Work Text:
– Ти подобаєшся мені, – тихо видихає Хонджун, намагаючись вловити погляд Сонхви в напівтемряві кімнати.
– Я... Ти... – він на секунду заплющує очі, ніби збираючись з думками, щоб через секунду тремтливо продовжити, – ... Я думаю, нам краще залишитись друзями, Джуні.
Хонджун з кожним обережним словом парубка, глибше занурюється у власний океан відчаю. Він ласкаво омиває його тіло, бажаючи забрати собі навічно. Кім створив цю водойму сам, віддаючи сюди всю свою журбу, сльози та невдачі.
– Так, звісно, – брюнет вичавлює з себе ввічливу усмішку, – я не проти. І вибач, що так несподівано зізнався тобі. Напевно це трохи здивувало тебе.
– Тож, все гаразд? – навіть попри відмову, Хва схвильовано вдивляється в очі парубка, вишукуючи там ознаки суму.
– Так, все нормально. Не турбуйся про це занадто сильно, – веселий тон мав би заспокоїти Пака, але в даному випадку він не працює. – Краще подивимось, що рекомендує до перегляду Netflix.
Сонхва мовчки киває, влаштовуючись на дивані зручніше, а Хон намагається хоч трішечки зрозуміти, що написано в анотації до фільмів. Хлопці зупиняють свій вибір на якомусь жахастику, і через кілька хвилин в'їдливо коментують вчинки героїв. На перший погляд, їхній вечір проходить, як завжди. Лише на перший погляд, бо Хонджун залишається розбитим, неначе ваза, яку впустили чиїсь необережні руки
Після цієї розмови минає місяць, і здається всі вже про неї забули. Однак, бути друзями, як до того, не виходить. Кожен жест, кожен погляд та навіть кожне слово Хонджуна, Сонхва тепер трактує по-іншому. Він не дурник і розуміє, що почуття не так легко викинути з серця та з голови. Тим більше, якщо його об'єкт симпатії постійно поруч. Тому їхні зустрічі стали набагато рідшими. Так Сонхва уникає Хонджуна, і всі це знають.
Юнак важко видихає, спостерігаючи за Хоном, який щасливо щебече з їхніми одногрупницями. І щось неприємно ворушиться в його душі. Невже хлопцю настільки весело з ними? Схоже на те. Ось, як гигоче з якогось жарту Сохі.
– Ще трохи і дирку в ньому пропалиш, – по-доброму сміється Мінґі, сідаючи поруч.
– Не верзи дурниць, – показово фиркає парубок, відвертаючи обличчя від Хонджуна. – Ти хотів щось конкретне чи просто познущатися прийшов?
– Тебе пан Чон шукає. Казав, що хоче поговорити про якийсь обіцяний проєкт, чи щось таке, – юнак не встигає договорити, як Хва зривається з свого місця та біжить у бік їхнього навчального корпусу.
– Дякую, чуваче, з мене кава, – кричить він, на ходу посилаючи Мінґі повітряний поцілунок.
На хлопця озираються люди, що були поруч, у тому числі й Хонджун, який геть забуває про розмову з дівчатами. Чому це Сонхва такий радісний? Ранок понеділка, тут тільки плакати хочеться.
– Що це з ним? – спокійно питає, легко приземляючись біля Сона.
Хон мружить очі від теплого проміння сонця, чекаючи на відповідь друга.
– Та його професор шукав, хотів про якийсь проєкт з ним побалакати, а той втішився так, ніби мільйон виграв. Дивак, – тихо посміюється Ґі. – Але мені каву пообіцяв за надану інфу.
– Схоже, наш Сонхва поїде закордон, – з сумною усмішкою тягне парубок, намагаючись приглушити всередині виття звіра на ім'я кохання.
Він роздирає кігтями його, і так пошматовану душу. Впивається в серце, благаючи спинити ці муки, але на жаль, Кім не владний над своїми ж почуттями.
Тому страждає тихо. Поки ніхто не бачить, ковтає власні сльози, та виє, як той звір всередині нього. Юнак все більше заглиблюється у свій океан відчаю, який відкриває холодні обійми назустріч Хону.
– Хва відшив тебе, – тихо стверджує Мінґі, вириваючи Джуна з тривожних думок.
– Ага, – схвально киває головою, підтверджуючи слова парубка, – просив, щоб ми друзями залишилися.
– І ти погодився?! – від обурення Сон підривається на ноги та небезпечно нависає над, трохи наляканим такою реакцією, Хоном.
– Н-ну так, – заікається той, – а, що мені залишалося? Краще вже так, ніж повністю втратити його.
– А себе втратити ти не боїшся? – весь запал хлопця кудись зникає, залишаючи на його привабливому обличчі лише втому. – Прошу тебе, хоч один раз подумай про себе, а не про когось, Джуні.
– Але ж...
– Про себе, про свої почуття та про свій стан, а не про мене чи Сонхву, – м'яко перебиває його Мінґі, скуйовджуючи чорного чуба рукою. – І припини вдавати, що все окей, якщо це не так.
Він йде залишаючи Хонджуна самого, а той готовий заплакати у будь-який момент. Так, йому важко, але буде ще гірше, якщо Пак зникне з його життя. Хлопець абсолютно не готовий відпускати людину, яку кохає, навіть якщо це невзаємно, і почуття спалюють серце до тла. О, Кім прекрасно розуміє, що нічим добрим для нього це не скінчиться, але не може нічого з собою зробити. Чи можливо ця втрата не буде такою вже й страшною, як малює зляканий, такою перспективою мозок?
На останню пару Кім не пішов, бо треба так багато обдумати, а на лекції це зробити не так просто. Тому Хонджун повільно йде додому, вдихаючи запах цвіту вишні, яка була густо посаджена обабіч дороги. В такі моменти хлопець відчував себе живим. Адже на зміну холодній і пронизуючій до кісток зимі, приходить тепла і лагідна весна, пробуджуючи все навколо. От тільки цьогорічна не приносить бажаного задоволення, бо здається, що Джун не може вдихнути на повні груди.
Нав'язлива думка про те, щоб припинити спілкування з Хва не покидає його голови до самого дому. Можливо так буде краще, легше, не так боляче та стресово... для Пака, та не для нього самого. Хонджун вже відчуває пустоту в серці, хоч навіть ще нічого не зробив.
– Потрібно знайти щось... – його діалог зі стінами квартири перериває дзвінок у двері.
– Кого там ще принесло? – буркочучи собі під носа юнак йде відчиняти.
– Хонджуне! – Сонхва кричить так, що Кім сіпається від несподіванки. – Ой, пробач, пробач, я не хотів тебе злякати.
– Заходь, бо потім сусіди прийдуть сваритися, що я галасую в під'їзді, – він пропускає друга, який світиться неначе лампочка, всередину та тихо зачиняє за ним двері. Кого, кого, а його тут Хон хотів бачити найменше.
Хлопець спостерігає, як Пак спокійнісінько знімає взуття та чалапає босими ступнями у вітальню, де зручно вмощується на дивані. Це якесь знущання над закоханим серцем Хонджуна, яке він хоче вирвати з коренем з своїх грудей.
– Ну і через скільки часу ти летиш у Францію? – Джун навмисно руйнує весь момент своїм питанням, спираючись плечем на налічник дверей.
Він не має жодного бажання і сили слухати захоплені крики Сонхви. Так, це трохи егоїстично з його боку, але хіба ж Мінґі не казав думати про себе?
– Ти зануда в крусі? – пирхкає парубок, здуваючи з очей кілька неслухняних пасм волосся. – Я їду післязавтра.
Кім ніби падає та розбивається об скелі після цих простих слів. І він не здатен зібрати себе докупи. Це його кінець, який був занадто очікуваним для всіх. Та напротивагу всім емоціям, що вируюють у душі парубка, обличчям залишається такою ж кам'яною маскою з фальшивою усмішкою.
– Ну, що ж... – він судомно видихає, –... Вітаю. Твоя мрія нарешті здійснилася. Хто-зна, можливо саме ти зробиш якийсь науковий прорив.
– Аякже, сам знаєш, що я геній біології, – Хва сміється, неочікувано згрібаючи Хонджуна в свої теплі обійми.
Всього кілька секунд, які юнак хотів розтягнути на віки. Кілька секунд, коли він зміг відчути себе трішечки потрібними. Кілька секунд, щоб зрозуміти, що надії зовсім немає. Кілька секунд, одна коротка мить, але Кім усім серцем бажав, щоб вона тривала вічно. Та, на жаль, все добре занадто швидко закінчується.
– Я справді щасливий за тебе, – парубок всміхається куточками губ. Він відступає, відпускаючи Хва з своїх рук.
– Ти не засмучуєшся, що гранд отримав я? – все ж справжня причина його приходу не ховалася надто далеко.
– Чесно? Я дуже засмучений, що ти хитра дупа, вирвав цю можливість у мене з-під носа. Але я не дитя, щоб таїти на тебе образу. Тому все окей не парся, – хлопець легко поплескує Сонхву по плечі та розвертається у бік кухні. – Можеш хочеш чаю з печивом?
– Це дуже заманливо, та я відмовлюся, – юнак важко видихає. – Мені треба зібрати ще цілу купу документів і подумати, як запхати всю свою шафу в одну валізу.
– Та все ж ти тут, – хриплий сміх виривається з грудей Кіма. Цей звук розрізає простір між ними, залишаючи по собі короткочасну тишу.
– Я просто, цей... – він чухає потилицю, намагаючись підібрати потрібні слова.
– Прийшов перевірити чи не нажив собі часом ворога, – саркастично підказує Хонджун та сміється ще дужче з червоних щік друга.
– Йду я від тебе, бо ти поганець, – Пак театрально складає руки на грудях. Та під насмішливим поглядом Хона, ображено тупцяє до дверей.
– Сонхва... – голос Джуна зупиняє хлопця на порозі.
– Так? – він обертається та уважно дивиться на парубка, який кілька секунд задумливо жує нижню губу, ніби зважуюючи щось у своїй голові.
– Знаєш... – видихає, опускаючи очі додолу, – ... Гарної тобі дороги. І повеселися там, – він всміхається майже щиро.
– Дякую. Обов'язково, – Хва махає на прощання, залишаючи Хонджуна самого.
Океан відчаю змикає свої чорні води над головою парубка.
***
Мінґі гріється в теплих руках Юнхо, мирно посопуючи юнаку в шию. День був виснажливим, але м'які поцілунки та затишні обійми коханого зняли всю втому, яка залягла темними колами під очима.
Спокій їхньої, тихої квартири перериває різкий звук дверного дзвінка. Сон не відразу розуміє, що не так, коли підривається, сідаючи в ліжку. Дзвін повторюється знову, і знову.
Роздратований, він йде до дверей, щоб прогнати незваного гостя. Та відчинивши, лиш важко видихає, випускаючи п'яного, як чіп Хонджуна. І яким чином він прийшов аж сюди, якщо ледь тримається на ногах? Загадка, та й годі. Але гаяти час на її розгадування ніхто не збирався.
Це було не вперше, і мабуть, не востаннє, тому Мінґі навіть не дивується. Він прекрасно знає, чому друг у такому стані, але зайвих питань не ставить. Ну, який сенс, якщо Хон і так не відповість. Ні коли п'яний, ні коли тверезий.
– О, Мінґі~я, а чому ти в моєму домі? – Джун мило усміхається, обіймаючи хлопця за плечі. Він був схожим до кота, якого щойно нагодували.
– Джуні, це ти до мене прийшов. Знову, – так само мило, але набагато тихіше тягне парубок.
Хоч розуміє, що немає сенсу шепотіти, бо Юнхо, напевне вже не спить. Ніби в підтвердження його слів, брюнет визирає з їхньої спальні, сонно кліпаючи очима.
– Тобі допомогти, кошеня?
– Ні, я й сам можу впоратись, повертайся до ліжка, – Мінґі дарує Хо свою закохану усмішку.
Він повертається до Хонджуна, який тихо бурмоче:
– Чому ви всі в мене вдома?
– Я тобі потім розповім, добре? – Сон повільно веде друга у бік ванни, а той покірно слідує за ним.
Там Хон вмивається, окроплюючи раковину своїми сльозами. Але Ґі й далі нічого не питає, і десь глибоко в душі Джун за це йому безмежно вдячний.
– Ти зможеш помитися сам чи тобі допомогти? – м'яко питає, погладжуючи юнака по спині.
Мінґі був тим самим другом, який вмів підтримати і вислухати, якщо це справді потрібно. Тому зараз від думає, що Сонхва і Хонджун схожі на двох баранів. Бо один зібрався з думками і відкрив свої почуття, а інший – так злякався, що відштовхнув його. Або ж Хва і справді не має жодних почуттів до Джуна. Так буває. Ти не можеш когось змусити покохати тебе. Але від цього розуміння легше не стає.
Мінґі пощастило більше, адже в них з Юнхо все було взаємно і дуже мило. Хлопці познайомилися на першому курсі, і через кілька місяців пішли на побачення, а після нього вже не розлучалися.
Саме Хо запропонував жити разом, а Ґі не став відмовлятися, бо кохає свого хлопця більше за все на світі. Насправді він чекає, коли вони обоє закінчать бакалаврат, щоб зробити своєму сонечко пропозицію. Але поки насолоджується тим, що має.
– Я можу й сам. Дякую, – нерозбірливо бурмоче Хон, вириваючи юнака з виру думок.
– Я покладу рушник сюди, добре? – після легкого кивка він залишає Джуна самого.
Потрібно знайти щось від похмілля, щоб зранку дати цьому п'яничці. Ще постелити на дивані у вітальні. Ні звісно, Мінґі міг би покласти Хонджуна на голу підлогу, в знак покарання за нічний візит, однак він не настільки погана людина. Просто помститься згодом.
– Я закінчив, – Кім похитуюючись стоїть у дверях. Він стискає в руках трохи вологий рушник. Нервує.
– Молодець, – повертається до нього Мінґі. – Зараз я постелю тобі і підеш спати.
– Я... Не можу заснути... – схлипує Кім, сідаючи прямо на землю – ... Бо коли я заплющую очі... То бачу... Сонхву...
– Це проблема, – опускається біля нього Мінґі. – Але ти ж знаєш, що він завтра летить у Францію, правда?
– Знаю, – новий схлип. – І я відпускаю його, бо Хва вартий того, щоб ним захоплювалися, щоб його досягнення визнавали. Ти знаєш, як він хотів цей гранд?
– Так, ви постійно про нього говорили, тож...
– Тому я пішов до професора і сказав, що не поїду через сімейні обставини. Я хотів, щоб Сонхва здійснив свою мрія, а я міг його забути. Я ж зможу, правда Мінґі~я? – він підіймає заплакані очі на занепокоєне обличчя Сона.
– Звісно зможеш, Джуні, – хлопець обіймає кращого друга, заколисуюючи його в своїх руках. – Але все ж віддавати свою можливість комусь не варто. Він цього не оцінить. Проте, це був твій вибір, і я не в праві засуджувати тебе за нього.
– Дякую, що ти завжди поруч, – Хонджун легко всміхається розтираючи сльози по гарячих щоках. – Пробач, що розбудив, але мені й справді краще піти проспатися. Бо завтра лякатиму всіх своїм зеленим лицем.
– Добраніч, – тихо каже йому в слід.
– Не сиди на землі вона холодна. Краще повертайся до Юнхо, він напевно вже зачекався. Я ж знаю, що йому важко заснути без тебе, – юнак покидає кухню, а Мінґі з важким видихом йде до свого хлопця, який і справді на нього чекає.
І якби Хонджун не намагався цього уникнути, зранку його обличчя мало гарний зелений відтінок. Голова жахливо боліла, шлунок був готовий віддати все що отримав вчора, під очима засіли темні кола. Одним словом – похмілля.
І хлопець жалкував про те, що вчора перебрав з алкоголем, бо сьогодні доводилося мучитися. За те вчора він міг трохи забутися, хоч і розумів, що це геть не вихід.
– Доброго ранку, сонце, – голосніше ніж завжди каже Мінґі, чудово розуміючи, що в Хона від цього дзвенить голова.
– Доброго, – бурчить юнак, сідаючи за стіл. – А де Юнхо?
– Пішов до магазину. Зараз буде, – відмахується Сон, простягаючи Хонджуну чашку з кавою, яку той з вдячністю приймає.
– А в тебе нема нічого від похмілля? – обережно питає, потягуючи свій цілющий напій.
Так, кава могла врятувати в багатьох життєвих ситуаціях. Лишень вип'єш її і життя вже не здається таким лайняним.
– Для тебе нема, – відрізає Мінґі. – Не поясниш причину вчорашнього нічного візиту? Привід для того, щоб напитися?
– Ну...
– Я скажу за тебе. Сонхва їде у Францію, а ти дурбецало таке віддав йому свій гранд! – ще трохи юнак почне дихати вогнем. – Чим ти взагалі думав?! Ти втрачаєш таку можливість!
– А вчора казав, що не будеш мене засуджувати за мій вибір, – бурчить Хонджун.
– Я намагаюся донести до тебе, що такого шансу більше може не бути! Ти повинен думати насамперед про себе. Стань егоїстом і постав свої потреби вище за інших. Так, я знаю, що ти хотів цей гранд не менше за Сонхву. І рвав свою дупу, щоб отримати його, але так просто віддав, через почуття до Пака.
– Кохання робить нас дурнями, кому, як не тобі це знати, – сумно всміхається Хон. – Даю гарантію, що ти зробив би те саме для Юнхо, якби знав про його мрію навчатися у Франції.
Мінґі мовчить, а Хонджун знає, що той ладен життя віддати за свого хлопця. Тому відповіді йому не потрібно чути, щоб зрозуміти який вибір зробив би Сон.
– Я приніс смаколики, – Юнхо з усмішкою заходить до кухні.
– Мені вже час, – підіймається Кім. – Дякую, що не вигнали мою п'яну дупу вчора. Обіцяю, що я так нализався востаннє. Справді востаннє.
– Я повірю тобі на слово, – фиркає Мінґі проводжаючи кращого друга до дверей.
– Зустрінемося в аеропорту, – він всміхається, виходячи в коридор.
– З тобою все буде в порядку? – все ж стурбовано питає Мінґі.
Якби там не було, але він хвилюється за Хонджуна, який часом був занадто чутливим.
– Так, не хвилюйся. Я більше не буду жаліти себе і плекати марні надії. Прийшов час подорослішати, – з цими словами він покидає теплу квартиру.
Чи був Хонджун готовий до цієї розлуки? Абсолютно. Він наказав собі не сумувати і взагалі забути про існування якихось почуттів до Сонхви. Кому вони взагалі потрібні?
Тому в аеропорту Кім, трохи сумно всміхаючись бажає Паку гарної дороги та побільше наукових відкриттів. На слова про те, щоб він писав частіше лиш киває головою.
Коли літак підіймається у небо Кім Хонджун блокує Пак Сонхву у всіх соціальних мережах та месенджерах. Прийшов час починати нове життя.
Рік по тому
Сонхва роздивляється природу за вікном, чекаючи на свого наукового керівника. Вони повинні обговорити новий проєкт, який запропонував Пак.
Пан Дюбуа був занадто схвильований, розмовляючи з Хва по телефону, що неабияк напружило юнака. Цей чоловік не часто був у гарному настрої. Бо мав буркітливу натуру.
Однак, коли відчиняються двері, і в авдиторію заходить професор, Сонхва ціпеніє. Позаду нього з байдужим виразом обличчям стоїть ніхто інший, як Кім Хонджун, власною персоною.
Найбільше у світі Паку хочеться, щоб це був просто дурнуватий сон. Однак життя жорстоке, і перед ним стоїть його колишній друг. Той, чиї почуття Хва відкинув через власний страх.
Хонджун геть не змінився. Лише пофарбував волосся в блонд, і став красивішим з їхньої останньої зустрічі. Однак, Хва добре знав, що відбувається в житті юнака. Мінґі йому розповідає, хоч Кім і не в курсі. Він категорично проти.
– Вітаю, пане Пак, це новий студент, що отримав гранд – Кім Хонджун, – повертає його до реальності голос викладача. – Він з вашого університету, тож чи не могли б ви йому показати тут все. Вашу, я певен, чудову ідею обговоримо наступного тижня, бо в мене наукова конференція через п'ять хвилин. Я покладаюся на вас та ваше розуміння, – чоловік вибігає з авдиторії, грюкнувши дверима.
Сонхві хочеться голосно та істерично засміятися. Ні, звісно така ситуація була цілком імовірною, бо Джун хотів навчатися тут не менше за нього. Вони б рано чи пізно зустрілися б, бо на одиному факультеті важко розминутися. Проте, Пак не думав, що настільки швидко. І чому Мінґі змовчав про такий важливий факт, як поїздка Хона сюди?!
Сонхва не може відірвати погляду від напам'ять вивчених рис обличчя. Йому завжди подобалося роздивлятися Хонджуна. І обіймати його теж, хоч це й траплялося доволі рідко. Говорити з ним про все на світі, втрачаючи лік часу, теж. Сміятися з жартів зрозумілих лише їм обом приносило особливі фарби в життя Пака. Усвідомлення того, що Джун для нього не просто друг, прийшло занадто пізно. Тоді, коли Сонхва вже не міг зв'язатися з Хоном.
Та хлопець був раціональною людиною і розумів, що стосунків на відстані не зміг би витримати. Хтось з них так чи інакше повинен був полетіти сюди. Ця подія була неминучою. Але чому ж тоді він обірвав з ним усі зв'язки? Невже не можна було і надалі залишатися "друзями"?
Десь глибоко в душі юнак знав відповідь, але шукати її не хотів. Чи це до чогось приведе? Схоже, що ні. Часу на те, щоб розібратися з власними почуттями критично не вистачало. Бо Сонхва й не намагався його знайти. Він сховався між недоспаними ночами та стресом від нових знайомств. Час дивна річ, за якою нам ніколи не поспіти.
– Не роби таке обличчя, – закочує очі Хон. – Мінґі більше тобі ніколи, нічого не розповість, – його тон такий категоричний та різкий, що стає трохи лячно.
– Тільки не кажи, що ти побив Сона, – брови юнака підстрибують від здивування.
Хонджун був запальною людиною, але ж не настільки. Та й інформація, якою ділився Мінґі, не була дуже чіткою.
– Що?! Ні, звісно ні. Якої ти взагалі думки про мене?! – обурюється Кім. – Я ж не самогубця, щоб лізти до Ґі, який має перевагу в рості і вазі. Просто проставив ультиматум, що якщо він і надалі розказуватиме тобі про моє життя, то більше ніколи не спробує моїх домашніх сінабонів.
– Це занадто жорстоко! – викрикує Пак, відразу затуляючи собі рота долонями. – Він твій кращий друг! Це ж шантаж!
– Кращі друзі так не вчиняють, і...
– А ось чому я не знав, що ти приїдеш, – задумливо перебиває його Хва.
– Так, тому ти не знаєш, і не будеш знати, – він розвертається на вихід. – Можеш не напружуватися, я сам розберуся, що тут і до чого. Боюся твоя компанія буде мені дискомфортною.
– Дуже шкода це казати, – у його тоні зовсім не чути жалю, – але тобі доведеться потерпіти мою "дискомфортну компанію" години три, бо тут дуже легко заблукати.
– Сподіваюся я проведу поруч з тобою якомога менше часу. Тому поспіши показати все швиденько, бо в мене ще валізи не до кінця розпаковані, – Хонджун першим виходить з авдиторії грюкнувши дверима, а Сонхва втрачає весь свій гарний настрій.
Пак не брехав про те, що в університеті легко заблукати, адже це стара будівля із, здається, сотнями маленьких коридорів, які переплетені між собою. Хва й сам губився перших місяці два, а від того постійно запізнювався. Але схоже для викладачів це не було дивиною, тому вони навіть не реагували на такі речі.
Хлопці йдуть у незручній тиші. І, якщо спершу Сонхва хотів усе розпитати в Хонджуна, то тепер його бажання відпало повністю. Чому Кім так різко і грубо ставиться до нього? У їхню останню зустріч Хон всміхався та багато жартував, і навіть обійняв наостанок. Схоже, це й справді було востаннє.
Зараз же хлопець лиш роздратовано зітхає на кожне сказане Паком слово. Якщо Хонджуна так дратує його присутність і він сам, то не треба було віддавати свій гранд. Про це Хва теж знав завдяки Мінґі, який обурювався та лаявся на Сонхву йому ж самому.
– Думаю тут можемо закінчити, – Хонджун обриває розповідь хлопця про авдиторії на третьому поверсі.
– Але я ще не все показав...
– Мені вистачить і тої інформації, що я отримав. Дякую за екскурсію, – він навіть не всміхається, а в Пака неначе в душі кішки шкребуть.
Дряпаючи своїми маленькими кігтями чутливу шкіру. Вони не дозволяють втримати думки, які повинні залишатися лише в його голові.
– Якщо тобі так некомфортно поруч зі мною, що ти навіть заблокував мене, тоді чому віддав свій гранд?
Хонджун спантеличено обертається до нього обличчям. Схоже, тихо лається на Мінґі, але все ж каже:
– Ти добре знаєш причину, Сонхва. Не прикидайся дурнем, тобі це не личить.
– Якщо ти зробив це в знак нашої старої дружби, то...
– Нашої дружби вже давно не існує. Тож не верзи дурниць, – він різко перебиває хлопця. – Я йду, і сподіваюся ми не зустрічатимемось надто часто.
Хонджун іде залишаючи Сонхву з його думками наодинці. Так, зрозуміло, що Кім зробив це через не дружні почуття до нього, але невже так важко сказати це в голос? Схоже на те.
Але хто він такий, щоб змушувати Джуна спілкуватися з ним знову. Не хоче, не треба. І зустрічатися він з ним теж не буде.
Однак, хлопці пересікаються на півдорозі до гуртожитку, де живе Хонджун, і Сонхва теж, до слова. Вони йдуть мовчки, але з кожним кроком спина Джуна напружується все більше. Кім нічого не каже, але виглядає дуже роздратованим.
– Може досить мене переслідувати?! – різко обертається вдаряючись носом у груди Хва.
– Я живу тут. Про яке переслідування ти говориш? – він опускає руки з плечей Хона, відступаючи на крок. – Підіймайся на свій поверх.
Життя Сонхви – це цирк, бо як інакше пояснити те, що їхні кімнати знаходяться навпроти. Хлопець готовий розсміятися з витягнутого обличчя Хонджуна, але стримується з останніх сил.
– О, то ми тепер сусіди, – весело всміхається, а юнак навпроти кривиться так, неначе лимона з'їв.
– Це найменше чого я хотів. Повір, – Кім різко зачиняє двері.
Паку залишається лише різко видихнути, обертаючись до своїх. Він риється в рюкзаку, шукаючи ключі, коли Хон знову відчиняє свої двері.
– Слухай, не хочеш по-старій дружбі глянути фільм разом? – бурмоче Кім.
Схоже, він налаштовувався цих п'ять секунд, щоб запросити Пака до себе.
– Ти ж сказав, що нашої дружби давно не існує хіба ні? – так, цей хитрий лис ніколи не втрачав можливості подражнитися.
– Не хочеш, як хочеш, – він починає закривати двері, але Пак спиняє його.
– Я не казав такого.
– Це твій останній шанс нормально поговорити зі мною. І... будь ласка не поводься, як мудак, – Джун різко зачиняє двері і вже з-за них кричить. – Чекаю тебе у вечері.
Сонхва думає, що буде повним дурнем, якщо втратить свій шанс.
І ввечері він легко стукає в сусідні двері, з відчуттям тривоги, що б'ється десь під шкірою. Вона подібна на ту, що перед стрибком з мосту. Коли ти знаєш, що страховка врятує тебе, але від цього не менш лячно.
– Заходь, – Кім відчиняє вже не з таким похмурим обличчям, як зранку. Це не може не тішити.
– Я подумав, що приходити з пустими руками це свинство, тому купив нам кілька пачок чипсів, – він показово трусить закусками перед тим, як покласти їх на невеличкий стіл.
– Ти тут, що до завтра збираєшся бути? Нащо купив аж стільки? – хлопець переводить погляд із задоволеного собою Сонхви, на цілу гору снеків.
– Те, що не з'їмо залишиш собі, – відмахується Пак, роздивляючись Хонджуна, який виглядав надзвичайно мило в простих спортивних штанах і такі же кофті.
Його хочеться обіймати, кажучи, що Хон найпрекрасніша людина у світі. Але звісно Хва нічого подібного не робить. Вони ж навіть не друзі.
– Ти геть не змінився, – закочує очі, вмощуючись на ліжку.
Кім легко плескає по пустому місцю поруч з собою, запрошуючи Сонхву сісти біля нього.
– Що дивитимемось? – парубок намагається й надалі зберігати невимушену атмосферу, але з кожною хвилиною це зробити все важче і важче.
– Те, що Netflix рекомендує, а там вже виберемо, – знизує плечима Кім.
– Все, як в той вечір, коли ти... – він різко замовкає. – ... Пробач.
– Так, все, як в той вечір коли я зізнався тобі, а ти відкинув мої почуття. Але ми інші, Сонхва, – сумно всміхається. – Тобі не цікаво чому я обірвав з тобою всі зв'язки?
– Я цілий час хотів запитати але ти присікав усі мої спроби. Тому я вирішив відкласти цю розмову в дуже довгий ящик. Тож чому? Поясни мені, будь ласка, бо я досі нічого не розумію.
– Чесно? Я кохав тебе більше за життя. І це почуття спалювало мене зсередини, бо воно було не взаємним. Саме тому я вчинив так жорстоко по відношенню до нас обох. Очі не бачать, серце не болить, як то кажуть. Ти поїхав, а я більше не хотів дружби в якій ти мене уникав, трактуючи кожен мій рух чи слово не так. Не заперечуй я теж не сліпий, і далеко не дурний. Тому вчинив саме так. Думав, почну нове життя, без тебе і почуття згаснуть. Ось, що сталося, – він закінчує геть тихо, закидаючи чипси до рота.
– І що? Допомогло? – тихо питає Хва, а Хонджун просто знизує плечима не дивлячись на нього.
Сонхва не знає, чи зараз вдалий момент для цього. Але він шкодуватиме, якщо не скаже.
– Ти подобаєшся мені, – тихо видихає Хва, намагаючись вловити погляд Хонджуна в напівтемряві кімнати. Як тоді рік тому, Джун намагався вловити його.
Але сьогодні й справді все інакше. Вони інші. Тому Кім обертається, роздивляючись його обличчя так, ніби бачить вперше. Уважно вдивляється в очі вишукуючи ознаки брехні.
– Як давно? – питає ледь чутно, стискаючи руки в кулаки.
– З того часу, як приїхав. Я був таким ідіотом, відмовляючи тобі тоді, Хонджуне. Але усвідомлення цього прийшло до мене занадто пізно. І я знаю, що зараз вже не варто казати про свої почуття, проте у мене є надія на твою позитивну відповідь. Я не тисну на тебе нічого такого, – він махає руками, намагаючись переконати хлопця в правдивості власних слів.
– І що з тобою робити? – важко видихає Хонджун, наближаючи своє обличчя до Пакового.
– Може цілувати, якщо ти не проти, – він всміхається та знаходить кохані губи в темряві, вибиваючи з грудей Хонджуна тихий видих.
Тепло, що розливається в душі, змушує серце парубка пришвидшити свій хід. Воно б'ється для Хона і заради нього. Все у світі стає не важливим, коли Сонхва цілує Хонджуна, чуючи його тихі скиглення. Все відходить на задній план, коли Сонхва відчуває м'які пасма волосся під своєю рукою та легко стискає їх. Все, чекає моменту коли між поцілунками пролунає тихе "кохаю".
– Якщо ще раз посмієш втекти від мене, то вже точно потім не знайдеш, – буркоче Хон, ховаючи своє обличчя в шиї Сонхви.
– Сонце, ми лиш почали зустрічатися, а ти вже мені погрожуєш, – хлопець тихо сміється, міцніше обіймаючи Кіма.
– Я з тобою, не зустрічаюся, бо ти нічого не пропонував, – фиркає, неначе кіт, але з обіймів не виплутується.
– В такому випадку будеш моїм хлопцем зараз чи після ще одного поцілунку? – Пак сміється з червоних щік Хонджуна.
– Ти нестерпний.
– Але ж ти любиш мене.
– Люблю.
Кінець ~♡