Work Text:
Коли лютий і березень зустрічаються, природа магічним чином не оживає й не пробуджується, і на вулицю в очікуванні дива виходити нема бажання, принаймні так, як про це пишуть естетичні Інстаграм-акаунти з життєрадісними історіями, що потай пропагують культ продуктивності. Ямагучі блокує один такий перед тим, як вийти з дому, перед тим, як вилізти з власного кокону страху і подивитися у вікно, очікувано спостерігаючи поряд з хвірткою, вкритою синьою облупленою фарбою, Цукішиму.
Він, оточений слизьким та в’язким брудом, нагадує промінчик, досі холодний і сліпучий до болю, але такий, що приємно торкається обличчя; не вистачає лишень німба й крил – і він міг би прикинутися ангелом, що тільки-но зійшов з чистих, теплих Небес. Ховаючи посмішку за шарфом, Тадаши зачиняє за собою двері, зустрічає світ щасливою маскою, дивиться на нього, мружачи очі, і через тишу чужої байдужості за мить цей світ перетворюється на сірість, мертвий пейзаж. Сухі дерева тягнуться пальцями до його волосся, нігтями дряпають голову, і неприємний металічний скрип тільки доповнює цю картину загальної безнадії.
Ямагучі подобається думати, що пальці Кея не настільки ж холодні, як застиглі крапельки бурштину в його очах, і ця думка ходить з ним під руку щодня й щоночі: коли чує бубоніння матері під час сніданку про те, що він «знову не написав контрольну на найвищий бал, а от *абсолютно будь-яке ім’я* краще за всіх це зробив», коли вчитель фізики злісно дивиться на нього з-під лоба, коли суп в роті знову зовсім не має смаку, коли вночі він витирає подушкою липкі солоні сліди на щоках. А ще йому дуже імпонує припускатися думки, що насправді Цукішима хороший і не такий уїдливий, яким хоче здаватися, і всі його оці дурні «замовкни» – він впевнений – просто сором’язливість.
Але Цукішима Кей все одно чешеться на шкірі, наче майже загоєна ранка, підбурює, щоб його здерли, як кров, що плівочкою засохла, і вона знову з’явилася б росою на враженій болем шкірі. Він – майже загоєна, але досі ранка.
Що спокійно закровить, якщо бути необережним, що залишиться бридким шрамом, який потемніє взимку на морозі і нагадає про себе нестерпним свербежем.
– Доброго ранку, Цуккі, – водночас з гучним хлюпанням калюжі під ногою. Тадаши ризикує вимазати чисті штани й власну гідність.
– Ранку, – Кей знає, достеменно знає, що Ямагучі неодмінно зможе його наздогнати, і не буде проблемою, якщо він буде йти швидше (звичним для себе темпом), не чекаючи, доки хтось поправить свою куртку й дурнуватий червоний шарфик. Який, насправді, був дарунком Кею на день народження, але збентеження й страх бути не так (або занадто правильно) зрозумілим не дозволили йому віддати його – дармовиса з Анасуєм було вдосталь.
На вулиці прохолодно, мороз змушує підбирати пальці на ногах, а нечасті плями снігу, які сонце не встигло знищити, схожі на більмо, на Цукішиму, що миготить своєю неприродньою мармуровою шкірою. Йому не хочеться її торкатися, але це непереборне, відчайдушне бажання дізнатися, звісно, лише з цікавості, яка вона на дотик – ця недоторканна світла шкіра, гнітить його вже другий рік. Другий, наповнений по вінця Танталовими муками, рік.
– Ти не в гуморі? – неочікуваним снігом на голову. Буквально.
Ямагучі перепитує чи то через нерозуміння, чи то від надто показової зацікавленості сніжинками, що впали на його шарф. Цукішима снігопади ненавидить. І червоні шарфи, мабуть, також.
– Ти мовчазний, – чужі окуляри в мініатюрних краплях вологи, що заважають нормальному та чіткому зору, але Тадаши збреше, якщо скаже, що це не виглядає неймовірно: і збентежено-злий Кей, і лінзи, вкриті метаморфозою снігу.
Хочеться вибачитися. «За що?» – внутрішній голос завжди спокійний, не привертає до себе увагу, але щоразу обурений. Дуже незадоволений, навіть злегка ображений, він зовсім не розуміє, з чого все почалося і чому так продовжується. Або просто наближається до неминучого кінця, тому що все в цьому світі повинно завершуватися якось, навіть так кохане тригонометрією число пі. Цукішима обізвав би його дурником, якби мав змогу читати чужі думки.
– Погода відповідна, – сніг закінчує йти так швидко, наче його й не було. Як і всіх тривожних думок.
– Не полюбляєш перехід з лютого на березень? – Цукішима буцає носиком черевика каменюку, і та відлітає точно в калюжу, змушуючи брудну воду розпліскатися по всіх усюдах. Здається, це тільки що були намагання в світле й невимушене майбутнє, але вони обидва реалісти. Чи обидва? Чи реалісти?
Мовчить, смикаючи діру в кишені, намагаючись вигадати нормальну відповідь, але та не знаходиться в думках, чи її там ніколи й не було, тому що Тадаши не має уявлення, подобається йому цей сумний сірий, який так і хоче затягнути його в себе, наче трясовина, чи ні. Тадаши взагалі не знає, чи подобається йому щось, окрім Кея, фіксація на якому то ламає його, то складає по кривим шматочкам пазла його особистість. Якщо вона в нього взагалі є.
– Не люблю бруд. Він нагадує мені неньютонівську рідину, – їм треба піти до спортзалу на ранкове тренування, а потім – на уроки, і після них знову на тренування, а лише після них, під ледве світлий вечір – додому. Об стінки черепа розбивається вщент шите-перешите «треба», що тягне до себе «в подарунок», як акція «3-в-1», декілька додаткових слів, наприклад, «зізнатися» й «розслабитися», «зупинитися», «проаналізувати», «забути», «здатися». Така велика варіативна база, а конкретики – ніякої.
– Думаю, Ньютон би образився, – Цукішима посміхається: тонкими вустами, примруженими очима, ямочками на щоках й злетівшими світлими бровами. Посміхається небу, напівпрозорим білим хмарам і сліпучій гелієвій кулі, яка, якби не було озонового шару, могла б зрівняти світ з землею, якби захотіла. У Сонця є бажання?
Знову ховає посмішку в шарф, але радіє з тим же ентузіазмом, що й той, хто йде поряд, і чомусь безтурботне, сонячне-сонячне бажання торкнутися його плеча випалює легені до вугілля, і кашляти в долоню він тепер мусить попелом, залишаючи на шкірі чорні гвоздики. Мабуть, у Сонця все ж нема ні волі, ні бажань, інакше воно вже давним-давно знищило б все живе, бо одного дня спостережень за людською жорстокістю вистачило б, щоб розчаруватися до кінця.
Ямагучі пробачає і бруду, і голим деревам, сподіваючись, що це не завадить дню бути вдалим, навіть якщо він використає «треба» й «зізнатися» в одному реченні вголос. Навіть якщо це ризиковано і небезпечно, і цілком знищить якщо не все, то точно великий період його життя. Навіть якщо планету атакує зірка, яка раніше так любо допомагала рослинам фотосинтезувати і дітям шукати радощі в дрібничках.
Спортзал зустрічає шумом і високою стелею, майданчиком, що скрипить під ногами Хінати, і як зазвичай роздратованим Кагеямою, і його дійсно тішить, що це залишається незмінним, що це, скоріш за все, назавжди закарбується в його серці теплими спогадами. Цокання годинника почути майже неможливо, але Тадаши відчуває, як воно пронизує його тіло мерзенним очікуванням, коли він стягує з себе сорочку й поспіхом одягає футболку, а Цукішима ще й жахливо уважно за ним спостерігає. У нього немає бажання чути питання без сенсу, що створені лише для розбавлення повітря, бо він не зможе на них відповісти нормально «нормально», не брешучи й не опускаючи з соромом погляд в підлогу. Йому зовсім не хочеться чути всі ці «з тобою точно все добре?» і «як твоє самопочуття?» від сокомандників.
– Щось ти якийсь дивний сьогодні, Ямагучі, – ну, ось і воно. Як і очікувалося, але як же не хотілося. Спритним і вже автоматизованим рухом пальців Кей витирає лінзи своїх окулярів спеціальною ганчірочкою, піднімає погляд лише на мить, і цього б точно вистачило для поцілунку: неочікуваного, невинного, але забороненого, небезпечного, бо в одного з них між ногами не традиційна й загальноприйнятна вагіна.
– Просто ти мені подобаєшся.
Відлік секунд металічною стрілкою б’є по голові, змушуючи мізки труситися, точно желе, і затуманювати розум. Відчуття загострюються до межі, але єдине, що Ямагучі реально відчуває – поглинаючий жах, і не його власний навіть, а той, що відображається в підсліпуватих очах навпроти, розширених зіницях і пальцях, що стискають дужки окулярів до тріскоту.
Уламки падають на підлогу.
Хіната, що зайшов до роздягальні, закричав, привертаючи до себе увагу, але вся команда повернулася не на нього, а на Ямагучі, якому не вистачає координації, щоб забитися у вугол і заховатися, задихнутися, змішати «треба» й «щезнути».
Шепіт Нішиної й Танаки врізається у вуха крадькома, дзвенить, вібрує всередині пекучими сльозами, але очі настільки сухі, що кліпнути – боляче.
– Він що, з тих?
– Підарас?
Огида, погляд такий, наче на обличчі Тадаши вилізли гнійні фурункули чи якась потворна болячка, закушені губи Сугавари і злість в очах, що раніше були такими добрими й турботливими до нього – коліна починають зрадливо труситися. Гидко, гидко, гидко – від одного погляду на нього їм гидко, противно, наче він в момент перетворився на щось настільки мерзотне, що їм хотілося ригати – такі в них були обличчя. Але більш за все йому було гидко від самого себе.
Злющий Дайчі, несамовитий, підступний, насмішкуватий – Ямагучі бачив його в різних лякаючих варіаціях, з жахаючим обличчям, що мотивувало активніше працювати над прийомом, але таким він його, мабуть, не бачив ніколи. І від такого погляду, що прострілював скроні, хотілося не просто провалитися під землю, а померти на місці, поряд з шухлядкою з одягом – вдаритися головою об гострий куток та і все.
Звідки в нічній пітьмі стільки зневаги? Звідки в байдужих раніше очах тепер з’явився переляк? Звідки в, здавалося б, добродушної Кійоки така гидливість у виразі обличчя, що вона, варто лише Тадаши простягнути до неї руку, намагаючись заспокоїти її і пояснити все, відходить від нього на два кроки назад, прикриваючи себе пластиковим планшетом з робочими папірцями?
Цукішима непорушний, завмерлий, мовчазний – більше не ранковий промінчик, більше не посміхається через власний жарт, більше не цікавиться, чому його друг такий небалакучий. Він зміг би стерпіти неприйняття всього людства, якби одна-єдина потрібна людина була на його боці, якби Кей зрозумів його, сказав, що все нормально, хоча б перетворив все на один зі своїх тупих недоречних жартів. Звинувачувати когось за дії дуже легко, звалити на людину відповідальність за бездіяльність схоже на намагання докричатися до того, хто вже років зо п’ять гниє в землі.
Засудження нема лише в одній парі очей – тільки розуміння, болюча спроба заспокоїти без слів, сказати, що він не сам, і в протилежному кутку роздягальні Тадаши бачить цей погляд, прикритий темним чубчиком і маскою відчуженості, баче, як коліна й кінчики пальців Кагеями дрижать так само, як його власні, заховані й стиснуті в кулаках. Дорогоцінні камінці з його корони розсипаються пилом по вітру, а золото вкривається нереальною іржею, і його горло ріже від болі, сухості й бажання відчайдушно закричати.
Ямагучі вибігає зі спортзалу без верхнього одягу, душить себе свіжим повітрям і дивиться під ноги, вимазані брудом і залишками витримки. Пейзаж переходу з лютого в березень мертвий, сірий, переламаний сухими кривими деревами і ріками неньютонівської сльоти. Такий же, як Ямагучі всередині. І як примарний погляд, що з розумінням закляк на його потилиці.