Archive of Our Own

Reminiscing about the times we were together
I'll contain myself once I recollect you

ONEWE - Still Here

Важкі двері голосно скрипнули, залишаючи Жинь наодинці з Неджею. Ззовні ще чулись квапливі приготування до параду на честь перемоги Республіки Дракона. Однак в кімнаті панувала спокійна та навіть напружена атмосфера. Жинь нервово смикала вишукану шовкову сукню, що здавалася їй зовсім недоречною. Вона думала, що продавши цю коштовну сукню, можна було б нагодувати цілий квартал біженців смачною і гарячою вечерею.

Крізь дзеркало вона бачила як Неджа перетнув невелику кімнату, стаючи позаду неї. Він був без церемоніальної маски, що ховала його шрами, які мармуровим візерунком поступали на блідій шкірі. Хлопець з цікавістю розглядав Жинь в новому вбранні. Мабуть, вперше від їхнього знайомства він бачив її в чомусь іншому окрім студентської чи військової форми. Це змусило Неджу побачити дівчину в абсолютно новому світлі. Не солдатом, яка пережила не одну жорстоку битву, не кострубатим і зухвалим дівчиськом, не шаманкою з Цике, а такою неочікувано жіночою, зовсім не схожою на себе. Захопившись спогляданням, Неджа не помітив, як мовчанка затягнулася.

— Маєш гарний вигляд, – трохи ніяково сказав він.

Жинь пхикнула, що викликало усмішку і в самого Неджі.

— Не бреши мені у вічі.

— Я б ніколи тобі не збрехав би.

Жинь недовірливо скинула бровою. Неджа став ще на крок ближче до неї. Він майже відчував тепло і тремтіння її тіла. Він майже торкався її руки, бажаючи заспокоїти її. Сказати, що все найгірше позаду, що тепер все буде добре. Однак це була б брехня. Він не міг знову робити їй боляче словами, що ніколи не будуть правдою. Для такої як вона… Як вони. Ніщо і ніколи не буде в порядку. Між ними знову запанувала ніякова мовчанка. Неджа намагався знайти правильні слова, щоб заповнити цю прірву, що розверзлась між ними.

— Як почуваєшся? – нарешті промовила Жинь.

— Житиму, – коротко кинув хлопець.

І знову тиша, гнітюча, незручна. Жинь чекала, що Неджа продовжить, однак він лише уважно дивився крізь дзеркало в її темні очі.

— Дякую, – знову спробувала заговорити Жинь.

Неджа здивовано скинув бровою.

— За що?

— Ти не мусив мене рятувати, – тихо сказала вона, ховаючи погляд додолу, – ти не мусив… робити те, що зробив.

— Ні, мусив, – Неджа вдавано всміхнувся.

Він хотів продовжити, однак Жинь перебила його:

— Вже час виходити, нас чекають.

Вона розвернулась в напрямку дверей. Неджа інстинктивно схопив її за руку, зупиняючи, не даючи ось так обірвати заледве почату розмову.

— Вони зачекають, – він зневажливо кивнув на вихід, – Доки ми тут – нас ніхто не потурбує.

Хлопець уривчасто смикнув тендітну фігуру в шовках на себе. Жинь потрапила в неочікувано міцні, але такі затишні обійми. Вона пригорнулась до нього ближче, обіймаючи у відповідь. Неджа гладив її коротке волосся, стискав у своїх руках так відчайдушно, ніби дівчина могла ось-ось розтанути прямо перед ним в цю саму мить.

— Я так злякався, коли побачив тебе там… посеред битви, у воді. Все було прямо як у мене у сні… – гарячий шепіт обпалював вухо Жинь, – Я не міг просто стояти та дивитись… Ти розумієш?

По щоках Неджі текли сльози. Він боявся це казати, але страх не промовити й втратити шанс був ще сильнішим. Жинь обіймала його дужче стискаючи в кулаках тканину його костюму.

Він не знав в який момент його губи знайшли її. Вони цілувались, нестямно, майже дико, вкладаючи в цей поцілунок всі свої почуття. Її губи були сухі та потріскані. Від неї віяло димом і морем. Неджа обережно підтримував її за шию, насолоджуюсь цим моментом. Розірвавши цілунок, ще якусь мить вони стояли притискаючись лобами одне до одного.

Неджа розплющив очі. Навколо було темно, під ногами поскрипував човен. Він тримав в руці ніж, з нього скрапувала кров. Її кров. Жинь непритомно лежала у нього на руках, поки під ними розтікалась багряна пляма, просотучи деревину і мішаючись з солоною водою протоки. Море продовжувало мерехтіти під ними, у своєму мінливому візерунку всесвіту. Нічний вітер холодив обличчя Неджі, висушуючи його сльози.

Хапаючи ротом повітря, хлопець зірвався з ліжка. Це був збіса реалістичний сон. Він сів, намагаючись притамувати шалене серцебиття. Минув тиждень як він на найшвидшому кораблі призахідників переслідував контрабандистів в пошуках Жинь.

— Чому… Чому?! – голос Неджі зірвався на розпачливий крик.

Хлопець підірвався, мірячи каюту широкими кроками. Він зупинився перед дзеркалом. Як у сні. Ось вона перед ним, в цій неймовірній сукні, варто лише простягнути руку. Однак щойно він робить крок уперед, як марево тане і Неджа знову сам в каюті та цьому чортовому житті.

— Я просив тебе! Просив просто лишатись поруч. Відмовитись від цього… Хаосу. Просив не лишати мене самого! – хлопець куйовдить своє волосся, не знаючи як притамувати бурю в грудях, – Треба було тебе прикінчити ще в академії… Вбити власними руками.

Неджа вдивляється у відображення в дзеркалі. Йому здається, що підступний дракон, що оселився в його свідомості насміхається з нього. Мовляв, ось – це і є твоя доля, дуже скоро ти будеш моїм. Неджа не витримує нахабної посмішки свого відображення. Він вдаряє кулаком по склу і ще раз, і ще… Аж поки пекучий біль в руці не змушує впасти прямо посеред гострих уламків. Неджа згрібає їх руками, даючи фізичному болю притлумити душевний біль.

В скроні б'є кров. Хочеться знайти опіум. Тільки він зможе допомогти Неджі впоратись з цим болем…