Work Text:
- Ти не схожий на злодія.
- Відчепись.
Хонджун пустив очі під лоба і відвернувся до вікна. Туман починав розсіюватись, і крізь нього пробивалися ранкові промені сонця. Раптом біль пронзив його ногу і він скрикнув.
- Що ти в біса робиш?!
Винувато піднявши погляд, Сонхва показав йому скляну банку.
- Ти що, полив мою рану спиртом? Геть дурний?
Хонджун скочив з місця, але враз упав назад на диван. Він сердито дивився, як білосніжні пальці замотують його коліно бинтами. Сонхва старався зробити свої рухи якомога легше, але рана була надто глибока.
- Боляче, ідіот!
- Я намагаюся тобі допомогти!
Істеричні нотки відлунили від сірих стін і вдарилися в вуха. Сонхва кинув бинти на підлогу і вийшов з кімнати. Хонджун втомлено зітхнув, відкидаючи голову на подушки.
Темрява поглинула все навколо, і тільки старий ліхтар на зупинці блимав слабким вогником. Сонхва потирав змерзлі долоні, видихаючи на них клубки пари. Під'їхав автобус. Брязкаючи, відчинилися іржаві двері; водій кинув пустий втомлений погляд на зупинку, де сидів один-єдиний чоловік.
- Ви заходите?
- Так! - хутко скочивши з місця, Сонхва забрався в салон.
Неприємний запах шкіряних сидінь змусив його сісти біля розбитого вікна, щоб в обличчя потрапляло трохи свіжого повітря. Коли двері майже зачинилися, їх раптом зупинила міцна рука в шкіряній рукавичці.
- Їсти будеш?
Сонхва стояв біля плити і кромсав м'ясо шматками просто на сковорідку. Олія шипіла й бризкала навколо, мов жива.
- У тебе є помідори чи щось типу того? - пробурмотів Хонджун тихо, ніби сам до себе.
- Типу кетчуп?
- Типу овочі.
Знизавши плечима, Сонхва кивнув в бік холодильника. Його тон був байдужим, але він не відводив погляду від Хонджуна, який прохромав через кухню і почав ритися на поличках.
- У тебе тут одні сосиски і консерви.
- А ти типу веган чи що?
Хонджун кинув на нього виразний погляд, і Сонхва прикусив язик.
- Що.. справді?
- З дванадцяти років.
- Господи.. божевільний, - покачав головою Сонхва, підходячи ближче.
Інтерес у його очах, більше не приховуваний навмисно, розігрався яскравими вогниками. Помітивши це, Хонджун непомітно посміхнувся.
- Чуєш, я зганяю в магазин і куплю тобі якийсь салат.
- Та заспокойся..
Але Сонхва, навіть не вдягнувши куртки, вже зник за дверима.
- Заходьте вже, - стомлено буркнув водій, заводячи автобус.
Рука в рукавичці зникла, натомість у дверях з'явилася постать в шкіряній куртці та капюшоні. Кинувши водію кілька монет, пасажир пішов напівпустим салоном. Сонхва байдуже дивився у вікно, коли сидіння біля нього скрипнуло. Не бажаючи контактувати з незнайомцем, він поклав голову на спинку сидіння і прикрив очі. Це б спрацювало як гарна відмазка, якби доля не вирішила зіграти іронічний жарт. Сонхва справді заснув.
Він не знав, скільки минуло часу, коли прокинувся. За вікном - суцільна темрява, а автобус мчав трасою без жодного натяку на своє місцезнаходження, тож Сонхва не міг визначити, чи не пропустив він свою зупинку. Та було дещо страшніше за це. На його плечі лежала голова зі скуйовдженим темним волоссям. Очі з довгими віями міцно стулені, а вуста напіввідкриті. Найстрашнішим було те, що це обличчя Сонхва бачив у новинах.
На його плечі спав розшукуваний поліцією злочинець.
- Я приготував рамен без свинини. Сподіваюся, локшину ти їси?
Сонхва сперся плечем на дверний прохід в очікуванні відповіді. Хонджун, що сидів до нього спиною, не ворушився.
- Ти там спиш чи що?
- Іди собі.
- Це моя квартира, куди я маю іти по-твоєму? - роздратовано спитав Сонхва, підходячи ближче.
- Я сказав, звали!
- Джун.. ти що, плачеш?
Великі очі з довгими віями (таких довгих Сонхва в житті не бачив) блищали, наповнені слізьми. Щоки були вкриті мокрими доріжками, а губи зрадницьки дрижали. Сам того не очікуючи, Сонхва впав перед диваном на коліна в спробі заглянути в заплакане обличчя. Стурбовано, але тихо, ніби боявся наполохати пташку, запитав:
- Що сталося, Джун?
Хонджун затулив обличчя блідими пальцями. Опустив плечі. Зітхнув.
- Я не знаю, що робити далі.
Сонхва налякано дивився на сплячого, серце шалено калатало в грудях. Автобус майже спустів, залишилося від сили три чи чотири пасажири. Морозне повітря било в обличчя.
Злочинець. По телевізору щодня крутили його фото, але там не було розбитого носа й синців під очима. Не було замерзлих червоних долоней і тихих схлипувань, що губилися в гучному торохтінні автобуса. Щось тремтливе зворушилося глибоко в серці Сонхва; він навіть не усвідомив спочатку, як тихе журливе співчуття закралося у його голову.
Автобус сіпнувся на повороті, і злочинець прокинувся. Озлоблено зиркнувши навколо, скочив з місця і пішов до дверей. Сонхва, що проводжав його здивованим поглядом, знагла примітив за вікном свою зупинку. Стиха піднявся й попрямував до іншого виходу. Заверещали по асфальту гальма, автобус зупинився. Опинившись на вулиці, Сонхва швидко покрокував нічним тротуаром.
Позаду гучно впало на землю тіло.
- Хва, я геть розгублений…
Сонхва сидів на дивані в напівтемній кімнаті і дивився на зірки крізь прочинене вікно. На його худих колінах лежало заплакане обличчя Хонджуна.
- Розкажи мені, якщо ти готовий. Я вислухаю.
- Я.. не знаю, що тут розказувати, історія заплутана. Я лиш хотів виправдати їх довіру, я..
Плечі судомно затрусилися від нового приступу сліз. Хонджун сам не знав, плаче він від болю в нозі чи від втоми, від довгої затяжної безвиході.
- Ніби я зійшов з правильного шляху і тепер моє життя загублене, дороги назад немає..
- Я не засуджую тебе, щоб ти не зробив, Джун. Просто розкажи все як було.
Бліді пальці Сонхва плутаються у чужому волоссі - наївна спроба заспокоїти.
І Хонджун розповідає. З самого початку історії. Про те, як вилетів з університету і розчарував батьків, намагався підробляти то тут, то там; складав екзамени наново, а успіху не мав. Розгубленість і гнів змішувалися у його словах, мов чудернацький коктейль.
- Що було далі? - м'яко запитує Сонхва, коли оповідач замовкає і важко прикриває очі.
- Я зустрів одного хлопця.. він сказав, є швидкий заробіток. Спочатку все йшло гладко, я добре виконував свою частину роботи і отримував зарплатню. Та потім..
- Ти потрапив в руки копам?
Кивок.
- Все було настільки погано?
- Я не робив нічого кримінального, просто трохи.. нелегальний бізнес. Проблема в тому, що я не дочекався суду і втік. Тепер покарання буде в рази гірше.
- Джун, ні… Невже ти не знав, що втікати - все одно що самого себе засадити за ґрати? Не можна чинити опір правоохоронцям, господи…
Хонджун знову затуляє обличчя долонями, які злегка трусяться.
- Я би випив чогось гарячого, - Сонхва м'яко гладить чужі плечі, говорячи це. - Може по чашці імбирного чаю, хочеш? Чи можна з лимоном. Вегани їдять цитрусові?
Марна спроба розсмішити. Джун тремтячими губами тихо шепоче:
- Я би ще трохи полежав на твоїх колінах, якщо ти не проти.
Ніколи Сонхва не відчував себе у такій безвиході. З дитинства у його голові була закарбована проста істина: бачиш, що людині погано - виклич швидку. Але що робити, коли перед тобою безтямний злочинець лежить на холодному асфальті, мов мертвий? Від удару головою у нього з лоба струменіла кров, а стулені вуста небезпечно посиніли.
Навколо - ні душі. Якщо постаратися, можна закинути його собі на плечі і непомітно пронести додому, мов просто сп'янілого друга.
Так Хонджун, втративший свідомість на морозній вулиці, з підстреленою копами ногою і розбитою головою, опинився на дивані Сонхва.
Ніяково.
- Що ж, моя рана ніби затягнулася…
- Так, то.. ти тепер підеш?
- Я думаю зробити підробний паспорт і спробувати виїхати за кордон.
Сонхва пускає саркастичний смішок.
- Що не так?
- Джун, ти божевільний. Не вчинив нічого кримінального, а роздуваєш до міжнародних конфліктів.
- Нічого кримінального?! - Хонджун з люті кидає рюкзак на підлогу. - Я втік від копів, от тобі кримінал! Назад час не повернеш.
- Але ти можеш здатись! Я чув, коли перший ідеш у відділок, це враховують на суді як правильний вчинок.
- Суд? Ніби мої батьки недостатньо розчаровані в мені.
Терпець Сонхва надривається. Він кидає на підлогу рушник, яким витирав посуд, двома широкими кроками опиняється біля Хонджуна і хапає його за комір куртки.
- Забудь про тих чортових батьків! Ідеться про твоє життя. Твоє, ідіот!
Хонджун зачудовано дивиться на хлопця, що кричить на нього згори вниз.
- Слухай мене уважно, Кім Хонджун. Ти підеш у відділок, і я піду з тобою. Власноруч здам тебе правосуддю, допетрав?
Той киває. Погляд падає на сердито зведені брови, прямує нижче повз очі, що кидають злісні блискавки, і врешті зупиняється на губах. Таких солодких на вигляд.
- Поцілуй мене, - хрипко шепоче Джун.
- Що?
- Поцілуй мене, Пак Сонхва, негайно!