Work Text:
Хто ж знав, що цей вечір стане чимось святковим..
Навколо було доволі багато знайомих лиць і людей, всі вони зібрались з одною метою. Відсвяткувати річницю Лас Невадас. Натовп весело та енергійно обговорював різні теми. Хтось спілкувався за життя, хтось обговорював наскільки дана країна була прогресивною, а деякі заковтували не крепкий алкоголь у власні горлянки. Сперечаючись хто вип'є більше або просто попиваючи щоб розрядити обстановку. Хтось вже вдосталь напився спиртного та творив всяку фігню. Не те що потім їх виводили разом на свіже повітря.. Улюбленою точкою була частина кімнати де всі охочі танцювали під джаз чи інші схожі пісні. Здається кожне обличчя на яке він дивився отримували справжнє задоволення та радість від цієї всієї вечірки. Проте Вілбур був тут зайвим, його статура розслаблено сиділа спираючись об шкіряну спинку дивана. Поки очі його напружено проглядували кожну душу на цій живій тусовці. В один момент його очі натрапили на ще одну більш знайому постать. Котра нудно стояла так само дивлячись на всіх відвідувачів. Не дуже довга темна зачіска з розплутаним волоссям, червона шапка, шрамоване лице, одяг офіційного стиля з чорними підтяжками, золотисті крила..
—"Запрошуй його розвіятись, а він сидить і нічого не робить. Ох, Сут, геть не вмієш розслаблятись?"
Ось і ця постать халатно всілась на диван біля того. Заставляючи брюнета змінити центр уваги на чоловіка котрий як завжди широко посміхався дивлячись тому в очі. Ти геть не змінюєшся, Алекс Квакиті. Знаєш це?
—"Лас Невадас набагато покращився з твого останнього візиту."
Єдина і постійна річ за яку той завжди буде говорити з піднятою головою. Його єдина нація, перша нація хлопця. Чудове прогресивне місто з азартним духом. Що тільки він йому не казав за неї. Згадується, як сам Віл говорив за власну націю з піднятою головою.. Навіює деякі неприємні спогади.
—"Суте, взагалі мене слухаєте чи як?"
Запитав хлопець з темними очима. Сподіваючись, що зовсім скоро отримає відповідь на таке бажане запитання.
—Так, продовжуй.
Червоноокий брюнет винирнув з власних думок, знімаючи окуляри з яскраво-червоними зеркальцями. Той у відповідь лише цокнув, підіймаючись з місця. Вілбуру вже здалось, що інший втратив інтерес в ньому та все ж вирішив покинути розмову. Повертаючись до своїх колег, слайма та ще когось. Проте ні, натомість Алекс простягнув іншому руку. Наче мовчки говорячи за якесь бажання.
—"Потанцюй зі мною, Вілбур Сут"
На лиці того знову красувалася широка посмішка.
—Звісно, Алексе Квакиті.
Здається цей вечір стане щасливим для них обох...