Chapter Text
Протез Ваша холодний. Ніколаса пробирають дрижаки, коли той намагається ніжно обійняти його зі спини.
— Пробач, я забув, — Ваш винувато всміхається, гладить ужалене холодом місце іншою рукою, живою.
Ніколас сказав би, що теплою, але цей ідіот знову замерз.
— Совісті в тебе немає. Руки крижані, ноги теж?
Він запитує, але майже переконаний, що так. Він знає свого Ваша. Ніколас ставить серіал на паузу, цілком звертаючи увагу на свого хлопця.
— Ніко, не сварись, я вже дорослий для такого.
— Це не відповідь. Те, що ти до біса багато років ходиш цим світом, не прирівнюється до того, що ти вмієш піклуватись про себе. То змерз?
Ваш не відповідає, відводить погляд, сідає поруч на диван, кладе голову Ніколасу на плече.
Ніколас іноді дійсно не тямить, як Ваш може бути таким… таким. Він старше, мав би бути ще й більш свідомим, але ця роль в їх стосунках дісталась чомусь саме Ніколасу.
Ніколас тяжко зітхає, обережно скидає голову Ваша з плеча, тягнеться до його ніг, стягує капці — ноги дійсно крижані, це відчутно навіть через теплі шкарпетки.
Ваш — мерзля. Ніколас не може втямити, як це — мерзнути у +20°С, сам він вже в +10°С бігає в шортах та футболці, максимум — накине худі, якщо на дворі дощить. Його хлопець в такі моменти ледь тримається, щоб не ловити дрижаки від одного погляду на нього, сам вкутується у шарф і вовняне пальто.
— Йди сюди, нумо, я зігрію.
Ваш ховає обличчя в долонях, але з ногами залазить на диван. І Ніколас дійсно гріє тому ніжки, стягує шкарпетки — однаково від них зараз жодної користі, притуляє ступні до живота, шкіра до шкіри, щоб було тепліше, вкриває це все ковдрою.
— Ніко, — безпомічно скиглить Ваш, але вмощується зручніше.
— Їжачку, ми разом вже майже рік, а ти все ще соромишся грітись об мене? Тим паче те, що я мерзну менше, ми з’ясували вже давно.
— Але ж…
— Ну, що ти вигадаєш цього разу?
Ваш бурмоче щось.
— Що-що?
— Кажу, що ти нестерпний і безсовісний.
Ніколас сміється.
Все він почув.
І «за що ти мені такий гарний», і «я не вартий».
Він намагається переконати Ваша, що той вартий цілого світу, теж заслуговує на їжу та посмішку. І, здається, мало помалу йому це вдається.
— А хто тут боїться лоскотки! Залоскочу-залоскочу-залоскочу тебе!..
— Ніко, годі-і-і-і…