина, але він бачить її не вперше, тому не дивується.
Але Чонін... Саме вперше. Хочеться провалитися крізь землю, не зважаючи на те, скільки разів він запевняв Синміна у тому, що все в порядку і йому не варто переживати через те, що відбулося між ними. Він не міг не переживати, адже він вперше так жахливо плакав перед кимось, ще й на чужих грудях, поки його усіма силами і способами заспокоювали. Але він так звично і правильно робив це, неначе не вперше.
Нашвидкоруч умившись та прийнявши душ, Синмін одягнув чистий домашній одяг і вийшов у спальню, у якій вже добряче пахло спеціями від лапші швидкого приготування.
- Ти якраз вчасно. - Чонін возився на імпровізованій кухні, обладнаній електричною плиткою на одну конфорку, чайником і міні-холодильником, - Тримай. - він простягнув йому тарілку з великою порцією рамену, - Га́ряче, обережно.
- Дякую, ти мій рятівник сьогодні. Я тепер зобов'язаний нагодувати тебе де-небудь.
- Чого б це раптом?
- Ти так майстерно заспокоїв мене, я неначе побував на сеансі психотерапії.
- Та ну тебе. У мене просто молодший брат є, іноді доводиться заспокоювати його. І не надумуй собі, ти мені нічого не зобов'язаний. Я радий бути корисним безкорисливо.
- Ти маєш отримувати щось взамін, якщо даєш.
- Хто тобі таке сказав?
- Це ж логічно. Спільний обмін, при якому всі задоволені.
- Мені цілком вистачить поліпшення твого морального стану за рахунок моїх балачок, якщо це взагалі можливо. Але якщо ти так сильно хочеш сходити зі мною кудись, то я зовсім не проти. Тільки це не має бути через почуття боргу. А тепер пішли їсти, бо все зараз охолоне.
Вони їли у тиші, сидячи на ліжку Чоніна і інколи перекидаючись якимись короткими фразами. Потім так само у тиші разом лягли у те саме ліжко після короткої розмови.
- Хочеш поспати зі мною? Не впевнений, чи це буде зручно, але, можливо, тобі так буде спокійніше, бо особисто мені дуже допомагає фізична близькість.
- Мені, виявляється, теж...
Було зручно. Тепло і спокійно, коли Синмін влаштував свою голову на грудях Чоніна, а той, у свою чергу обійняв його за плечі. Вже не міцно і заспокійливо, як кількома годинами раніше, а легко і ніжно, показуючи цим жестом, що він поряд. І він планує завжди бути поряд, не дивлячись ні на що.