Chapter Text
Ло вийняв відро з студні, вода трохи перелилася за край, Поляр Тенґ одразу потягнув свою морду, хлопаючи губами.
Ло зняв долонею першу пробу і зітхнув — солодка священна вода.
– Пий, друже.
Тенґ аж захлинався, махав із задоволенням хвостом. Ло гладив його між вух.
– Трохи відпочинимо тут. А потім — далі.
Далі… далі… далі… — вітер підхопив ці слова, закрутив, вони й осіли на різнотрав’ї, заколихані.
Ло оглянувся через плече — безкінечна пустка, тільки гори синіють на горизонті, а за ними, за високою стіною, — королівство з драконами і технологіями.
– Гей, пане! Буря скоро буде — заводьте коника сюди!
– Уже йду!
Ло перекинув свої пожитки на плечі вже в стайнях: сумки з особистими речами (чашку й ложку кожен мав носити з собою), торби з медичними інструментами, інші дрібниці, без яких у степу важко вижити.
Розпряг Поляр Тенґа, залишаючи його з іншими кіньми під низькою стелею.
В караван-сараї пахло медом і свіжими коржиками.
Ло сів за низький столик на старенький килими і замовив трохи гарячої їжі, тільки з тандиру.
– А-а-а-а! Знову виграла!
– Ну пробач, старий, ші-ші-ші, пощастило!
Ло повернув голову в сторону знайомого сміху й завмер. Мед стікав за рукав по пальцях, але чоловік цього не помічав.
Луффі засміялася знову, хапаючись за живота, й з-під розхристаного терліга виглядала хрестовидна згоїна.
Луффі кинула кістки знову — і випали всі шістки.
– Шахрайка!
– Ші-ші-ші-ші!
– Зіграєш і зі мною?
Рух у караван-сараї завмирає. Ло знову думає, що його акцент занадто помітний і це дійсно приносить забагато клопоту.
– Чужоземець…
– Трао!
Луффі підіймається з підлоги, розставляючи руки, наче хоче обійняти весь-весь степ і дістатися аж до Відня.
– Трао! це ж ти! Скільки років, аххаха.
– Луффі-я.
Вона обіймає його рукою за шию, пальці в неї липкі, як і губи, які хочеться поцілувати, погляд у неї липкий — Ло відчуває, як він обплутує його свідомість.
– Це свій, свій.
Каже Луффі, і караванники, і погоничи, і ханські посланці, і мисливці — видихають, підсідають ближче до Ло, пропонують випити чогось, підносять коржики і тарілки з бараниною.
Життя бурлить, закипає, кістки стукають об боки чашки.
Луффі виграє — раз за разом — і дзвінкі монети зникають у її мішечку. мішечок вона пхає за комір терлігу. Й Ло знову й знову повертає погляд на краї її шраму.
Буря за стінами караван-сараю набирає обертів, стає так темно, що господар виносить каганці.
Світла вони дають лишень іскру, більше смороду й чаду, але Ло це не заважає.
Втомлені люди розповзаються по кімнатках і куточках, розгортаючи свої ковдри й килими, закутуються у шкури.
Лишаються лише вони — Трафальґар і Манкі.
– Не думала тебе тут зустріти, Ло.
Ло не доносить до губ чарку з кумисом, пфекає.
– Я теж не думав доходити аж до кордону.
– То що ж ти тут робиш?
Вона лягає на його спину, притуляється маківкою до його шиї. Шапка в Ло з’їжджає на лоба, й він її нарешті знімає. Грається з червоними нитками й пір’їнками, гладить по вишитих візерунках сонця.
– Тебе шукав.
– Знайшов. Що хочеш попросити?
– Вб’єш для мене Доффі?
Вітер гудить у димарі, роздмухує вугілля. Ло мочає коржик у мед, наче нічого й не сказав такого.
– Доффі? Пхи-хи-хи-хи. Хана?
Луффі відхиляється, обіймаючи Ло й ногами. Чоловік спокійно гладить її литки.
– Добре! На споко!
Трафальґар усе ж видихає з полегшенням. Не те, щоб він думав, що вона відмовить — вона не відмовляла в таких справах. Вона любила галас.
– Тільки нам треба команда. Своє плем’я.
– Знайдемо когось.
Ло лягає поруч з нею, перекидає її ноги через свій поперек, притуляє ближче.
У Луффі очі блищать, два маленьких обсидіани. Осміх у неї шалений.
Ло гладить її шрам під оком, огладжує пруг на її грудях через одяг. Він досконало знає форму.
– Лоскотно, – видихає Луффі, відгортаючись від нього.
Під пальцями Ло б’ється сильне й безстрашне серце. Ло прислухається.
– Хтось крадеться, – каже одними губами.
– Ші-ші-ші. вона буде першою в нашому племені!
Ло закочує очі.