Work Text:
“Незмінно могутній Дракон Справедливості спростовує скандальні чутки!”
“Усі закони спираються на громадянську свідомість: Верховний суддя заохочує журналістів до розслідування”
“Він так ревно працює, що може й романчика дурного собі дозволити: Невілет має підтримку людей”
Заголовки “Паропташки” були навдивовижу сміливі, навіть для початку театрального сезону. Фуріна втомлено зітхнула, відкидаючись у кріслі й неуважно гладячи вуха кота, який заснув у неї на колінах.
За вікном кафе Фонтейн був тихіший, ніж зазвичай: можливо, тому, що чергова злива змусила більшість громадян залишитися вдома. Таке місто їй подобалося більше: воно було достоту таке ж сіре й сумне, як очі її найдорожчого Юдекса, коли він смертельно засмучувався через чергову прописну істину, щойно відкриту ним під час читання. Іноді єдина й неповторна зірка Опери Епіклез замислювалася, чи не думав мсьє Невілет найняти собі психотерапевта.
“Добрячий скандал — це те, що зараз і треба репутації Невілета: експерти аналізують пікантні новини”
— Мені ще навіть кави не зварили, а ця нісенітниця вже нудніша, ніж можна стерпіти, — згорьовано зітхнула вона, нарешті відклавши сиру від дощу вечірню “Паропташку” і беручи телефон.
Їй подобалося користуватися своїм справжнім іменем, якого ніхто не знав, замість помпезного Фосалор, яким вона звалася на сцені, коли вона ховалася у кутках затишних, жвавих і дешевих кафе далеко від бундючного центру міста, що, здавалося, загрожував розчавити усіх, хто задовго дивився на висоту його будівель. Нікому з тутешніх і не снилася зустріч із птахою такого високого льоту, а відсутність складного макіяжу разом з мішкуватим одягом і скромними манерами робили її невпізнанною для всіх, окрім нього .
Вона усміхнулася, хоч і гірко, перед тим, як зробити ковток зі своєї нарешті доставленої чашки солодкої вершкової кави. Тоді Фосалор було вже запізно гуляти у таких місцях, але Фуріні це було можна: її все одно ніхто б ніколи не впізнав.
𝄡𝇚𝇜𝄂
Тоді вона, мокра, зневірена і розпатлана, заховалася в найтемнішому кутку цього ж таки прекрасного закладу, увірвавшись туди з-під дощу. Вона сиділа, трусячись і ненавидячи кожну літеру свого сценічного псевдоніма, кожен вибір, який зробила, і трохи панікуючи від думки, що їй доведеться щось замовити, як тільки підійде офіціант. Фуріна навіть не знала, чому прибігла сюди замість того, щоб повернутися додому, або, ще краще, просто залишитися там, де вони її кинули.
— Велику чашку теплого ромашкового чаю для mademoiselle і склянку вашої найкращої води для мене, якщо будете такі люб’язні.
Тоді саме це просте прохання, що прозвучало десь поруч, вивело її зі ступору. Піднявши очі, вона побачила на стільці навпроти себе скромного, коротко стриженого айтівця, чиє волосся було ретельно укладене помадою, і чий простий та зручний одяг майже дисонував із елегантними позолоченими окулярами. Фуріні навіть здалося, що вона почула, як офіціант пробурмотів собі під ніс слово “дивак”, відходячи від столу. Чоловік лише безмежно сумно усміхнувся і заходився пояснювати:
— Щиро перепрошую, що потурбував Вас, але тут не лишилося жодного вільного столика, а Вам, як мені здалося, гостро необхідна допомога. Мені самому не подобається спілкуватися з людьми, тому я подумав, що ми могли б стати одне одному в пригоді.
Тоді вона кивнула, намагаючись зробити цей жест помітним попри бурхливі ридання, від яких трусилася, мов листочок, а потім просто втупилася в нього. Згадуючи ту зустріч, Фуріна хотіла б вважати, що миттєво впізнала Юдекса Фонтейна, але це було зовсім не так. Натомість вона вирішила, що чоловік перед нею — багатий, але не пишний — її пряма протилежність. Ще вона вирішила, що він теж самотній — було щось у його ніжному ароматі м’якосяйних дзвіночків, крижаної м’яти з відтінком мускусу та свіжонадрукованих книжок (або ж це могли бути залишки запаху дощу), що, здавалося, підтверджувало цю її теорію.
Що ж, виходить, у них є хоч щось спільне.
Тоді Фуріна не зауважила, як чоловік навпроти неї схвально усміхнувся, коли вона зробила ковток зі своєї чашки та нарешті заговорила. Вона знала, що цей пан (якого вона вирішила подумки називати головним редактором) ніколи їй не повірить. Безсумнівно, він подумає, що вона — чергова божевільна, якій мариться, що вона — сама Фосалор.
Тоді це була єдина причина, чому вона поділилася пережитим, прагнучи попри все уникнути його пильного погляду. Тож очі Фуріни блукали по незліченних книжкових полицях, які приховували потерті й прості білі стіни, поки примадонна тремтячим голосом пояснювала своє становище.
Тоді вона оповіла про брудні справи директорки опери, Арлекіно, зокрема — про суворо заборонені наркотики, з яких вона робила солодощі та безсоромно продавала у буфеті, але лише тим, хто знав, чому ціна “цукерочок” така висока. Вона також згадала посіпак директорки, які надто часто приходили «в гості» за лаштунки, і покаялася в тому, що використовувала свій королівський статус, щоб не бачитися з ними, не звертаючи уваги на долю інших співачок і танцюристок, яким не пощастило уникнути принижень, що відбувалися за замкненими дверима їхніх гримерок.
Вона делікатно приховала подробиці того, що з нею, врешті-решт, зробили, немов забувши оповісти про грубі руки, які лапали й викручували її скрізь, де вона не хотіла нічиїх дотиків, про пекучий біль і огиду, які сповнювали її з кожним поштовхом чергового негідника всередині неї, і про сморід та бридку липкість, які залишилися з нею після того, як все закінчилося. Зрештою, він був чоловіком: єдине, що він відчув би через ці подробиці — бридливість до неї, а це було зовсім не те, що їй було потрібно в той момент. Разом з тим, вона говорила щиро.
— Я — нікчемна лідерка трупи, і я заслужила на те, що вони зробили зі мною, — шепотіла вона, стримуючи ридання й невідривно дивлячись на гілку плюща, яка тріпотіла від штормового вітру за товстим склом.
Невілет ніколи не любив поетичних аналогій, і все ж він не міг не помітити, скільки ламкості та самотності Фуріна поділяла з тою рослиною. Юдекс заплющив очі та порахував від десяти до одного; останнім, чого він хотів, було зробити їй ще гірше. Верховний суддя Фонтейна рідко втручався в чиїсь особисті справи, але тої миті він, здавалося, відчув усю тугу та провину, які мучили Фуріну, і його жаль повільно переростав у кипучу лють.
— Не можна заслужити гноблення та приниження лише тим, що Ви існуєте. Я сподівався, що вже цього Ви свідомі, — тихо сказав він, і його голос звучав точнісінько на тих самих нотах, що і грім, який прогуркотів надворі в ту саму мить. — Але, підозрюю, Ви б воліли зараз про все це забути. Хочете, я проводжу Вас додому?
— Н-ні, дякую. Я візьму таксі, — вона втекла у цілковитій паніці, розуміючи, що її ледь не розкрили, тож йому лишилося спостерігати, як вона зникає за срібно-сірою завісою дощу.
Зітхнувши, мсьє Невілет натиснув кнопку старомодного диктофона, який він сховав під столом, зберігаючи безцінне свідчення примадонни, і незабаром теж полишив кафе. У всій цій ситуації його найбільше дивувало те, що в наміри Юдекса не входило жодних розслідувань: він хотів лише випити води та відпочити після важкого тижня.
𝄡𝇚𝇜𝄂
Фуріна все частіше поверталася до цих спогадів, хоч насправді не мала для цього жодних причин. Юдекс настільки майстерно впорався з Арлекіно, що для неї все закінчилося за тиждень, і невдовзі призначили нову директорку. Та нова була ніжною душею та одною з найбільших шанувальниць Фосалор.
Вона згадувала суд, наче це був далекий, болісний сон про те, як їй довелося дивитись у безсоромні обличчя всіх, хто вчинив над нею наругу, або, як Арлекіно, дивився на те, як її мучили та насолоджувався шоу. Коли вона побачила верховного суддю, що особисто зайнявся цією справою, вона завмерла від невіри, хоч і миттєво його впізнала. Щоб сам мсьє Невілет домігся будь-якого суду, особливо такого скандального — це було просто нечувано. І все ж це був саме він — спокійний і холодний, нетерпимий до беззмістовної тяганини та драми, із набором незаперечних доказів.
Невілет попросив її підтвердити автентичність записаних на диктофон свідчень, потому виніс вердикт, а потім — просто зник з її очей: вона знала, що він так само легко зникне і з її життя, якщо вона захоче, щоб це сталося. Зайве говорити, що Фуріна ніколи б не погодилася на це, тож вона відвідала верховного суддю невдовзі після того.
Здавалося, він зовсім не був здивований, а вона вдавала впевненість, як і належить хорошій акторці, заварюючи собі чай і наливаючи йому склянку найчистішої води у Фонтейні. Вони просто сиділи й мовчали того вечора, як і наступного, і того, що прийшов за наступним. Він занурювався у свої книжки з права та філософії, а вона переглядала свої улюблені партитури на планшеті, старанно читаючи ноти й тихо диригуючи під музику, яка лунала в її голові. На четвертий вечір, який вони провели разом, він зазначив, що вона може співати, коли схоче.
“Дракон справедливості”, як називали Невілета репортери “Паропташки”, завжди був навдивовижу поблажливим, як вона розуміла тепер, коли минуло трохи часу. Він дозволяв Фуріні готувати її улюблені десерти та варити вишукану каву на своїй кухні — словом, робити все, що вона мріяла робити у своєму порожньому домі, але чомусь не знаходила сил. Після того, як пріма зрозуміла, що верховний суддя ненавидить суху їжу, вона взялася пекти надзвичайно ніжні та м’які мадленки у формі мушель, які незабаром вельми припали до душі її мовчазному знайомому.
Невілет чекав, коли вона наважиться, нарешті, на відверту розмову, Фуріна це знала. Проте вона не розуміла, чому він давав їй право не змогти це зробити, і дозволяв уперто вертатися до нього раз за разом, пробуючи знову. Адже він був ідеальний: уважний, упевнений, уродливий. І це тільки на одну літеру. Стійкий, спокійний, надійний — що він міг мати спільного з нею, окрім, можливо, самотності?
Однак, за деякий час вона ніби припинила думати про це, і, зрештою, такі вечори стали звичайним явищем, хоч Фуріна все менше сподівалася, що таки зможе почати жадану розмову. Вона була близька до того, щоб здатися та просто чекати, доки верховний суддя втомиться від неї, коли трапилося щось несподіване.
Це був особливо затишний вечір попри грозу, що лютувала надворі. Запах мадленок і молочної кави наповнював кухню, освітлену рівно настільки, щоб було комфортно читати, і жовтувате, тепле, м’яке світло заливало все навколо них. Фуріна розсіяно спостерігала за порухами вугільних тіней між сторінками книги Невілета, коли він крадькома кинув на неї швидкий погляд, а потім, прочистивши горло, мовив:
— Якщо Ви маєте будь-які запити щодо недавньої справи, у якій Ви фігурували, можливо, Вам потрібна допомога із тим, щоб їх сформулювати, леді Фуріно? Я відчуваю, що ці візити могли стати для Вас надто обтяжливими, тож я міг би…
— Ні! — вигукнула Фуріна, перш ніж встигла обдумати свою відповідь. — Тобто… Мені це зовсім не важко, — нервово усміхнулася вона, мнучи манжети свого напрочуд простого, але зі смаком підібраного ніжно-блакитного пуловера. — І…
Вона замовкла. Верховний суддя скористався цим моментом, щоб підвестися й увімкнути ще одну лампу над столом, щоб вони могли краще бачити одне одного. Він обернувся до неї, не сідаючи, дивлячись на Фуріну, наче на чергового свідка під час досудового розслідування.
— Ви помітили якусь хибу з мого боку? Якщо так, поділіться своїми думками; я подбаю про те, щоб це більше не повторилося, — сказав він тихо та з гідністю.
Фуріна схилила голову набік, дивлячись на Юдекса з лагідною, трохи лукавою усмішкою. Наступної миті вона вже стояла на пухнастому кріслі, де сиділа секунду тому, а тоді — притягнула його до себе й ніжно торкнулася губами його вуст.
Обожнювана примадонна всього Фонтейна відчула, як Невілет напружився від її дотику, але вона навіть не встигла подумати про те, щоб вибігти геть з його оселі й заховатися у себе, щоб плакати, доки не засне. Почервоніла, спантеличена, переповнена жаданням і страхом, який воно тепер викликало, вона повністю втратила контроль, коли він поцілував її у відповідь.
Леді Фуріна віддалася на волю мсьє Невілета, сподіваючись, що буде достатньо розслабитися й триматися за його плечі, поки все не закінчиться, хоч їй і довелося придушити рефлекс, який вимагав відштовхнути верховного суддю. А потім сталося щось дійсно нове.
— Я відчуваю Ваш дискомфорт, але не розпитуватиму про Ваші причини ініціювати цей… Контакт. Проте я не можу скористатися ситуацією, — сказав верховний суддя, роблячи все можливе, щоб усунути хрипоту у своєму голосі, але не в змозі контролювати те, як його очі блищали від бажання. — Чи можу я попрохати Вас… Піти? Ми продовжимо цю розмову…
Ляпас по лівій щоці перервав мсьє Невілета, залишивши його поправляти окуляри, які мало не злетіли від удару, і ошелешено дивитися на Фуріну, яка ледь не кричала, заплакана, сердита й розгублена:
— Ви взагалі уявляєте собі, скільки чоловіків готові вбити, щоб провести зі мною ніч?! А Ви, той, кого я обрала, просто відсилаєте мене геть?! Ах ви недолугий…
Її обірвали його ніжні, але міцні обійми. Притиснута до грудей верховного судді, Фуріна відчула його тепло й запах: знайому суміш ароматів м’якосяйних дзвіночків, крижаної м’яти з відтінком мускусу і, як вона тепер була певна, свіжонадрукованих книг. Це… Заспокоювало. Наче він завжди був єдиним, перед ким вона могла плакати.
Мсьє Невілет обіймав примадонну, поки та не припинила схлипувати, і тихо рахував до чотирьох знову й знову, на випадок, якщо вона схотіла б почати дихати глибше та швидше заспокоїтися. Його голос був м’яким і рівним, хоча звучав так, ніби він теж беззвучно плакав, ніжно гладячи Фуріну по голові. Заспокоївшись і засинаючи на його плечі, вона подумала, що це була найтурботливіша байдужість, яку вона знала.
𝄡𝇚𝇜𝄂
Це все ще здавалося їй чимось дивним зараз, більш, ніж три місяці потому. Коли вона прокинулася у домі Юдекса, був уже ранок, а Фуріна все ще лежала на плечі Невілета. Обидвоє вмостилися у великому й затишному кріслі у його вітальні, і, звичайно, лишилися повністю одягнені. Чомусь це стало для неї набагато сильнішим шоком, ніж будь-яка непристойність, яка могла статися між ними замість того, тому вона пішла від верховного судді, не розбудивши його, і з того часу більше його не відвідувала.
За кілька тижнів Фуріна нарешті змогла репетирувати з колишньою ефективністю, тож театрові не довелося відкладати прем’єру нової незвичайної опери. Це був гарний час для такого спектаклю: люди все ще обговорювали жахи, які пережила їхня улюблена співачка, і новинарям була відчайдушно потрібна сенсація, яка б відвернула увагу їхніх читачів від цієї теми.
Вони десь вичепили чутку про те, що Невілет точно не піднявся б на захист самої Фосалор, якби не мав до неї почуттів і не був готовий ризикнути зіткненням з фатуями. Питання, яке незмінно виринало на перших шпальтах “Паропташки”, полягало в тому, чи можна було вважати дії верховного судді зловживанням владою. Зрештою, багато подібних справ лишалися без належної уваги через мовчання жертв, тож чи не була негайна справедливість завеликим привілеєм для примадонни?
Фуріна намагалася взагалі не думати про минуле, але все ж опинилася у тій самій кав’ярні, за тим самим столиком, який вони колись розділили, і все ж поринула у спогади про свого найдорожчого Юдекса . Вона втратила лік тому, скільки разів вона друкувала ці слова в нотатках на телефоні або навіть у текстовому полі електронної пошти, лише щоб стерти їх через кілька довгих секунд. Як і раніше, коли вони зустрічалися щовечора, вона не знала, що йому сказати. Чи повинна вона вибачитися за те, що пішла й не повернулася? Чи не було йому до того цілком байдуже? Чи не пошкодує вона, що знову спробувала з ним поговорити? Але ж він поцілував її, а ще, здавалося, розумів набагато більше за інших.
Змучена Фуріна пішла додому з надією виспатися, а коли все-таки провалилася у сон, їй дещо наснилося.
Їй снилося, що вона знову вперше зустріла свого найдорожчого Юдекса, але це було зовсім не схоже на їхнє знайомство наяву. Уві сні вони майже випадково зустрілися очима під час одного з найболісніших моментів її виступу. Потім він прийшов подивитися ще одну оперу, в якій вона грала, а потім — ще одну. Не було фатуїв чи репортерів, які могли б перешкодити їм зустрічатися за лаштунками, коли їм заманеться. Це було… Легко.
Уві сні вони говорили про щонайдурніші речі, як-от їхню улюблену їжу та кольори, і вона жодного разу не боялася сказати правду. Це було настільки просто і водночас недосяжно, що Фуріна розлютилася на власні ридання, які її розбудили. Кінець кінцем, вона прибула до опери на годину раніше, ніж мала, і мовчала всюди, окрім сцени. Ніхто не наважувався спитати, що сталося, і незабаром усіх хвилювала лише її приголомшлива гра та спів. На щастя, в основу сюжету нової опери лягла давня легенда про джерельну фею, яка закохалася у звичайного чоловіка, але не змогла бути з ним, тож Фуріні не знадобилося зображувати емоції — для чого, коли вона могла просто прожити свої ще раз?
Зрештою, Фуріна була винна Юдексу цю сенсацію, хоч би що він про неї думав. Він точно не заслуговував на те, щоб бути втягнутим у черговий показний скандал, який теж був свого роду виставою. Актора із нього б не вийшло, а незмірна доброта Невілета заслуговувала на справедливу винагороду. Саме тому їй потрібно було відвернути від нього увагу преси.
Єдине, що сама Фосалор змінила б у своєму виступі, якби могла повернутися у минуле, — це те, що вона дозволила собі кілька швидких поглядів у зал, ніби шукала когось знайомого. Журналісти все одно цього не помітили, а верховний суддя точно не відвідав би прем’єру вже хоча б тому, що не любив натовпів, тож усе було нормально. Зрештою, її нова сенсація спрацювала чудово, відволікши пресу від усіх застарілих новин.
𝄡𝇚𝇜𝄂
Згадки про вже всім набридлу скандальну справу знову спливли у статтях про виступ Фуріни, але вони більше не були способом відібрати частку авторитета в мсьє Невілета. Якби хтось захотів дізнатися думку Юдекса про ці зазіхання, вони почули б просте і ясне: “У них не було жодних шансів із самого початку”.
Дійсно, небагато речей змінилося для суду Фонтейна після процесу над Арлекіно. Верховний суддя був таким самим неупередженим і рішучим, як завше, і жоден чиновник, який працював із ним, ніколи не підтвердив би “огидні чутки” про його закоханість у театральну артистку.
— Розумієте, він просто не така людина, — сказали б вони з відпрацьованою та відшліфованою ввічливістю. — Крім того, працівники театру… Нічого проти них особисто, але мсьє Невілет любить чесність і щирість, а не маски та трюки. Ні, він ніколи нікого з них не підпустив би й до свого порогу, навіть саму примадонну!
Словом, Юдекс Фонтейна мав ідеальну репутацію, і ніхто, крім нього самого, не міг нічого зробити, щоб змінити це за одну ніч. Однак Невілет ніколи не був ідеальним, хоча, здавалося, він єдиний це усвідомлював.
Ідеальний верховний суддя ніколи не дозволив би такій людині, як Фуріна, приходити до нього додому — замість цього він відправив би її до терапевта. І він не зупинився на цьому — він дозволив примадонні піклуватися про себе, бачити, як він засмучується, читаючи про речі, які вона, ймовірно, назвала б прописними істинами, якби вони обговорювали ті книжки, що він читав, і дивитися на нього з тою особливою ніжністю, якою його ніхто до неї не наділяв. Потім вони зайшли надто далеко, і тепер він не був упевнений, чи побачить її ще хоч раз. Цей факт вганяв мсьє Невілета у цілковиту зневіру.
Визнавав він це чи ні, верховному судді була потрібна Фуріна. Цей факт інколи відверто злив його, але спростувати це твердження Юдекс не мав жодної змоги. Усе, що міг робити мсьє Невілет, — це працювати ще більше й чекати, поки почуття вщухнуть. Принаймні, це було єдине, що він міг робити до одного вечора через кілька тижнів після гучної прем'єри нової опери з Фуріною в головній ролі.
Того сонячного, холодного й незатишного листопадового вечора він щойно прибув додому після складного й тривалого суду; от тільки навіть безмежна втома не могла йому допомогти припинити думати про неї, тож мсьє Невілет відчував ще більшу зневіру. Йому потрібен був час, щоб осмислити недавні події в надії, що почуття нарешті припинять мучити його, тож Юдекс ледь не загарчав, коли у його двері незабаром подзвонили. Звісно, він не очікував побачити на порозі Фуріну, але вона, попри це, увірвалася в його дім, бліда від того, що він сприйняв як лють.
— Перепрошую, — почав він, поправляючи краватку, — тоді я міг Вас образити, але все ж...
— Тиша! — вигукнула Фуріна, і Невілет миттю замовк, збентежено дивлячись на неї. — Мені потрібно Вам дещо сказати.
Фуріна дозволила верховному судді відвести себе до вітальні та штовхнула Юдекса у плечі, щоб той сів на широкий диван, де він іноді спав, коли надто втомлювався, щоб дійти до спальні. Сама вона сіла біля нього й почала говорити про довіру, яку мала до Невілета, про цінність кожного їхнього спільного вечора та про момент, коли вона, направду, втратила контроль над своїми почуттями, які тепер перетворилися на щось більше, ніж просто роздратування й гнів.
— Я не мала жодного права Вас бити, — прошепотіла вона, обережно знімаючи з нього окуляри, перш ніж поцілувати Юдекса в щоку. — Ви не хотіли завдати мені болю, а я не змогла відповісти такою ж турботою. Мені дуже шкода. Це все, що я хотіла сказати.
Вона поклала його окуляри на тумбочку, а тоді встала, щоб піти, ховаючи сльози, але Невілет затяг її до себе на коліна, і їхні губи зустрілися, перш ніж Фуріна встигла щось сказати.
— Якщо Ви… Мусите піти, будь ласка, подаруйте мені перше цей спогад, — хрипко пробурмотів верховний суддя між поцілунками, а Фуріна не стримала смішка, заспокійливо погладжуючи його волосся, що свіжо пахло простою, але ефективною помадою для укладки.
— Я подумаю про це, мій любий Юдексе , — прошепотіла вона йому на вухо, упокорюючи його ніжними пестощами, майже очікуючи, що він перехопить у неї контроль, але потроху стаючи все впевненішою, усвідомлюючи, наскільки Невілет прагнув віддатися їй.
Здавалося майже неприродним, що він нічого не зробив, щоб підкорити її собі — що він, направду, ніколи не робив нічого такого. Саме тому вона вирішила ще раз прийти до нього додому, і тому не побоялася переступити з ним межу пристойності. Можливо, так відчувалося через те, наскільки тендітною й ламкою вона виглядала й почувалася, і через те, яким могутнім він завше був. Ніхто у Фонтейні ніколи не повірив би в те, що між ними могло статися щось подібне, і, певно, самі Невілет і Фуріна не були винятками.
І все-таки вона легко його осідлала, рухаючись вгору-вниз знову і знову, слухаючи його уривчасте дихання та тихі стогони під собою. Фуріна дозволила своєму найдорожчому Юдексу цілувати себе у шию, плечі й навіть нижче, здригаючись від задоволення й усвідомлюючи, що нарешті не відчуває огиди до самої себе.
Незабаром Невілет знайшов момент, щоб поспіхом зняти рукавички та торкнутися її шкіри. Він простогнав її ім'я, її справжнє ім'я, замружившись і розчервонівшись, поки його ніжні, але тверді пальці пестили її спину, і Фуріна вкусила його плече, не чекавши, що такі прості, хоч і нові речі так скоро приведуть її до піка.
Це тривало, доки їм не забракло сил, бо обидвоє не могли припинити насолоджуватися почуттями, яких так довго потребували. Для неї це був п’янкий захват від контролю над кожним його та її рухом, навіть під час таких непристойностей, сила принести їм обом задоволення, і його ніжна, майже благальна покора. Для нього це було право віддатися тій, кому він довіряв, дозволяючи їй вирішувати, скільки тепла й гострого задоволення він повинен відчувати щомиті, та насолода від того, що йому дозволено пестити її й ховати своє почервоніле обличчя на її ніжних грудях.
Вони віддавалися цьому стільки, скільки могли, аж поки не застигли, лежачи поряд, мовчазні й умиротворені.
— Нам дійно слід… Поговорити про багато речей, — зауважив собі під ніс Невілет, накриваючи їх раніше відкинутою важкою ковдрою.
— А чи не можна зробити це завтра? — позіхнула Фуріна, притискаючись до його плеча.
— Можна, — майже благоговійно прошепотів він, цілуючи її скуйовджене волосся, що пахло косметикою та морським бризом.
Засинаючи, він чув, як дощ стукотить по шибці, і чомусь це змусило мсьє Невілета щиро й щасливо усміхнутися.