Chapter Text
Насправді Аль-Хайтам вважає, що все, що відбувається з ним на Новий рік протягом останніх трьох років – це якийсь йобаний цирк, на який він був запрошений як клоун, але, на жаль, не був про це повідомлений заздалегідь. Саме тому, коли це відбувається втретє — вираз його обличчя настільки розгублений, що всі його друзі здивовано витріщаються на нього першу хвилину після опівночі. І другу хвилину. Аль-Хайтам щиро сподівається, що їхні погляди означають слабке здивування, тому що він заткнувся посеред своїх привітань так різко, наче хтось усадив йому ніж під ребро. Ні. Це гірше, ніж йобаний теоретичний ніж під ребро. І всі дванадцять осіб продовжують дивитися на нього, чекаючи на пояснення.
Добре, що він цього вже не бачить.
Погано, що це все відбувається з ним уже втретє, тому якась частина його мозку починає невиразно підозрювати, що все навколо часова петля. Зрозуміло, це відбувається тому, що він змішав чотири літри різного крафтового пива і випив його заради суперечки з Дакією за двадцять хвилин буквально пів години тому (завтра він вважатиме це найдурнішою ідеєю на планеті), але саме зараз теорія про циклічний відрізок часу здається йому дуже нічого собі.
— Якого біса? – якщо чесно, він навіть не розуміє, чи сказав він це вголос, чи ця фраза так і залишилася рухомим рядком у його вже п'яній голові. Можливо, ці два нещасні слова будуть останнім, що буде написано в його пошарпаних наукових нотатках. Можливо, це сплутають із передсмертною запискою. А потім його батьки до кінця своїх днів думатимуть, що все, що вміє їхній син – це втікати з дому в п'ятнадцять років, лаятись як перекупка на базарі, і вдавати, що його хвилює лише відсутність потрібної книги в бібліотеці. І ні, вони абсолютно точно неправі.
Очевидно, що його емоції цілковита катастрофа, бо навіть Сайно прокашлюється і тягнеться до збірки анекдотів, яка у звичайний час лежить у них у туалеті на полиці біля унітазу. До сьогодні Аль-Хайтам думав, що існує вона виключно на випадок, якщо туалетний папір раптово закінчиться. Виявляється, вона існувала ще й на випадок емоційної кризи самого Аль-Хайтама.
На щастя, анекдоти Сайно є більшою катастрофою, ніж вираз обличчя Аль-Хайтама, тому Каві конвульсивно стукає ніжкою прозорого наповненого алкоголем келиха по пляшці шампанського і продовжує чужу перервану промову. Він говорить щось про щастя в новому році, про удачу, яка супроводжуватиме їх усіх. Аль-Хайтам не те щоб дуже слухає, бо ні. Він ніколи не буде щасливий, поки люди знущаються таким способом над ним. На ідеальному екрані нового телефону висить непрочитане знайоме двічі до цього нове повідомлення від номеру із сумерським кодом на початку зі словами «кохаю тебе, з новим роком».
***
Добре, коли це трапляється вперше — він упокорюється з цим. Він справді навіть не намагається з'ясувати чий це номер, і хто міг би бути невідомим адресантом, тому що Аль-Хайтам переконаний у тому, що це жарт або щонайменше безглузда помилка. Це повідомлення однаково могло належати людині, яка напідпитку переплутала цифри в номері адресата, тому, він, випадково обмовившись про це Колеї, швидко встигає забути про повідомлення. Але, зрозуміло, ця ситуація турбує подругу, яка за все своє життя перечитала щонайменше тисячу любовних романів, тому його брови лише трохи підіймаються, коли очі бачать товстий зошит розміром в дев'яносто шість аркушів А4.
Бачать архонти, він справді любить Колеї. Вона завжди намагається допомогти всім своїм друзям у будь-якій, навіть найдурнішій ситуації. Вона завжди залишається щирою, чесною і ніколи не вимагає нічого натомість. Вона стала першою, хто підійшов до нього на першому курсі, щоб познайомитися, і її навіть не злякав той факт, що його обличчя як пародіювало цеглу, так і займається цим досі. Вона навіть познайомила його з деякими своїми знайомими, тому що спочатку думала, що в похмурого, на той момент, першокурсника абсолютно немає друзів.
І саме тому журнал стає його прокляттям. Вона підходить до цього настільки відповідально, наскільки може, і, зрештою, у Аль-Хайтама на руках виявляється досьє на половину університету. Він підозрює, що другої половини немає тільки тому, що Колеї не встигла зайнятися випускниками, а ще виключила людей, у яких перетнутися з Аль-Хайтамом просто не було жодного шансу. Можливо ще вона упустила той факт, що адресантом могла бути зовсім не людина, яка навчається з ними в одному універі, але хлопець не наважується засмутити її.
Перший місяць журнал лежить незайманим на столі. Аль-Хайтам із чистої поваги не використовує його як підставку для чашки. Але його сусід просто обожнює пхати носа не у свої справи, тому в черговий день, повертаючись з пар до гуртожитку, він зовсім не дивується, коли з порога бачить, як Каві розглядає підозріло-яскраву обкладинку.
Приблизно так він опиняється в ситуації, де він тримає цей журнал у руках, сидячи на своєму ліжку в їхній спільній з Каві кімнаті. Дивиться Аль-Хайтам на нього, тобто на журнал, без особливих надій. Так дивляться на онкохворих із четвертою стадією, так він сам зазвичай дивиться на Сайно, який намагається здати все свої борги в останній вікенд перед дедлайном. І відкриває Аль-Хайтам першу сторінку теж без особливих надій, просто тому, що сусід, що сидить збоку, штовхає його в бік під ребра ногами та погрожує виселити спати на підвіконня в коридор, якщо вони негайно не обмусолять кожну людину з потоку. І оскільки його сусід найдокучливіша істота на планеті й за сумісництвом єдина людина, якій він не вміє відмовляти… Що ж, у нього нема вибору.
На першій сторінці, розмальованій зеленим маркером дбайливою рукою Колеї… Гаразд, так, так, це все мало на увазі той факт, що Аль-Хайтам мав бути готовим до всього. Він готовий. Принаймні він може визнати це перед самим собою, але йому від цього визнання ні спекотно, ні холодно. Десять мовчазних секунд він витрачає на боротьбу із собою, бо бажання захлопнути журнал міцнішає.
— Якщо чесно, я думаю, що він купив цю маску в секс-шопі десь у відділі з усілякими бдсм-штучками, — довірливо ділиться з ним Каві, все ще упираючись своєю стопою кудись у район зовнішньої частини стегна. Він маже руки кремом із якимось смердючим м'ятним екстрактом, і цей запах розноситься по всій кімнаті. Добре, що Аль-Хайтам може на це відволіктись; ще трохи, і він почне думати, що потрапив не просто в цирк, а в цирк потвор. – Я думаю, що він може виключитись зі списку, бо я сумніваюся, що він з-під цієї маски бачить хоч щось. Тим паче твоє чудове личко.
Каві тягне голосні в останньому реченні й тягнеться своїми жирними від крему руками до його щік, смикаючи їх так, ніби перетворюється на бабусю Аль-Хайтама, що приїхала до нього на канікули в місто вперше за рік. Можливо Аль-Хайтам міг би спробувати навчитися вбивати поглядом. Він зміг би здобути найвищий ступінь майстерності, поваги та репутації у сфері кілерів та найманих убивць. А потім він купив би на зароблені гроші весь цей університет і випхав свого сусіда з нього. І так, це все, що він зробив би, тому що вбивати придурків негуманно. І тому, що цей придурок винен йому грошей набагато більше, ніж коштує їхній універ.
Аль-Хайтам, як і раніше, мовчить. Він дивиться на ту єдину фотографію Дотторе, яка йде з року в рік у кожне оновлення новин на сторінці соціальної мережі їхнього універу. Його веде абсолютно необтяжена тяготами навчання людина, тому що кількість пліток там перевищує кількість параграфів у підручнику з сучасної архітектурної конструкції. Щоб підтвердити абсурдність ситуації, підручником із сучасної архітектурної конструкції можна проломити череп. Цією, як уже було згадано — єдиною, фотографією Дотторе позбавити останніх балів айк'ю. На ній він виглядає так, ніби прийшов о третій ночі до спальні до своїх батьків, щоб повідомити, що він не добіг до туалету і намочив штани.
Добре, що Каві перериває його важкі роздуми. Якби він надто візуалізував собі цю картину, то, можливо, більше ніколи не зміг би подивитися в очі голові студради.
— Може він намагається довести, що кожного разу у своєму, безперечно, непростому виборі він вибирає вилкою в око? Але всі ми знаємо, що вибирає він і в попу глибоко також, тому…
На цьому і так швидкий огляд журналу закінчується, сусід не встигає договорити, бо в нього летить подушка. У план Аль-Хайтама не входить вислуховувати речі гірші за ті, що він собі вже придумав. Блондин відразу намагається помститися і стрибає з цією подушкою на Аль-Хайтама у відповідь. І, ну зрозуміло, все це закінчується зламаною поперечиною ліжка. Добре, шістьма зламаними поперечинами. Вахтерка ще місяць дивиться на них обох так, ніби виявила в їхній кімнаті наркокубло, а не бригаду ремонтників, що лагодять спальне місце. Журнал, прикрашений квітчастими наліпками з міфічними істотами, що звуться аранарами, виявляється похований десь між втраченим гребінцем Каві та всіма його зниклими шпильками під уже полагодженим ліжком Аль-Хайтама.
***
Це абсолютно неочевидно — той факт, що це повторюється і в наступний рік, тому ніхто не може звинувачувати Аль-Хайтама за те, що забутий журнал витягується назовні саме їм. Дакія спостерігає за ним з інтересом божевільного вченого, бо її вкрай цікавить причина, через яку хлопець зривається зі святкового застілля в перші п'ять хвилин після опівночі. Вона завжди була занадто допитливою, коли діло стосувалось сторонньої драми, і це абсолютно точно був вплив Фарузан. Вона сідає на єдине чисте (дякую, Каві) місце в кімнаті – робоче крісло Аль-Хайтама, і він відчуває, як на кінчику її язика крутяться питання. Багато питань. Аль-Хайтам був би радий, якби у нього були відповіді, а поки що він потребує їх сам.
Зрештою, він все ще вважає, що це дурний жарт, тому що освідчитися комусь у коханні опівночі по смс у блядський новий рік уже вдруге поспіль виглядає як клішований сюжет улюбленого серіалу Каві, який той дивився щонайменше чотири рази тільки проживаючи з ним в одній кімнаті. Тобто чотири рази по сімсот серій за останні два роки. Аль-Хайтам упевнений, що може назвати ці п'ять із половиною сезонів жаху своїм особистим нескінченним нічним кошмаром. Одного разу він прокинувся, цитуючи слова другорядного героя, і на його велике щастя це не була ода красі Яе Міко, у яку цей другорядний герой був закоханий, тому що тоді Каві б нагадував йому цю ситуацію вдесятеро довше.
Він дивиться на кольорову обкладинку і думає: «до біса». Очевидно людина, яка це надсилає зовсім не має почуття гумору. Очевидно, в цієї людини з почуттям гумору ще гірше, ніж у Сайно. Але навіть якщо ні, навіть якщо написане – правда, то Аль-Хайтам майже впевнений: проблеми у цієї особи вже не з почуттям гумору, а з відчуттям прекрасного, бо він не може уявити в жодному всесвіті того, хто міг би бути закоханий у його сарказм, самозакоханість і вічну самовпевненість. Зрештою це ті головні риси, які в нього є, так?
І коли він дивиться на Дакію в німих питаннях, та м’яко посміхається і качає головою. Наче знає про що Аль-Хайтам думає.
Він повертає погляд до журналу і знову думає: «до біса». Він не хоче знати нічого, він не хоче робити дурні припущення і тим паче не хоче дізнаватись хто стоїть за текстом.
Отже, він упокорюється з цим знову. Він не оглядається в універі на людей, які часто задивляються на нього. Не розглядає здалека журнал, складений Колеї, який повністю заповнений теоретичними кандидатурами на посаду автора повідомлення. Не думає про це протягом наступного місяця, протягом місяця який слідує ще далі. Ні краплі не займається зухвалим самообманом.
До початку весни. Але й те, що відбувається далі – це провина Дакії.