Chapter Text
Якщо я скажу, що після нашого з Деміаном весілля все було гладко, то безсовісно збрешу. Але ось до весілля, повірте, нам довелося пройти через вогонь, воду і мідні труби — і ще раз, і багато разів, у довільному порядку. Справа в тому, що мій Демі виявився зовсім не тим ніжним і невинним хлопчиком, яким я його вважав. Так, ви скажете, я сам просив його виявити характер, але… не таким же чином!
Щоб ви усвідомили весь масштаб катастрофи, доведеться повернутися назад, у часи, коли ми лише притиралися один до одного. Тоді пролунав перший тривожний дзвіночок, на який мені слід було звернути набагато більшу увагу. І тепер, озираючись у минуле, я розумію, що сам накликав на себе гнів… е-е-е, неіснуючих богів.
***
Отже, це сталося десь за місяць після нашого знайомства. Тоді все ще здавалося в рожевих тонах, ми насолоджувалися один одним і новими стосунками, довго займалися любов'ю, цілодобово, бувало, не виходячи з покоїв… Я був зачарований Деміаном, вражений і захоплений в полон. Він досі виконував усе, що я йому казав, підкорявся мені, ловив кожне моє слово, і це, зізнаюся, мені лестило. Я звикав до цього і, сам того не помічаючи, все менше дбав про почуття Деміана і все більше — про свої. І ось одного разу я догрався.
Саті, мій колишній коханець, все ще приходив у палац, і ми з ним частенько бачилися, оскільки він за час наших стосунків зблизився з моїми друзями, і вони хотіли продовжувати спілкуватися з ним. Та й мені іноді не вистачало легкості та невимушеності, яка була відсутня в розмовах з Демі. Його знання про світ були надто обмеженими через життя в монастирі, його все дивувало, а іноді і лякало, а з Саті можна було і непристойно пожартувати, і випити, і обговорити особисте життя у всіх подробицях… Загалом, з коханця він перетворився на близького друга. Від Деміана я цей факт приховував, адже він знав про мої колишні стосунки, і я не хотів, щоб хлопець ревнував. Я, звичайно ж, познайомив свого Супутника з друзями, але він був надто безневинним для нашого збіговиська навіжених.
Принаймні я так думав. Тому я залишав Демі самого і проводив пару вечорів на тиждень у компанії Саті та інших.
Поступово наші посиденьки розтягувалися в часі: спочатку до опівночі, потім — до другої, третьої і так далі. Демі покірно терпів і намагався мене дочекатися, але зрештою засинав — або вдавав, що спить. Того разу я приперся вже після світанку — нетверезий, сонний, ще й смердів димом від кальяну. Ванну мені, звісно ж, ніхто в таку рань готувати не став би, тому я просто стягнув смердючий одяг і заліз у ліжко, де тихенько сопів мій милий кучерявчик.
Але виявилося, що сопів він не уві сні, а від обурення, бо щойно я ліг, він повернувся до мене і глянув своїми бісовими очима, сповненими докору.
— Де ти був? — суворо поцікавився він.
Я здивувався і кілька разів моргнув, намагаючись розвидіти цей міраж і сподіваючись, що це лише частина п'яного марення.
— Е-е-е… з друзями, — видавив нарешті я. — Ти ж знаєш, крихітко.
— Але зараз уже ранок! — тихо, навіть у пориві обурення намагаючись дотримуватися правил пристойності, вигукнув Демі.
— Так… пробач, я втратив лік часу, — промимрив я, зі зростаючим занепокоєнням дивлячись на свого колись милого, поступливого хлопчика. Що це з ним сталося? Коли він встиг перетворитися на ревниву фурію? Що я пропустив?
— І чим же це ви там займалися, що не помітили, як настав ранок? — сердито поцікавився Деміан, сів у ліжку і відсунувся якнайдалі від мене, практично на край.
— Нічим особливим, — поспішно відповів я. — Пили, розмовляли...
— Там був Саті? — остаточно добив мене своїм запитанням хлопець.
— Що? Як ти дізнався? — вирвалось у мене. Деміан шумно видихнув і затулив обличчя руками.
— Отже, це правда, — глухо пробурмотів він.
— Що правда? — не зрозумів я.
— Чутки, що ходять палацом, — відповів Демі і сумно глянув на мене. — Про це шепочуться всі придворні та слуги, навіть твоя сестра мене попереджала.
— Та про що шепочуться? — не витримав і підвищив голос я. — Не розумію, що ти маєш на увазі!
— Про те, що Саті ходить до палацу й ви з ним бачитеся, — пояснив хлопець. У його величезних очах стояли сльози, але голос був напрочуд спокійним, і від цього в мене по шкірі побігли мурахи.
— Крихітко… — прошепотів я. — Він — просто мій друг, ми спілкуємося...
— Він — твій коханець, — перебив мене Демі.
— Колишній коханець!
Залишки дурману вивітрилися як за помахом чарівної палички, і я, виплутавшись із ковдри, підсунувся до свого Супутника і взяв його за руку. Думка про те, що я своїми п'яними пригодами завдав біль своєму милому, вразила мене до глибини душі. Я ніби поглянув на себе збоку й побачив, якими мої вчинки, мабуть, здалися Деміану.
— Ти ж знаєш, що я давним-давно розійшовся з ним, — намагаючись зазирнути хлопцеві в очі, прошепотів я. — Між нами ніколи не було піднесених почуттів, ми з самого початку були друзями з перевагами… а тепер залишилася тільки дружба.
— Ти спав з ним? — ніби не чуючи мене, спитав Демі. — Трахав його після того, як з'явився я?
— Ні! — видихнув я. — Звичайно ж, ні, милий…
— І сьогодні вночі ти не зраджував мене? Ні з ким? — уточнив хлопець.
Я згадав, як напівголі хлопчики, запрошені моїм другом Арджуном — як він сказав, «для розваги» — тулилися до мене, доки я курив кальян, розвалившись на дивані, і, можливо, я в п'яному чаді дозволив собі…
— Ні. Я ні з ким не спав, тим більше — із Саті, — рішуче відповів я.
Деміан видихнув, помітно розслабився, і я з полегшенням пригорнув його до себе.
— Ти віриш мені? — прошепотів я йому на вухо.
— Хочу вірити, — прошепотів у відповідь Демі. — Але всі ці розмови, придворні плітки…
— Я дізнаюся, хто розносить ці плітки, і розберуся з ними, — пообіцяв я. — Але, бака забирай, навіть власна сестра, Джая, вважала мене зрадником!
— Вона лише передала те, що почула. Та й той факт, що ти приховував своє спілкування з Саті, лише підтвердив мої побоювання, — сумно промовив Деміан.
— Я не хотів, щоб ти запідозрив мене в чомусь. Зрештою так і сталося, — констатував я.
— Але ж я не маю підстав для побоювань, правда? — ще раз уточнив хлопець.
— Гей… як думаєш, якби я з кимось переспав уночі, у мене був би такий стояк зараз? — вкрадливо прошепотів я, вирішивши, що настав час переключити увагу Демі на приємніші речі.
Хлопець видав нерозбірливий, тихий вигук, коли я поклав його долоню собі на пах, де під ковдрою виднівся великий горбок. Як не дивно, мене збудили суворі промови та ревнощі Деміана, і мені дуже захотілося укріпити свою владу над ним. Але крім цього… я відчув зовсім нове бажання — щоб Демі чинив мені опір, а не покірно віддавав своє тіло мені в користування. Схоже, він це відчув — або ж справді був не в настрої — адже коли я спробував укласти його на подушки, він запручався й відштовхнув мене.
— Любий, ну ти чого? — здивувався я. — Ти справді на мене образився?
— Від тебе пахне чужими чоловіками і димом, — зморщивши ніс, поскаржився він.
— Я не зраджував тебе, — вже починаючи дратуватися, повторив я.
— Це добре, — зітхнув Демі. — Тоді поцілуй мене, будь ласка.
— З радістю, — промимрив я і, притягнувши його до себе на коліна, ніжно поцілував.
Коли наші губи розімкнулися, хлопець уткнувся чолом мені в плече, пару митей посидів нерухомо, просто роблячи глибокі вдихи, а потім поцілував мене в шию і прошепотів:
— Якби ти трахнув Саті, я б його вбив. Як і будь-якого іншого.
Моє серце шугнуло кудись вниз, і мене обдало мертвим холодом. Що? Як мій ніжний хлопчик міг сказати таке? Я завмер, не розуміючи, чи правильно почув його слова, і все-таки вирішив перепитати:
— Що ти сказав?
— Я вбив би Саті, — абсолютно спокійно повторив Деміан. — Перерізав би йому горлянку.
— Що ти таке кажеш? — вигукнув я і відсторонився, намагаючись перехопити його погляд. — Як ти можеш навіть думати про це? Та що з тобою, бака забирай?
У його очах вирувала темрява, а обличчя ніби перетворилося на маску, незворушну і холодну. Я з відчаєм шукав у його рисах знайому м'якість і не знаходив, але… через деякий час, що здався мені вічністю, хлопець ніби розтанув, часто заморгав і здивовано глянув на мене вже звичайним поглядом.
— Я… я не знаю, нащо сказав це, — злякано промимрив він. — Златане, вибач, будь ласка, я не хотів.
— Не можна так говорити, — тремтячим голосом промовив я, все ще тримаючи його на відстані витягнутої руки. — Не можна шкодити людям, Демі. Ти не можеш ось так взяти, піти і перерізати комусь горлянку. Я сподіваюся, ти це розумієш?
— Розумію, — кивнув Деміан і винувато прикусив губу.
— А я не розумію, — недовірливо похитав головою я. — Як ти взагалі міг таке сказати? Ти ж аскез! Послідовник Шляху Радості, і зокрема — тапасу серця! Вам не можна навіть думати про таке! Я був упевнений, що ти зразковий учень і досяг повної гармонії із самим собою. Як… як ти зміг пройти випробування?
Демі зітхнув і опустив очі.
— Я навчився вдавати. Знаєш… коли все дитинство і юність проводиш на вулиці, то хоч-не-хоч вчишся виживати. І вбивати теж. Мені доводилося вбивати заради порятунку свого життя та честі, Златане. Зізнаюся, іноді мені хотілося вбити навіть тапаситів. Але поступово я навчився ховати це бажання глибоко-глибоко і здаватися слухняним, боязким, люблячим. А потім я сам повірив у це. Тепер же, з тобою, я стаю справжнім — таким, як був до навчання. Вибач, якщо налякав тебе, я… це просто вирвалося. Я дуже ревнував.
— О, крихітко… нічого страшного, — зворушено прошепотів я і знову пригорнув його до себе. — Ці гади, жерці, ображали тебе? Робили боляче?
— Ні, — похитав головою Деміан. — Не мені. Я був надто цінним, найкращим учнем і першим претендентом на роль твого Супутника, тому вони не наважувалися. А ось з іншими хлопчиками, не такими везучими, як я… вони чинили бридко й моторошно. Я бачив це, але нічим не міг допомогти.
— Що… що вони з ними робили? — спитав я, побоюючись того, що міг почути у відповідь.
— Били їх… принижували, — промовив Демі, чіпляючись за мої плечі, немов у пошуку захисту від минулого. — Торкалися неналежним чином і навіть… навіть позбавляли честі.
— Вони… ґвалтували підлітків? — з жахом перепитав я.
До горла підступила нудота від усвідомлення, що я і моя сім'я, хоч і побічно, але причетні до цього неподобства. Деміан кивнув, підтверджуючи мій здогад.
— Бака забирай, любий… мені так шкода, що тобі довелося таке пережити, — прошепотів я. — І знаєш, із цим треба щось робити. Це має припинитися.
— Але як ми можемо спинити це? — недовірливо перепитав хлопець.
— Для початку ти розкажеш усім, що відбувалося з тими хлопчиками, і назвеш імена жерців, відповідальних за це, — сказав я. — Ти виступиш на молитовних зборах на честь Дівалі*, через тиждень.
— Я? Виступлю на зборах? — зніяковів Деміан. — Але, милий, я не зможу, я — нікчемний оратор. Мене вчили більше мовчати та погоджуватися, а не виголошувати полум'яні, викривальні промови. Може, ти сам виступиш? Ти ж анетера, тобі повірять швидше, ніж мені.
— Ні, це має зробити очевидець, — похитав головою я. — Лише ти зможеш передати весь жах того, що сталося. Я знаю, ти впораєшся. Ти казав, що нічим не міг допомогти тим хлопцям… ну, так тепер можеш. Скористайся цим шансом. У монастирях почнуться перевірки, і ми дамо системі поштовх, через який вона рано чи пізно розсиплеться.
— Зачекай… ти задумав викорінити саму систему Супутників? — вражено перепитав Демі.
— Я давно вважав її рабовласницькою і прогнилою, а тепер переконався в цьому. Ми повинні щось зробити, любий. Досить вже тим хлопцям та дівчатам присвячувати життя вигаданому божеству. Нехай сам культ знищити не так легко, але викриття жерців може стати добрим початком.
— Так… мабуть, це мій обов'язок розповісти правду, — погодився нарешті Деміан. — Ти маєш рацію. Я це зроблю.
— Ти в мене найкращий і найсміливіший, — радо похвалив його я, але згадав про страшні слова щодо вбивства і похмурнів. — Слухай, ти мусиш мені пообіцяти, що не скривдиш Саті, за жодних обставин.
Демі теж посерйознішав і замислився.
— Тоді ти пообіцяй, що він більше не з'явиться в палаці, — промовив він.
— Але, милий…
— Будь ласка, — не дав мені договорити хлопець. — Якщо твої друзі хочуть із ним бачитися, нехай роблять це в іншому місці і без тебе. Я не хочу, щоб ти був поруч із ним.
Я зітхнув і, швиденько порівнявши важливість присутності в моєму житті Саті та Деміана, вирішив на користь останнього.
— Добре, я зроблю так, як ти хочеш.
— Дякую, анетера, — прошепотів Демі, і я, хоч спочатку терпіти не міг це слово, зараз уже знав, що він вкладає в нього зовсім інший зміст.
Мені приємно було усвідомлювати, що я — його особисте божество.