Work Text:
Плейлист до фанфіку: https://open.spotify.com/playlist/6cQKo64EUVCW6GMHryoGul?si=e88b4218d4e542ad
Як би люди не кохали, як би не плекали один одного, іноді їм просто не можна бути разом, бо доля вирішила за них. Двоє чоловіків її ненавидять, чортові соулмейти, що зіпсували їм життя. Це ті самі люди, що не дають змоги бути з тим, кого ти любиш; з тим, заради кого Лі Мінхо готовий пожертвувати своїм паскудним життям! Все життя хлопця залежало зовсім не від його думок, мрій або бажань, а від почуттів, яких немає.
Проходячи через який парк, рудоволокий відчуває сльози, що зібралися в куточках очей. Його тягне блювати, бо парочки, що сидять на лавці, надто гидкі, надто солодкі, і надто щасливі – це дратує.
Чому саме в нього з ним так склалося?
Чому він, перебуваючи поруч із коханою людиною, повинен терпіти цей нестерпний біль? Чому не можна бути щасливим, не відчуваючи все це всередині себе? Це надто несправедливо. Хлопець, обмірковуючи своє життя, завжди намагався згадати момент, коли все пішло не в те русло, коли його життя вирішило дати сильного він прочухана та такого, від якого вимагається не лише, а й коханий.
Те, що відбувалося, було просто неможливо терпіти. Перебуваючи на вулиці, Лі дивитися на незнайомих людей, які проходять повз нього. Хоч він про них нічого не знав, не здогадувався про їхнє життя, про те, що вони пережили або зараз переживають – це йому було непотрібно. За цей довгий тиждень парубок зненавидів увесь світ, усі сім мільярдів людей, що жили на цій планеті, але не Хан Джісона, точно не його.
Він би ніколи не зміг його ненавидіти.
Помітивши, як повз нього пройшов хлопець, що кашляючи, розвиває по повітрю декілька пелюсток ромашки, Лі важко зітхає та поправляє лямку на плечі. Ці дні занадто вимотали, було занадто боляче та тяжко. Відчуваючи, як його легені стискаються в котрий раз за день у пориві кашлю, хлопець притискає долоню до рота, сподіваючись, що не доведеться завертати за кут, аби виплюнути кілька бутонів білої півонії, чиї пелюстки були в плямах ідеально червоної рідини.
Прикушуючи нижню губу, Хо знає, що його мрія не кашляти квітами – це лише мрія, і в цій жорстокій реальності такого не буде. Хлопець дивиться в різні сторони. Потрібно зробити всього три кроки, щоб опинитись у підворітті біля чорної кішки. Болісно посміхаючись, рудоволосий відчуває, як бутон лоскоче стінки горла, а на очі навертаються кришталеві сльози.
Потрібно всього десять секунд, щоб хлопець вкотре прокляв це життя, всього десять секунд, щоб на невеликій долоні виявився ідеально білий бутон. Хо дивиться на цю квітку з такою ненавистю, стискає у кулаці до хрускоту, від чого на долонях виступають вишневі плями від крові. Відчуваючи ще один огидний напад кашлю, Лі спльовує зелене листя цієї квітки, змащене червоною рідиною, тією, яку Мінхо також ненавидить. Ця хвороба, вона вбиває, і, на жаль, від власника вмираючого тіла нічого не залежить.
Той біль, сльози та кров були лише побічним ефектом кохання, невзаємного кохання. Також квіти, саме ті квіти, що належать істинному, ті квіти, що з ріжучим відчуттям виходять з горла, ті, після яких потрібно ще виплюнути листя, аби горло різало не так сильно. Іноді, дивлячись на ці рослини, Мінхо не може стримати біль. Квіти, які він так любив до появи хвороби, квіти, які завжди вирощувала його мати у садку біля дому, від них він зараз помирає.
Стільки болю в його очах, стільки страху, і кришталевих сліз, що ллються по щоках.
Рудий нічого не може з цим зробити, навіть якби хотів, - а він дуже хоче, - жити без істинного неможливо. Хлопець ненавидів усі ці закони, а слова «правила створені для того, щоб їх порушувати» зараз не несли в собі жодного сенсу. Без цих правил ти вмираєш, горло більше не в силах відкашляти черговий бутон, а в легенях не вистачає повітря, і ти вмираєш, навіть якщо любиш. Хо взагалі не розумів сенсу всього цього, але поважав тих, хто зміг полюбити істинного, але такою була тільки одна дівчина з його знайомих.
Кім Дженні – його найкраща подруга, що кілька років тому знайшла хлопця, з яким зараз проживала найкраще життя. Чесно, він їх поважав і навіть пишався тим, що Джен і Кай знайшли одне одного. Це була єдина пара, яку він сприймав: не людей, з якими працював, ні друзів, яких у нього, до речі, багато не було, лише одна пара. І всього Дженні, від якої щойно надійшло повідомлення. Довгокоса хвилювалася за друга й знала, що незабаром його може не стати.
Відкидаючи голову на плечі, Мінхо хоче вдихнути, але бутон... У легень немає повітря, від чого щоки набувають рожевого відтінку, а на очі знову навертаються кришталики, що ріжуть кутики, і незабаром від них горять щоки. Чергова мармурово-біла квітка в нього на долоні. На білих і таких крихких пелюстках, було добре видно кров. Хтось може знаходити в цьому щось естетичне, комусь подобається цей біль, а хтось його ненавидить. Мінхо за свої двадцять п'ять пережив чимало, але останні роки хоче забути, забути як поганий сон.
Хо жив прекрасне життя, а після того, як він випадково зіштовхнув хлопчика в колодязь, стало ще краще. Хан Джісон прийшов до Хо на одинадцятий рік його життя. Щокастий хлопчик постійно говорив та так, що заткнути його можна було або їжею, або поцілунком. Проте про останній метод Хо дізнався тільки в шістнадцять, коли зрозумів, що кохає його, і досі це робить. Рудий може назвати себе щасливим, не цілком, звичайно, але може, і це завдяки Хан Джісону, що навчався на кухаря, а у вільний час разом з Крісом писав пісні; завдяки Хан Джісону, що був тим самим сенсом його життя. Нікчемного життя. Хлопець не може прожити без іншого і дня.
Кожен ранок у них починається з обіймів і закінчується ними. Потім, як тільки пара здобуде перемогу над своїми лінощами, то обов'язково щось приготують, а якщо це вихідний, то й вставати не будуть, а Хан, лежачи на грудях старшого, обов'язково замовить якусь шкідливу їжу.
Поки поруч молодший, Мінхо не буде скаржитись. Поки він живий, Хо щасливий. Ось тільки не тоді, коли Лі дивиться на Джісона, що випльовує бутони еустоми; не тоді, коли Хан плаче від болю в горлі й не коли щокастий кривиться, намагаючись виплюнути пелюстки. Усе це було надто важко.
Після того, як горло Хана різало квітами, хлопець обов'язково стирає кришталеві сльози й повертається до спальні. Він не плаче при старшому тому, що розуміє: Хо відчуває те саме.
Як би вони не любили один одного, на превеликий жаль, це ніяк не змінити, і вони не можуть зробити так, щоб квіти перестали рости. У цьому світі немає винятків із правил, і якщо людина не приписана долею – ти вмираєш: або спробуй полюбити потрібного, або терпи і невдовзі помри. Можливо, якби не Чанбін, який прийшов одного разу на прийом до психолога, тобто Хо, рудоволосий не терпів би постійний біль у горлі та грудях. Рудоволосий розумів, що це саме та людина, яку приписала йому доля, але все одно не міг його полюбити. Та й у чоловіка була кохана людина, із якою вони були щасливі, хоча також прожити все життя вони не зможуть.
Тяжко зітхаючи, Мінхо до крові прикушує губу і востаннє спльовує чотири листочки. Ось і закінчився ще один напад, тепер йому треба дійти до квартири.
Відкидаючи голову на плечі, молодик дивиться на наручний годинник, що показував десяту ранку. Рудоволосий тільки йшов додому з офісу, бо всю ніч перебирав справи особистих пацієнтів. Хо помітив, що більшість із тих, хто приходив до нього, були жертвами невзаємного кохання.
Проте в нього було взаємне кохання, він любив і був коханим, але все одно життя нагородило Лі саме такою долею. Хо все життя готував себе до того, що не зустріне соулмейта, що не зможе знайти того, хто ощасливить його. Він завжди повторював: «уявляючи найгірше в майбутньому, не так боляче в теперішньому». Так усе й трапилося: Лі Мінхо полюбив не ту людину, але анітрохи не шкодує, бо знає, що незабаром помре, і ці останні секунди він хоче провести разом зі своїм коханим.
Хлопець подивився останній раз на три білосніжні квітки, поряд з якими лежало ще кілька листочків, вимащених кров'ю. Скривившись, він безжально наступає на півонії, і тисне так, що чути хрускіт їхніх пелюсток.
Стираючи кришталеві сльози зі своїх щік, Лі відкидає голову на плечі й важко зітхає, відчуваючи металевий смак у роті, викликаний клятим бутоном. Він дістає тремтячими руками телефон із кишені пальто. Дивиться на розбитий екран, помічаючи близько ста повідомлень від Дженні, що не могла додзвонитися йому протягом доби. Усміхаючись, рудоволосий відчуває, як голова крутиться, а в очах темніє.
Опираючись спиною об холодну стіну з червоної цегли, Хо знає, що забруднює пальто, яке тільки виправ, але на це зараз так начхати: думати зовсім не хотілося про щось, окрім Джісона. Можливо, Лі настільки любив хлопця, що будь-яку думку міг пов'язати з щокастим, і кожна буде позитивною, кожен спогад наповнений коханням, тим самим – щирим.
Якщо подивитися на хлопців з боку, можна подумати, що вони істинні, ті, які знайшли один одного й живуть щасливим життям. Проте яка ж це була б помилка. Хо було боляче та так, що хотілося прямо зараз порізати собі вени й більше ніколи не відчувати пронизливий біль. В організмі розцвітали прекрасні бутони, які приносили багато страждань. Гарні квіти білого кольору, а їхні пелюстки здавалися такими тендітними, такими, що з’являлась думка: “якщо до них доторкнутись, то суцвіття відразу розпорошиться в попіл”. Півонії – символ любові, багатства та щастя, іронічно чи не так? Мінхо любив ці рослини, але тільки до того моменту, як почав відхаркуватися ними.
Рудий не хоче дивитись на квіти, тому прикриває стомлено очі й торкається тильною стороною долоні лоба, витираючи крапельки поту, що виступили. Пробігаючи пальцями назад через фарбовані пасма, хлопець видихає холодне повітря.
Йому потрібно було лише десять хвилин, щоб дістатися будинку, але все затягнулось, бо постійний біль у горлі, не давав і години на відпочинок. На роботі хлопець поставив собі невелике відро, де збирав ці самоцвіти. Стінки ємності були забруднені кров'ю, яка належала втомленому психологу. Він стільки болю переживає щоденно й дуже сподівається, що незабаром це закінчиться.
Мінхо пам'ятає випадок, як напився. Пам'ятає, як разом із вмістом його шлунка, виходили й квіти, вимащені не лише кров'ю. Це були огидні відчуття, та повторювати їх не хотілося. Хіба що напитися до такого стану, аби серце не витримало і зупинилось.
Стільки варіантів, але Хо хоче бути поряд з коханим, обіймати його та цілувати, робити все це востаннє. Лі більше не може терпіти, надто важко. Щодня, прокидаючись і дивлячись на ще сплячого Джісона, він повторює собі, що житиме і терпітиме це заради нього, але напади стали частішими та болючішими й не тільки в нього. Вони обидва жили з цим болем у грудях, обидва проводили чимало часу в ванній, намагаючись звільнити своє горло від цих прекрасних, але таких огидних квітів.
Відсунувшись від холодної стіни, молодик ще раз робить глибокий вдих, сподіваючись, що це допоможе йому дійти до будинку й не померти. Лі намагався бути сильним, намагався терпіти все це, але виявилося, що доля була більш жорсткою та нещадною. Обставини іноді сильніші за нас, і пережити їх з кожним разом ставало все важче. Мінхо більше не хоче боротися, не хоче терпіти.
Його дні, з кожним разом ставали все складнішими, а завдання не повіситись ставало все важче. Рудий не опустить зараз руки, не в даний момент.
Роблячи кілька кроків, хлопець, усе ще тримаючись за стіну, по-троху продвигається вперед, стискаючи зуби, адже голова крутиться неймовірно. Хо не обертається до трьох ідеальних бутонів, покалічених його черевиком: огида бере гору. Він не хоче навіть повертатися до них.
Молодий чоловік, вирівнюючи спину, виходить із-за кутка та важко зітхає, знов затискаючи нижню губу між зубів. Діставши з кишені сумки упаковку з цигарками, він витягує один скруток тютюну та з насолодою закушує його вустами. Лі залежить від них у буквальному значенні. Мінхо не уявляє свого дня без цигарок та Джісона.
Деякі надто романтизували куріння. Надто багато людей у їхньому світі курить, але мало хто з них розумів, що таке бути реально залежним від них. Лі дивиться на скруток у пальцях і важко зітхає. Рудоволосий підкурює сигарету вдихаючи у свої, скалічені квітами, легені дим. Піднявши очі на сіру хмарку, Лі рукою розганяє її та кривиться. Він не любить цю залежність.
Опустивши свій погляд на пальці, що стискали цигарку, Мінхо прикушує губу та в звичній манері закочує очі. Занадто він не любить сьогоднішній день, двадцять четверте березня, цього дня кілька років тому був землетрус, але, на щастя, нічого серйозного не сталося, та люди продовжили жити далі. Лі хоче жити, хоче зустрічати дитину зі школи, хоче святкувати з сім'єю Новий рік і хоче просто жити, але в їхньому світі це неможливо. На жаль, це було так. Його мрії нездійсненні в цій ситуації, і як би він не хотів, Лі Мінхо не відчує радість і насолоду від власних бажань: така його доля.
Оглядаючи багатоповерховий будинок, що знаходився зовсім недалеко від нового торговельного центру, Хо викидає недопалок у смітник і вкотре за день важко зітхає.
Ця хвороба надто жорстока, вона не шкодує нікого. Ханахакі – вбиває швидше раку й набагато сильніше впливає на організм.
Зосереджуючи погляд на дверях, що ведуть у під’їзд, Лі важко зітхає, розуміючи, що там на восьмому поверсі мучиться Хан, намагається відкашляти бутони еустоми та задихається від бузкових пелюсток. Мінхо любить його, але розуміє, що це кохання нічого не означає: навіть з ним вони вмирають, кожен з них помре. Незабаром усе це закінчиться. Усі страждання. Усе сьогодні закінчитися.
Стискаючи якомога сильніше свої губи, рудоволосий перехоплює лямку сумки й важко зітхає ще раз. Мінхо збреше, якщо скаже, що випадково вирішив перебрати всі справи пацієнтів; збреше, якщо скаже, що випадково ігнорував Хана і Дженні цілу добу. Хлопець не може прийняти той факт, що сьогодні побачить свого Сонні востаннє. Молодий чоловік знає про те, що Кім здогадується, що її найкращий друг сьогодні помре, тому не поспішає увійти в приміщення: хоче подзвонити подрузі, хоче попрощатися з нею.
Сівши на лавку біля парку, де грали безліч дітей, Лі помічає хлопчика на ім'я Сухо, що завжди грав зі своєю сестрою Джихьо. Він часто бачив цих дітей і навіть іноді пригощав солодощами, що були в його сумці. Діставши телефон, рудоволосий набирає занадто знайомий номер і одразу ж трохи відсуває мобільний від вуха, уже знаючи, що зараз буде голосний потік слів, але все відбувається зовсім інакше.
– Я хвилювалася, – тихо вимовляє довгокоса. З того боку трубки закушує губу, помічаючи, як Кай, що лежить близько з нею, насторожився.
– Привіт, Джен, як ти там?
Дівчина зрозуміла, усе чудово зрозуміла.
– Усе добре... лежимо, дивимось серіал, сьогодні ж субота, – каже довговолоса, а Лі усміхається. – Вихідний як ніяк, – додає вона, шморгаючи носом. – У тебе як?
– Усе чудово, іду додому... до Сонні, він там один, скучив, напевно, – усміхається Лі, згадуючи свого хлопця. – Не хочу довго говорити, бо сильно втомився. Просто хочу, щоб ти знала, Джен, я люблю тебе, знай це, будь ласка, і ніколи не забувай, добре? – питає молодик, чуючи схлипування подруги.
– Я тебе теж, будь щасливий, – закінчує дівчина, а Мінхо чудово чує, як вона починає задихатися від істерики.
– Мінхо, привіт.
Лі зрозумів за схвильованим голосом, що це Кай.
– Хо... – зітхає Кім, але рудоволосий його перебиває.
– Зроби, щоб вона була щаслива, зроби так, щоб вона ніколи не страждала... потурбуйся про мою дівчинку… будь ласка, – по його щоці скотилася перша сльоза, що викликана була не болем, та вона точно не остання.
– Добре, я... я зроблю все можливе, – це були останні слова, що чув рудоволосий, бо потім телефон відключився, бо вже кілька годин вимагав зарядки. Хо відкидує голову на плечі, розглядаючи сіре небо, і важко зітхає. Лі зробив усе, що від нього вимагалося.
Піднявшись із лавки, Мінхо все ж таки заходить у під'їзд. У ліфті молодик важко зітхає: сьогодні занадто багато сталося або ще станеться. Зачісуючи волосся назад, Лі відчуває, як квіти розпускаються, а повітря в легенях стає дедалі менше. Він не задихається, він нормально дихає, просто з кожною годиною ставало складніше.
Ліфт зупиняється, хлопець важко зітхає і виходить із металевої коробки. Проходячи по світлому коридору, хлопець болісно посміхається та опускає погляд ще раз на свої долоні, які тримали телефон і сумку.
Мінхо зробив багато за своє життя, часто допомагав тваринам і безпритульним дітям, але ніхто ніколи не хотів допомогти йому, хоча чи потрібна йому допомога? Що вона собою являє? Як йому допомогти? Аби не помирати вірною смертю, йому треба покохати Чанбіна, але що робити, якщо він його не любить? Він не може миттєво почати відчувати щось до людини, на жаль, це не працює.
Рудоволосий втомився від цього всього та чудово знає, що сьогодні це закінчиться, сьогодні він помре, нарешті. Мінхо не вважає, що прожив даремно життя, але шкодує про те, що витратив більшу частину на навчання. Лі не подобалося бути психологом, щодня він вислуховував страждання інших, хоч сам відчував те саме. Хлопець не знецінював їхні проблеми, просто іноді хотілося більше спокою та тиші, а на роботі цього не було.
Лі відкидає голову на плечі та чує із сусідньої квартири крики жінки, яку знову бив чоловік. Так було досить часто. Він завжди її бив, і вереск було добре чутно в сусідніх квартирах, від чого хотілося піти самому цьому чоловікові набити пику.
Хо не один раз ходив розбиратися з ним, бо побита жінка била у двері як скажена та просила, щоб Хо прогнав чоловіка з квартири, або спробував з ним розібратися. Рудоволосий перші кілька разів вівся на це, але потім зрозумів, що вирішувати їхні проблеми не сильно збирається, бо все одно вона поверталася до того виродка. Лі не збирався збивати собі руки об його обличчя.
Вдихнувши на повні груди, хлопець відчиняє двері та відчуває, як у ніс б‘є аромат свіжості, що належить еустомам, які відкашлює його кохана людина. Увійшовши в квартиру, на стелі якої були розвішані гірлянди, як в одному з улюблених серіалах Хана, Лі усміхається, помічаючи Джісона, що сидить на ліжку.
Хлопець сидить, згорбившись, бо намагається відкашляти квіти, що так любила дівчина, яку надала йому доля. Мінхо знав про неї і так само розумів, що вони не люблять одне одного. Дівчина з попелястим, – його соулмейт, – волоссям була закохана в свою кращу подругу, що відповіла на її почуття взаємністю, і начхати, що їм не судилося бути разом.
Підходячи до молодшого та обіймаючи його, Мінхо бачить сльози на прекрасних очах і втикається носом у шию. Хану боляче, від чого здавалося, що він помре не від задуманого ними, а від болю. Під ним була гарно заправлена біла постіль, а на ній вже лежать самоцвіти бузкового кольору. З тієї кількості, що зараз знаходилася на ліжку, можна зробити гарний букет – цілком вистачить.
По щоці Хо стікає ще одна кришталева сльоза. Хлопець не хоче бачити Джісона в такому стані, не хоче, щоб молодший відчував те ж, що й він. Парубок не заслуговує на це, він не зробив нічого поганого, щоб зараз так страждати. Хан занадто прекрасний, а його усмішка це найкраще, що бачив рудоволосий.
Пригорнувши хлопця до себе, Мінхо ніжно цілує його в краєчок губ і притискає до себе. Їм боляче, їм погано від свого кохання, вони разом страждають від долі, що надто жорстоко вирішила з ними вчинити. Рудий ще раз цілує Хана, що плаче від болю, та, трохи відсторонившись, витирає подушечками пальців кров на його губах.
– Хьоне, я не можу більше, – хниче молодший, втикаючись носом у шию старшого й відчуваючи, як від нього пахне півоніями.
Хан любив півонії, а ще більше – Мінхо. Усе одно, що вони вмирають, головне вони поруч. Джісона майже вивертає від того, що в організмі розростаються еустоми, а в легенях з кожною годиною все більше і більше пелюсток цих бузкових самоцвітів. Його органи стискають зелені стебла, а серце дуже повільно б'ється.
– Усе буде добре, усе обов'язково буде добре, – киває Мінхо, залишаючи багато поцілунків на його щоках і на обличчі. Вони щасливі, перебуваючи поряд один з одним. Мінхо любить Хана, а молодший любить Хо – це було головним, і неважливо, що в їхньому організмі було безліч квітів, що з кожною секундою розросталися все більше; неважливо, що крізь шкіру проростуть стебла, а незабаром розпустяться ідеальні бутони.
Джісон вперше плаче перед рудоволосим, до цього він ніколи цього не робив, до цього моменту, до сьогоднішнього дня. Джісон не хотів показувати себе слабким, хотів, щоб Хо був упевнений, що Хан витримає, терплячи весь біль. Він хотів показати, що кохання важливіше, аніж труднощі, але виявилося все зовсім не так. Щокастий хлопець не може це терпіти, не може, але так хотів би.
Сонні мріє побути зі старшим якомога довше, але розуміє: він більше неспроможний терпіти. Хан відчуває, як Мінхо знімає із себе твідове пальто і знову обіймає щокастого. Студенту ще ніколи не було так боляче, здавалося, що ось-ось квіти проростуть через бліду шкіру, а на обличчі з’являться рубці. Молода людина не хоче вмирати від удушення, не хоче давитися цими мерзотними квітами.
Вдихаючи у свої легені якнайбільше повітря, Хан починає сильно кашляти та відразу відсторонюється від старшого, що з любов'ю на нього дивиться. Відвертаючись від рудоволосого, юнак згинається та відкашлює зелене листя, вимазане його кров’ю. Бутони важко впали на білу постіль, фарбуючи навколо себе кілька сантиметрів тканини, а в'язка червона рідина вбиралася в полотно, від чого білі простирадла перетворилися на червоні.
– Усе буде добре, – шепоче рудий, поглажуючи молодшого по плечу.
Лі нічим не може допомогти. Він не його соулмейт, на жаль. Хо розуміє, що слова зовсім нічого не значать, бо від них легше не стає, але знає напевне, що скоро ці страждання закінчаться.
Відчуваючи, як дихання перехоплює, а легені стискаються в черговому пориві кашлю, Мінхо спльовує кров на підлогу й великим пальцем, на якому красувалося кільце, витирає губи. Джісон не припиняє кашляти. Перед ним лежать не менше шести квіток еустоми. Пелюстки ідеальні, без порізів, здавалося, що організм Хана був відмінним місцем, щоб вирощувати ці самоцвіти.
Із організму Джісона вийшло більше рослин, ніж з рудоволосого. Не було ні дня, щоб Хан не викидав ці квіти: не хотів бачити їх у квартирі. Не раз було таке, що бутони були безжалісно змиті в унітаз. Йому не шкода їх зовсім. Хлопець спльовує листя і нарешті вдихає повітря у легені без жодної перешкоди.
– Я втомився, – зі сльозами на очах вимовляє студент і знову розвертається до коханого, що розуміючи, киває. Стискаючи губи в тонку лінію, Мінхо усміхається, а Хан помічає покусані, такі улюблені губи.
Піднявшись із білих простирадл, що були вимазані кров'ю, Хо підставляє свою спину, щоб молодший заліз на неї, а Джісон чудово розуміє цей жест хлопця, адже так вони дуже часто ходили по квартирі, а сьогоднішній день був не винятком. Ноги щокастого обвивають талію хлопця, а руки обіймають за шию. Так вони разом ідуть на кухню, сміючись крізь сльози. Джісону боляче, але він хіхікає і усміхається, знаючи, що це будуть останні спогади. Це ті, що будуть найціннішими.
Рудоволосий простяг руки до газових конфорок, відкручує їх, але сірник не підносить: просто відкриває доступ. Вони це вже давно вирішили, бо не могли більше терпіти, втомились. Зістрибнувши зі спини, щокастий дістає три свічки з жовтуватим відтінком, а з кишені Мінхо запальничку з його ініціалами. Чуючи, як старший увімкнув пісню на телефоні, студент усміхається, згадуючи, що саме під неї вони розпочали свої стосунки.
Зараз було добре, навіть не звертаючи уваги на біль, вони щасливі, усміхаються і, обіймаючись, танцюють під пісні. І не важливо, що кожному з них дуже боляче. Неважливо, що на зап'ястях з'являються нові розриви, через які незабаром мають з'явитися квіти. Вони поряд один з одним, і це головне.
Притискаючись до старшого в танці, Джісон відчуває, як Лі підхоплює його та починає крутити, від чого студент пищить, але сміється, так щиро і добре, що Мінхо хочеться, щоб час зупинився, щоб це чортове життя дало їм ще трохи часу. Мама завжди повторювала, що потрібно насолоджуватися кожним днем. Проте що, якщо часу більше не залишилося, а Хо все ще не насолодився всім, чим хотів?
Рудий не хотів помирати, але розумів, що більше не може терпіти: надто боляче. Чуючи, як на телефоні заграла котра сумна пісня, психолог ставить молодшого на килим і обіймає за талію, дивлячись у його очі: такі рідні, такі чисті. Лі міг усе життя так провести, міг віддати все, що було, тільки б ще трохи відтягнути час, аби насолодитися студентом трохи більше.
Усміхаючись, Мінхо торкається губ молодшого, відчуваючи, як по щоках течуть його солоні сльози. Вони цілуються повільно, не поспішаючи, бо знають, що це останній їхній вечір, останній весняний день, що вони разом. Більше не буде вечорів, коли вони будуть дивитися фільм разом з Дженні та Каєм, більше не буде вечерь та сніданків, які вони проведуть удвох – всього цього не буде.
Хан проходиться язиком по його верхньому ряду зубів, відчуваючи, як старший крізь поцілунок по-котячому усміхається, а потім згадує про трьох тварин, яких вони віддали Дженні та Каю, щоб ті прожили найкраще життя. Вони милі створіння та не заслуговують на те, що чекає їхніх господарів. Вони вмирають і в якійсь частині душі радіють цьому.
Дивлячись на старшого, Хан бачить щастя, бачить те, на що готовий дивитися все життя, те, заради чого він пожертвує собою. Вони помруть в один день, як у найромантичніших фільмах.
– Пам'ятаєш, як ми познайомилися? – підкидає бровою Хо, від чого на обличчі молодшого з'являється усмішка. – Я витягнув тебе з колодязя, – усміхається психолог, поцілувавши його у ніс.
– Срань пекельна! – вигукує молодший. – Лі Мінхо, спочатку згадай, хто мене туди штовхнув, – закочує очі студент. – Я тебе кохаю, дуже сильно, – не перестаючи усміхатись і танцювати під такт спокійної пісні, говорить Хан.
– Я більше, – киває Мінхо, відчуваючи, як очі злипаються, а організм просить сну. Свічки, що стояли біля них, тремтіли, а вікна були щільно зачинені. Ноги молодшого ставали ватними.
У квартирі, де раніше завжди стояв шум і тупіт Джісона, що вкотре тікав, сміючись, від Хо, було тихо. Здавалося, що зовсім нікого не було – квартира порожня. Гірлянди, що вони вішали разом, тьмяно освітлювали приміщення, а їхні кольори трохи відблискували від спільних фотографій. На вулиці був сніг, ледь помітне біле пір'я, що пролітало, надаючи цьому моменту романтичності. На вулиці було холодно, а їм тепло, хоч батареї зовсім не гріли.
Біля тумбочки, де стояли свічки, у пилу знаходилась гітара, на якій грав Хан, і лежав ноутбук із текстами пісень, які він заздалегідь відправив усі Крісу, аби той зміг їх випустити. Джісон знав, що зараз, помираючи, він дасть можливість прожити найкраще життя своїй призначеній. Вона буде щаслива зі своєю дівчиною, вони будуть щасливі, і він радий за них.
Тримаючи Хана за шию, Хо позіхає і, як тільки хоче закрити рота, легені стискаються, і він відкашлює на підлогу білу півонію, помічаючи, що вона стала найбільшою з тих, що знаходилися в його організмі. За прекрасними бутонами йде слідом не менш витончене листя, що приземляється поруч із важким бутоном, білосніжні пелюстки якого були в крові.
Півонія була гарна, розпущена, від чого червона рідина була не тільки ззовні, як це буває із закритими, але й у самій середині. Тому здавалося, що квітка за природою була такого кольору, що саме життя нагородило її таким забарвленням. Лі було боляче, зараз складалося відчуття, що квіти вже почали масово квітнути в його організмі, хоч тіло ще було живим. Рудоволосий ще дихав, але самоцвіти вирішили, що час розпускатися настав.
У квартирі так само тихо, проте чути лише відкашлювання квітів і схлипи, ті, що видавали вони обидва, тому що більше не могли стримувати цей біль у собі. Як би вони не хотіли жити далі, їхній час добігав кінця. Стало б легше, але прощатися не хотілося, не хотілося засинати, але так треба було.
– Невже це кінець? – тихо запитує Джісон, помічаючи, як з очей старшого скотилася кришталева сльоза. Студент міг поклястись, що чув, як вона вдарилась об підлогу, як луною віддалося помешканням. Квартира не була порожня, але така тиха.
– Ні, – мотає головою Мінхо. – Це тільки початок. Початок кращого життя, там, де ми обидва будемо щасливі, – переконує молодшого Хо, сподіваючись, що це правда, що ці слова будуть нефальшивими.
– Ми будемо там разом? Ти ж знайдеш мене? – з надією запитує Джісон. Старший усміхається і киває, так щоб це бачив Хан, щоб був упевнений у цьому, знав, що Лі його не кине, не залишить одного.
– Запам'ятай раз і назавжди: де б ти не був, як би ти не виглядав і якою б мовою не говорив, – вимовляє Хо й дивиться в мокрі від сліз очі. – Я знайду тебе, я все для цього зроблю, – киває рудоволосий, відчуваючи, як теж плаче. Мінхо не камінь, він теж має почуття, він теж вміє плакати, особливо, коли поруч з ним Хан, що помирає.
– Я чекатиму тебе, чекатиму завжди, – вимовляє Джісон, втискаючись носом у його шию, і плаче, коли відчуває свіжу рану, яка означала, що ось-ось повинна вирости півонія. Обіймаючи старшого за шию, Хан різко відчуває, як ноги слабшають. Якби не Мінхо, що підхопив його, він би впав і здер коліна.
– Мені так боляче, – хниче студент, відчуваючи, як Хо чмокає його в скроню. Квіти росли, від чого в грудях молодшого не було місця для повітря, а газ, яким вони дихали, робив свою справу.
– Незабаром усе буде добре, скоро все закінчиться, – пошепки вимовляє Хо, сідаючи разом із молодшим на ліжко. Рудоволосий опирається об спинку ліжка і кладе майже сплячого Хана на свої груди. Мінхо хоче спати, на губах виступила кров, яка означала, що квіти пробралися в легені. Значить, його кінець скоро.
– Я обов'язково знайду тебе, – це були останні його слова перед тим, як очі заплющилися. Перед тим, як Мінхо заснув.
На ідеально заправленому ліжку лежало двоє закоханих, двоє хлопців, що спали та вмирали. Їхні серця повинні зупинитися, а, можливо, уже зупинилися. У приміщенні стояв запах газу, але його перебивав аромат квітів: білої півонії та бузкової еустоми, тих, що так любили їхні соулмейти. Хлопці разом, вони щасливі, а на інше начхати.
Мінхо помер десять хвилин тому, а Джісон п'ятнадцять, тепер на ліжку лежало два мертвих тіла. Із шиї рудоволосого росли білі півонії, що ось-ось повинні розкритися, а з носу текла кров, що залишила після себе слід. Якби Хан Джісон був живий, то чудово відчув би, що з-під ребер вилізли стебла еустоми, ідеально бузкові квіти, що в парі з півонією створювали букет. Вони так підходили один одному, але доля вирішила, що їм не судилося бути разом.
Ще через двадцять хвилин, коли газ заповнить повністю їхню кімнату, яка все залишалася затишною, то почнеться пожежа через свічки, які спеціально для цього були поставлені. Та потрібна була всього секунда, щоб Со Чанбін та дівчина з попелястим волоссям відчули порожнечу, спльовуючи кілька пелюсток білої півонії та бузкової еустоми.
***
Набираючи воду біля криниці, хлопець з блондинистим волоссям важко зітхає, бо розумів, що зараз потрібно буде допомогти бабусі в їх ньому квітковому саду. Прикушуючи губу, він здригається, бо біля нього зупиняється мотоцикл з хлопцем із бузков им волосся м . Впускаючи відро з водою в колодязь, білявчик по-злому дивиться на незнайомця, що лишень зрозумів, що сталося.
– Твою ж мати! Срань пекельна! – вигукує світловолосий і заглядає вниз, ногою пинаючи колодязь.
– Ось тільки мою мати чіпати не треба, – хмикає хлопець із волоссям кольору бузка, підходяч и до іншого та заглядаючи вниз.
– З тебе нове відро! – бурчить хлопець, дивлячись на мотоцикліста, і поміч ає , як той закочує очі.
– А з тебе ім'я, – грає бровами незнайомець, а блондин кривиться, бо розуміє, що зараз отримуватиме від бабусі. – Немає імені – немає нового відра, – через кілька хвилин мовчання додає мотоцикліст.
– Сонні, – киває хлопець із великими щичками і такими добрими очима.
– Ліно, приємно познайомитися, – трохи кланяється Лі й , взявши руку нового знайомого, цілує тильний бік долоні, помічаючи рум’янець на щоках нового знайомого .
Лі Мінхо зробив те, що обіцяв, – знайшов. Хоч вони й відрізнялись я та не були схожими на себе в минулому житті, але вони все ще залишилися ними і все ще кохали . Вони тепер будуть найщасливішими, б о поруч один з одним.