Chapter Text
Мені вже 17 і я майже повністю перейшла на українську, правда час від часу вдома спілкуємося російською, але загалом я стараюся. За вікном сонце лагідно гріє дороги. У Києві бабине літо. Ще вчора я нарешті пройшла 5 км під дощем без болі в зубах та ногах. А сьогодні з самого ранку прильоти. Я вперше почула, як працює ППО.
Мені не страшно, повторюю я. Нема чого боятися, говорить мама, і просить вдягнути щось з довгими рукавами, аби не порізатися скалками. Про всяк випадок. Тато спокійний, батьки так жили 5 місяців, тож для них це просто повторення вже звичних обставин. Обстрілюють усю Україну. Дзвонила Даринка, попали у Львові біля її тата, а команда брата рухається до пекла. У нас на парах з фізики не потрібно говорити причину від’єднання.
Просто прямуйте до укриття
У нас прильоти
Ці два речення звучали частіше за формули. У чаті піднялася паніка. Багато біля кого були вибухи. На даний момент, офіційні джерела кажуть, що з 75 ракет знешкодили 41. У холі важко дихати – вікна не відкривали ще зранку, і ми з батьками ходили у душ. Певно, мій захисний механізм – йти митися. Дуже зручно, коли щось стається – ти чистий. Хоча б у душ. Хоча б почистити зуби. Хоча б помити руки.
Фізик усіх відпустив, другу пару відмінили. Залишилася остання, лекційна. Хтозна чи буде вона взагалі. Певно що так – зараз тільки 11:12, а вона починається о 12:25. Часу для вибухів вдосталь.
Брат нервується та дивиться Фортнайт. Сидить, засвічує свій страх моніторами. Напевно, так легше.
Бабуся ще до ППО підіймала паніку. “Я чула. Тричі!”. Нічого ти не чула, ти прочитала. Коли на Правому працює ППО, чутно навіть коли миєш голову. А ти кажеш, що було на лівому. Не доводь мені маму.
Певно, я теж стресую, хоч і не відчуваю цього. Мені душно і трохи паморочиться голова. А ще хочеться спати і нудить. І голова болить. У мене так завжди, коли нервуюся. Так пройшла моя школа.
Будинок не вміє мовчати, його трубами стікає вода, сусіди чимось грюкають та щось переставляють. Наша пралка по завершенню роботи гупає. Це трохи нервує, навіть знаючи, що коли буде прильот – не пропустиш. У нас все ще немає дверей, тож проходи завішані простирадлами. Хоч щось яскраве, на фоні бруду та затертості білих стін. Ми хотіли ремонт. А почалася війна.
У брата урок, а у нас поганий інтернет ще від учора. Напевно, в конфі буде небагато людей. А ще я голодна. Та на кухні вікна, туди не можна. Як і грати на піаніно – на нього саме виходять балконні вікна. Шкода.
Пухнастик сумно лежить на своєму місці. Він знає як це, на відміну від нас, бігати в коридор та чути вибухи. Ляля ж новенька. Вона носиться з кришечкою і тихенько попискує. Вона завжди так. Ми думаємо, що воно кіт. Буркотіння мого живота її відлякнуло. Чи є взагалі таке слово?
Я б, певно, хотіла зараз написати Максу. Чи навіть Даринці. Але я знаю, що вони панікьори, нервуватимуться за мене і ще й почнуть жаліти. Поки я була у Карпатах, Даринка з температурою сиділа у бомбосховищі, а Макс їхав до Львову, під звуки обстрілів. Вони сміливі і я пишаюся ними. Я рада, що їх тут зараз немає. Закордоном вони у безпеці. А в Україні не випускають навіть іноземних студентів. І минулого місяця планували мобілізувати й жінок. Маск робить якусь дурню, від якої віє лайном. І в Німеччині відмінили “нациський” концерт ВВ.
В листах у Slowly мене час від часу питають як там в Україні. Як я тримаюся. А я не знаю, що сказати. Написати, що на відміну від оточуючих, війна моєї сім’ї майже не торкнулася? Що на відміну від інших я майже не відчула страху? Той факт, що я ніколи не була в укритті, ще не означає, що мені не було страшно. Так, я менше за всіх у сім’ї чула вибухів та роботи ППО. Ніхто з моїх близьких не загинув і моя домівка повністю вціліла. Я готувалася до НМТ не під кулями. У мене було все добре.
Просто я поїхала з дому “у подорож” за тиждень до початку війни, не маючи змоги поділитися інформацією з друзями. Просто я їхала з повною впевненістю, що більше ніколи не повернуся додому. Що більше ніколи не побачу знайомих. Просто коли батьки їхали в Київ через місцеву тероборону, я проводжала їх на смерть. Бо їхати тоді в Київ, було все одно, що прямувати в Маріуполь. Просто на декілька місяців я вперше залишилася сам на сам з братом за головну. Була і бабуся, але від неї було більше проблем, ніж допомоги. Вона довела мого хлопчика та маму.
Просто я святкувала свій день народження вперше майже на самоті. Просто мені було ніяк. І було, дуже рідко, страшно. Просто мені було складно. І мені просто хотілося додому і хоча б когось обійняти. Мені просто була війна. Ми всі сильні. Просто по-різному. І страшно нам теж було по-різному. І складно. Ким би ти не був – усім українцям прийшлося складно. І є складно зараз. Хто б що не казав.
Вимикали на кілька секунд світло.
Мені сказали, що вже можна піти перекусити – вже 11:48. Певно, усі прильоти не тут. У мене каре і я хочу схуднути. Не люблю своє обличчя, воно пухке. Не мило, а саме пухке. Але я скоро зніму титанові нитки. Мої ясна заживуть після видалення 8ок. І я піду на карате. Навряд чи я коли-небудь полюблю своє тіло. Але, його можна принаймні привести до стану, в якому я його не ненавидітиму. Люди дивні. Як вони взагалі можуть бути привабливими? Батьки скоро підуть на вулицю. Я, певно, скоро піду робити щось на семінар чи програмування.
Все, нема чого киснути. Досить.
У мене все буде добре. Мені ніхто не давав вибір.