Work Text:
Терпіти це вже було несила, і Реґулус тікає з дому. Йому абсолютно байдуже, де він сьогодні спатиме, чим повечеряє і взагалі, що з ним буде далі. Він просто вислизає із наповненого материною зневагою і батьковим презирством будинку і бреде, куди очі бачать. Головне, аби шукати ніхто не кинувся. Та це навряд. Принаймні, в найближчі години дві-три точно. А він уже за цей час буде далеко.
На вулиці щойно пройшов дощ і дме пронизливий холодний вітер. Поспіхом вихоплена кофта мало гріє, хоч Реґулус і кутається в неї щосили. У кишенях валяється зо три десятифунтових купюри, і, можливо, цього стане йому на якийсь задрипаний хот-дог у найдешевшій забігайлівці. А, можливо, він ще до ночі замерзне у якомусь сирому і холодному закапелку.
Він кілька разів голосує на дорозі, сподіваючись, що знайдеться хтось достатньо добросердий, хто підвезе до центру міста. Але збоку, з розтріпаним темним волоссям, що від сирості почало кучерявитись, мерзлякувато кутаючись у кофту, що зовсім не гріє, він нагадує радше наркомана на піку ломки, тому ніхто не ризикує підбирати його. Він понуро бреде по узбіччю, шморгаючи носом і ковтаючи сльози чи то образи, чи то холоду, чи то і того й того одночасно. Пальці уже задубіли, і Реґулусу здається, що вони от-от відпадуть.
За години півтори він все ж добрідає до більш-менш людного району у порівнянні з тим, у якому живе його родина. Тут яскраво сяють вітринами затишні кав'ярні і сміх та безжурність панують над холодом і паскудством цього життя. У цей вечірній час кав'ярні напхом напхані відвідувачами, але з п'ятого разу Реґулус таки знаходить одну, де не надто людно і всідається в найтемнішому кутку. Його трьох зіжмаканих десяток ледь вистачає на чашку гарячого шоколаду і вже трохи затвердлий пончик, политий глазур'ю. Це не повноцінна вечеря, але дозволяє хоч трохи відігріти вкрай замерзлі пальці. Наче не на свої, Реґулус дивиться на візерунок синіх вен і капілярів на руках і ледь стримує себе, аби не затруситися, як змерзлий вуличний пес. Хоча, по суті, він вуличного пса далеко не втік.
– Хлопче, ти в нормі?
Реґулус ледь не давиться пончиком, коли до нього підсідає хлопець у фірмовому фартуху кав'ярні. Перша думка – він зараз викличе поліцію, і його знову відвезуть додому, з якого з такими труднощами втік.
– Так, усе добре, – киває він, намагаючись, аби голос не сильно тремтів. – Дякую.
– Як скажеш, – трохи підозріливо відповідає хлопець і повертається назад до барної стійки. Краєм ока Реґулус помічає, як той шепоче щось своїй руденькій напарниці. Дівчина пильно дивиться на нього і згідливо киває. Мабуть, потрібно тікати звідси, поки ці двоє і справді не викликали поліцію. Але тут так тепло, що вже трохи навіть хилить на сон, а натерті незручними кедами ноги горять вогнем. Реґулус наїжачується, коли той самий хлопець повертається за пару хвилин з картатим пледом в одній руці і горнятком гарячого шоколаду в іншій.
– За рахунок закладу, – посміхається він, простягаючи плед і ставлячи горнятко на стіл. – Не впевнений, що тобі вдалося від одного зігрітися.
– Д-дякую, – затинається у відповідь Реґулус, несміливо тягнучись до пледа.
Дивно, але ні хлопець, ні його руденька напарниця більше Реґулуса не займають і не звертають на його присутність ніякої уваги аж до самого закриття кав'ярні.
– Ти маєш де сьогодні переночувати? – хлопець підсідає, поки дівчина за стійкою підбиває денну виручку.
В іншій ситуації Реґулус, може, і збрехав би, увімкнувши родинну Блеківську гордість, але зараз закриває обличчя долонями і починає плакати, голосно схлипуючи.
– Агов, ти чого? Що трапилось? Тобі потрібна допомога?
Реґулус відчуває на своїх плечах чиїсь долоні і солодкавий запах шампуню, змішаний із запахом кави, що в'ївся в одяг дівчини. Вона вмить опиняється поряд і приобіймає Реґулуса, зберігаючи при цьому трохи простору між ними. Але він опускає руки і падає обличчям у її білий в'язаний светр і розповідає все: про тиранічних батьків, про родичів, які взагалі його не розуміють, про брата, який втік з дому і тепер взагалі не згадує про молодшого. Він захлинається слізьми і не бачить, як дівчина з хлопцем обмінюються поглядами і той починає щось швидко друкувати у телефоні.
– Я так розумію, іти тобі зовсім-зовсім нікуди? – ще раз перепитує дівчина, підсовуючи йому коробку серветок. Реґулус скрушно хитає головою. Йому нікуди йти, і у нього немає грошей навіть на найдешевшу у місті нічліжку.
– А якщо ми запропонуємо тобі переночувати у нас? А вранці щось вигадаємо, що робити далі, – пропонує дівчина, і Реґулус кидає швидкий погляд то на неї, то на хлопця.
– Але ж я навіть не знаю ваших імен, – белькоче він. Насправді, йому геть не страшно, навіть якщо на ранок його знайдуть загорнутим у пакет в найближчому смітнику. Можливо, це буде найкращим вирішенням його проблем.
– Я Лілі, а це Ремус. А ти?..
– Реґулус. Реґулус Блек, – тихенько додав він, як наче його прізвище могло щось вирішити чи змінити зараз.
– Ну от, тепер ми вже не зовсім незнайомці, – лагідно посміхається Ремус. – Але якщо ти вирішиш відмовитись, ми зрозуміємо.
– В принципі, мені вже нема чого втрачати, – розводить руками Реґулус, – а вибір між тим, щоб вмерти десь на закинутому подвір'ї чи провести принаймні одну ніч в теплі, очевидний.
– Звучить доволі песимістично, – зауважує Лілі, знімаючи з гачка свою куртку. Реґулус із явною неохотою стягує з плечей теплий плед і відчуває, як його знову починає морозити.
– В моєму житті не залишилося місця оптимізму, тому навіть якщо ви якісь збоченці чи канібали, мені вже абсолютно все одно, – похмуро кидає він, виходячи з кав'ярні слідом за Лілі і чекаючи разом із нею, поки Ремус зачинить вхідні двері і поставить їх на сигналізацію.
– Ми живемо за два квартали звідси. І ні, ми не збоченці і не канібали, – дзвінко сміється Лілі. – Ремус у нас взагалі вегетаріанець.
– Так, це правда, – киває той. – І ми справді щиро хочемо тобі допомогти.
– Ви всіх безхатьків так прилаштовуєте? – запитує Реґулус. Ремус виявляється десь на голову вищим за нього, тому доводиться дивитися знизу вгору. А ще у були нього цікаві значки з вовками на куртці. Саме за них чомусь найбільше чіплявся погляд.
– Двоногих до сьогодні не було, а от чотирилапих прилаштували достатньо, – відповідає Ремус і знову посміхається. У світлі вуличного ліхтаря Реґулус помічає на його шиї широкий шрам, що трохи зачіпає щоку. Дивно, що у кав'ярні він не звернув на це увагу.
– Ми, крім роботи у кав'ярні, ще й часто беремо на перетримку тварин, а потім шукаємо їм господарів, – пояснює Лілі і, коли вони виходять із провулка, вказує на цегляний будинок на протилежному боці дороги. – Отут, власне, ми і живемо.
– А я точно не завдам вам клопоту? – ні з того ні з сього запитує Реґулус, на що отримує іронічне Ремусове:
– Сонечко, у нас на три кімнати уживається четверо людей і вісім котів. Ти справді думаєш, ми не знайдемо місця для ще одного?
Реґулус ясно чує недомовлене "хвостика" у цій відповіді, і йому вперше за вечір хочеться посміхнутися. Хай навіть на такий примітивний жарт.
Квартира, куди його привели, Реґулусу подобається: чиста, світла і, головне, тепла. Під ногами плутається відразу троє котиків, і він присідає, щоб погладити всіх по черзі.
– Джеймсе, ми вдома, – гукає Лілі. – І в нас гості.
– Джеймс ще не повернувся від… – Реґулус чує до болю знайомий голос і підіймає голову, зустрічаючись поглядом із братовими сірими очима. – Реджі?
– Сіріус? – він не вірить власним очам, але боковим зором все одно вихоплює, як Лілі смикає Ремуса за рукав і вони тихенько вшиваються з коридору. За ними слухняно тюпають коти, задерши догори пухнасті хвостики. – Що ти тут робиш?
– Я тут живу, – просто відповідає Сіріус, і Реґулус відчуває як всередині наростає бажання врізати брату добряче. Але він просто безсило опускається на підлогу, закриває обличчя долонями і тихенько скавучить. – Пробач мені, малий. Я повівся, як остання паскуда з тобою. Вибач.
Сіріусове довге волосся м'яко лоскоче шкіру на руках, коли він притискає Реґулуса до себе.
– Пробач… – шепоче Сіріус, колишучи брата в обіймах.
– Я пішов з дому, – відсторонюючи від себе Сіріуса, говорить Реґулус. – І зовсім не хочу повертатись туди знову.
– Цього не буде, повір мені, – обіцяє той, і Реґулусу хочеться вірити. Можливо, завтра він знову замкнеться у собі, знову стане недовірливим їжачком, який захищає себе ореолом колючок, але зараз, у цю мить, він хоче вірити братовим словам. – Ходімо, нас уже напевне чекає гаряча вечеря, – Сіріус підіймається і простягає руку Реґулусу. Той хапається за неї, як за рятівне коло, і тягнеться догори, твердо стаючи на ноги. А опісля міцно обіймає Сіріуса.
– Я сумував за тобою, – промовляє він, відчуваючи, як Сіріус теж притискає його до себе. – Дуже-дуже сумував.
***
– То як ви здогадалися, що цей хлопчина – Сіріусів менший брат? – запитує кучерявий хлопець у трохи дитячих круглих окулярах, поки Лілі готує для них усіх чай. Реґулус уже знає, що це і є той самий Джеймс, якого Лілі кликала, ледве привівши його до квартири.
– Щось у ньому видалося мені знайомим, – відповідає Ремус, нарізаючи чорничний пиріг до чаю. – Лілі теж. Тому я нишком сфотографував його – вибач, Реґулусе – і надіслав Сіріусу. Той упізнав свого брата. А далі лишалося просто привести тебе сюди.
– Але чому ви відразу не сказали, що знаєте Сіріуса? – Реґулус, уже одягнений у трохи завеликий на нього вовняний светр Ремуса, гріє руки об велику керамічну чашку, по вінця заповнену ароматним чорним чаєм.
– Сіріус говорив, що останнім часом у вас трохи не ладналися стосунки, – зауважує Лілі, стаючи біля Джеймса і кладучи голову йому на плече. – Ми побоялися, що ти втечеш, як тільки почуєш про нього. Тому і вигадали такий от трохи дурнуватий план. Вибач, якщо налякали тебе.
– Але як ти взагалі опинився в Ремусовій кав'ярні? – запитує Сіріус, обіймаючи Реґулуса за плечі.
– Це просто було наймалолюдніше місце в тому районі, а мені хотілося самоти і тиші, – пересмикує плечима Реґулус, згадуючи все, що відбувалося з ним всього кілька годин тому.
– Але ж це добре, що тебе привело щось саме у ту кав'ярню, – вкидає Джеймс і нахиляється до Лілі: – Люба, у нас же знайдеться місце для Реґулуса?
– У Сіріусовій кімнаті є вільне ліжко, тому якщо ти, Реґулусе, не проти у нас залишитись…
– Звісно, що не проти! – трохи поспішно вигукує Реґулус і знічено додає: – Дякую.
– Чудово, тоді облаштовуйся, – підсумовує Джеймс, але раптом голос подає Ремус:
– Але будь готовий до того, що у нас тут божевільня інколи. Особливо, коли багато тварин.
– Я люблю тварин, – киває Реґулус, – і залюбки вам допомагатиму.
Реґулус посміхався, погладжуючи за вухом сірого у смужечку кота і думаючи, як круто змінилося його життя буквально за кілька годин. Ще під вечір він не знав, де ночуватиме і що їстиме, а тепер грівся у теплій, по-справжньому родинній атмосфері, у компанії брата і нових друзів. А ще душу тепер гріла впевненість, що додому він більше не повернеться, і батькам доведеться шукати когось іншого на роль ідеального сина-спадкоємця чистокровного роду Блеків.