Work Text:
☆
Зазвичай всі люди боялись туману. О, скільки ходило всіляких чуток серед них про чудовиськ, які живуть по той бік пелени. Що вони, великі і кровожадні, крадуть овець та кіз з полів та харчуються ними. Хоча, насправді ці бідні тварини зникають тільки через таких самих людей, які лише користуються туманом для прикриття. Густий туман застилає очі і можна робити все що завгодно. Люди здавна боялись мандрувати під час густого туману. Час від часу він з‘являвся, темний і в‘язкий, та на декілька днів, або навіть тижнів, робив неможливим будь-які пересування по дорогах. Скільки б не намагались, ніщо не могло опанувати природу. Земля не підвладна рукам людини.
Ельфи ніколи не бачили проблеми у тумані. Навіть навпаки. Він дозволяв ходити серед лісів, які не належали до їхніх територій та не були поміченими звичайними людьми, яким захотілось прогулятись. Ельфи любили туман також за те, що через цю вологість рослини почувалися краще. Квіти, овочі та фрукти починали рости швидше, трава ставала зеленішою, а дерева ніби виростали ще вищими. Туман був зціленням, якого так потребувала природа. І вона зцілювалась, бо ніщо не могло їй завадити.
Цього разу туман не зникав вже близько п‘яти днів. Він переливався сірими потоками крізь крони дерев, насичуючи їх та дозволяючи квітнути. Мох, який лежав наче килим, ставав м‘якшим та зеленішим, накопичуючи воду. Хвойні дерева витягували свої гілки назустріч до вологи і з насолодою росли, не заважаючи нікому.
В маленькому місті, на самій окраїні лісу, жили ельфи. Якщо людина ніколи не бачила домівку ельфа, то вона ніколи і не зможе її знайти. Людське око неспроможне відрізнити каміння та велике коріння від стін та крихітних дверей. Ельфи вміли піклуватись про ліс, а ліс піклувався про ельфів. Ліс був живим, завжди був, але люди забули про це. Тому охоронцями стали ельфи.
Синмін обожнював туман. Коли він опускався на ліс, одразу ставало легше. Дерева починали квітнути та пахнути. Всі різновиди трав, які росли в цю пору року, починали неспинно тягнутись до сонця, щоб насолодитись чудовою погодою. Мандруючи між деревами по вкритому мохом камінню, Синмін відчував себе так, наче він був вдома. Він був в тому місці, у якому завжди повинен був бути.
Біля вуха хлопця продзижчав світлячок. Вже починались сутінки, і треба було повертатись додому. Вночі туман ставав тільки густішим, та крізь нього було не пройти навіть лісним ельфам, які повністю підкорялись лісу. Повернувшись на п‘ятках Синмін повільно пішов додому.
Шлях пролягав через стежку, якою зазвичай користуються люди коли туману немає. По ній перевозять товари, тварин та все інше, що зроблено людьми, часто ходять музиканти, барди, співаки та менестрелі. Поодинокі мандрівники насвистують просту мелодію та думають про щось своє, а торговці заспокоюють буйних курей, яких тільки-но купили. Життя на цій дорозі завжди кипить, але до нього ельфам ніколи нема діла. Завжди окрім сьогодні.
Проходячи повз стежку, Синмін почув голос. Низький приємний голос, який щось тихо говорив, ніби лаючись. Непомітно підійшовши до найближчого, більш-менш пухнастого дерева, Синмін виглянув, намагаючись розгледити незнайомця.
На дорозі стояв хлопець. Його кучеряве темне волосся кумедно падало на очі та перекривало будь-який огляд на навколишнє середовище. Хоча з таким густим та темним туманом навряд чи звичайна людина змогла б щось побачити. Його вуха були круглими, а очі не відливали сріблом. Він точно був людиною. Людиною, яка була посеред великого ельфійського лісу, вночі, коли туман і не думав зникати. Серце Синміна неприємно тьохнуло, але він не рухався. Колись, хлопець вже мав досвід з людьми, і більше він не хотів їм довіряти.
До заходу сонця залишалось лічені десятки хвилин, незнайомець повільно йшов лісовою стежкою обурюючись на щось собі під ніс. А лісовий ельф, який з якихось причин тихо слідкував за ним, був збентежений. Чому він не може просто пройти повз та не звертати увагу на заблуканого мандрівника? Він же знав на що йшов, коли починав шлях через старий ліс. Але щось підштовхувало Синміна йти за ним.
На невідомому хлопці був простий селянський одяг, а за його спиною висіла невеличка дорожня сумка. На поясі бовтався гаманець, який явно був пустим, на руках були тонкі браслети зі шкіри, а на ногах шкіряні чоботи. Звичайна людина зі звичайним одягом та звичайними прикрасами. Звичайна.
— Якщо ти підеш далі, то заблукаєш, — Синмін повільно йшов вздовж стежини ховаючись в деревах, але підтримував темп мандрівника не відстаючи, — краще зупинись на ночівлю тут, так буде безпечніше. А краще повертайся…
— Ти хто? Що ти від мене хочеш? — Хлопець налякано обернувся. — Не чіпай мене, в мене все одно нічого нема! Йди своєю дорогою, чоловіче!
Синмін дивився на незнайомця крізь крони дерев. Він відчував його страх, який той ховав за надмірною хоробрістю. Також, він відчував щирість його слів щодо речей. В голосі був відчай, а на обличчі, ніби спокійному, були дуже сумні очі. Очі без будь-якого сяйва ельфа.
— Я просто раджу, — Синмін зітхнув та закотив очі, хоч і знав що співрозмовник його не бачить, — ліс не любить чужинців вночі. Особливо тоді, коли такий туман.
— Чого ж тоді ти тут? — Хлопець все ще розгублено вдивлявся в лінію дерев, намагаючись побачити співрозмовника, але Синмін стояв в тіні дуже великого дуба, який захищав його.
— Бо я тут живу. — Занадто проста, але правдива відповідь. Він живе тут, саме тому знає краще за будь кого на що здатен ліс вночі.
— О, так, ти ельф. — В голосі не було насмішки чи погрози. Ні краплі агресії або незадоволеності. Лише… страх.
— А ти людина. — Синмін обережно виглянув з-за дубу та поглянув на мандрівника. Той стояв на дорозі в невпевненій позі та з тінню страху вдивлявся в ліс.
— Я не хотів вас тривожити, я… — він запнувся та повернувся далі по дорозі, — я краще піду.
— Стій, дурбелику. — Ельф крикнув занадто голосно, і цьому підтвердженням були незадоволенні галасом пташки на сусідньому дереві. — Я ж сказав що це небезпечно. Якщо ти хочеш прокинутись десь в ямі під купою землі і листя то прошу, але краще зупинись зараз.
Синмін повільно вийшов з лісу, але туман ховав його від напружений очей хлопця. Рухаючись тихо, майже невагомо, ельф підійшов до дороги та встав так, щоб людина його побачила.
— Я не хотів вас тривожити, — він позадкував, коли побачив ельфа, — просто я.. мені… немає куди йти, і я…
— Тихо-тихо, не метушись. — За спиною незнайомця сумка здавалась ще меншою. Навколо хлопця кружляла тільки невпевненість, розпач та втома. Не відчувши ніякої небезпеки Синмін підійшов ще ближче, та трохи усміхнувся. — Я не кусаюсь. А ось олень, який зараз приблизно в трьохстах метрах від нас - може.
— Олень!? — В очах навпроти Синмін побачив сильний страх. — Він…
— Він далеко, та ми йому не цікаві. До цього ж, я його знаю, і він не атакує просто так. — Ельф схрестив руки та з очікуванням дивився на незнайомця. — Може назвеш своє ім‘я?
— Навіщо воно тобі? — Мандрівник дивився все ще зі страхом, але руки його вже не трусились і голос був більш впевнений. — Хочеш на мене якесь прокляття наслати?
— Прокляття? — Синмін засміявся. — Якби я хотів, то для цього мені б не потрібно було твоє ім‘я. Я просто чемний.
Серед людей ходило багато чуток про ельфів. Оскільки люди давно припинили будь яке спілкування з ними, то за декілька десятків років в народі з‘явились сотні байок. Зазвичай, в них ельфи були злими духами лісу, які проклинали будь-кого, хто заходив на їхню територію без дозволу. Синміну це завжди здавалось дуже абсурдним, як мінімум через те, що ельфи вміли користуватись тільки силами природи, допомагаючи їй в процвітанні.
— Чанбін, — хлопець все ще виглядав налякано, але з кожною хвилиною ставав хоробрішим. — А ти?
— Синмін, — він усміхнувся, — але ти можеш називати мене Могутній та неперевершений володар лісів та світлячків.
Очі Чанбіна розширились, ніби він роздумував про це прізвисько, але через секунду на його обличчі з‘явилась така ж щира усмішка.
— Значить, Світлячок. Що ти мені пропонуєш?
На гострому вусі Синміна, що виглядало з-під короткого і трохи кучерявого волосся, сидів маленький жучок, який сяяв яскраво жовтим сяйвом. Декілька цих створінь заплутались в скуйовдженому волоссі хлопця, а ще декілька влаштувались на плечах. Синмін сяяв, хоч і не бачив та не відчував цього. Але він бачив себе в очах мандрівника.
— Я пропоную? Нічого я не пропоную! — Синмін швидко опанував себе та вирішив не звертати увагу на прізвисько. — Я тільки попередив тебе про небезпеку на дорозі. Сонце сяде вже через дванадцять хвилин, і краще тобі вийти з лісу до того моменту. Ну або хоча б залишитись на цій стежці.
— Але я не знаю де я… — він зітхнув, — і я не знаю куди йти, я… мені немає куди йти, через такий туман тим паче, і я…
Чанбін стояв, заламуючи пальці та переминаючись з ноги на ногу. Він нервував, хоча страх вже майже пішов з його серця. Туман навколо ставав темнішим, ліс занурювався в нічний спокій, а двоє хлопців стояли один навпроти одного та мовчали, роздивляючись.
— Просто залишайся тут. — Синмін знизав плечима, після чого світлячки що сиділи на них незадоволено злетіли. Вони почали кружляти навколо щоб знайти нове місце для відпочинку.
— Але Світлячку… Тут безпечно?
— І ти тільки зараз над цим задумався? — Намагаючись не зважати на нервозність в голосі співрозмовника, ельф стояв та грався з жучками які літали навколо його пальців.
— Я був… зайнятий іншими думками.
Синміну було дуже цікаво спитати якими. Але хлопець виглядав таким зневіреним та втомленим, що скоріш за все не відповів би на запитання. Трохи ворухнувши пальцем, на якому сидів світлячок, ельф щось шепнув, і жучок полетів прямо до Чанбіна. Світлячок сів на ґудзик світлої лляної сорочки та зручно вмостився, продовжуючи сяяти.
— Ну, одну ніч ти зможеш витримати. — Задоволений своїм світлячком Синмін подивився на Чанбіна. Але зрозумівши що він пропонує йому, хлопець додав. — Туман вночі стає густішим.
— Мені немає де ночувати. — Очі Чанбіна почали сяяти, але не від світла чи ельфійського світіння.
— Я здогадався.
— В мене немає ніякого намету чи хоча б ковдри. В мене немає нічого. — Одинокі доріжки сліз скочувались обличчям юнака, і він швидко прибрав їх рукавом своєї сорочки насупившись, щоб приховати слабкість.
— А я що зроблю? — Синмін не хотів цього. Він присягався собі не робити так, ніколи не зв‘язуватись з людьми. Не допомагати, не слухати їхніх розмов та не відчувати нічого. Він присягався, але…
— Може в тебе щось є? Я ненавиджу випрошувати, але… — Голос хлопця почав тремтіти. — Може в тебе є якийсь плащ або ще щось. Може трохи їжі?
— Ох, нещастя ти людське. — Ельф швидко підійшов та взяв Чанбіна за зап’ястя. — Добре, пішли.
— Куди? — Коли Синмін збирався потягнути його за собою вглиб темного затуманеного лісу, в серці Чанбіна остаточно окріп страх. В голові промайнули всі відомі байки про ельфів, але щось було не так. Навколо цього ельфа струменіло тепло. Тепле жовте сяйво оточувало їх з усіх боків, поки вони стояли між великими старими деревами.
— До мене додому. — Синмін зітхнув, та зжав руку Чанбіна сильніше. — Перечекаєш там туман і потім підеш своїм шляхом. — Трохи почекавши, поки Чанбін наважиться, він трохи потягнув руку хлопця на себе, щоб той зробив невпевнений крок. — І роззувайся, будь ласка. Ліс не любить коли його топчуть чоботами.
Вони йшли, м‘яко ступаючи босими ногами на вологу від туману землю. Іноді Синмін зупинявся, щоб подивитись на невідомі Чанбіну квіти, що тихо починали світитись як тільки сонце зайшло за горизонт. На деяких деревах сиділи комахи, яких Чанбін ніколи не бачив, і навряд чи ще колись побачить. Метелики з сяючими крильцями, листя квітів, що горіло синім сяйвом та привертало увагу ока. Мох, по якому ступали хлопці, був пухнастим та теплим, хоч температура повітря не була вищою за десять градусів. Все навколо здавалось Чанбіну чимось новим, в той час як для Синміна це було домом.
Підійшовши до дуже масивного дерева вони зупинились. Синмін відпустив руку Чанбіна та швидко спустився ближче до коріння, відчиняючи майже непомітні двері. Тільки коли двері були помічені, то Чанбін побачив і тепле світло з-під коріння, і додаткові входи в домівку. Здавалось, що величезний дуб ховав своїх жителів, і відкривався тільки тим, кому довіряв.
— Заходь. — Синмін простягнув руку. — Тримайся, тут може бути трохи слизько.
Зайшовши додому Синмін непомітно зітхнув. Відпустивши всіх світлячків, ельф дістав декілька свічок, щоб Чанбін відчував себе більш комфортно в тепло-освітленому приміщенні. Він показав хлопцеві розташування кімнат та їх призначення, розповів про душ та як ним користуватись і відправив його туди, давши великий білий рушник. Поки Чанбін мивався, Синмін зробив чай з засушених трав та дістав їжу, яку готував не так давно.
Синміну було страшно. Він знову зв‘язався з тим, на що не міг впливати. Знову почав допомагати, коли його про це не просили, і знову він віддавав всього себе, не отримуючи нічого натомість.
Туман тривав ще декілька тижнів. На пам‘яті ельфа це був найдовший і найгустіший туман за останні декілька років. Ліс був радий цьому. Він купався у вологості, розростаючись ще більше. Листя ставало більше, трава росла вище, а серце Синміна падало все глибше. За ці тижні хлопці встигли познайомитись. Навіть подружитись.
Синмін, як і завжди, піклувався про город, квіти та дерева що були недалеко від його домівки. Іноді ходив на прогулянки по лісу, а також в гості до сусідів ельфів, що жили в декількох хвилинах від нього. Але тепер він це все робив не один. Чанбін всіма силами намагався бути корисним, та допомагав у всьому, за що тільки міг взятись.
Одного дня Синмін сказав, що йому потрібні трави для чаю, які закінчились через Чанбіна, якому були дуже до вподоби саме ці трави. Тому він хотів піти зібрати їх на сусідній галявині, що була не дуже далеко. І Чанбін пішов з ним.
— Світлячку, а чого ти живеш один?
Ці слова ніби вдарили по легенях, і Синмін на секунду почав задихатись. Чому він живе один. Зараз був не той час, щоб це розповідати, і їхні відносини не були настільки близькими, проте…
— Я раніше жив не один, але… Але тепер живу один.
Було важко. Визнати, що це справді сталось і що вже пройшло багато часу. Синмін думав, що заспокоївся і живе далі, втім відголоски того болю все ще переслідували начами, ступаючи слідом куди б не пішов молодий ельф.
— Зрозуміло, ти не хочеш про це говорити, — Чанбін хмикнув, — я розумію. Я теж не дуже хотів тобі спочатку розповідати що зі мною сталось.
— Спочатку? — Синмін намагався зробити найбільш незацікавлений голос який тільки міг.
— Так. Я вирішив розповісти тобі свою історію. Ти радий? — Хлопець засміявся, не очікуючи відповіді.
Був ранок. Туман трохи розсіявся, і крони дерев приємно переливались на колись голубому небі. Хлопці повільно йшли, босими ногами зариваючись в теплий від сонця мох, та іноді зупиняючись, щоб Синмін міг роздивитись кору якогось дерева та зробити помітку собі в голові прийти до нього пізніше. Вони йшли, і Чанбін говорив.
Він розповів, що його рідний батько вишвирнув його з дому. Чанбін був з заможної родини в невеликому поселенні, яке розташовувало доволі далеко від ельфійського лісу. Його батьки сватали сина зі всіма дівчатами, які були цього варті, за їхньою думкою. Сотні оглядин відсидів Чанбін на м‘яких голубих диванах своєі вітальні, поки матір та старші сестрі обирали підходящу пару для їхнього дорогоцінного сина і брата. Але Чанбіну це було непотрібно.
Хлопець всіма силами упирався, вмовляв припинити та не розчаровувати більше невинних дівчат. Він вже не міг переносити, як захоплене коханням серце дівчат розбивалось на його очах, коли він відмовляв. Чанбін не міг одружитись. Не міг знайти дівчину. Йому це ніколи не було потрібно, і він ніколи цього не бажав.
Коли юнак сказав батькам що він не хоче одружуватись, вони сприйняли це як жарт. Задерикувато посміявшись, батько похлопав сина по плечу, і сказав що це було кумедно. Він сказав, що всі хочуть одружуватись і додав, що Чанбін повинен продовжувати їх славетний рід, повинен зробити та виростити спадкоємців. Що він зобов’язаний одружитись. І тоді Чанбін сказав це. Сказав що не хоче, і що він закоханий в молодого камердинера, якого нещодавно найняли його батьки.
Батько вдарив його. Він кричав, лаявся та бив сина як тільки міг, проклинаючи його. Камердинер був звільнений та негайно вивезений кудись. Чанбін ніколи так і не дізнався що з ним трапилось. Батьки хотіли закрити Чанбіна в будинку, самі обрати йому дівчину та насильно одружити, щоб ніхто не дізнався про цей сором. І після цього вночі Чанбін покинув будинок та усю родину в ньому. Він ніколи не відчував себе таким вільним, таким спокійним від всіх переживань.
— Я просто йшов. Зупинявся в невеликих трактирах, поки мені вистачало грошей. Співав пісні, поки в мене не вкрали гітару. Все було доволі добре, але потім опустився туман і тепер…
— Тепер ти в присутності лісового ельфа ходиш по темному лісу та шукаєш трави для заспокійливого чаю. Вважаю, це прогрес. — Синмін продовжував повільно йти в сторону галявини, не помітивши як швидко змінилось обличчя Чанбіна після його слів.
— Так. Це точно.
Іноді вони ходили мовчки. Хлопці роздивлялись природу, і Синмін часто відповідав на незадані питання Чанбіна з приводу тієї чи іншої рослини. Іноді вони тихо переговорювались, обсуджуючи своє минуле. А іноді вони розмовляли про якісь зовсім неважливі речі, наприклад, чому світлячки світяться теплим жовтим кольором, а не рожевим чи зеленим.
Час плинув, туман не зникав, а хлопці проводили все більше і більше часу разом, пізнаючи один одного. Синмін знав, що Чанбін лягає спати дуже пізно і прокидається, коли сонце вже давно встало. Він любить темний чай з однією ложкою цукру, дуже поважає Синмінове овочеве рагу та любить допомагати з вирощуванням рослин на городі. Також Чанбін кожен вечір сидів на вулиці та дивився на небо, намагаючись роздивитись зірки. Нажаль, їх вже давно не було видно.
— Привіт. — Синмін вийшов з дому та дивився як Чанбін роздивляється застелене туманом небо. — Пішли прогуляємось?
— Зараз? — Хлопець відірвав погляд від неба та перевів його на ельфа.
— Я хочу дещо тобі показати.
Синмін сміливо підійшов до сидячого на землі Чанбіна та простягнув йому руку. Коли хлопець взяв її, ельф підняв його на ноги та переплів їхні пальці. На його німе питання він не відповів, і просто потягнув Чанбіна вглиб лісу.
Вони прямували крізь дерева, здавалось, не розбираючи дороги. Синмін йшов незвично швидко, вміло перестрибуючи через коріння та вкриті мохом камені, завчасно попереджаючи про них Чанбіна. І він ні на секунду не відпустив його руки.
Хлопці дійшли до невеликої галявини, на якій Чанбін ще не був. Посеред неї стояв величезний та дуже старовинний дуб. Здавалось, його оточує якесь дивне зелене світіння, ніби притягуючи до себе. Туман клубився навколо, повільно літаючи крізь крону та чіпляючи листя. Єдині звуки які було чутно це шелестіння тисячів листочків та шум вітру.
— Пішли, не бійся. — Синмін зробив крок до дерева, та потягнув за собою Чанбіна. — Тобі сподобається.
Підійшовши ближче Синмін зупинився та сів на вологу від роси та туману траву, показуючи що Чанбіну теж треба сісти поруч. Потім він лагідно підняв світлячка зі свого плеча та посадив його на долоню. Піднісши його до губ, ельф щось тихо шепнув, та відпустив комаху, яка повільно полетіла у напрямку величезного дерева. Деякий час все було спокійно і тихо, і тільки шелест листя та цвірчання цвіркунів розбавляло тишу між ними. Було тепло і комфортно, коли плече ельфа притулялось до плеча хлопця, а їхні руки ледве доторкались десь в траві.
Через декілька хвилин щось змінилось. Все навколо було в сіро-зелених тонах, оскільки туман нікуди не зникав та обіймав все що зустрічалось на його шляху, але щось змінилось. Маленькі, майже невагомі вогники світла почали з‘являтись та мерехтіти жовтим сяйвом. З листя величезного дерева вилітало все більше і більше світлячків, які стрімко рухались вперед, заповнюючи весь простір навколо теплом. Вони сяяли, різними розмірами, різними відтінками. Літаючи навколо хлопців вони постійно сідали на ніс, вуха або голову. Підлітаючи ближче світлячки ніби замирали на місці, не рухаючись та просто повільно літали над хлопцями.
— Лягай. — Синмін першим ліг на траву та глянув вгору.
Чанбін послухався, і як тільки він це зробив, на його очі навернулись сльози. Сотні, навіть тисячі світлячків кружляли над ними, створюючи своїм світінням зірки. Сотні зірок, які тихо сяяли в небі, дозволяючи насолоджуватись своєю красою.
Солоні доріжки сліз побігли по обличчю Чанбіна, і він не намагався їх стримати. Це було казково. Тисячі світлячків літали навколо, ніби дзеленчали маленькими крильцями та створювали магію.
— Тобі подобається? — В голосі Синміна була зацікавленість і щось ще… щось, що ні Синмін ні Чанбін не хотіли визнавати.
— Так. — Він замовк, але через мить знайшов руку ельфа поруч та зжав його долоню в своїй. — Дякую тобі.
— Мені немає за що, дякуй їм. — Синмін підняв руку вказуючи на тисячі жучків які все ще кружляли над їхніми головами, створюючи узори. — Я… я знаю що ти сумуєш за зірками. Тому й попросив їх повторити те, що вони тисячі раз бачили за своє життя, коли туману не було.
— Дякую, — він стиснув руку ельфа сильніше, ніжно погладжуючи, — дякую.
Вони лежали в тиші, тримаючись за руки. Світлячки сиділи на їхніх переплетених руках та тихо-тихо сяяли. В серцях ельфа та людини зароджувалось щось нове, щось незнайоме але дуже тепле та яскраве. Щось, що хотілось відчувати завжди. Щось, в чому хотілось би жити.
Коли небо почало яскравішати, а більшість світлячків повернулись в свої домівки, Синмін сів. Він дивився на тихо соплячого Чанбіна, який міцно тримав його руку, і відчував що це правильно. Що так і повинно бути. Він, його людина та їх переплетені пальці на галявині світлячків. На носі Чанбіна затишно спав один сяючий жучок. Синмін лагідно усміхнувся, та торкнувся його щоб пробудити від неглибокого сну. Коли жучок полетів, Чанбін розплющив очі та сонно подивився на ельфа.
— Я заснув?
— Так. Як спалось? — Обличчя Синміна осяяла усмішка, набагато лагідніша, ніж була зазвичай.
— Волого. І трохи прохолодно. — Чанбін піднявся і сів навпроти Синміна. Їм довелось роз’єднати руки, і ніхто не наважувався взятись за них знову.
— Пішли додому? — Синмін сказав це м‘яко, а потім озирнувся. Повітря було чистим, а небо було яскраво блакитним. Туман зник.
— Пішли додому.
Коли Чанбін збирався вставати Синмін зупинив його, знову саджаючи на землю. Він дивився хлопцю в очі, і бачив там лише чисту захопленість та вдячність, але щось не давало йому спокою. Туман зник, а значить що Чанбін може йти далі. Це значить що він вільний, і може більше не залишатись з ельфом в цьому великому холодному лісі.
— Туман зник, — Синмін зупинився, тихо зітхаючи, і поборюючи бажання знову з‘єднати їхні долоні, — а це значить що ти можеш йти.
Чанбін був здивований. Його очі збільшились, рот був трохи відкритий в німому питанні. В його волоссі заплутались декілька травинок і Синмін лагідно їх витягнув, поправляючи кучеряве волосся хлопця.
Коли Чанбін не відповів, ельф глибоко зітхнувши продовжив.
— Я пам‘ятаю що ти хотів залишитись не надовго. Я зрозумію якщо ти захочеш піти і жити своїм власним життям в містах людей, серед своїх… однодумців. — Трохи обдумуючи свої наступні слова Синмін подивився вгору. Над ними було чисте ранкове небо, по якому пливли де-не-де білі пухнасті хмаринки. Ельф і не помітив як по його щоках почали текти сльози. — Я все зрозумію, ти тільки попередь якщо захочеш піти. Залиш записку, або ще щось. Або просто скажи, я все зрозумію. Зрозумію і відпущу але… не зникай.
Синмін відчув дотик чужих долоней до свого обличчя. Відчув як лагідно Чанбін провів пальцями по шкірі, і як стер вологі доріжки сліз. Хлопець підсунувся ближче, та тихим шепотом почав говорити:
— Світлячку мій, я нікуди не зникну. Невже думаєш що зможеш позбутися мене? — Чанбін тихо посміявся та був радий побачити усмішку на обличчі ельфа. — Я не піду якщо ти мене сам не виставиш за двері. Я не хочу бути в інших містах, з іншими чужими мені людьми. Ти мені дорожчий за всіх людей на цьому світі, мій лісовий володар світлячків.
— Тоді… — Сльози стікали Синміновим обличчям, залишаючи все більші і більші сліди на руках Чанбіна. — Тоді пішли додому?
— Пішли додому. — І Чанбін переплів їхні пальці.