Chapter Text
Весна 2005 р. Архіпелаг Гебридські острови, Шотландія.
Розмірене заспокійливе шипіння пронизав глухий удар десь поблизу. Неприємний звук волочіння і тріщання дерев'яних балок. Напівпритомне тіло то опускало, то підіймало, викликаючи нудотні потяги. Герміона зажмурилась від скимного болю, зробила декілька контрольних видихів та прислухалась до відчуттів. Розкладала та відносила їх за категоріями, вибудовуючи піраміду.
Перше — базові фізіологічні. Нутрощі стискало періодичною важкістю, але одразу відпускало до легкого бажання позбутися вмісту черева. Голова гуділа, тіло заповільно для молодого організму накопичувало енергію. Герміона поворушила пальцями й через три вимірені такти поволі поклала руку собі на живіт аби заспокоїти та перевірити. Шкіра торкнулась гладкої тканини, прохолодних слизьких ґудзиків і складок кишень. Тіло нарешті спромоглося просканувати температуру, у розум поступив сигнал: холодно. У шлунку тихо занило від голоду, а язик від сухості щільно прилип до піднебіння.
Друге — безпека і захист. Герміона розплющила очі й дала собі кілька секунд, щоб сфокусуватись. У сіро-блакитному світлі приміщення вимальовувався високий силует з чіткими кутами. Шафа. Або стелаж. Певно, шафа. Погляд сковзнув праворуч. Щось нижче, дерев'яне, прямокутне.
Гучний різкий удар змусив дівчину здригнутися і рвучко підняти корпус тіла. М'язи не запротестували, кістки не віддали скреготом чи заціпенінням. Це означало, що у відключці вона пробула недовго. Погляд одразу втупився у дальній бік маленької кімнати. Тонкі ненадійні двері з круглим отвором здавались зачиненими, але відпускати їх з поля зору було б занадто безтурботно. Герміона відчула широку амплітуду, за якою рухалось приміщення. Донизу. Набік. Догори. Набік. Донизу. Впевнена здогадка швидко промайнула свідомістю і дівчина обернулась позад себе. До джерела сіро-блакитного світла. Кілька вологих доріжок з крапель поволі стікали ілюмінатором та за ними відкривався вид на безкраї темні простори.
Вода. Вона у каюті судна. Вона у відкритому морі. Такий шторм і такі хвилі можливі лише там.
Руки потяглися до кишень. Робочий бейджик, латекс рукавичок, кілька папірців. Нічого, щоб дало їй достатнього відчуття захищеності у цьому місці. Каютою знову пройшовся той самий неприємний звук волочіння, але цього разу Герміона помітила причину його походження. З-під ліжка на якому вона сиділа викотилась підлогою пляшка з прозорою рідиною. Намагаючись не викликати зайвого шуму рипінням пружин Герміона нахилилась до пляшки й прискіпливо придивилась до неї. Спрага змусила нервово ковтнути повітря і з жадібністю відпити майже половину вмісту.
Вода наче впустила в організм потік кисню разом з шаленою енергією, пробудила холодний розум та спровокувала до дій. Герміона опустила ноги на підлогу й у два кроки перетнула каюту. Дверцята шафки неприємно зарипіли, а в напівтемряві усередині лежало лише кілька комплектів постільної білизни, додаткові рушники, подушки та відеречко з мийними засобами. Герміона обережно промацала між складками наволочки у пошуках захованих корисних предметів, ледь торкаючись підіймати спреї та щіточки, та не знайшла нічого цікавого.
Взявши знахідку до уваги вона відступила на крок й вчепилась за дверну ручку, щоб дати тілу звикнути до похитування, і поволі прокрутила її. Серце забилось швидше, коли в отворі з’явилась вузька шпарина. Швидко протиснувшись у щілину вона подивилась в обидва кінці порожнього коридору. Вирішила, що доцільніше йти наліво, де виднілися залізні сходинки нагору. Постійно озираючись дівчина подолала відстань і м’яко поклала ногу на виступ. Погляд примітив важкий люк, але відчинені двері каюти вже надали дівчині відчуття відносної свободи. Та дарма, бо як би вона не докладала зусиль люк не піддавався. Герміона панічно замружилась, але одразу змусила себе зібратися. Піддаватися емоціям не на часі. Повертатись до каюти за зачіпками здавалось витратою часу, тому вона геть не глянула на двері, з котрих вимайнула хвилину тому, й тихою впевненою ходою завернула за ріг. Обережно торкалась холодних стін аби тримати рівновагу, поглядала назад аби її не застали ззаду.
Жодних картин, написів, вказівників, нічого практичного. Але через кілька метрів вона примітила настінну шафку з червоним хрестом. Ватні диски, пігулки, сиропи від кашлю, шприц. Так, шприц підійде, який-не-який, а захист. Пірамідка безпеки ніяк не долала захисний рівень, але в таких ситуаціях іншого годі сподіватись.
Хтось мав керувати судном. Вона абсолютно точно не одна тут. Але треба визначити в якому напрямку ходова рубка. Судячи з виду в ілюмінаторі вони рухались кудись наліво від неї та це мало що давало без знання в якій частині судна Герміона знаходиться.
Відчай липкими стрічками стискав ребра. Та відчай лише гарна передумова для сплеску адреналіну. До біса тишу — той хто керує судном й так знає про пасажирку. Герміона повернулась до каюти й рішуче оглядала допоміжні предмети. Стіл. Занадто важкий і надійно приколочений. Койка навпаки здавалось зігнеться й від подиху вітру. Їй потрібно щось тонке та міцне. Дверцята шафи. Лише треба відкрутити.
За дві хвилини вовтузіння Герміона вже тягнула по підлозі важку дерев’яну дошку з наміром запхати цей бісів шматок лайна та сподівань у щілину між люком. Дверцята були занадто довгі, щоб зручно тримати їх над сходами, а матеріал заслизький, щоб не падати щохвилини. Та галас вже не тривожив.
Герміона вкотре відчайдушно пропхала ребро дверцят у щілину, спустилась на дві сходинки вниз і зі всієї сили потягнула за протилежний кінець. Нерв під оком гидко сіпався від натуги, а вона вже майже висіла чіпляючись нігтями у дерево, коли почувся тріск і Герміона разом з дошкою покотилась сходами. Невже кляті дверцята зламались? Невже їй знову доведеться безнадійно повторювати ці дії? Та у яскравому світлі зверху вона помітила – дверцята все ще такі як і були, не зважаючи на ум’ятини. Герміона закинула голову догори й навіть у перевернутому зображенні вона бачила переможний квадратик свободи.
Чіпляючись за сходинки і руками і ногами вона за секунду дісталась поверхні. У ніздрі одразу вдарив солоний вологий вітер. Удари серця відлунювали з кожним стиканням борту з хвилями. Та погляд прикипів до амбарного замку біля її ніг. З ключем у щілині. Але озирнутися вона не встигла.
— А я гадав, що ж швидше розтрощить судно – шторм чи Ґрейнджер?
І Герміона нарешті пригадала вчорашній вечір. Сюрприз від викрадача. Він стояв все ще у тій схожій на військову формі, але при природному світлі нарешті можна було розгледіти краще. Темні вільного крою штани з захистом на колінах і стяжками на кісточках гомілок, водонепроникна пайта кольору гнилої трави. Для чого такий захист? Спорядження? Навіщо прилади у підсумках на торсі і стегнах?
Цього разу він був вже без маски. Стояв за люком на палубі і його наче не тривожили вологі удари вітру. Певно, хотів залякати її своїм спокійним виразом обличчя. Обертаючись Герміона відігнала настирливе бажання скористатися шприцом, адже тонка голка не проскочила б крізь цупкий матеріал екіпірування та і чоловік напроти не зміг би отримати по заслузі хоч би вона вгатила його сорокатонним якорем.
— Це був ти! – злісно видушила вона. – Якого біса, Мелфою?
— Вибачай за незручності, я вирішив трохи зекономити час, — більш роздратовано ніж раніше процідив Мелфой, але трохи позадкував від емоційного напору у погляді Герміони.
— Що це за жарти? Куди йде це судно? — Герміону вже затрусило від холоду і обурення.
— Почекай з розпитуванням, я тут лише доручення виконую. Але вказівок бути милим, якщо ти протидіятимеш, мені не давали. — Драко багатозначно проговорив ці слова та підкріпив прямим поглядом. Очі в очі.
Стривожена незмогою задовольнити ні зацікавлення, ні обурення Герміона обійняла себе руками. Вона дійсно була розбита і втомлена, а натужне скрипіння шестерень у мізках здавалось може заглушити і звуки шторму. Що вона має зараз? На роботі її шукати не стануть, вони попрощалися на цілий сезон. Хоча Рон таки можливо захоче написати їй кілька «вдячних» листівок, бо навряд чи Мелфой ввічливо з ним домовився. Палички немає, шляхів відступу теж. Є лише Мелфой. А у Мелфоя є відповіді, чим би воно там не було.
— Окей, я не знаю, хто це придумав, але це взагалі не смішно. Для чого це все?
— Я поясню, але коли ти заспокоїшся і будеш здатна сприймати інформацію. І ти розберешся з усім. — зневажливо відмахнувся від запитань Драко на обличчі його одразу з’явилась пихатість. — Хіба ж це не те чим ти так славетна, Ґрейнджер?
Ресурсу відповідати на саркастичність не вистачило. Втома все ж приглушила ті кволі спроби Герміони зрозуміти бодай що-небудь, бо дівчина з важким видихом заплющила очі і так і завмерла. А Мелфой тим часом напружив брови скануючи її обличчя. Мабуть, щось всередині нього безшумно надщербилося, бо напруга в обличчі здавалась нервовою. Сумніви відчувались, але такі почуття пану Мелфою зараз краще приховувати щільніше.
— Не накручуйся, Ґрейнджер. Від тебе потрібна послуга. Я знаю, що це не найкраща пропозиція найму. Та яка є. — вимовив Мелфой таким байдуже рівним тоном, наче такі відчайдушні методи співпраці його звичний хліб і сіль всього життя.
Герміона невпевнено похитала головою та розвела руками. Цей жест мав би означати «окей, дідько, просто окей. До біса тебе, але окей». Мелфой схвально випустив повітря крізь ніздрі.
— Ходімо всередину, у такій негоді до тями тебе не привести, — Мелфой кивнув на сірі сталеві двері позаду нього і не чекаючи на Герміону покрокував до них. А що вона? А хіба у неї великий вибір?
Напередодні. Прибережна зона затоки Ферт-оф-Клайд.
Науково-дослідний інститут «Атлантичний Шлях».
— То виходить, що це просто… безлад? Яка в ньому суть?
Герміона обережно перевела погляд у частину аудиторії, звідки пролунало питання. У очах того, хто запитує, чітко відчувалась недовіра. І мабуть, в перше за всі рази проведення лекції вона розізлилась, хоч це було настільки ж ірраціональним, як і тема цієї лекції. Герміона вгледілась у невинне обличчя білявого хлопчика в останньому ряду, його кирпатий ніс здавався чудернацько фальшивим у світлі прожектора на стелі, а майже чорні великі очі наполегливо очікували на відповідь.
— Що ж… це напрочуд влучно, але все ж далеко від істини. – Обережно і поважливо почала Герміона. — Дана теорія жодним чином не заявляє про марність системи, не заперечує впорядкованість. Це зовсім не протилежні речі, їх не потрібно протиставляти. Навпаки, безлад теж впорядковується системою.
— І як це взагалі можливо? – не вгамовувався хлопчик скоса зиркаючи на товаришів обабіч його крісла.
— Адже хаос у Теорії Хаосу і є порядок, навіть не просто порядок, а сама сутність порядку. Та все ж це тільки теорія, як і зазначено у назві.
— А навіщо вона взагалі існує?
Герміона не побачила, хто поставив це питання, але мимоволі розслабила напружені щелепи. Вона обернулась на стіл біля неї, з органайзера стирчало кілька кольорових олівців. Під звуки незручної тиші її чарівна паличка майнула у повітрі скріплюючи три олівці буквою «П». Герміона поставила цю конструкцію посеред столу аби всі бачили і обвела поглядом перші ряди аудиторії.
— У тебе дуже милий браслет, — звернулась вона до дівчини з рудими кісками, — Не проти, якщо я залучу його у невеличкому експерименті? Обіцяю повернути.
Дівчинка схвильовану кивнула і протягнула браслет з круглих лискучих бісеринок.
— Зараз я влаштую мініверсію хаотичної системи, — голосно задекламувала Герміона і підвісила 4 намистинки на тонкій волосіні, — Ми беремо одну намистину з цієї сторони, і скажімо, дві з іншою. Абсолютно не задумуючись відпускаємо їх у будь-яку мить.
Кінчики пальців зіслизнули по гладкій поверхні бісеру і аудиторією залунало цокотіння скла. Діти недовірливо покосились одне на одного.
— Спочатку ми чуємо нерозбірливе і неприємне клацання, але варто трохи зачекати… і ось! — всі прислухались як у повітрі неочікувано утворилась закільцьована мелодія. – Тік-так, тік-так, тік-так…
Герміона різко зловила рукою намистинки, занурюючи приміщення у згасаюче відлуння, і нанизала їх назад на ланцюжок браслета, продовжуючи.
— Хаос прагне до порядку так, як природа прагне до балансу. У цьому і є основна задача Теорії хаосу — віднайти цей баланс, осягнути і зрозуміти його. Побачити закономірність, виявити синхронність.
Протягнуту руку з браслетом спалахами освітили люмінесцентні лампи на стелі і Герміона зиркнула на годинник. У дверях одразу з’явився кремезний усміхнений чоловік, він привітно кивнув Герміоні і звернувся до групи:
— Лекція закінчена, хлоп’ята та дівчата, ваші батьки чекають на причалі. Не забудьте подякувати міс Ґрейнджер за лекцію.
— Дякуємо, міс Ґрейнджер! — в один голос втомлено вигукнули діти і потихеньку почали покидати аудиторію. А чоловік підійшов до Герміони, що від’єднувала олівці один від одного.
— Як лекція? Ти здаєшся трохи змученою.
— Я просто радію, що це остання, а потім відпочинок. Бо відчуття, що хаос у моїй голові зовсім не прагне до порядку.
— Ми за ці шість років з десяток разів ставили ставки на те, як швидко ти схибнешся, встигли і програти їх, і придумати хитрі плани, і давно зневіритись у твоєму інстинкті самозбереження. — Поплескав він її по плечу, — Але ось дивись, Герміона Ґрейнджер йде у відпустку! Прикро, що не заклався тоді з Роном, мав би десять ґалеонів.
— Мерліне, шість років? — Протяжно видихнула дівчина, — Швидко минає час, та впевнена у відпустці він буде тягнутися, як жувальна гумка. — Герміона потерла руками скроні, мружачись від освітлення. — Невіле, ти не міг би провести дітей до баржі аби вони не загубились, будь ласка?
— Насолоджуєшся останнім днем, коли можеш віддавати накази, га? Хех, авжеж, можу. – Лагідно сміючись відповів Невіл.
— Вибачте, — пролунав жіночий голос з дверей, — Містере Лонґботоме, міс Ґрейнджер, не знайшла вас у кабінеті. Тут прийшла нова постача, потрібно підписати накладну.
— Так пізно? – здивувалась Герміона і витягла з кишені уніформи ручку.
— Містер Візлі жалівся на страшну негоду у нейтральних водах, затримався.
— Тоді зрозуміло. Добре, — Герміона подумки налаштовувала себе не надто емоційно вчитуватись у документ, аби її зацікавленість не перемогла бажання нарешті піти у відпустку, — Так, яйця василіска, муртлапів і доксь для Тревора у зоомагологію, Невіле, для тебе тут ще ясенець, унція аконіту і чотири мандрагори, А все інше з розділу «потребує перевірки» залиште, будь ласка, біля складу.
— Я, мабуть, піду влаштую мандрагори в оранжереях, їм треба відпочити після дороги, — повідомив Невіл і швидко поставивши підпис, вийшов з аудиторії.
— На рахунок нічого не приходило? — поцікавилась в асистентки Герміона, передаючи бланк.
— Ще ні, — сумно відповіла Саманта, — Я оновлюю щодня, але цифри не змінюються. Бажаєте, щоб я повідомила вам, якщо об’явиться благодійник?
— Не треба. Нам вистачить коштів з останніх екскурсій. Не можемо ж ми завжди покладатись на благодійність, треба цінувати альтернативні способи заробітку. Дякую, Саманто, я все ж піду перевірю групу. — Втомлено сказала Герміона і залишила асистентку з документацією.
Брудно зелені стіни коридору здавались Герміоні болюче рідними, вона не могла уявити, що покидає інститут аж на довгих три місяці. Їй, мабуть, доведеться перефарбувати власну дитячу кімнату точнісінько таким кольором, аби не схибитись від дисоціації у будинку батьків. Навряд чи, це було б хорошим рішенням у боротьбі з емоційним вигоранням, адже постійне нагадування про роботу не надто сприяє здоровому відпочинку.
Якщо відверто, Герміона страшенно нервувала від запланованої відпустки. Її пригнічений стан погіршувався поступово. Як тільки завершилися великі проєкти, що підтримувались державними коштами і спонсорами, вона трималась непогано, навіть позитивно. Коли згадки про діяльність НДІ з перших шпальт перекочувались на сторінку «Події, які варті уваги», де переважно коротко і сухо перелічувались чутки про раніше популярних діячів чи акції забутих світом закладів, Герміона вже була більш реалістична, нейтральна, але все ще непогано трималась. Коли довелося платити з власної кишені за рекламу екскурсій, скорочувати підлеглих і економити на обладнанні, колеги вже намагались ігнорувати її у коридорах, аби не підпасти під бурливу холодну ауру.
Герміона зі шкіри вилазила аби видушити все можливе з програм інституту, відкрила благодійний рахунок аби хоч якось зводити кінці з кінцями. Та отримуючи об’їдки магічних дослідів, дешеве приладдя і скутість дій, мотивація згасала як недокурок під дощем
.
Подумки уявляючи як би виглядала її спальня з новим ремонтом Герміона звернула по коридору до виходу на пристань, коли помітила, як до зеленого кольору стін додались червоні імпульси світла.
— Що за..? – хотіла б була вилаятись дівчина, але її слова заглушив пронизливий сигнал тривоги.
До зачинення всіх виходів за статутом безпеки залишалось кілька секунд і Герміона підстрибнула на місці у паніці. Тіло напружилось від обурення і іронії, авжеж, у її останній день перед відпусткою мало статися щось подібне.
— Саманто! – вигукнула вона. – Що на табло?
— Гамма-випромінювання, 4 мілірентгени! — почувся голос з-за рогу.
— Мерліне благочестивий, знову він! Коробки в ізолятор, Сем! – на ходу до системної установки крикнула Герміона.
За десять хвилин двері інституту були розблоковані, а приміщення перебувало у стані очищення. Сама ж роздратована Герміона знову знаходилась у коридорі до пристані, а в голові лунало лише одне ім’я.
— Рональд Візлі! – процідила дівчина зачиняючи за собою двері. — Рон!
Її найкращий друг, що сидів на лаві біля доків і втомлено попивав щось з паперового стаканчика, обернувся і зобразив переконливий невинний вираз.
— Ти чого, Герміоно?
— А то ти не знаєш?! Ти знову це зробив? – вона за секунди здолала сходовий марш і вже зупинилась напроти Рона.
— Та заспокойся ти, що, що я зробив? — не розумів її нальоту чоловік.
— Ти. Привіз. Знову! Заборонені предмети. Твоє щастя, що був блок на дверях, бо десять хвилин тому я була готова без розмов тебе заклясти. — Крізь зуби прошипіла Герміона.
— І що, що я привіз? Хіба це не робота НДІ?
— Я вже казала тобі, це не магічні реліквії, не зачаровані амулети, не чудотворні артефакти, — Кожне слово вона підкріплювала злісним помахом вказівного пальця, — Це радіаційний брухт, що не несе абсолютно ніякої чортової цінності для чаклунства. Я не знаю, звідки ростуть ноги у тих чуток, але нащо ти туди лізеш? Випромінювання негативно впливає на стан здоров’я і викликає ментальні порушення.
— Ніхто про таке не доповідав! Лише ти параноїла, що за тобою слідкують і списала все на відчуття випромінювання. Ти запрацювалась, Герміоно! — обурений звинуваченнями захищався Рон. — І взагалі, ти ж бачила як той шматок металу зупинив кровотечу Невіла, як його вкусила мандрагора!
— Це доводить з чорта нічого, геть нічого! Невіл постійно працює з травами, або в нього імунітет або якась з рослин подіяла так, то був збіг.
— Тобі, бляха, дійсно треба у відпустку, Герміоно, — відбивав друг, — Моя задача — знайти і привезти незвичні предмети для досліджень і я непогано з цим ладнаю. Не моя проблема, якщо ви не можете зрозуміти дію товару.
— Ти перекладаєш відповідальність, Рональде. Мені дуже прикро, що ти не бачиш ніякої проблеми, коли привозиш заражений радіацією немагічний предмет та наражаєш на небезпеку працівників і дітей.
— Добре, але не моя провина, що шторм мене затримав і постача збіглась з днем відкритих дверей. Та якщо я не буду ризикувати і давати шанс усьому дивному про що дізнаюся чутки, то інститут залишиться без роботи!
Герміона була відкрила рота, щоб заперечити, але вражена хорошим аргументом залишилась мовчазною.
— Герміоно, я знаю, що ти втомилась, не стану ображатися на емоційність і не здивуюсь, якщо ти, наприклад, завтра потопиш моє судно у компульсивному приступі. — спокійно продовжив Рон. — Що ж, мир?
— Так… — невдоволено видихнула дівчина, і додала — Вибач.
— Отож-бо й воно! Хіба ти не бачиш іронії? У день відкритих дверей?
— Що? – не зрозуміла Герміона.
— Ну, тривога, двері автоматично блокуються. У день відкритих дверей! — сміючись пояснив він, — Хах, це ж такий прикол!
— Так, потішно. – Не надто щиро погодилась дівчина. — Добре, там вже очищення мало б завершитись, залишу нотатку на поставці і буду збиратися. Ще маю закінчити підготовку сюрпризу для батьків.
— Уявляю, як вони здивуються, коли ти з’явишся на порозі. — Рон дружнє потис її плече і втомлено видихнув. — Але я намаханий як віл, роз’являтимусь додому вже. Ще спишемось.
— Бувай, Роне, на добраніч.
— Гарної відпустки! — позіхаючи сказав Рон і зник з оглушливим ляскотом.
Прохолодне вечірнє повітря на пристані обдало морським запахом і Герміона щільніше відчула у собі тріпотіння свободи. Ще ніколи вона не усвідомлювалась так відверто, ні у ніч гулянки-прощання, ні у пакуванні валіз, ні навіть у ранок її останньої зміни.
Герміона важко видихнула, оглянула пристань сумним поглядом. Впевнене насування свободи відчувалось якимось порожнім і несправжнім, наче і не свобода це зовсім, а гнила сумна яма. Бездонна і безкорисна. Свобода має бути у свободі дій, у новій волі, у цікавому досвіді і захопливих подіях. Відпочинок має бути у зміні діяльності, а не у відмові від дій. Герміоні не хотілось відпочивати, не хотілось туризму, не хотілось лежати об’їдатись під дурнуваті шоу. Вона бажала пригод, цікавих і важких завдань. Мозок невтомно благав про їжу для нейронів і звивин. Дівчина хвилину помилувавшись відблиском сонця у хвилях вирушила до приміщення.
Зелені лампочки на табло свідчили, що інститут у безпечному стані, тому дівчина твердою ходою рушила у свій кабінет на другому поверсі. Ключ-карта на бейджику змусила замок коротко пискнути і Герміона запалила бічні лампи. Атмосфера кабінету одразу стала неробоче затишною, тихою. Герміона підійшла до широкого вікна, сонце було низько над морем і широка рожева смуга простягалась вздовж всього горизонту. Вид з вікна виходив на дальню частину пристані, без причалу, довгих пустих доків, лише корма «Джинджер» — ронового корабля, виднілась скраю.
Якийсь майже непримітний рух у кущах на березі вихопив увагу Герміони. Вона відчинила вікно і вгледілась пильніше, але кілька секунд увагу привертав лише тріск гілочок, потім мелькнуло щось маленьке, не більше 30 сантиметрів у висоту, і за пригнутим листям з’явились спочатку довгі вуха, а потім і світла мордочка. Герміона з присмоком видихнула. Просто заєць. Вирішив почастуватися листочками, що ледь встигли з’явитися навесні. Заєць, брикнувшись, вийшов з-за плоту і стрибнув до засіяного споришем газону. Біле хутро у сутінках майже світилось і Герміона прикипіла поглядом униз. Півтора року тому вона могла подумати, що як зайці світитимуться біля інституту, то Рон отримає чергову догану за радіаційні артефакти, але зараз першою у думках була абсолютно інша людина. Чи міг патронус потьмянішати? Наприклад, від кволості чарівника? Може вона у небезпеці, може просить про допомогу, може щось пішло не так? Та не встигло серце дівчини закалатати, як закалатало у дверях.
— Міс Ґрейнджер, можна?
— Авжеж, Саманто, щось трапилось?
Саманта на невеличку щілинку прочинила двері і вираз її обличчя занепокоїв Герміону.
— Сталась деяка накладка… Я пішла перенести коробки в ізолятор, як ви і веліли, — голос асистентки був насторожуючи спокійним, — І помітила, що одна з коробок пошкоджена і я вирішила переглянути її після завершення процедури очищення. Коли я повернулась…е-е-е, ось.
Саманта відчинила двері ширше і за руку ввела у кабінет білявого хлопчика з групи. Він виглядав трохи наляканим, але наче намагався триматися мужньо.
— Я не знаю, як так вийшло, пані Ґрейнджер, ніхто з баржі не повідомляв про загублену дитину, я відіслала їм Патронуса кілька хвилин тому. Відповідь ще не прийшла, а я не маю інструкцій, що робити у такому випадку.
— Та у вас же є камін, просто дайте мені порошок Флу і я відправлюсь додому, — заканючив хлопчина, — Я перепрошую, що пошкодив коробку, але навіщо розводити паніку?
— Ні, Найджеле, ми не маємо права відправляти тебе кудись без відповідальної за тебе людини, — співчутливо стисла його плече асистентка, — Пані Ґрейнджер, які мої подальші дії у цій ситуації?
— Йди додому, Семмі, я попіклуюсь про Найджела, я однаково відпочиватиму довго, можу затриматись сьогодні, а тебе вдома власні діти чекають.
Саманта не приховуючи полегшення коротко кивнула і вийшла з кабінету. Малий виглядав більш спокійним наразі, його погляд був прикутий до карти інституту на стіні.
— Тобі сподобалась екскурсія сьогодні?
— Мені сподобались оранжереї і звіринець, але в головному корпусі мені було нудно. Тут лише дурні причандали, скрипучі шафи і смердюча мумія у темній кімнаті.
— Це звичайний упир, — посміялась Герміона, — ви вивчатимете таких на п’ятому курсі, але лише в теорії.
— А навіщо він вам? Що ви з ним робите?
— Досліджуємо, авжеж. Ціла група спеціалістів шукають спосіб розвинути його здібності і інтелект на настільки високий рівень, щоб він міг самостійно відповісти на наші питання, проходити тести. В упирів напрочуд добре розвинуті рефлекси, якщо він ситий і достатньо дорослий. А ще упирі довгожителі, дослідивши цей феномен відділ безпеки здоров’я зможе покращити омолоджувальну настоянку.
— І ви просто використовуєте невинну істоту, нехай і не дуже приємну, задля власної вигоди? А що упир отримує на заміну?
— Ну… Найджеле, це називається виживання і адаптація, суспільство розвивається саме методом дослідження нових можливостей. Я вважаю, прогресивний інтелект упиря і є його нагорода, він навчиться бачити ширше, зберігати більше інформації і використовувати її належним чином.
— А якщо він просто хоче жити як жив, кусати корів за шию і з набитим пузом спати у сіні?
— Коли він достатньо зміцніє, він сам повідомить нам чого бажає.
— І ви йому дозволите робити те, що він захоче? — Не вгамовувався хлопчина.
Герміона співчутливо поглянула на нього, підбираючи слова.
— Цього упиря знайшли наші розвідники десь рік тому, у закинутому винищеному війною селі. Худоба закінчувалась і він був знесилений від голоду, його ікло було розтрощене після спроби вчепитися у шию собаки з нашийником. Пішла інфекція, зараження крові. І ми його врятували, вилікували. Найкращі перекладачі і дресувальник місяцями вивчали інтонації і темп його скреготіння аби зрозуміти реакції. Тепер ми прекрасно знаємо, короткі високі присмоки — це вдячність, бо так він завжди реагує, коли настає час годування. Довге затяжне виття — це біль, страх, неспокій. А низьке переривчасте хрипіння вже означає загрозу, агресію. Ми піклуємося про нього, а отримуємо змогу досліджувати. Коли цей процес завершиться упир буде вільним.
— І він знову повернеться до свого минулого життя? Нападатиме на худобу і займати хліви і горища? Хіба люди не будуть жалітися і намагатися його вбити?
— Так, можливо, але це нормально. Це настільки нормально, як і природа, як і погодні явища, як і зміна дня і ночі.
— Якби упир оселився у моєму гаражі, я б не гнівався, — подумавши відповів Найджел, — я б розповідав йому історії і приносив мишок на закуску.
— Ти відчуваєш себе самотнім вдома? — запідозрила Герміона.
— Раніше не дуже, коли сестра жила з нами. Вона розповідала мені історії і грала у невидимку.
— Невидимку? — перепитала Герміона, поглядаючи у вікно чи не летить Патронус з відповіддю.
— Ця гра, яка триває аж доки батьки вийдуть з країни чудес. — Спокійно пояснив Найджел, — Батьки випивають чарівний еліксир і потрапляють у країну чудес. Мої батьки воїни і вони змагаються проти різних потвор в іншому світ, — Додав він з дитячою погордою, — І коли вони там знаходяться, вони голосно кричать, махають руками і ногами і можуть ненароком зачепити когось. Тому ми з сестрою вдаємо невидимок і не маємо траплятися їм на очі, щоб вони не переплутали нас з монстрами. — Він трохи принишк і тихіше сказав, — Без неї грати сумно.
У Герміони похололо у грудях від дисонансу веселого у голосі і тривожного у розповіді. Бідолашний хлопчик, він скоро стане підлітком, а потім і дорослим, як довго він ще зможе вірити у країну чудес і монстрів? У чарівний еліксир, який віддає спиртом чи чимось токсичніше? Чи гратиме він і далі у невидимку чи захоче сам відвідати «інший світ»?
Герміона присіла напроти хлопчика, щоб вирівнятись у зрості і лагідно обійняла його.
— Ти дуже хоробрий юнак, Найджеле. А з твоєю сестрою можна якось зв’язатися? Ти знаєш, де вона живе?
— Вона мала зустріти нас після екскурсії, бо починаються шкільні канікули і ми зможемо гратися цілий тиждень!
— Чверть по восьмій, — глянула на годинник Герміона, — баржа мала вже заходити у Темзу. Твоя сестра помітить і зрозуміє. Потрібно ще трохи почекати. Я не можу відкрити камін для сторонніх, але бар’єр явлення на пристані, ми можемо зачекати там.
Надворі значно похолоднішало чи так здавалось Герміоні через тривогу і затяжне очікування. Найджел вдивлявся на зграйку люмінесцентних медуз біля доків і здавалось був напрочуд спокійним. Життя з такими батьками, мабуть, його загартувало. Герміона подумки оформлювала офіційний лист-занепокоєння до Міністерства Магії, чи може написати Макґонеґел, адже наступної осені Найджел вже буде у Гоґвортсі. Шарудіння десь позаду відірвало її увагу та лише на секунду, бо в наступну на причалі роздався оглушливий ляскіт.
— Найджеле! Ох, слава Мерліну, ти тут! Усе в порядку? — струнка, така ж білява, як і її брат, дівчина міцно обійняла Найджела.
— Рито, все добре, поглянь, які тут круті медузи, вони світяться! Ти зустріла маму з татом?
— Вау, які кльові! Мама з татом відпочивають у готелі, вибач, що вони тебе не забрали, їх викликали на бій з чудовиськами і вони дуже втомились.
— Але вони їх перемогли?
— Так, Найджеле, вони перемогли, — сумно посміхнулась Рита і обернулась помітивши Герміону, яка не наважувалась заважати сімейному возз'єднанню. — Піди подивись ще на медуз, скоро вертаємось додому.
— Вітаю, Рито, так? Мене звати Герміона, я директорка «Атлантік Вей». — протягнула їй руку Герміона.
— Дуже приємно, я вам така вдячна за мого брата, вибачте, будь ласка, що створили вам проблему, — Рита слізно потисла руку Герміоні, — Ми вже будемо вирушати, змогла влаштувати батьків лише на кілька годин, на більше грошей не вистачило. Ще раз вам дуже дякую.
— Пусте, бережіть себе, Рито. Бувай, Найджеле! — помахала йому Герміона.
— Бувайте, міс Ґрейнджер! — Найджел вхопив сестру за руку і глянув знизу догори у її очі, — Рито, а можна мені завести упиря?
Здивований погляд сестри зник із ляскотом роз’явлення. Герміону не покидало відчуття, що в останню зміну все йде шкереберть, все хоче затримати її. Заклякнувши на пристані у своїх думках, вона все ж дійшла до висновку, що це, мабуть, її власна недовіра до себе викликає такі відчуття. Адже після прийнятого рішення про відпустку не було і дня, коли Герміона не сумнівалась у цьому.
Почувши знайомий тріск Герміона одразу обернулась на кущі ожини біля паркану. Навшпиньках вона підійшла ближче, майже затамувала подих.
— Вінґардіум Левіоза! — крикнула вона спрямувавши паличку у коріння кущів.
З-під паркану догори піднялась величенька груда білого хутра. Заєць звивався, борсався, перекидався у повітрі і пищав, як немовля. Герміона зойкнула і одразу опустила його на землю, а той чкурнув собі навтьоки, залишаючи шматки білого хутра на газоні. Герміона мало не перепросила вголос і спохмурніло захихотіла до себе. Прийняти звичайну тваринку за патронуса? Хай навіть біле хутро у сутінках здавалось випромінювальним світло. Наче це вперше зайці заглядають на їхню територію, приходять з глибини острова у пошуках поживи після затяжної зими? Їй до сліз стало образливо за те, що вона злякала бідолаху, та і за те, що все ще тримає надію на повернення подруги.
Герміона повільно прогулювалась територією пристані до задніх дверей інституту поринувши у свої думки. Було прохолодно лише у робочій формі, та холод зберігав тіло від відчуття втоми. Цікаво, чи не прогризе заєць прохід у їхні оранжереї? Чи діють їх чари секретності на тварин? Ох, Невіл буде розлючений, якщо виявить хоч один погризений листок материнки. Випадків не ставалось та наляканий і, злий звір, мабуть, й не на таке здібний. Або і помститися Герміоні за знущання? Перекусити шию уві сні? Ні, ні, нудно. Згризти чарівну паличку? Чи вирити нору у 3 метри аби вона туди впала, а потім прикрити дірку свіжим листячком? На що ж здібна тварина у помсті?
— Петрифікус Тоталус!
Та невже? Тіло Герміони заціпеніло гепнулось на спориш. Не в змозі вимовити ні звуку Герміона втупилась на зірки на небі, а чиїсь грубі холодні руки потягли її ближче до води. Раз, два, три, чотири, п’ять. По п’ять пальців на кожній. Та і сила, і скреготіння від напруги були людськими. Невже їй вирішили влаштувати обряд проводжання у відпустку? Коли вона взагалі казала, що любить сюрпризи?
Невідомий взяв її попід руки спиною вперед і затягнув на щось хитке і штиняюче водоростями, вид зоряного неба змінився сіруватою стелею, а вітер навколо більше не розвіював волосся. Її тягнули поворот за поворотом, сходовими маршами нагору, а вона встигала лише намагатись розгледіти у напівтемряві приміщення.
«Це що, борт «Джинджер»?», подумалось Герміоні і вона відчула, як її обережно всадовили на підлогу і притулили спиною стіни. Почувся скрип дверної ручки, рипіння замкових петель і Герміону затягнули у рубку корабля, стало набагато світліше через кількість вікон і дівчина нарешті роздивилась фігуру викрадача. Це точно не Рон та і жарт не дуже характерний йому. Силует не нагадував нікого з інституту, ні з лабораторій, ні з обслуги. Джіні б могла так пожартувати та фігура і зріст скоріше чоловіча. Невідомий тим часом клацав рубильниками і тицяв кнопки, іноді обертаючись на Герміону. За маскою виднілись лише очі та короткої миті повороту не вистачало, щоб вгледітись. Рубку освітили лампи і дівчина змогла розгледіти одяг невідомого. Схоже на військову форму. Але нашивок на руках не видно. Хто б не вирішив влаштувати їй таке шоу, вони підготувались.
Герміоні вже ставало нудно, м’язи поболювали від Петрифікуса і щось жарт їй зовсім не подобався. Судно розгойдувалось і її заклякле тіло сповзало на підлогу, голова глухо стукнулась об дошки і викрадач обернувся. Широкими кроками перетнув рубку і присів напроти неї. Рвучко повернув її тіло у сидяче положення і Герміона мала прекрасну нагоду нарешті подивитись в очі жартівнику. Холодний сірий погляд і думка «О, ні» стала її останньою перед змахом палички і зануренням у глибоку темряву.