Work Text:
У млосному очікуванні Чону пронизує тисяча гострих поглядів, що обпікають, червнево-черешневими плямами запікаються під шкірою, полонять і гаряче дихають в шию. І, сидячи отак на дивані, втупивши погляд в стіну, відчуваючи пекучі дрижаки всім тілом, він все одно не рухається, насолоджується моментом чи то слабкості, чи то невимовно сильної влади над іншим, і кожен нерв від цього сіпається. Чону видихає всі свої спотворені бажання, криві-ламані лінії розвинутих у голові сюжетів, ковтає кисло-гострі емоції, показово облизуючи вуста повільним рухом язика – і це так збуджує його самого, що пальці мимоволі вистукують на колінах ритм друкування, мелодію тріскаючихся клавіш. Тихенький дзвін виштовхує його з секундного творчого трансу: відблиски на блідо-жовтій емалі невеличких зубів Джіин змішуються з металічним блиском ланцюжка, цокотіння молярів один об одного від найменшого руху зап’ястям змушує повернутися в минуле, в дивовижні спогади, в чорно-червоні кольори різанини та свободи.
Ця квартира, на відміну від кімнати-труни в Едемі, достатньо простора, у ній багато сонячного світла як на сході, так і на заході, у ній завжди приємно пахне їжею та мийними засобами, пряними арома-свічками й віддаленими нотками крові. Чону не зовсім пам’ятає, як прийшов сюди, став жити тут, як приріс до цих хворобливо-білих стін та картин-гематом на них і як кожна пилинка пустила в нього свій їдкий, токсичний міцелій, і єдине, що він може пригадати – гладку крейдяну спину, що вела його буревісником додому. У тиші пустих кімнат, у страху невпевненості та невизначеності, у томному очікуванні кожного вечора, тихого скрипу прочинившихся дверей, тонкого, ледь відчутного аромату антисептика та вуличної метушні, у бризках жиру від м’яса прожарки медіум, народився справжній звір. І хоч Мунджо поспіхом завжди виправляє, що насправді він просто допоміг його єству вилізти з міцної шкаралупи соціальних норм, Чону вважає, що це лише часткова правда, що те, хто він зараз – не те, ким він був уже з сокирою в руках.
Дивина – сидіти в напівпітьмі, ловити бліді полиски екрана ноутбука очима й пальцями, хапати ротом повітря невпинними ритмічними вдихами, бо чужа холодна рука на стегні поступово теплішає, і вугілля погляду, що кусає за плечі, штовхає сказати: «Припини дивитись на мене такими очима». Але Чону мовчить, ковтає збуджуючу кров ідею вхопитись за чорні пасма та потягнути їх так сильно, щоб Мунджо зашипів від болю, а потім тихенько застогнав, і відвертається, чи для самоконтролю, чи для повернення до вже набридлого фільму. Дурна рутина вплелась у дні спільними вечерями, спільним переглядом чого-небудь не дуже цікавого на Нетфліксі, спільними вбивствами та спільним сном, наче все так і було раніше, наче вони – пристаркувате сімейне подружжя, лишень з нестандартними гобі та розвагами вночі. І коли один з них змиває холодною водою кров зі зап’ястків, інший гарячими губами прибирає всі докази з вуст, змішуючи вібрацію тіл, смак крові зі слиною та біль від укусів зубами з ніжністю язика. Мунджо нескінченно пишається прищепленою кусючістю і завжди йде назустріч, підставляючи чутливу шкіру для Чону, дозволяючи відірвати від себе шматок, не уникаючи зорового контакту, коли всебажаючий, ненажерливий рот опиняється біля гострих, наче складених оригамі, паперових колін та вкритих судинним інієм стегон. «Ти навіжений», – свербить на голосових зв’язках. «Задля і через тебе», – залишається червоним еліпсом над тазовою кісточкою й ласкавим дотиком до шалено пульсуючої стегнової артерії.
Титри повзуть лінивими мурахами по чорному екрану, сонливість налягає на повіки тяжкістю й солодким бажанням відпочити в забутті, але Чону тре кутики очей, мружить очі і намагається не дивитися Мунджо в очі – там надто палко – на дні його зіниць. У долонях, під полум’яною шкірою щік, десь в напівпорожньому шлунку калатає серце, заляканою та спантеличеною пташкою б’ється об стінки занадто тісного організму, занадто заповненого незрозумілими думками черепа: про бліду шию та ламані лінії шрамів, про смолу довгого волосся, доторкнись до якого – і прилипнеш не тільки пальцями. Він заспокоює себе, обережно розминаючи власні коліна, він концентрується на білих літерах, випалених тепер на його сітківці через контрастність кольорів, він безглуздо ховається в собі і там таки втрапляє в капкан, прикрашений блиском емалі та краплями гранатової крові. І в реальності Чону не встигає за розвитком подій – кориться оманливому спокою очей, сам підставляє ключиці до пастки зубів і, зніяковіло кусаючи нижню губу, відчуває, як пекло без будь-яких невинних домішок залишає на ньому солодко-болюче тавро.
– Серденько, – шепоче Мунджо між цілунками в шию, і Чону, здається, справді зараз задихнеться від того, наскільки гарячі вуста припікають вразливі ділянки його шкіри, – хочеш перекусити?
Стукіт серця відчувається всюди: там, де палає шкіра під чуттєвими дотиками, де самовпевнено зуби залишають свій солоно-металічний слід, де чорні діри погляду всвердлюються і залишають після себе пекуче татуювання, не питаючи дозволу. Чону відчуває себе по-особливому поміченим, коли чужа рука сильно стискає його серце, насолоджується текстурою цупкого м’язу та слизькістю пульсуючої крові, коли у нього не вистачає повітря в легенях не тому, що Мунджо повільно катує його, а тому що дивиться з вбивчою ніжністю і посміхається так ласкаво й закохано, що нутрощі дійсно стискаються. В полоні один одного кружляють – такий їх ритуальний танець, так вони вклоняються перед Богами – один перед одним.
Щоразу Чону спостерігає за раніше не зрозумілою йому хтивістю в кожній дії Мунджо, а потім згадує власні почуття після першої соковитої подряпини, яку він власноруч залишив на блідому плечі, і пазл в думках складається гарною, правильною картинкою. «Вбивства – це не лише мистецтво», – звучить млосним голосом, кінчиком язика лоскоче мочку вуха, розливається в мозку розтягнутими до неможливого голосними і короткими приголосними, що наче різкі поштовхи – змушують коліна дрижати.
– Так, – зітхає, і його в момент починає лихоманити, наче він ось-ось помре, і ці останні секунди – подарунок Аїда перед тим, як він спуститься до його світу. Кістки Мунджо хрустять, коли він підіймається з дивану, і це звучить як дзвін скляних черепків після падіння на мармурову підлогу, як тріскотіння вогню, в який хочеться кинутися і стати його невід’ємною частиною, злитися з ним в інтимній близькості двох гріхів. – Хочу. Погодуєш мене?
Людина напроти нього шкіриться, і в цій зубастій посмішці – відображення кожного кола пекла за Данте.
У кожному русі – граційність, тихий крик, жорстокість і майже непомітний кордон між задоволенням і тривогою, у кожному дотику – ліс, що задихається від пожежі, опіки від лави, що посміхається з тріщин літосферних плит, крики потонувших айсбергів і їдкий аромат лікорісу. Мунджо своїми тихими кроками пливе до довгого столу, який слугує їм за велику поверхню для нарізки продуктів та місце для затишного обіду, проводить долонями по ньому так обережно, наче він з кришталю, а потім відвертається до холодильника, щоб дістати з нього достатніх для пізньої вечері розмірів шматок м’яса. Соковите – Чону помічає це, коли під тиском пальців з вирізки крапельками виступає кров, і, на секунду забувшись, облизується. Це не залишається непоміченим – хитрість та вдоволення в очах Мунджо спалахують згоряючими в атмосфері болідами навіть тоді, коли вони ховаються за рідкими віями, і це змушує почуватися схвильовано.
Раніше йому не подобався смак, запах, вигляд і взагалі все, що могло схарактеризувати це м’ясо, бо асоціація з Ом Боксун вбивала будь-який апетит, а потім… потім Чону побачив, як для нього, тільки для них двох Мунджо готує сашимі: як обережно нарізає, як складає в гарну композицію шматки, як наливає соєвий соус в невелике блюдце та формує з тонко нарізаної редьки квіточки. Сконцентрований, з легкою посмішкою на вустах, рухаючись розслаблено, він втілює щось нелюдське, щось, що неможливо описати одним словом чи навіть реченням, він – уособлення естетичного жаху, нічного кошмару, який густим, важким повітрям обіймає з усіх боків, проникає всередину і поступово, розтягнуто-повільно змушує страждати. Для Чону цей ритуал приготування – завжди щось сакральне, інтимне, таке, що хочеться згадувати вночі під ковдрою, стогнучи в кулак, таке, що залишається не лише в шлунку, а й десь у розумі навіки викарбуваними кадрами.
Він не знає, які зараз у Мунджо руки – холодні чи гарячі – але чомусь він відчуває їх обережні дотики, відчуває сильні пальці на своїй шиї, що натискають на м’ясо з шануючим захопленням, відчуває лезо, яке гострими, плавними рухами виписує на шкірі тексти псалмів, відчуває трохи шершаві подушечки пальців, що з ніжністю залишають на талії вітраж із синців. Можливо, бажання бути розкладеним на столі має для них обох двояке значення.
– Погодуй мене.
Ласий погляд, впевнений голос, ледве помітна посмішка, така, що спонукає, підбурює, і Мунджо – тільки їй – підкоряється, не розриває зоровий контакт і, обережно тримаючи сталеві палички, підхоплює з тарілки шматок соковитої, кривавої вирізки. І в кожній секунді цієї миттєвості стільки довіри, що перехоплює подих, стільки кохання, що десь між ребрами починає жахливо, страшно нити. Чону витягує шию, щоб наблизитися до їжі, і його підборіддя так органічно лягає на вільну долоню Мунджо, що він спочатку навіть не звертає на це увагу; його губи барвляться червоним, коли він злегка торкається шматка свіжого м’яса, все ще трохи теплого, він цілує його, прикриваючи очі, наче це вельми інтимно. Коли кінчика язика торкаються холодні палички, а вага шматка вирізки тисне на зуби, всередині обох щось завмирає, мовби вперше, мовби зараз за кордонами цієї кімнати стаються апокаліпсиси, зорі падають на землю, а небо розколюється навпіл, але тут – тут спокій. Поступово жує, поскрипуючи зубами, приймає до рота невеличкий слайс редьки, що солодко-гірко хрумтить, облизується – і хижо посміхається на питання Мунджо: «Хочеш ще, серденько?» Рука все ще притримує Чону за обличчя, великий палець легко ковзає по щоці й вустам, і як тільки палички тягнуться до тарілки, Чону кусає його, привертаючи на себе зацікавлений погляд.
– Не так, – і дивиться спочатку вниз, пильно вивчаючи майже напівпрозору шкіри зап’ястка, а потім підіймає очі на Мунджо, спочатку спантеличеного, а потім дійсно мило вдоволеного.
Палець на язиці ласкаво ковзає, облюбовує гострі зуби і зупиняється на блискучих від слини губах – у горлі тріпоче стогін, а приємна вібрація з колін підіймається до стегон, там розтікаючись млосними дрижаками. Отримувати задоволення від кожного руху та подиху, що через близькість лоскоче чутливу шкіру обличчя, чекати, поки вправні руки поступово візьмуть м’ясо, наблизять до рота, вкладуть сире, приємно текстурне і трохи вологе життя, категорично обведене та підкреслене смаком соєвого соусу – це все – якась дивна гра в шахи, де кожен, неспішно крокуючи, ставить шах. Чону безсоромно задивляється на суглобисті пальці, які тісно обіймають трохи бугристі вени, на педантично коротко підстрижені нігті, на кісточки, що бугрувато випирають під шкірою – нав’язливі бажання вчепитися зубами, загризти, злизати весь солоний смак з них переслідують його думки й не відпускають з пристрасних обіймів. Злегка металічний присмак м’яса розтікається по язику задоволенням: бридким, грішним, зворушливим, таким, що судини зводить болем, а в черепі – білий шум, який їдкими хмарами осідає на мозок.
Здається, наче це насправді якась дивна боротьба між двома непередбачуваними чудовиськами, інакше як пояснити такий хижий погляд Мунджо, які тлумачення його діям: на перший погляд слухняним і покірним, але через мить – таким, що грубо штурхають на стіл, пальцями залазять під шкіру й вмощуються між ногами, зовсім ні на що не натякаючи? Густий туман думок тьмяніє, і в ньому пливуть нечутно до Чону вугляні домашні кучері, гнучкими рухами до нього наближаються розслаблені плечі й рівненькі гострі кутики комірця сорочки, розчинені в димові губи падають на його лоб неочікуваним дотиком, та настільки тремтливим, що всередині все вмліває. Тепер Мунджо по праву руку від нього: сидить, спостерігає мовчки й так само мовчки годує, лише зрідка припіднімаючи брови в питальному жесті, на що йому лише кивають, трохи посміхаються, лишень кутиками губ, і щиро дивляться у вічі – по-іншому ніяк. М’який смак м’яса вже не зникає в проміжках, поки на язиці нічого немає, і Чону хочеться думати, що кров залишила на його вустах помітний червінь, бо інакше чому тоді вся увага очей напроти нього сконцентрована саме на них? Ніде правди діти – це лестить.
Втікати не хочеться, навпаки, все тіло тягнеться вперед, липне до Мунджо, як залізна стружка до магніту, і він може зліпити з неї що завгодно, тому долонями впирається в ребра, лізе під кофтину і вимальовує лінії тріщин між ними, носом лоскоче шию, язиком шукає пульс, хапає його з таким захватом, що Чону дозволяє собі задихнутися – задуматися – прошепотіти млосно: «Вбий мене».
– Погодуй мене, – дрижачий голос осідає вібраціями на шкірі, і вони біжать вниз, по плечам і грудині, полишаючи за собою палаючі плями крові. Мунджо – це щось незбагненне, холодне й обпікаюче водночас, щось, що пазурами руйнує цілісність чужої душі, а потім зализує рани, гаряче дихає на різноманіття пошкоджень і з дивакуватою ніжністю намагається все полагодити, налаштовуючи все так, як йому потрібно. Чону дозволяє.
Він міг би просто зараз встромити йому ніж у серце, перерізати горло серпанковим дотиком леза, відірвати від нього шматок плоті, засмажити до золотавої скоринки й запекти, щоб на зубах хрустіло, а соковитість м’яса всередині віддавала карамеллю. Він міг би – і йому б не перешкоджали у діях, перед ним не закривалися б руками, не зупиняли б його зойками й криками, бо чомусь Чону йому довіряє, чомусь магнетичність рухів його не змушує відсахнутися з острахом чи огидою. Можливо, все так, бо Мунджо перед ним відкритий – у всіх сенсах.
Чону ніжно вкладає останній шматок сашимі на чужий язик, відчуває гостроту різців кінчиками пальців і ними ж натискає на вуста, безвідмовно підставлені дотикам, розпусно покусані червоними кольорами та пекучістю шкіри іншого тіла. Це сакрально – перетікати долонями на плечі, злегка посміхатися, вдивляючись у задоволене обличчя, дозволяти собі підсуватися все ближче й ближче, доки одне єство не вплавиться в інше.
– Підемо спати? – грається з пітьмою волосся, захлинаючись в трансі від чорних блискучих переливів. Він встає і дивиться зверху – не зверхньо – на розпатланого, домашнього Мунджо з пухкими щоками через недожоване м’ясо і теплим миготінням в очах, і це видовище дійсно виграє всіма відтінками щирості.
– Підемо спати, серденько, – він обережно припадає обличчям до живота Чону, заводить руки йому за спину, довго видихає, лоскочучи теплом навіть через товщу одягу, і зовсім по-котячому лащиться до рук. Ким би Мунджо не був, він завжди буде прагнути контакту – з Чону – будь-якого – бо з дитинства залишається недолюбленим хлопчиком, якому торкатися, гріти в обіймах, спалювати в руках, доводити до агонії, кохати, вбивати – більше.
Хмари пари оточують його, напівоголеного, коли він неспішно виходить з ванни, і Чону дивиться на нього, як вперше, з ненав’язливою цікавістю, бо незахищена шкіра все ще його дивує трохи, бо темні шрами – розчерки мороку по крейдяній спині. Це нагадує йому сліди від відрізаних крил, і думка про ангела, що вдався до гріхопадіння, розтікається підшкірно судомами, а на обличчі залишає відбиток спантеличення. Мунджо й справді міг би ним бути, бо Сатана – не гидкий демон з рогами й хвостом, він може бути гарним, він – спокусник, той, хто підкупляє посмішкою й солодкими словами про свободу насолоди і буття тим, ким ти є насправді.
Невелика спальня поглинає їх, топить в шарудінні простирадла, накриває тонкою ковдрою, точно закриває навколо них свою пащеку темряви, Чону відчуває спокійне, рівномірне дихання на своїй шиї, чіпкі, але розслаблені руки – навколо талії, довгі та жилаві ноги-ліани – переплетені з його власними. І це змушує закрити очі, віддатися прохолоді тканини й теплу, що так тісно до нього прилягає дотиками-цілунками-обіймами, це перетворює його м’язи на піддатливу, м’яку глину, провокує його залишити легкий слід губ на маківці Мунджо, вплестися в нього всіма судинами, думками й зітханнями. Сновидіння наздоганяють їх в безсилі, оточених нашептом протягу, самотніх в єдності з ніччю і одного з одним, заляканих, але зцілених свободою, зрошених кров’ю.
Перед тим, як заснути, Чону дивиться – і бачить, наскільки Мунджо в його обіймах вразливий і незахищений. І це його заворожує.
***
Люди горять: коли відчувають скутість, коли їх торкаєшся обережно, кінчиками пальців, коли страх і паніка пронизують їхні тіла отруйними стрілами, коли стискаєш їх в обіймах, тісних і пристрасних, коли їхні тонкі м’які шиї пластиліном мнуться під натиском рук, коли танцюєш з ними вальс підтюпцем на підлозі, щільно вкритій кров’ю. Руки на талії й плечах, бризки по стінам, «Аве Марія» тихими зойками в густому повітрі, просоченому запахом смерті, такому, що важко дихати – обпалює горло, спускається іскрами всередину, вибухає феєрверками в м’язах; шкіра до шкіри – вони мліють, доки десь поряд з ними дотліває огарок життя. Вранці все буде знову занурене в тишу, чистоту і показову невинність, брехливу незаплямованість, вранці вони будуть пити каву та заїдати її кривавим стейком, підуть на роботу: один – поза межами будинку, інший – в лабіринтах власного розуму. Бо саме ніч – час для гріхів, розпусти й безкарності.
Вуста Мунджо палають карміновими відтінками, поки руки його з ювелірною обережністю тиснуть на чужу шию, а очі виблискують чимось явно демонічним, нелюдським – звірячим і диким, від чого хочеться підставити під його дотики й власне єство, щоб відчути це роздираюче пекло подихами й подряпинами на шкірі. Захлинається залишками повітря, тріщить кістками – тіло під ними гаряче й пульсуюче від тривоги, воно зламане, як крихка лялька, яка впала з полички й розбилася на скалки, воно піддатливе, вкрите дрижаками, чутливе настільки, що навіть те, як легко Чону проводить пальцями вздовж хребта, залишається в повітрі задушеним стогоном, сповненим болю. Ремені стоматологічного крісла тісно прилягають до одягу й шкіри хлопця, нажаханого й розгубленого, і його страх, його зойкання і схлипи, змішані з «допоможіть» і «будь ласка, не робіть цього», здаються Мунджо такими смачними й спокусливими, що він не втримується: веде долонею, що вже в білій латексній рукавичці, по гарячій щоці і дивиться – пронизливо, жадібно, хижо.
Чону відчуває млосний спазм внизу живота, коли цей погляд прикипає до його шиї.
Тихе спостереження – йому подобається просто з цікавістю роздивлятися кров на чужих руках, прислухатися до слізних умовлянь зупинитися і чути рівномірне дихання Мунджо, наче відчуваючи його на собі. Тихе спостереження – бо сьогодні їм не потрібна його груба й агресивна сила. І Чону дійсно може дозволити собі цю театральну виставу одного актора, він справді дозволяє собі просто вести поглядом по ледве видимих синьо-зелених судинах, просто чіплятися кінчиками пальців за волосся дрижачого хлопця і тихо-тихо – настільки тихо, що він думає, що каже це сам собі – промовляти: «Нумо веселитися». І той, хто завжди все чує й бачить, шкіриться самовдоволено, обережно відкриває чужий рот за допомогою спеціального приладдя, миттєво вивчає стан зубів і піднімає очі – дослідити милу посмішку Чону.
Хоч вся ця кров та інші рідини виглядають часом, чесно кажучи, досить гидко, все одно це мистецтво – жорстоке, сповнене болю й хаосу, таке, що залазить під шкіру й кипить там сталевими судомами, квітне фіолетовими жоржинами й завжди мимоволі скручує внизу живота. Чону дивиться на художника, на творця: різкі, але відточені рухи, тонкі бліді пальці – їх не видно за рукавичками, та він їх бачить, відчуває їх примарний холод на власних стегнах; м’яка хода навколо тіла, охайно вкладене чорне волосся, яке лише зрідка тонкими пасмами падає на лоба й трохи заважає, витонченість – у кожному подиху, тихо сказаному слові, палкому стукоту серця. Душа митця – тонкий кришталь: здається, подуєш на нього – і він трісне симпатичним білім павутинням ліній, обсиплеться колючим прозорим попелом, тому він мовчить, навіть знаючи, що його слова переповнені захватом і шанобливою пристрастю. Досі вважаючи себе незалежним, Чону все одно хоче дихати разом з ним, хоче залізти у його думки й порсатися в них днями й ночами, хоче досліджувати, знаходити нове й неочікуване, гаряче бажає ховати його між рядків, у згинах літер і пустках пробілів. Він дивиться на Мунджо, що спокійно хитається під ледве чутну музику, схиленого над закривавленою шиєю, і щиро не розуміє – хто чия тепер екзальтація, хто з них на кому тепер більше схиблений.
– Серденько, – солодко тягне голосні, майже муркочучи, – хочеш на сніданок трохи засмаженої печінки з травами чи краще скуштуєш омлет з рубленими легенями?
Будь-що, промовлене таким тоном, викликає у Чону апетит і мимовільне слиновиділення, тому він повагом ковтає всю вологу й крокує до Мунджо, не перериваючи з ним зорового контакту. Це не гра чи щось типу того – йому просто подобається відчувати цю слизьку чорну задуху на дні його зіниць.
– Хочу карамелізовані слайси серця й овочеві оладки, – шепоче близько на вухо, перед цим обережно заправляючи гладеньке чорне пасмо волосся й злегка торкаючись кінчиком пальця спочатку хряща, а потім і мочки.
– Тоді, можливо, на обід приготувати чернину? – Мунджо хапає за шию й тягне до себе, не відчуваючи ніякого супротиву – посміхається в губи, у губи дихає і ними отримує схвальну відповідь, рішучу й свавільно кусючу – Чону авторитетно, переможно навіть злизує кров.
– А на вечерю тоді… підемо кудись? Вип’ємо, поїмо токпоккі, ти відпочинеш від роботи, трохи розвіємося. Що думаєш?
Розслаблена посмішка, досі пульсуюче серце на долоні, переливи Вівальді в повітрі – і все стає зрозуміло, плани узгоджуються одним лише поглядом або обережним, м’яким для сприйняття рухом. Це не просто тішить – Чону посміхається щасливо, як дитина, чиї забаганки виконують без будь-яких питань і поблажливих послуг, «жестів доброї волі»; як дитина, якій не торочать про відсутність грошей чи «твоєму брату воно потрібно більше, ніж тобі», як дитина, яку дійсно люблять. Опущені плечі, загалом розслаблена статура, але зосередженість в погляді й напружені пальці – заворожує.
Тиша супроводжує їх подальшу годину, за яку Мунджо з прискіпливістю ювеліра вирізає потрібні органи, складає їх в пакети, вакуумує й перекладає в невеличкий переносний холодильник, а залишки спотвореного тіла по частинам відносить у підвал, щоб пізніше знищити. Чону без слів спостерігає, ковзає очима поміж складками одягу, губиться в поглядах, що мимохіть затримуються на ньому, втрачає свідомість, коли Мунджо ребром долоні намагається стерти кров зі своєї щоки, але навпаки лише сильніше брудниться. Його така незграбність, яка проявляється в моменті, виглядає чарівно: Чону посміхається, коли спантеличені очі оглядають червоні плями на руці, а на язиці щипає характерне «айщ», він повагом підходить до нього, щоб допомогти, і, Боже правий, це точно як сцена з романтичного серіалу. Він чує відчайдушні крики: «Торкнися мене!» – що воском застигли на вустах, контрастною блідістю в’їлися в шкіру, нерухомістю повік гіпнотизують – Чону піддається.
Іскри, спалахи, поколювання на кінчиках пальців, розряди, що наче ласо по спині, тонкі багряні ліній від плеча до ліктя, коліно гострм трикутником впирається в долоню, що поступово лізе догори, смак солі й металу фарбує слину в червоний кадмій, в’язкістю вкриває горло – Мунджо цілується так, що зуби болять і повітря дійсно не вистачає, бо його пальці майстерно тиснуть на шию таким чином, що під повіками – картате світіння, а поперек солодко тягне. Намагаючись триматися міцно за чужий одяг, Чону сам не помічає, як все ж хапається за змокле від поту і трохи скуйовджене волосся і тягне його назад настільки сильно, наскільки дозволяють йому його ослаблі, наче з тканини, руки. Щось бринить на губах, перетворюється на вібрацію і гортанне тихе скигління, щось виказує, наскільки ж Мунджо слабкий, якщо знати, на які місця і з якою владною силою треба тиснути. Слизький гарячий язик веде по гострому ряду нижніх зубів, вмовлячи штовхається глибше, а коли нігті боляче деруть біля коріння волосся, він повноцінно стогне: довго, задихаючись, дрижачи всім тілом.
Чону хоче залишити на його тілі мітку: на видному місці, щоб бачив кожен, над ким Мунджо нахиляється, таку, що довго не затягуватиметься, болітиме, нитиме, нагадуватиме про себе щохвилини, таку, торкаючись якої, щоб зводило шкіру судомами, а кров приливала й крапельками роси просочувалась через ледь відкриту рану. Бажає до стану обсесії, коли нав’язливі думки заважають навіть дихати, а в голові лише одне – вкусити. І не те, щоб Мунджо забороняє, просто вони обидва розуміють, що це небезпечно для кар’єри і тих образів, що вони для себе в новому суспільстві створили, тому один стримується, а інший підставляє руки, які завжди ховаються за довгими цупкими сорочками, тому захищені від поглядів і питань. Свобода зубами відчувається як свіжоспечений бісквіт, запашний і пухкий, такий, що солодко пахне ваніллю, який хочеться їсти без упину, доки не болітиме живіт, а на лобі не з’явиться піт від напруги й задоволення. Шкіра Мунджо зубами відчувається як щось трохи морозне, але м’яке й піддатливе, як те, у що хочеться вгризатися до болю в щелепі, до безумства, перемазаного червоним навколо рота і такого, що відображається в очах демонічними вогниками – його посмішкою.
Це мистецтво, яке сповнене червленими відтінками, відблисками на металі, крейдяною білизною медичного халату і чорною димчатою люттю, що пролазить у кожен закуток розуму, всмоктується в кров і темрявою тече по судинам, отруює, зводить з розуму – це мистецтво гріховне й неправильне, але воно залишається вбивчо гарним. Від нього неможливо відвести погляд, бо воно полонить серце, оточує його важкими ланцюгами, стискає так, що спазми розповсюджуються по всьому тілу, і Чону розуміє, що не хоче припиняти дивитися не тому, що все ж відчуває деяку владу Мунджо над його розумом, а тому що воно чарує його, як цікава книжка з високої, майже недоступної полички улюбленої бібліотеки, як безбожно і підозріло дешевий, але смачнющий кімбап з єдиної забігайлівки, яка траплялася йому дорогою зі школи додому, як шум дощу, змішаний з ледь чутним громом і стукотом кришки на пательні, в якій закипає вода на рамьон. У пам’яті досі повторюється кадр плавного розрізання шкіри, яка одразу фарбувалася насиченим червоним, і це нагадує йому такі ж легкі рухи кухарів з телешоу, коли вони обробляли рибу і зрізали всі необхідні частини так швидко, що він не встигав навіть кліпнути. Чону думає, що Мунджо майстерний на якомусь магічному рівні – Мунджо лише стиха сміється і каже, що це «досвід».
Залишаючись наодинці з собою, він думав, коли все це почалося: з першої зустрічі, з бляшанки пива на даху, з того дивного зізнання в симпатії чи з абсолютно закоханого погляду, коли він почав розповідати про свій роман? Можливо, вирішальною все ж була зустріч у спільному душі, коли Чону помітив цю жахаюче дивовижну кількість шрамів на тілі Мунджо і коли той сказав, що він симпатичний? Чи та ніч? Багато думок переслідувало його, коли він їв нову для себе їжу, коли жив у незнайомому для себе місці, коли отримував турботу й любов, якої раніше ніколи не мав саме з тим сенсом, який у них вкладав Мунджо, коли читав подаровані за «просто так» книжки.
– Чому я? – одного разу він наважився спитати, знаючи, що його зрозуміють так, як треба.
– Тому що ти мені подобаєшся, серденько, – простота відповіді чомусь Чону настільки вразила, що він підняв очі на Мунджо і довго примружено на нього подивився. – І, не думаєш, що це не я тебе обрав, а ти – мене? Тоді зустрічне питання: чому я?
– Тому що ти мене розумієш.
Дожовуючи рис, Чону знову задивився на обличчя напроти й помітив легкий червінь на обличчі й таку дурнувату сором’язливу посмішку, що захотілося вщипнути Мунджо за щоку, засміятися з нього й трохи розпатлати його волосся долонею, щоб він точно був схожим на закоханого підлітка. Чомусь йому хочеться зробити так само.
– Ти молодець, – він вкладає свою долоню йому між лопатками, коли вони нешвидким кроком підіймаються сходами на другий поверх квартири. – Чудово сьогодні впорався, – легкий поцілунок в щоку й притиснуте до його плеча обличчя змушують Мунджо затремтіти внутрішньо й задихати часто-часто, наче він от-от розплачеться. Можливо, це і сталося – Чону не звернув увагу на те, чи підіймалася чужа рука, щоб втерти сльози. Можливо, цього не було, бо Мунджо одразу торкнувся оголеної шиї своїми холодними пальцями і змусив тепер Чону тремтіти через його надмірну чутливість. Перед тим, як один заховався у ванній, а інший терпляче залишився чекати на кухні, перекладаючи пакунки з м’ясом і внутрішніми органами в більшу морозильну камеру, у повітрі зависло чуттєве «дякую».
***
Чону пише: трохи скрививши спину, допиваючи вже третю філіжанку міцної кави й другу – м’ятного чаю, задумливо розчісуючи ранку на шкірі голови, бо речення чомусь не складаються в щось цікаве й логічне. Солодкий смак вже став невід’ємною частиною його язика, але чомусь цукор ніяк не допомагає його мізкам працювати активніше й підбирати потрібні слова, щоб по тілу щось розтікалося в середині від одного лиш поєднання і вкладеного в нього сенсу, але такі не з’являються в голові, і погляд завмирає в одній точці на екрані, а пальці дерев’яніють. Огидне відчуття пустки – від нього зводить ребра, язик прилипає до піднебіння, а коліна стають крижаними й настільки напруженими, що вдосталь буде трохи вдаритися об стіл, і вони розсипляться крихким інієм і одразу перетворяться на даремну калюжу. Огидне відчуття власної безпорадності – Чону дивиться на напівпустий аркуш і не розуміє, чого йому не вистачає і що не так в цей момент, що він не може вичавити з себе й мізерне слово.
Перерва на книгу чи якісь тупі відео просто для відволікання уваги не допомагають: повертаючись до білого екрану очима, він під шкірою відчуває гидких жуків, а в уяві – мільйони дірок, між якими гуляє вітер, холодний і пронизливий. Тонка плівка натхнення перешкоджає навіть диханню, і Чону здається, наче він тоне, падаючи все нижче й нижче, йому здається, що ще мить – і його голову розчавить тиском товщі води, а всі кістки перетворяться на порошок, скрипучий і такий, що гидко гірчить на кінчику язика. Є дивне відчуття: всі слова і речення насправді спокійно крутяться в думках, вільно гуляють уявою, але він не може вхопитися за них, хоч і тягнеться обома руками, біжить за ними, наче від цього залежить його життя, але тривога хапається липкими руками за його ступні і тягне до себе – у тісні, задушливі обійми параної й болючого очікування наступних хвилин. Чону сильно тре закриті очі, потім помічаючи на подушечках пальців декілька тоненьких вій, тяжко зітхає і вже хоче закрити ноутбук, ледве стримуючи колюче бажання сильно хлопнути його кришкою, щоб по екрану розійшлися чорно-райдужні смуги, як відчуває кроки за спиною.
– Не йде сьогодні? – пошепки питає Мунджо, вкладаючи теплі долоні на напружені плечі, які одразу ж трохи розслабляються під заспокійливим дотиком. Чону у відповідь лише мотає головою. – Потрібна моя допомога, серденько?
Йому не треба нічого казати, бо хоч це і звучить як питання, на ділі Мунджо не питає – лише попереджає, що робитиме щось, точно не пояснюючи, що саме, і це для Чону не просто комфортно – це його потреба, яку для нього так турботливо закривають навіть без чітких прохань вголос. Тому коли руки неквапливо розминають його зморені м’язи і повзають то нижче до грудей, то вище – до шиї й потилиці, він несвідомо гучно втягує повітря носом і закусює нижню губу, бо тіло від м’якого подразнення рветься реагувати яскраво, щоб аж в горлі щось заважало і ноги дрижали до поколювання в мізках. Мунджо теплий і м’який – і це трохи незвично – бо тільки-но вийшов з ванної, від нього пахне чистотою і дещо їдким ментолом через його новий шампунь, а ще він так близько, що це здається небезпечним – Чону може не втриматися від такої доступної спокуси, такого відкритого для нього гріха. І кожен люмен тьмяного світла від екрану ноутбука осідає на його обличчі й чужих блідих руках тонкою плівкою того самого натхнення, блискучим холодним обладунком, імітацією місячного сяйва, що додає інтимного забарвлення кожній думці, кожному руху, кожному тихому поскрипуванню крісла й навіть тихому, майже нечутному гудінню кондиціонера.
Часом ніч може бути не тільки періодом гріхопадіння, а й звичайним закінченням дня, коли разом вечеряєте чимось точно не корисним для шлунку, дивитесь клішовану тайську романтику і йдете спати: кожен на власній половині ліжка й з власною ковдрою, бо під одною разом холодно, а через втому гріти один одного немає сил. Часом ніч може бути каяттям – і Мунджо стає на коліна, попередньо повернувши крісло Чону так, щоб той мав змогу дивитися на нього – тримати його в кайданках.
Розчавлене, перемішане, розжоване – відчуття загострюються до закипання крові в судинах – його тіло розсипається пазлами, тисячею кривих кольорових шматочків емоцій, нерівномірного дихання і ледве розквітаючих синців. Вони – червоний, чорний, фіолетовий. Вони – контури пальців, еліпси зубів, сузір’я кривавих крапок і сліди від сповнених ніжністю губ. Усюдисущі дотики Мунджо заплямовують його, фарбують у захід сонця, відкривають літосферні тріщини на його шкірі, але ласкавість, з якою він торкається його єства, відчувається точно лобом об глуху стіну, уламками черепа в очі і на язик. Він злизує їх – стріляють, як «шалений» цукор на верхівці фруктового льоду.
Чону просить: без слів, пальцями в чорнильному волоссі, тріснутою, як люстерко, посмішкою, короткими зойками, своєю відкритістю й вразливістю; про більше, довше, агресивніше, щоб коротким замиканням в голові й судомами до крику, щоб Мунджо самовдоволено шкірився, щоб сам він дрижав, лиш дивлячись на те, як іншому приємно від його рухів. Вологий слід від язика залишається на коліні, зуби прослідковують невеликими кроками по стегну до облямівки шортів, очі з проханням у погляді стикаються з очима Чону, і він киває головою, дозволяючи, наче кажучи «фас». «Чи є в цій грі якийсь сенс?» – сам до себе, поки вправні пальці лізуть під одяг, а ненажерливий рот вгризається в тонку шкіру нижче пахової зони, і відповідь знаходиться в кожному укусі, що віддруковується на шкірі дійсно красномовним тавром, тонкою лінією незрозумілих, але вагомих для них обох слів. Їм не обов’язково розмовляти, щоб розуміти один одного.
З обережністю, з чуттєвим благоговінням Мунджо торкається вустами розжареної шкіри, язиком – випуклих вен, невинним поцілунком – вологої головки, і в думках – Чону знає – у нього немає нічого, окрім нескінченної шанобливості, відображення якої проглядається навіть за його закритими очима. Його долоні, спокійно вкладені на чужі оголені стегна, наче лежать на Святому Письмі, і все тіло Чону під сласними дотиками дрижить тонкими аркушами, з яких гаряче дихання злизує таїнство літер, з яких очі стирають багатозначність речень, на яких зуби залишають додаткові двокрапки й коми. Мунджо бере глибше, мружить очі, від напруги його горло вібрує, а нігті врізаються в шкіру темними півмісяцями, Мунджо стискає власні стегна і під повіками закочує очі – не може терпіти, коли твердість у роті викликає заціпеніння й спазми внизу живота, які пронизують і обплітають хребет цупкими лозами бажання до тертя.
Приємно – не опис того, що він відчуває. Чону хоче його вбити, і він вбачає в цьому не кару, а акт милосердя, похвали й віддяки.
Задоволення накочує хвилями, змушує захлинатися і відчувати, як воно стає не просто частиною власної сутності, а проростає в неї, витісняє всі тривожні думки й фізичні вади, заповнює кожну порожнину тіла, проникає в клітини і змінює генний код, руйнує правильні зв’язки між речовинами. У хвилину забуття до Чону доходить розуміння, що зараз він – зовсім не він, а лише відчуття, сконцентровані в ерогенних точках по всьому тілу, на які вправно натискають, наче на кнопки великого складного механізму, і коли Мунджо розпусно проводить язиком по найнебезпечнішій червоній кнопці, пальці на ногах самі підгинаються, а між губами завмирає надірваний стогін-крик. Хитрий сміх ріже атмосферу кімнати на ідеальні кубики, а палаючі очі слідкують за розслабленим обличчям: воно м’яке, з тяжко опущеними повіками, крапелькою поту під носом і рожевуватими плямами на щоках; і цей вигляд – на другому місці в добірці улюблених Мунджо. Він не соромиться зводити його з розуму й не відмовляється ніколи від наслідків, тому коли Чону височіє над ним, вставши з крісла, і його сильна рука обплітає його шию, змушуючи підвестися з колін, він покірно встає і мазохістично насолоджується тим, як на нього тиснуть не лише тендітні творчі пальці, а й чужа влада.
Темрява повзе по кімнаті напівпрозорим туманом, осідає на білі стіни чорною кіптявою, але слабкі відблиски вуличних ліхтарів дозволяють сповна роздивитися все: мармурову статуру з темними візерунками-розводами рубців, плавні вигини оголеної талії, яка вабить провести по ній долонею, не сильно натискаючи на бліду шкіру і помічаючи, як на ній залишаються червонуваті сліди; чіткі лінії ребер, які здаються настільки гострими, що до них невимовно хочеться торкнутися – порізатися, вимазатися в кров через них. Складається враження, наче Мунджо не справжній, наче він – витончена статуя генія-скульптора, наче він вирізаний з холодного каменю, виліплений з глини холодними руками, і весь він – зітканий з холоду, твердості й посмішок, так схожих на брехливі. Але Чону під долонею, що обіймає чужу рельєфну шию, відчуває навіжену пожежу, пульсацію вогню, а в очах напроти бачить, як він горить – і його власне відображення разом з ним.
Коли обидва опиняються на ліжку, простирадла стиха шуршать, а матрац відчутно прогинається під тілами, але це так не важливо, доки все іскриться, варто їм лише доторкнутися шкіра до шкіри, доки між вустами відстань скорочується до лоскотання обличчя легким подихом, доки вистачає ґлузду не рвати поспіхом одяг. Стягуючи все поступово, вони залишаються в білизні: з оголеними тілами й давно відкритими душами, з розпусними бажаннями на кінчиках пальців, вологими слідами від поцілунків і ніжністю в глибинах думок.
– Як хочеш сьогодні, серденько? – немає потреби шепотіти ці слова, але Мунджо підіймає руку до обличчя Чону й повторює пальцями його контури так лагідно, що тихий голос дійсно додає інтиму, і це вражає у самісіньке серце. У відповідь – трохи хвилююче мовчання й долоня на грудях, під якою чітко відчувається палке, клекочуче серцебиття.
– Вкуси, – палець між зубами Мунджо опиняється швидко, і він затискає його не сильно, але на обличчі напроти не відображається задоволення, – сильніше.
І він кусає так, що на язиці з’являється солонуватий присмак, а Чону зверху нього шипить: біль хоч і приємний, але це все ще біль, тому він підносить палець ближче до обличчя і вдивляється в невеличку рану, з якою поступово тече темно-червона рідина, що зараз нагадує йому гуаш, трохи розведену у воді. Крива, коло, ламана, якась дивна літера, хвиляста лінія, квадрат, розсип крапок – липкі червоні візерунки трохи стягують шкіру, засихаючи, і їх химерність заворожує, хоч у них і немає ніякого сенсу – він просто малює на чужому тілі, наче воно полотно, ідеального кольору й з ідеального матеріалу. На груди Мунджо, що швидко здіймаються, лягають абстрактні лінії: палець обережно веде по бугристим лабіринтам кісток, наче мандруючи між ними, кривавий слід обривається, коли рана підсихає й закупорюється, але це не проблема, бо Чону знову вимогливо тикає в чужі вуста й чекає. Подумки цей палець вже копирсається у відкритій черепній коробці Мунджо, і він від цього весь стискається, а внизу живота відчуває приємні тягучі судоми, але поспішати нікуди, тому він старанно облизує чужий палець і знову натискає гострим кликом на раніше вражене ним же місце. Кров Чону солона, з яскравим металічним присмаком, у міру густа й так само у міру рідка, вона апетитна – він не може відірватися, і хоч за мовчазним наказом не використовувати руки він терпів і не чіпав його, цієї миті він не втримався й міцно схопився за зап’ясток, щоб мати змогу не перервати цей смак, залишитися з ним на довше.
Голод – пастка, що кидає мозок до в’язниці й контролює дій і емоції краще будь-якого наркотика, але те, яка жага накриває Мунджо, коли справа в Чону, неможливо описати лише контролем чи емоціями. Він стає надто схожим на людину: спраглим, порочним, нетерплячим, вимогливими, безупинним і навіженим; він прагне близькості так сильно, що не розраховує свої сили і не зважає на чужу витримку, бо бачить тільки прохання сильніше й більше, відчуває тільки палаючу під долонями шкіру й думає тільки про хворобливий потяг і бажання довести Чону до божевілля, змусити кричати його ім’я, глибоко дряпати його руки, кусати його губи й дивитися лише в його очі. Хапаючись однією рукою за лікоть, а іншою стискаючи простирадло, Мунджо востаннє проводить язик по зраненому пальцю й тепер веде по тильній стороні долоні до зап’ястка, залишає прохолодний вологий слід, дивиться з-під лоба на напружену щелепу, на прикриті очі і налиті карміновим вуста – вдоволено посміхається.
– Подобається, серденько? – з легкою, але помітною насмішкою питає він, до болю прикусюючи тоненьку шкіру над венами.
У голові Чону пустка змінюється на смерчі зі слів, що не встигають складатися в речення, але їх поєднує пристрасть, колюче відчуття фантомних поцілунків по всьому тілу – всередині нього пишеться повість, еротична розповідь про гематоми-півонії на шиї і шкіряні ремінці по всьому тілу, демонічна казка з елементами брудного реалізму й відвертого гуро. І думка, що Мунджо – його головний герой, його персонаж, яким він може крутити, як тільки забажає його отруєна смертю фантазія, змушує тихенько застогнати й навмисно завовтузитися, сидячи верхи на чужих стегнах. Відповідь знаходить Мунджо сама: він охає, мружить очі так, що під повіками детонують феєрверки, хапається однією рукою за гостре коліно Чону, а іншою – за його шию, щоб він нахилився над ним і поцілуватися можна було несамовито.
– Я хочу тебе вбити, – хрипить від браку повітря й надто напруженого, вологого цілунку. – Я до біса хочу задушити тебе, – задихаючись сам.
Не любить втрачати контроль, але коли це Мунджо – він у це шалено закоханий.
Вимазаною в уже суху кров рукою Чону проводить по вологій плямі на білизні, натискає сильніше, спостерігає за реакцією – хто ще з них втрачає контроль? Водити долонею по гарячому члену, душити водночас, перед цим вкладаючи чужу руку на низ свого живота, відчувати, як душать – якийсь нелюдський рівень, але Мунджо під ним посміхається щасливо, навіть радісно, і все здається ще нереальнішим, сильніше зміщеним в бік до паранормального. Темрява кімнати ховає все: і рожевуваті сліди укусів, і ламаний кривавий калейдоскоп на грудях, і вологий блиск на пальцях обох, і стогони один одному майже в губи, і скрипіння ліжка, що ледве можна почути. А сама ця темрява – на дні очей Мунджо, заклякла і мовчазна, вірна, і коли Чону в неї вдивляється в перервах між тяжким кліпанням, то бачить тільки своє хтиве відображення.
Близькість зі смертю торкається їх кінчиками пальців – відголосками оргазму й луною стогонів, і цього достатньо, щоб зрозуміти, що помирати хочеться щоночі, не тільки змиваючи кров з вуст вустами, а й затискаючи кільцем пальців напружено пульсуючий член, щоб бачити, як погляд палає, щоб злизувати з губ жалібне «будь ласка». Долоня у волоссі ласкаво грається з чорними скуйовдженими пасмами після того, як залишила синці розквітати на крейдяно-блідій шиї, шкіра до шкіри – відчувають серцебиття так чітко й сильно, наче їх ребра зрослися в одну клітку, відчувають дихання, що поступово стихає й нормалізується, але все одно приємно лоскоче й зігріває.
Майже непомітний світлий шрам на шиї – Чону торкається його злегка: спочатку пальцями, після – зі всією можливою ніжністю – губами, а потім його руку перехоплює Мунджо, і за дзвінким, але тихим цокотінням зубів на браслеті ховає чуттєвий поцілунок у родимку на зап’ястку. Це їх обручки і їх обіцянки – про разом, назавжди, вбивства в чотири руки замість гри на піаніно і смерть, розділену на двох, смерть лише від рук один одного, смерть, що звільняє й полонить водночас.