Chapter Text
Книга створює різноманітні світи, дає нові емоції та своєрідний ресурс, потрібний для моделювання долі. Аль-хайтам вже давно тримає в руках свій життєпис. Той, що зшитий з клаптиків його щастя та смутку, вимазаний в чорнилах на деяких сторінках. Цей життєпис недосконалий, але все ж його власний. Він бажав зробити його найкращим, найбільш підходящим саме йому.
Хоча й ніколи ти не передбачиш появи нових доріг на своєму шляху, Аль-хайтам вірив, що все ж повинне бути те, що залишатиметься незмінним. Те, на що ти зможеш опиратись, під час цієї недовгої, але часто складної, подорожі. Минали роки, а він й далі шукав в світі незмінності.
Йому вдалось її знайти. Та вона не була тим, чого той очікував.
Так що ж не є вічним?
Вічною ніколи не була пам’ять.
Десь на життєвому шляху вона губила цілі глави, втрачала те, що здавалося збережеться навічно. Кожна людина звикає до її непостійності, тихо споглядає за тим, як в’яне, під впливом часу, минуле.
Зараз же, цей факт грає проти нього. Одні з загублених нею спогадів, мають вирішальне значення. Вони були колись частиною цілісного всесвіту, який тепер, за відсутності своїх складових, своєю недосконалістю, не впишеться в філософію його життя.
Спочатку думалось, що ці шматки випали з його пам’яті. Та він в котрий раз розуміє, що не може в них розгледіти нічого знайомого. А відкинути їх не виходить, бо часто ті приходять у вигляді дивних видінь.
Іноді ці хаотичні картини спокійні і квапитись їм нікуди, а іноді вони бентежні і ходять з розбоєм.
Зараз же вони божеволіють в його голові. Відчуття відірваності від реальності давить на нього, грає з його нервами та здоровим глуздом. Різні думки і образи блимають перед очима.
Аль-хайтам намагається сконцентруватися на будь-чому, що його оточує: на дітях, що радіють тільки-но придбаним солодощам, на місцевих, темою розмов яких є всілякі чутки. Він докладає максимум зусиль і йому все ж вдається почути - почути спів пташок.
Цей спів йому ненависний. Він ненавидить його, бо той несправжній, бо є доказом цього нескінченного марення.
Все це почалося після сварки. Після того, як одна дружба розлетілась на шматки, а чуже ім’я перетворилося на лайку.
Вони більше не будуть поруч, їх сили вичерпалися, і ніякого бажання продовжувати ці обтяжливі відносини не було.
Може б все й залишилось в минулому, якби хтось так наполегливо не намагався змішати його свідомість з хибною реальністю.
Аль-хайтам бачив цю реальність кожного дня. Тільки розплющивши очі, йому згадувалась людина з його марень.
Вона була схожа на нього. Вона була схожа на Каве.
То була дівчина, ніжна в своїх нарисах. Вона мала тонші зап’ястки, і вужчі плечі. Але, все ж в неї було те ж довге золоте волосся, багряні очі і тепла посмішка. Вона сміялась саме так, як сміявся Кавех, розповідала ті ж жарти, і мала той же блиск в очах.
Не те щоб Аль-хайтам справді це помічав. Він ніколи не визнає, що серце в грудях насправді не холодне й мармурове, зроблене лише, щоб дати розуму нову насмішку.
Але, то й не важливо. Його думки не питають. В котрий раз, танцююче віддзеркалення на воді, без роздумів підтверджує наявність цієї слабкості, показує всі її нерівності.
Біля ставка завжди сидять двоє – ця дівчина..
та той, хто має його обличчя.
Все це було чимось доволі сюрреалістичним. Бачити себе та Каве у вигляді вписаних в іншу історію персонажів, ніколи не було його потаємним бажанням.
Так чому ж то все відбувається?
Відповідь від нього знову втікає, каже що ще не час.
Тому він залишається, наче тут справді йому й місце.
Не варто й сумніватися, що створене богинею життя багато кого цікавить. Воно є тихим місце відпочинку, своєрідним джерелом натхнення. В ньому завжди буде відчуватися м’яке серце творця, твердість його волі і живість духу. Своє власне він оберігає і захищає, від інших лише бажає поваги.
Люди – створіння, що часто мають викривлені наміри. Свої володіння від них взагалі варто відмежувати, або ж дати тим непосильні випробування, щоб зрозуміти чи обдаровувати когось дозволом.
Саме тому, Аль-ахмара завжди дивувало, як дехто, зовсім не непокоїться щодо власних надбань і чітко не контролює те, що йому належить.
Навіть зараз, опинившись в чужих володіннях, його думки повертаються до сипучих пісків і гарячого сонця.
- Ти, бачу, як завжди заклопотана. Як тебе ще не зморила втома? – володар пустель пусто поглядає на фігуру біля ставку.
- Це було моє питання. Але, якщо цікаво – я не витрачаю свою енергію на безглузді вирази обличчя, на відміну від тебе. В мене купа сил.
Гострі слова і лагідна посмішка – це те, що найбільш вдало характеризує його нову знайому.
- Ти невиправна, – бурмотить Аль-ахмар.
- Ти неймовірна, Набу, – урочисто промовила та. - Завжди ти плутаєш слова.
Вітер колихав листя на деревах, десь тихо дзюрчав ставок. А десь там, поряд, фиркаючи грались малі лисенята.
Двоє божеств поглядають один на одного. Перша– густі ліси і швидкі струмки, другий – піщані гробниці і сухі пустирі.
- Тобі ж теж все це подобається? Яка б не була глибока твоя любов до власних володінь, ти не можеш не погодитися, що це місце справді дає потрібний всім нам спокій?
- Хм, – насмішка грала на його обличчі. – Все ще не розумію як ти, така зовсім непідходящаі, справді тут владарюєш.
- А може ти ще про мене чогось не знаєш? Я сповнена сюрпризів.
Чутно лише дзижчання світляків.
- Та якщо серйозно, - невпевнено починає Набу, - В котрий раз ти тут, а я все ще продовжую гадати, що ж тебе, - зловісна усмішка і білі зуби, - такого непідходящого, сюди приводить?
Лев’яче хутро під її руками м’яке, приємне на дотик. Їй завжди подобалось бавитися з цими великими кішками, ті добре показували її власну натуру.
- Бажання поглянути на ту, про яку складають поеми та баллади. Намагаюсь співставити їх вигаданий образ з реальною особистістю.
- Ну й що ж ти скажеш? – щиро поцікавилась дівчина.
- Скажу, що люди не припиняють розчаровувати мене.
- Яка прикрість. – солодка іронія, - Та схоже тепер тобі все ж доведеться мати справу зі мною. Чи не так?
Всі їх зустрічі були засновані не лише на простій цікавості, але й на деякому чужому втручанні.
- Руккхадевата знала кому доручити це все, – під ніс тихо пробурмотів Дешрет.
- Так може спробуєш, - виклик у погляді, гаряча жага в серці, – все ж вислухати мене?
Їм не вдавалося знайти спільної мови. Їх світогляди мали значні відмінності, а різність характерів породжувала постійні суперечки. Вони не будували вигадані особистості один одному й не намагалися показати, хоч якусь зацікавленість в іншому. Лише одне в них було спільне – мета.
- Не думаю, що в мене є вибір, – невдоволено пирхнув Дешрет.
Саме так почалася їх історія.
Кожні звершення складаються з певних етапів, за яких тобі багато що здається, і мало що вдається.
Часто кажуть, що зовсім різні люди – знаходять один в одному те, чого їм не вистачає. Дізнаються про ті шматки власної особистості, яких вони ніколи не мали, або ж, в своїй життєвій подорожі, втратили. Це стає тим, з чим людина боїться мати справу.
Та все ж, якимось чином, ти знову повертаєшся до цих неприємностей. Кажуть так буває, якщо ти заперечуєш їх існування. Коли віч на віч стикаєшся зі складною ситуацією, не завжди вдається відразу взятись за її вирішення. Бо як же вирішити те, чого ти й зрозуміти ще не встиг?
Відсутність цього розуміння заважала. Саме тому Аль-ахмар погодився на цю зустріч.
- Я щаслива бачити тебе тут. Невже це означає, що ти зробив свій вибір? – м’яко пролунав жіночий голос.
- Схоже на те. Тільки-от зрозуміти все ж не можу, чому в тебе взагалі з’явилась ця ідея? – він мав свої здогадки щодо цього задуму, але не бачив ніякої вигоди, для тої, з ким він веде розмову.
Аль-Ахмар вже певний період часу був знайомий з владаркою їхніх земель. З її божественними настановами та, здавалось, нескінченною мудрістю. Колись саме Рухгхадевата доручила йому наглядати за пустельними землями. За володіннями, які завжди були і будуть всім його життям.
Але цей обов’язок не важнів на плечах, навпаки, відчувався дарунком в його руках. В її словах не було формальності, вона не призначала "нового власника". Ні, вона щиро вірила, що саме йому вдасться дати раду цим місцинам.
Аль-ахмар не міг відмовитись від пропозиції, але й взяти зобов’язання величного володаря, все ж не було його пріоритетом. Дешрету не бажалось возвеличення, широкого визнання та улесливих слів. Йому подобалось зливатися з гарячими пісками та ховатися за сонячними променям. Жодна смертна душа не бачила його справжнього я, ніхто не знав коли він почав наглядати за пустелею та як впливав на порядок речей тут.
Єдине, що було зрозумілим - зроблене ним, мало свої результати. А це означає, що все рухається у правильному напрямку.
Принаймні він так вважав .
Допоки не стикнувся з дилемою людського роду.
Люди…доволі дивні створіння. Тільки-но здавалось, що логіка життя тих зрозуміла, все відразу руйнувалось і ставало ще складніше. Вони були поглинуті своєю діяльністю, своїми думками та почуттями. Їх вправність та жага до нового зацікавили Аль-ахмара.
Іноді він допомагав їм знайти проблемні місця в їх праці, роблячи незначні зауваження і вказуючи на ті місця, які потребували більшої уваги.
Його почали називати «містичним добродієм», що залюбки допоможе, якщо тобі пощастить його зустріти. Щось на кшталт блукаючої легенди – найкращого варіанту для уособлення його постаті. Зовнішності таємничого чоловіка згадати ті не могли, бо був він лише примарним голосом біля їх вух, або ж думкою, що швидко промайнула в голові.
Все складалось якнайкраще.
А потім Дешрет зрозумів – мати справу з людьми складніше, ніж гадалось.
Тоді ж він і знайшов свою першу слабкість – нічого не тямив у вирішенні людських конфліктів. Виправити якусь несправність в складних механізмах, було легше, ніж знайти відповідь в суперечках між людьми.
Якби ж Аль-ахмар лише знав, яке рішення найбільш підходяще та які слова влучатимуть відразу в коріння чужих непорозумінь. Все що той бачив – емоції, що затьмарювали розум. Люди вели внутрішні війни - саджали на ціпок свої думки і шкірили зуби в гніві. Кожен з них вважав, що твій особистий буревій зрозуміє будь-хто.
Руйнувалися перспективні плани, а з ними й зв'язкими між людьми. Назавжди в часі залишались чиїсь спільні спогади, а всі задуми на майбутнє втрачали свій сенс.
Аль-ахмар не розумів такої відданості своїм емоціям, такої жаги прислухатися до власних почуттів.
Колись цікавість його переборола і він ринувся шукати відповідей у старої жінки. Якщо вже й питати, то в тих, хто має найбільше життєвого досвіду. Жінка та часто пригощала, всяким смачним, двох роботящих юнаків, за якими давно спостерігав Дешрет. Ті завжди зустрічалися для обговорення своїх задумів, для праці над проектами щодо майбутньої розбудови земель пустелі.
Аль-ахмар бачив в них потенціал, новий крок до удосконалення. Однак, й ці плани були тимчасовими, залишишивши за собою лише пусті слова і гучну бійку.
Опісля того, він і поставив своє питання.
"Яка беззмістовна розмова. Чого не можна було б витратити свої сили на щось більш доречне?".
Старенька, що сумно споглядала за тепер пустим дерев’яним столиком, тихо йому відповіла: "Іноді нашому розуму не вдається наздогнати серце, синку. Не бажає воно ні слухати, ні обмірковувати свої дії".
Аль-ахмар не вважав себе дурним. Найважчі головоломки не вирізнялись для нього особливою важкістю. Та знайти сенс в словах бабусі йому не вдалося, бо сам він серця не мав, а розум його ніколи не підводив.
Окрім, напевно, як зараз.
- Не напружуйся так. Я відчуваю твої думки, навіть не торкнувшись їх, - перервала хвилю його роздумів Руккхадевата.
В очах її панував спокій, а на губах бриніла ледь помітна посмішка. Аль-ахмар завжди цінував Буер за те, що вона ніколи не втручалась в чужі ментальні перегони, цінувала безмовні розмови.
Руккхадевата могла б без зволікань пройтись стежками його свідомості, щоб вивідати все, що цікавить її в його особистості. Могла б, але все ще так не вчинила. Та не через жалість до твоїх тужливих дум, а через бажання поглянути на те, як ти з ними співіснуєш, як вирішуєш такі незручності.
Можливо саме завдяки цьому, вона і більш обізнана з людськими діями та почуттями? Майже кожен її день, був сповнений німих розмов з різними створіннями. Час та терпіння нагородили Руккхадевату розумінням того, що приховано від Аль-Ахмара. Принаймні він так вважає.
- Не журись. Насправді все це й було заплановане, щоб задовольнити твою цікавість, - мовила богиня мудрості.
- Ти давно б вже могла пояснити мені все словесно, але чомусь зволікаєш. Невже в тебе щось інше на думці? – з підозрою примуживши очі, спитав Аль-ахмар.
- Ти не з тих, що будуть задоволені простою відповіддю. Скільки знаю тебе, тобі завжди було до вподоби знаходити пояснення самостійно. Тому, я дарую таку можливість.
Вони розмовляли, стоячи під скляними куполами новенького палацу. Ця будівля була збудована шанувальниками дендро архонта, настанови якої, колись допомогли цим людям на життєвому шляху. Буер справді була вдячна їм за старання, за роботу і щиру любов до неї. Та все ж, навряд їм вдасться колись її тут зустріти. Вона рідко залишалась на одному місці. В цьому вона була дещо схожа на свого товариша. Відрізнялись же вони тим, що Руккхадевата подорожувала людськими сновидіннями і заколисувала в них чужі переживання та страхи, а Дешрет, в свою чергу, людських емоцій не торкався, лише знаходив для тіла підходящу справу.
- Чому вона? – він не міг приховати свій скептицизм щодо цієї ідеї.
- Бо я вважаю, що разом вам вдасться знайти відповіді, яких жадаєте, - відповіла Буер. – На мене тут краще не сподіватись, боюсь моїх знань все ще недостатньо, щоб віднайти відповідь.
Руккхадевата не брехала. Хоча й її божественні знання, давали розуміння багатьох речей в цьому світі – не всі вони були писаними книжками. Те ж було з людьми - відразу зрозуміти їх наміри важко. Вона хапала пальцями потік емоцій тих, хто страждав від переслідувань власних тривог, вела поглядом по цим дивним скривленим субстанціям, дозволяла їм шастати в її голові. Ці паразити залишали там свої брудні сліди, від яких свербіла шкіра і щось в грудях застрягало. Відчуття, названі раніше, обтяжливі. Але все ж вони належали їм - людям. Саме тому Буер сприймала це як шанс, що дасть їй можливість наблизитись до вірного судження, щодо цих земних почуттів.
Поринаючи в них, Руккхадевата знаходила для себе все більше нових понять. Проживала декілька стадій гніву, скорботи, чи щастя, але так і залишалась відірваною від самих історій, на яких вони були побудовані. Існувала якась тонка стіна, що відмежовувала людські спогади і сповнені ними почуття.
Спочатку це її розчаровувало, але з плином часу, з кожною новою душею, яку вона зустрічала, до неї прийшло терпіння. А час ознайомив Руккхадевату з цікавими особами, які багато чого її навчили.
Одною з них була Набу.
- Ти стала більш м’яко ставитись до людей, після твого з нею знайомства. Думаєш зі мною таке спрацює? – Аль-ахмар в дискомфорті схрещує руки.
- Ти вже до них тяжієш, тобі просто потрібен поштовх, - каже Буер без зайвих роздумів.
Після цих слів, Дешрет відчуває моментальне бажання запротестувати, але відразу ж відрізає його. Намагаючись довести щось комусь, він лише підірве свою власну, вже хитку, віру в те, що не створений для побудови зв’язків з людьми.
Але він з’явився тут не за балачками, а за новим досвідом, за тим, що стане йому в нагоді.
- Ти справді бажаєш лише цього? – натякнув на своє першочергове питання Аль-ахмар.
- Так, - з усмішкою на обличчі, каже Руккхадевата, - і може ще дечого. Але, хай поки це залишиться таємницею.
Хоча й Буер щось приховувала, Дешрет не бажав заглиблюватись в суть цього секрету. Якщо вже його давня знайома готова була визнати це, то принаймні на даний момент, ніякої загрози немає.
Аль-ахмар в останнє кинув свій погляд на Руккхадевату, і попрямував до виходу. Він мовчки залишав палац, щоб не злякати її дум. Бо ці довгі погляди у вікно, можуть лише означати, що з’явилось нове завдання, яке потрібно швидко вирішити.
Ця чужа звичка йому знайома. Важко уявити, що колись вони не знали один одного.
Все обертається і змінюється, а світ не зволікає.
Минали століття і його впевненість в тому, що та, так звана постійність, яку відчайдушно намагаєшся знайти, не є взагалі можливою. Колись, слабкий новонароджений бог, вважав, що ніколи не знайде спільної мови з іншими безсмертними. Та ось він, вже знайомий з багатьма божествами, його пріорітети змінились, курс побудувався на людський світ. Хто знає, що його чекає далі.
- ….не варто. Будь обережним! Аль-, - прориваються слова, через шум спогадів.
Про що вона? Він був надто глибоко в роздумах.
Бути обережним? Найменш ймовірні слова, які Дешрет думав може від неї почути. Їм обом ніколи не потрібно було бажати іншому чогось такого, бо значної небезпеки, боги, зазнавали рідко.
Але добряче це обдумати не вдалося.
Падати обдиччям на підлогу виявилось доволі таки болісно.
- Я ж попереджала..., - Руккхадевата втомлено затиснула своє перенісся.
Аль-ахмар же, лежачи на холодній підлозі, роздумував над всіма його минулими вчинками, які могли б привести до цієї ситуації.
В кімнаті почулось відлуння кроків.
Зупинившись, Рукгадевата опустила свій погляд на це нещастя.
- Такий кінець був очікуваний, для того, хто схоже подумки надто далеко.
Аль-ахмар майже ніколи не дозволяв собі настільки глибоко впасти в роздуми. В останнє таке було, коли він вв’язався за Буер, на її шляху до зустрічі зі своїми друзями з інших земель. Дешрет був підлітком ( якщо обмежуватись людським поняттям віку ), який ніколи не боявся висловлювати свої думки. Однак, перспектива зустрітись з шанованими у всьому Тейваті богами, вперше за сотні років його існування, подарувала йому проблемну реакцію.
Нервовість.
Схоже це був виклик, а виклики йому подобались. Тому, не дивно, що Аль-ахсер швидко став улюбленцем серед найбільш відомих постатей, обраних самою Селестією. Але ця популярність, що несподівано з’явилась, не було бажаною. Бути центром цієї уваги виснажливо - і для його тіла, і для розуму. Тому Руккхадевата не була здивована, коли на зворотньому шляху до Сумеру, її виснажений компаньйон мало не потонув в пісках.
- Просто залиш мене тут, - можна було б відпочити, хоч і без значних зручностей.
- Не можу, тебе вже чекає неймовірна подорож.
Минув довгий час, з того моменту, як він почувався таким знервованим.
Чи варто знову нагадати, що йому ніколи не подобалось це почуття?