Work Text:
Цього вечора вуличні ліхтарі та гірлянди заміняли зірки. На них принаймні можна було покластись, вони завжди стоять на місці і в разі нездійсненного бажання, ти знаєш, куди бігти зі шквалом лайки та звинувачень. Ацуму кожного разу, проходячи повз ліхтарі, прохав про щось у світла: виграти матч, скласти екзамени на відмінно, колись навіть просив цуценя. Досі жодне з його бажань штучним зіркам не збулися і багато років поспіль юнак бігав пізніми вечорами до них із криками про пропущені м'ячі, нестачу балів на екзаменах та несправедливість людського життя. Проте, ніколи не припиняв загадувати. І цей вечір не був виключенням.
– Дивись під ноги, Мія, я не збираюсь тягнути тебе додому, якщо ти навернешся і переламаєш кістки, – голос Кійомі витягнув парубка з роздумів і повернув до реальності, на ковзанку, де зараз йде боротьба Сакуси з бортиком, і не на життя, а на смерть.
– Не будь таким жорстоким, Омі! Ти б не зміг полишити моє чарівне личко помирати від переломів посеред лютого. Ще й на цьому бісовому майданчику.
– Це була твоя "дуже розумна" ідея навчити мене кататись на ковзанах. Тільки наступного разу я б хотів заздалегідь знати, що ти теж не вмієш цього робити, – роздратовано відповів "Омі".
Майже місяць кожного дня Мія бігав за своїм хлопцем з проханням піти на побачення після випадково побаченого флаєра про відкриту ковзанку в центрі міста. І ось йому здається, що всі козирі використані та відбиті відмовами, як до колоди якимсь чудом потрапляє джокер і рятує його вигадане ідеальне побачення. Кійомі погодився при трьох умовах: вони обидва катаються в масках і рукавичках; приходять в найменш завантажений час і він тягне Ацуму за собою, якщо відчуває, що зараз впаде. Виглядає, як чесний обмін, чи не так? Тільки Мія забув повідомити одну маленьку деталь про те, що він також ніколи не стояв на ковзанах і зараз намагається якомога впевненіше триматись на льоду, аби запевнити Омі в зворотньому.
– Тут нічого вчитись, просто відштовхуєшся і... – Ацуму успішно падає на льоду, проїзжаючи на спині ледь не цілий метр. Жіночка, що видно теж тільки вивчилась їхати вперед, не встигає зорієнтуватись і перечіпляється через Мію, падаючи поряд.
Раптово настрій Сакуси покращується, він починає істерично сміятись, перекрикуючи потік вибачень Ацуму перед постраждалою жінкою. Фокус спрацював так якісно, що Омі, забувши про лід під ногами, пішов допомагати хлопцеві піднятись. Принаймні спробував...
Дивлячись на Кійомі, лежачого поряд з ним і ледь дихаючого, чи то через істеричний сміх, що досі не може вгамуватись, чи то через медичну маску на обличчі, Мія просто посміхався. Насолоджувався його виглядом, його теплим сміхом, ним. Просто ним. Він був вдячний за банальність і примітивність моменту; за легкість, що з'явилась після слів, про те, який Ацуму ідіот. Вдячний світу, що придумав ковзани, зиму та ліхтарі.
– Вставай вже, дурбецало, – перервав його думки Сакуса, що досі не віддихався від сміху, паралельно намагаючись піднятись на ноги. – Ми заважаємо людям кататись.
– Я стараюсь, Омі!
Секунда на ногах і Мія знову падає. Втрачаючи віру у легкість цієї справи та свої слова декілька хвилин тому, він вирішує просто поповзти до бортика з надією, що той врятує ситуацію, хоча хлопець вже відчував, що на нього чекає ще більше синців, аніж після тренувань у сезон змагань. Тільки втамувавший свій сміх Кійомі починає втрачати весь прогрес, спостерігаючи за хлопцем, який повзе до бортику, ніби пінгвін, що мандрує льодовиками.
– Омі, не смій з мене сміятись! Я виживаю, як можу, в цьому жорстокому світі! Подай руку хоча б і перестань реготати! – обурення в голосі Ацуму щиро змішалось зі сміхом.
Сакуса допоміг хлопцю піднятись, підтягнувши до бортика, все ще сміючись з невдалості волейболіста, рухи якого досі нагадували новонароджене теля, що намагається впоратись із ногами.
– Досить з нас на сьогодні ковзанів, пішли додому.
– Я ж тебе ще не навч.., – відповідь Мії застрягає в горлі, перериваючись сухим кашлем, що хлопець стримував останні десять хвилин.
Омі нарешті зупиняється сміятись і дивиться на нього суворим поглядом, понижуючи голос, коли вимовляє:
– Ми йдемо додому, Тсуму. Я казав тобі вдягатись тепліше перед виходом.
Але в його голосі не було ані відрази, ані роздратування, яких очікував блондин. Лише серйозність та турбота. Лише кохання.
Небо цього вечора було беззоряне, як і завжди в цьому забитому висотками місті. Ацуму підняв очі до гірлянд, що освітлювали ковзанку і подякував їм вперше за увесь час. Це було найперше бажання, яке вони виконали. Або найперше, втілення якого, він волів усім своїм серцем.