Chapter Text
Перші замовлення Техьон зазвичай приймає після цигарки о дев’ятій ранку. Утім сьогодні йшла непрохідна злива, точно стіна, палити не було можливості, навіть посмакувати каву.
Він оглядів прискіпливим поглядом краєвид з бетонних надбудов, які ледве виднілися, та, вдягнувшись, закрив квартиру.
Звісно, це засмучувало, та очікування від приємного спілкування з пасажирами полегшувало становище. Працювати на результат. Навіть не на чайові, образ на подібне таксист не мав. Чого потребує, то це п’яти зірочок у застосунку таксі.
Сівши в свій коханий мерседес, Кім увімкнув “I Love Rock ‘N’ Roll”, вирулив з підземного паркінгу, залишаючи там самотньо стояти свій Sprinter. Хтозна, можливо, колись він знадобиться.
Склоочисник вже метався у сторони.
У період дощів замовлення ростуть, ціну також підвищують через більшу ймовірність аварії. Тож Техьон був задоволений – очікується багацько клієнтів. Пісня ненав’язливо грала, а він хитав головою у такт, коли поїхав на перше місце.
Плавно заїхав у звичайнісінький посередній район. Його замовник, у застосунку було вказано ім’я Чонгук, помахав рукою, стоячи під під’їздом. Чомусь у нього не було парасолі чи хоча б якогось захисту, тому Техьон, аби пасажир трошки менше намочився, відкрив передні двері.
Власна хитрість змусила його широко посміхнутися. Здається, він зірвав куш!
— Добрий ранок, — привітався першим Кім, але у відповідь отримав лише кивок головою.
Молодий чоловік чи радше юнак відкинув мокрі темні пасма назад та швидким рухом затягнув пасок безпеки. Риси його обличчя були м’якими, ніжними, що сильно контрастувало з похмурим виразом обличчя. Сірий піджак та такі ж брюки тісно сиділи на тілі, через сорочку виднілися міцні груди, краватки не було. Певно, офісний працівник. Зі стилем.
— Ви мені не довіряєте? — вирвалося з рота Техьона раніше, ніж він встиг обдумати свою дурнувату репліку.
Юнак оглянув пасок безпеки та повернувся поглядом наверх. Здається, він став ще більш похмурим.
— Звісно, я ж вас вперше бачу.
З таксиста вирвалося щось подібне до сміху та кашлю водночас.
— Точно.
Ледве він натиснув на зчеплення – пролунав голос пасажира:
— А ви можете вимкнути музику?
— Що? — різке зауваження прозвучало як з-під води, далеке, йому незрозуміле. Трясця, це ж музика! А вона, очевидно, об’єднує людей.
— Я сказав, вимкніть, будь ласка, пісню.
— Ви, напевно, жартуєте, — і невпевнено засміявся. Сміх був найголовнішою захисною реакцією, що часто працювала на його користь. Певно, не цього разу.
Великі очі впритул подивилися на Техьона, немовби хотіли зробити в ньому діру, а потім примружилися. Чесне слово, Техьон ніколи не забуде того погляду. Він відчув, нібито повернувся до молодшої школи, де вчителька накричала за погану поведінку, а тобі, власне, нічого не залишається, окрім як покірно вийти з класу, стримуючи сльози й думаючи про майбутні прочухани й від матінки.
— Ви надаєте мені послугу, хіба не у ваших інтересах виконувати прохання клієнтів? — тон голосу Чонгука піднявся, він зробив обурений жест руками.
Усвідомлення того, що Чонгук, виявляється, не був налаштований на порозуміння, образило таксиста. Він подумки змусив себе переконати, що проблемний пасажир – лише випробування.
— Ох, добре, — Техьон високо підняв брови в здивуванні, коли відвернувся, звертаючи на головну дорогу та дивлячись у бокове дзеркало. Намагався приховати давні спогади, стиснувши губи. Тоді Техьон був маленьким шмаркачем, не міг і слова проти сказати, а тут… Тут все те саме. Скільки невдоволення зранку. Цьому юнаку точно не завадила б хороша розмова, щоб заспокоїти нерви..
Тож Техьон вимкнув музику та помовчав хвилинку. Краплі продовжували сипатися, не зменшуючи свій натиск та кількість. По авто вже розповсюдився приємний запах меду та апельсину від ароматизатора.
— Куди поспішаєте у вихідний день?
— Чим це смердить? Ви провітрюєте авто?
— Курво, звісно! Це ароматизатор, — водій задихнувся, приймаючи слова на особистий рахунок. Ніхто ще не скаржився на цей запах, адже це дорогий бренд.
Щоправда, назву Техьон забув.
— Точно..?
Техьон проігнорував це, зупиняючись на світлофорі, а тоді протягнув руку прямо перед Чонгуком, щоб сховати ароматизатор у бардачок. Ну що з цим хлопаком не так? Прискіпливий до неможливості.
Сорок секунд вони чекали, Чонгук відбивав пальцями якийсь ритм по коліну, кидаючи скептичні погляди на таксиста. Вони відновили рух.
Ймовірно, думалося Техьону, юнак має поганий досвід з таксі. Якщо його здогадка не помилкова, потрібно бути якомога терплячішим та лояльнішим..
— А ви можете їхати швидше? Я запізнююсь.
Техьон ледве-ледве фиркнув. З такими претензіями зникає бажання старатися, й в такому темпі Кіму доведеться самому поставити погану оцінку своєму пасажиру. Поки що цей Чон Чонгук заслуговує на три з половиною, і того, з натяжкою.
Водій зібрав всі залишки привітності та відповів максимально спокійним милим тоном, на який лише був здатен:
— Ні, не можу, небезпечно тут пришвидшуватися, — і після короткої паузи вирішив, що хлопцю теж потрібна порада, — А вам треба вчитися розраховувати час. Тайм-менеджмент це важливо.
Техьон звернув з головної дороги, задоволений своєю фразою. У ту ж мить Чонгук підірвався та витягнув голову, щоб роздивитися територію.
— Це куди ви?! Мені в іншу сторону! Тільки спробуйте мене надурити, я знаю, як таксисти заробляють. Хочете більшу суму з мене зробити?
Техьон видихнув настільки тяжко, що легені заболіли. Руки стиснули руль. Іноді він думає про те, що курси спілкування мають проходити не таксисти чи обслуговуючий персонал, а клієнти. От ніби з лісу вибігли.
— Вибачте, але там дуже велика пробка. Я довезу вас за сорок хвилин, а там ми стоятимемо годину.
— А, правда?
Чонгук відкинувся на сидінні, а Кім провів рукою по лобу. Потрібно приборкати це створіння, інакше воно з’їсть його ментальне здоров’я.
Хмарочоси тяжіли над ними та незабаром змінювалися невеликими будівлями держаних установ та безліччю кафе. Далі вони заїхали на бруківку, дорога пролягала повз парк. Сучасний автомобіль хоч і готовий до таких випробувань, утім, очевидно, не міг зовсім не труситися. Лише долинуло до таксиста довге зітхання, як він зрозумів, що на нього чекає.
— Господи, а іншою дорогою не можна бу..
— Ні.
— Включіть якусь спокійну пісню.
Техьон потягнувся, щоб перемикнути передачу. Вони знову їхали по асфальту.
— Так включите?
— Я керую машиною, можете зачекати хвилинку, будь ласка?
— Добре, — Чонгук вкотре зітхнув, ще й так, ніби його змусили чекати годину замовлення у ресторані, а він сильно голодний.
Зазвичай, коли Техьону трапляються примхливі пасажири, він все одно в змозі знайти спільну мову, або покращити їм настрій. Та тут така ситуація, ніби Чонгук всіма силами чинить опір, аби тільки не стати більш приязним. Хлопак що, вибухне, якщо хоч один раз усміхнеться?
З льодом можна було розібратися двома способами: взяти молоток і добренько так пошматкувати його до маленьких крихт або покласти в тепле місце, й все розтане самостійно за певний час. Очевидно, що перша опція була ледве не життєво небезпечна – Чонгук зробить з Техьона фарш після подібної психологічної тактики. Як казав новий бос: «Змирися з тим, що ти є тут жертвою». Терпи терпи, терпець тебе шліфує..
Залишалося лишень скрутитися, як равлик у свою мушлю й чекати, поки минеться буря.
Вони знову зупинилися на світлофорі. Техьон увімкнув свій звичний плейліст, наступною піснею у черзі була «…Baby One More Time». Таксист подивився на клієнта, пройшло декілька секунд, і той махнув рукою, очевидно змирившись, що їхні смаки як два полярні пояси.
Техьону стало спокійніше від музики, він підтанцьовував плечами, піднімаючи їх по черзі. Коли півшляху було подолано Кім засумував через відсутність діалогу.
Йому на мить стало страшно, чи раптом його не вкусять за таку наполегливість, утім інший внутрішній голос кричав щось про «вміння комунікувати». Техьону страшенно потрібно навчитися тієї навички, скільки б гордості йому це не коштувало..
— Я ж взагалі маю бізнес, — й цикнув, — А таксі це так, для задоволення.
— То через це ви не можете замовкнути?
— А ви через те, що не з тої ноги встали так зневажливо розмовляєте?
Техьону здалося, що Чонгук не міг підібрати відповідь і тому закотив очі.
Провальна строба..
Місто Техьон пам’ятає пречудово, приблизно, як кількість сивих волосин на своїй голові, що з’явилися за цю поїздку. А йому всього тридцять п’ять.. От у Чонгука точно немає такої проблеми. Техьон кинув погляд на волосся клієнта, підтверджуючи свої здогадки.
— Дивіться на дорогу, — і клієнт знову зітхнув.
— То чим ви займаєтеся? — Техьон почав відчувати, як потрібно спілкуватися з цим хлопцем: трошки дотримуватися правил, встановлених ним, та бути люб’язним до пояснень. Якщо у Техьона вийде, це можна вважати досягненням.
— Встановлюю контроль там, де цього не вистачає, — і хмикнув.
Техьон почухав потилицю, нічого не зрозумівши.
— І.. як воно?
— З вами поки не дуже.
Техьон розтягнув губи, але то була не посмішка, а прикрість.
Вони наближалися до потрібної точки, Техьон рефлекторно звернув наліво, де перед стоянкою височів офіс.
— Ні, трясця, в іншу сторону! Чому ви не користуєтесь навігатором? Я не знаю, як ви розвернетесь, але зробіть це.
— Вибачте.. — у Техьона з’явилося бажання надути губи й висадити Чонгука прямо тут, але він проковтнув його. Чому хлопець такий різкий? Техьон відчував, як аура Чонгука пригнічує його вдвічі більшу статуру. Просто жах.
Тож він об’їхав паркінг та звернув у правильну сторону. Техьон рухався повільно, щоб зупинитися вчасно, якщо раптом пасажир підірветься та закричить «Гальмуй!», а пасажир точно так може. Але вони проїхали скляний офіс без жодних зауважень. Далі розкинувся доволі занедбаний спальний район. Низенькі домівки з пофарбованими у рожеві кольори фасадами, певно, аби хоч якось покращити загальний вигляд, та брудними тротуарами, заставленими пляшками алкоголю, навіювали якщо не страх, то пригніченість.
Вітер та дощ розніс купу бруду й сміття. Техьон обережно їхав за вказівками Чонгука між цими лабіринтами.
— Ось тут. Досить. Все! Стоп!
— Та я лише стану, щоб нікому не заважати..
Чонгук знову зітхнув. Вони зупинилися біля дитячого будинку. Техьону доводилося тут бути хіба що один раз, і то він погано пам’ятає його.
— У мене є парасоля на задньому, вас провести до дверей?
— А чого коли забирали мене не скористувалися нею? — Чонгук звернув свої великі очі-ґудзики на таксиста. Техьон лише знизав плечима, бо якщо він почне виправдовуватися, то, здається, тільки погіршить ситуацію, — Ох, беріть вже вашу парасолю.
Техьон потягнувся через проміжок між передніми сидіннями.
— Ай!
Водій не зрозумів, чим саме задів пасажира, але сподівався, що не стегном.
— Пробачте, — тихо-тихо промовив, швидше всього клієнт не почув. І чому Техьон таким винним почувається?
Парасоля опинилася у руках, тож він вийшов з мерседеса та попрямував до дверцят з пасажирської сторони; відрив двері, тримаючи над головою Чонгука захист.
— Давайте мені, а то я через вас промокну.
— Але ви вже..
— Покваптеся!
Техьон ніяк не прокоментував, коли пасажир вихватив з його рук парасолю, більше тримаючи її над собою. Дощ шмагав таксиста по плечу та руці. Тільки терпіння..
Вони швидкими кроками дійшли до вхідних дверей дитячого будинку, по стінам трохи стікала фарба від яскравих дитячих карикатур. Техьон ледве встигав за широким кроком Чонгука.
— Казав же їм, що не встигне висохнути.. — шепотів собі під ніс Чонгук, але Техьон його почув та відчув щось подібне до тепла. Можливо, з кимось цей хлопець не такий різким.
Кім, точно справжній джентльмен, першим смикнув за ручку дверей, щоб пропустити Чонгука, але ті не відчинилися.
— Зачинено, — і клієнт помахав зв’язкою перед обличчям Техьона, виставляючи його дурником. Техьон майже закотив очі.
Затим двері відчинилися, і відразу почулися голоси.
— Містер Чон! — зграя дітей буквально засмоктала його всередину, не звертаючи уваги на таксиста.
— Зачекайте! — Техьон майже встиг схопити клієнта за рукав піджака, однак замерзлі від крижаного вітру пальці підвели його. Чонгук зник разом із парасолею.
Таксист постукав у двері, але гомін за ними зник. Дверцята знову зачинили на ключ. Він повернувся, споглядаючи дощ, який все ще був немов стіна.
— Трошки терпіння..