Work Text:
Вона сиділа на дивані, окидаючи поглядом мольберт, що стояв поруч. Хотілося малювати, та тіло не слухалося. Несподіваний дзвінок перервав її думки. І нехай нелюбов до розмов телефоном заповнювала тіло цілком і повністю, на виклик цього контакту дівчина відповіла практично відразу.
— Вибач, що подзвонила... Я не завадила?
— Ох, ні, не хвилюйся. - Намагаючись додати якнайбільше життєрадісності в голос, тихо промовила й заплющив очі. - Ти щось хотіла?
- Почути тебе. Я точно не заважаю?
- Ти ніколи мені не заважаєш. - Шіпіт. Так, як правило, говорять найпотаємніші таємниці. - Хочеш поговорити про фарби? Я якраз перестала малювати.
— Було б непогано... Що малювала?
- Небо. Хмари. Вечір. Вони спочатку були червоні, але несподівано я вирішила зробити їх тьмянішими.
- Чому? Щось трапилося?
- Ти, - так і залишається неозвученим. – Вирішила, що кольори не мають бути такими.
— Можеш надійслати фото?
— Звісно, кілька секунд!
Не відключаючи виклику, вона заходить до месенджера і, сфотографувавши, відправляє свій витвір.
— Але ж там немає тьмяних кольорів. Може, тобі здалося? Як давно ти спала?
— Годину тому прокинулася. Там є холодні відтінки червоного. І синій є. Як це немає?
Виклик раптово закінчується. Здивована дівчина нічого не розуміє, але телефон більше не тримає, залишивши його на дивані. Час завжди йде швидко для неї, як мінімум, тому що завжди є думки. Вона не може сказати скільки часу минуло, але хтось прийшла до неї. Хтось… Вона завжди може прийти до неї. Навіть не питаючи. На неї завжди чекають.
— Так ти… Не хочеш розповісти, що трапилося? — її голос був буцім мед для вух.
— Це… Трохи важко, розумієш..? – вона повільно встала й пішла до вікна, намагаючись знайти ті думки, які б мали йти правильно.
— Я повністю тебе розумію, завжди важко говорити щось, що з’їдає всередині. Я вірю, що ти зможеш. Ти обов’язково зможеш… - Суджін підійшла до неї, обережно обійнявши. Вона не хотіла зробити їй боляче й тим більше некомфотно.
— Деколи мені здавалося, що світ втрачав свої барви. В той же момент приходила ти і все наповнювалося яскравістю та свіжістю. Останнім часом, навіть коли ти поряд світ залишається сірим.
— Хочеш сказати, ти охолонула? – Схвильовано запитала вона.
- Ні! - Вийшло навіть голосніше, ніж хотілося. – Ні… Я лише… Боюся того, що разом із фарбами зникнеш і ти… Цього я не винесу… – останні слова були сказані пошепки. Тоді перші сльози торкнулися її блідої шкіри і змусили тіло здригнутися на видиху. Вона не хотіла втрачати.
Суджін одразу обійняла її міцніше, затримуючи її так, буцім бачить останнього разу. Вона також не хотіла втрачати. Й також не хотіла жити з цім. Так, це погано, коли ти не можеш уявити життя без когось, але вона й не хотіла цього. Життя без Шухва було б як мінімум нецікаво. До максимуму вона й думати не хотіла.
— Я буду поруч. Стільки, скільки тобі буде потрібно й навіть більше. Звісно, буде глупо обіцяти, але я намагатимуся це виконати й без цього.