Chapter Text
Хочеться обіймів.
Шалено хочеться обійматись не зі своєю плюшевою іграшкою (хоч вона і направду чудова), а з кимось, хто обійме у відповідь і не відпускатиме, поки не затерпне все тіло, а очі зліпатимуться в спробах не заснути від відчуття спокою і комфорту.
І поцілунків теж хочеться.
Таких, щоб вуста починали боліти, а голова – паморочитись.
Мінхо просто втомився. Дістало це навчання, на яке з першого ж дня ходиш, як на каторгу. Дістала ця робота в магазинчику недалеко від гуртожитку, яка для нього, інтроверта, була ще тим випробуванням. Хотілось просто загорнутись в свій улюблений плед і попивати чай, лежачи на плечі своєї коханої людини, яка завжди підтримає і підбадьорить.
І це бажання було б реально виконати.
Якби ця кохана людина у Мінхо була.
Йому двадцять один, але він все ще не розуміє, що означають оті метелики в животі, про які люди так часто говорять. Чи як відчувається, наприклад, поколювання губ після довгих пристрасних поцілунків. Його максимум - незручні прогулянки вечірнім парком без натяку на тримання за ручки, бо як би йому не хотілось стосунків - він, чомусь, щоразу тікав від найменшого прояву уваги.
Мінхо завжди вдає, що він не любить торкання й обійми, але насправді тактильний голод скоро зжере його зсередини. Йому страшно показати свою слабкість іншим, адже в їхніх очах він завжди має бути сильним та незалежним. Дурний страх прив'язатись, а потім бути слабким і покинутим, який переслідує з самого дитинства і до тепер.
І, здається, він занадто довго літав у власних думках, адже його уже цілу хвилину кличе викладач.
– Лі Мінхо! – літній чоловік підвищив голос, в спробах достукатись до студента, що загубився десь у своїх роздумах.
Мінхо від такої зміни гучності сіпнувся та врешті підняв свій погляд, помічаючи, що на нього дивляться десятки пар очей.
– Перепрошую, повторіть, будь ласка, питання?
– Мінхо, – викладач зняв свої окуляри і витер їх краваткою, – я останнім часом Вас не впізнаю. Завжди зосереджений і уважний студент літає у хмарах, коли на носі екзамени. Щось трапилось? Невже закохались? – його губи розтягнулись в посмішці.
«Якби ж то, старий пердун».
– На щастя ні, – з такою ж фальшивою посмішкою відповів Мінхо, – просто не виспався, перепрошую.
– Що ж... буває. Але попрошу надалі дбати про свій сон, Ви мені потрібен бадьорим. Перейдемо до іншого питання, – він знову надягнув окуляри, вишукуючи наступну жертву для опитування.
Настрій з самого ранку був ніяким, а тепер взагалі став жахливим. Зараз би приїхати додому, і поспати декілька десятків годин підряд, але попереду ще одна пара. Мінхо навіть вирішив купити собі американо, яке терпіти не міг, але десь чув, що кава допомагає збадьоритись. Після двох ковтків гіркого напою, стаканчик полетів у смітник, разом із крихтами хорошого настрою Мінхо.
Зараз в нього філософія - найнеобхідніший предмет на економічному факультеті, як, напевно, вважає викладач. Мінхо приплівся до аудиторії, мріючи рознести тут кожен стільчик і кожне вікно. Він сів за один з передніх столів, намагаючись повторити матеріал і не зважати на шум, що створювали інші студенти. З початком заняття все йшло не так, як би Мінхо не намагався включити концентрацію на максимум. Мозок просто відмовлявся зосереджуватись і на словах викладача, і на записах в зошиті. Не допомагали і студенти, які час від часу проходили повз скляні двері аудиторії, блимаючи і тим самим, заважаючи і так розгубленому Мінхо.
«Реально, ще секунда і я просто ці двері нафіг роз'їб-»
Раптом, по ту сторону дверей з'явився знайомий силует, який, не поспішаючи, йшов в сторону виходу з корпусу університету.
Хан Джісон.
Його найкращий друг, з яким вони знайомі вже декілька років: з того самого моменту, як поступили до університету. Взагалі, Мінхо старший, але через те, що він взяв вільний рік після закінчення школи, хлопці зараз вчились з різницею в один курс, хоч і на різних спеціальностях. Джісон належить до того типу друзів, з якими, як то кажуть, і у вогонь, і у воду. Мінхо не може пригадати хоча б одного разу, коли Джісон його образив, або розчарував. Хоч він і не ідеальний, взяти, до прикладу, безлад, що вічно коїться на його ліжку, все одно: хлопець неймовірно надійний і добрий, що компенсує будь-які його недоліки.
Ось і зараз він йде повз аудиторію, в якій сидить Мінхо, і поглядом шукає свого товариша. А знайшовши - махає рукою, грайливо поводячи бровами. І Мінхо б почервонів від такого жесту, якби це був хтось інший, а не Хан Джісон. Бо за той час, що вони знайомі, хлопець вже звик до такого дружнього флірту.
Дружнього ж, так?
Після цього жесту від ліпшого друга на душі, чомусь, стало трохи легше. Навіть, ледь помітна посмішка з'явилась на обличчі Мінхо.
В голові промайнула занадто ванільна для Мінхо думка про те, що він неймовірно вдячний Всесвіту за таку чудову людину в його житті.
По закінченню пари хлопець вийшов на вулицю з одним лиш бажанням. Напитись. Тому, купивши декілька пляшок пива і снеки, він пішов до гуртожитку, сподіваючись, що Джісон сьогодні розділить його бажання випити.
В кімнаті було, на диво, тихо. Мінхо вже почав перейматись, як натрапив очима на невеличку записку на столі, поблизу якої стояла пляшка його улюбленого холодного чаю.
"Я бачив який ти сьогодні був похмурий, тому купив це. Не знаю, чи підніме це тобі настрій, але я мусив хоча б спробувати. Тому смакуй цей напій і думай, який ти щасливий, що в тебе є такий хороший друг. Буду ввечері, побіг на консультацію. Цьомик." – Мінхо подумки прочитав вміст записки і, якщо чесно, лише від цього тексту вже стало значно краще. Наступні години він провів за спробами наздогнати матеріал (який прогавив сьогодні на парах), мирно посьорбуючи чай, що купив йому Джісон.
~ ~ ~
– Щоб її... ту срану... соціологію... – Мінхо навіть через навушники вловив тихе бурмотіння знайомого голосу.
– Привіт. Я навіть не питатиму як твій день, бо бачу, що жахливо, – він розвернувся лицем до ліжка, на яке плюхнувся змучений Джісон.
– Щойно зайшов в чат групи і знаєш що? Викладачка не ставитиме автомати за соціологію... Не питай чому, я сам не знаю. От так от їй просто захотілось, – його голос звучав так, наче його щойно переїхало потягом, – А те, що Сонні і ще людей п'ять з групи пахали, як навіжені, щоб закрити її предмет автоматом, бо вона обіцяла... Ну то це її не їбе...
Мінхо ніколи не вмів підтримувати. От просто не знає він як це робити. Не знає, які слова треба підібрати, чи доречно обійняти того, кого втішаєш. Але зараз дуже хотілось спробувати, адже бачити завжди радісного друга таким замученим, було неможливо важко.
Тому він тихенько підійшов до ліжка, на якому клубочком скрутився Джісон, і легенько, ледь торкаючись, почав гладити русяве волосся. Його товариш, вочевидь, не очікував таких ніжностей від Мінхо, який часто був холодним і непідступним, як той айсберг, але від торкань не втік.
– Ти ж стільки старався над її предметом і завжди отримував хороші бали, тому не бачу причин заганятись. Все складеш, як має бути.
– Скласти-складу, але трохи образливо, що я так працював, а воно не дало ніякого результату, – помірні погладжування почали потрохи заколисувати і без того сонного Джісона.
– Не спати, – Мінхо клацнув його по носі, – в мене в планах було випити з тобою, – він підійшов до невеликої тумби поблизу власного ліжка і дістав звідти все необхідне для їхніх сьогоднішніх посиденьок.
– Оце ти запасся, – Джісон був дещо шокований з кількості алкоголю, а бажання поспати відійшло на другий план, – Ми стільки вип'ємо?
– А ти що, в нас не віриш? – з усмішкою відповів Мінхо.
~ ~ ~
Вони й справді випили всі п'ять пляшок. По Джісону, може, і не скажеш, що він п'яненький, бо він завжди веселий і балакучий, але алкоголь трохи заспокоює його, через що головним бажанням часто є душевно побалакати, або заснути і не прокидатись годин дванадцять. А от Мінхо...
Що ж, Мінхо чудово пам'ятає про особливість свого організму: чим більше алкоголю потрапило в його шлунок - тим більш прилипливим і тактильним він стає. Але якщо до п'ятої пляшки він ще якось тримав себе в руках, то випивши останню, наполовину з Джісоном, жагу обійматись було вже неможливо втихомирити.
– Сонні... – Мінхо було неймовірно соромно за те, що він збирається сказати.
– Що таке? Ти виглядаєш так, як то зараз розревешся...
– Не розревусь... Хоча може... Короче, не знаю.
– Ха-ха-ха, який ти ми-и-илий, коли п'яний, я не можу, – Джісон почав тискати його щоки, на що Мінхо навіть не пручався, – В тебе ліва щічка м'якіша за праву, ти знав?
– Не знав... – він вибрався з полону Джісонових долонь, – Забув, що хотів сказати! От навіщо ти мене перебив? – Мінхо насупив брови, ображаючись.
– Ну ви-и-ибач. Давай разом згадаємо. Ти назвав мене Сонні і це перший важливий момент, бо ти не часто мене так назив-
– Точно... Так от... В тебе коли-небудь була дівчина?
Незручна тиша заповнила кімнату разом із запахом пива і їдких приправ снеків. Мозок Джісона, здається, видав помилку, адже він зараз сидів, тупо дивлячись на Мінхо. І, схоже, навіть не кліпав.
– Сонні... – хлопець поклацав пальцями навпроти Джісонових очей.
– А, так... Тобто ні, стоп... Не було в мене дівчини.
– Що? Прям ні разу? – Джісон хитнув головою, говорячи цим рухом "так, ні разу", – А я думав, що в тебе з такою відкритістю відбою від них не було.
Джісон лиш невесело хмикнув і знову задумався, ніби прокручуючи в себе в голові якісь спогади.
– А ти чому таке питаєш взагалі?
Мінхо тупо дивився в підлогу, сумніваючись, чи відкривати Джісону душу, чи все ж залишити все в собі.
Ой, хуй з ним.
Врешті-решт, це Джісон.
– Я так хочу обіймів, поцілунків... милих побачень... І я знаю, що зі сторони про мене так ніколи не подумаєш, але... Не знаю, чомусь останнім часом з'явилось таке бажання.
– ...І чому ж воно з'явилось? – його голос вже звучав дещо тверезіше, ніж хвилину тому.
– Без поняття, – Мінхо стиснув плечима, – Я ніколи не був таким фанатом скіншипу, як ти, наприклад, але зараз... Хочу якоїсь тактильності, тихих торкань і ледь помітних поцілунків в щічку... Фу, як це жахливо звучить, – від сорому, він обома долонями закрив своє лице.
– Нічого не жахливо. Такі бажання це нормально... – він на хвильку повагався, – Хочеш...
– Що?
– Ну... Обіймів, може?
Мінхо лиш зараз поглянув на Джісона, який виглядав доволі впевненим у тому, що каже. Він вже сто разів встиг і пожалкувати, і зрадіти тому, що зміг хоч трохи відкритись своєму другові. Вони обіймались й раніше, але не більше п'яти секунд, бо Мінхо після семи - починав брикатись, як той кіт. Але в цей момент, ситуація здавалась більш... інтимною.
Тому, він, хоч і трохи повагавшись, все ж обережно підсунувся ближче до Джісона. Вони обидва сиділи на підлозі, спершись спиною об сидіння диванчинку. Мінхо боявся обійняти першим, бо навіть така близькість змушувала його ніяковіти. Тому Джісон легенько поклав голову Мінхо на своє плече і обійняв його однією рукою за плечі.
Але цього було мало.
Мінхо вирішив, що або зараз, або ніколи і обхопив шию Джісона своїми передпліччями, ховаючись головою у вигині його шиї. На це його друг відповів майже одразу, поклавши долоні на чужу спину і погладжуючи її повільними рухами.
Як добре.
В обіймах так комфортно... Затишно... А випитий алкоголь лиш розслабив тіло і мозок ще більше.
Мінхо не знає скільки вони так просиділи, але в його уяву ніяк не вписувалися вуста Джісона, які ледь відчутно торкатимуться його волосся. Мінхо спочатку подумав, що йому здалося, але дотик повторився і всі думки в голові змішалися. Джісон плавно перейшов губами від маківки до місця за вухом, при цьому не розриваючи обіймів. Мінхо на це важко видихнув, бо, здається, друг щойно знайшов його чутливе місце. В кімнаті відразу стало спекотніше, а внизу живота почало приємно тягнути.
Джісон, врешті-решт, почав виціловувати щоки Мінхо, плавно переходячи на шию.
Шалено хотілось відчути ці доторки його губ на власних.
– Джісон... – ледь промовив Мінхо, і тим не менш, Джісон його почув.
– Мені зупинитись? – він дещо відсторонився, але лиш для того, щоб поглянути у вічі навпроти.
Мінхо помітив як важко дихав Джісон, а рум'янець прикрасив його, і без того красиве обличчя. Хоч він і вдавав, що абсолютно спокійний, важкі здіймання грудей і затемнений погляд говорили самі за себе. А коли взір Мінхо опустився на такі бажані вуста, які вже встигли дослідити значну частину його лиця, всі думки разом зникли з голови.
Він старався думати раціонально, хоч алкоголь в організмі цьому дещо перешкоджав. Мінхо подався ближче, залишаючи між їхніми обличчями якусь відстань, цим самим даруючи Джісону шанс для відступу. Але самого Джісона це, схоже, не влаштовувало.
Він ледь торкнувся своїми вустами спочатку верхньої губи Мінхо, а потім й нижньої і дещо відсторонився, щоб оцінити реакцію. І вона, ця реакція, не змусила себе чекати. Мінхо поцілував трохи сильніше, акуратно зариваючись пальцями у чуже волосся. Джісон теж став сміливішим і опустив свої долоні на талію Мінхо, час від часу стискаючи її.
Мінхо й не помітив, як їх поцілунок став пристраснішим, а сам він вже сидів на стегнах Джісона, руки якого блукали тілом навпроти. Холодні долоні забрались Мінхо під футболку і торкнулись попереку. Від такого контрасту температур він засичав крізь зуби, вигинаючись в спині і відриваючись від губ Джісона.
- Ну що, достатньо скіншипу? - відхекуючись, шепотом запитав хлопець.
Мінхо вже й забув, з чого вони взагалі почали.
– Так... – він часто закивав... – Думаю, поки що так...
– Поки що? – Джісон грайливо посміхнувся, в своїй звичній манері.
– Поки що... – Мінхо ще декілька секунд милувався обличчям навпроти, опісля знову обіймаючи Джісона.
Вони не пам'ятатимуть як довго просиділи отак, але на ранок точно не забудуть ті пристрасні поцілунки і торкання, що обпікали їхні тіла. Та це, можливо, стане проблемою.