Work Text:
«катастрофічно жовтий щоденник: двадцяте червня дві тисячі двадцятого року.
З першої зустрічі я гадав які ж твої улюблені квіти. Можливо, волошки? Такі ж сині, як твоє волосся до першого купання в озері. Я завжди думав, що перші почуття шанують серцям волошки та хмарні ромашки, м’якші за небо. Мої ж проросли огидними калюжницями в легенях».
Коли Джісон вперше влізає у вікно лікарняної палати його синьо-волошкове волосся на сонці переливається зеленню через дешеву фарбу із побутового магазину напроти дому. Зламана рука мало додає сміливості, а мокре підвіконня вириває впевненість в діях з корінням. Цікаво чи спеціально його полили водою? Мінхо підхоплює за здорову руку саме в той момент, коли вона не витримує і зісковзує.
– Якщо не вмієш лазити по стічній трубі, то не берись. Не обов’язково вражати мене настільки ризикованим способом.
Посміхається, затягуючи Хана в палату і швидко закриває вікно, щоб ніхто з двору не помітив. Потрапляючи з сонячної, майже літньої вулиці Джісон дивується як різко кімната в холодних тонах відбиває бажання жити. Як діти можуть вилікуватись в такій атмосфері? Мінхо ж виглядає на фоні цього всього як сяюча пляма вогню зі своїм помаранчевим макіяжем і в такого ж кольору панамці.
– Не задирай носа. Сюди просто іншим способом і не доберешся.
Джісон сам задирає носа ображено і прямує до ліжка, куди всідається наче це він звідси не виходить вже другий місяць цієї весни. Складає руки на грудях і втуплює погляд в стіну напроти. Не стільки ображений, скільки злякався ймовірного падіння. Але ж не може він розплакатись прямо перед новим другом. Натомість, уважно розглядає палату на наявність в ній хоч якихось ознак життя. На стінах немає ні малюнків, ні плакатів чи навіть календаря. На столі тільки чашка і пляшка з водою, ні книг, ні журналів, ні розмальовок.
– Вишукуєш особисті речі? Це роблять всі, хто вперше сюди приходить.
Фиркає з легкою посмішкою на обличчі і присідає біля сірої шафки майже під ліжком.
– Я не люблю коли моє особисте бачать всі, тому воно тут.
Відкриває шафку і під погляд Джісона потрапляють чисельні веселкові блокноти і купка кольорових блискучих ручок. А ще трохи малюнків з підписами:
«Суа, 8, палата 15»;
«Тейон, 5, палата 37»;
«Бей, 11, палата 24»;
І ще незліченна кількість таких же сховані за блокнотами.
– Я бачу, діти тебе люблять. В чому секрет успіху?
– Яскравий макіяж і панамка. А ще трохи уваги і турботи яку не завжди дають батьки.
Джісон з розумінням киває і вказує пальцем на стопку блокнотів:
– А це?
Мінхо знімає панаму і кидає її на підвіконня. Та блискавично швидко промокає. Його русе волосся підстрижене трохи вище вух і дивакувато. Наче тупими ножицями та без цілі зробити рівну лінію. Все ж це личить йому і робить схожим на вуличного кота.
– А це мої щоденники. Коли навколо тільки малі діти і медики, то всі розмови відбуваються з листами паперу. Ну і з тобою, тепер. Правда я мало що можу запропонувати – чотири стіни і повна відсутність змін в житті.
На останньому реченні Мінхо посміхається. Здається, сором’язливо. Хоче щось додати, та утримує язик за зубами ледь не прикушуючи його.
– Зате я можу багато чого запропонувати.
Джісон посміхається хитро, під черепом крутяться механізми і запускають розробку плану втечі з лікарні.
«Цей щоденник я пишу особисто тобі. Винятково. В ньому не буде дат, не буде новин за день що майже скінчився полум’яним заходом сонця. Лиш мої перші ніжні почуття і трохи пам’яті. Як би я не брехав, все ж насправді хочу, щоб мене пам’ятав хоча б хтось один. Надто якщо ним будеш ти.»
«З першого дня дивувало як ти з поламаною рукою умудрився пофарбувати волосся, залізти по стічній трубі на четвертий поверх чи зробити колесо на одній руці, щоб здивувати дітей на коридорі. Думаю, це тому що ти мав стати моїм дивом. Чимось яскравим серед холодних стін. Яскравіше мене самого.»
– Тс, тихенько. Якщо лікарі почують, то фокус не вийде!
Джісон прикладає палець до губ і посміхається, втягуючи дітей з сусідніх палат в невелику авантюру. Таємну подорож у світ магії. Мінхо стоїть в дверях власної палати і дивиться на Джісона з такою сліпучою ніжністю, що це помічає навіть восьмирічна Суа. Колись мама так само дивилась на неї і казала, що це від великої любові.
– Ви колись бачили супер героїв? Ні? То я вам зараз покажу.
Хан постукує пальцями по гіпсу, привертаючи увагу до нього. Квітковий, в стрічках і блискітках, розмальований дітьми тиждень тому. А потім підіймає здорову руку і робить колесо, спираючись тільки на неї одну.
Діти задоволено посміхаються і прикривають роти руками. Щоб лікарі не чули щасливих криків. А потім задарюють Джісона малюнками, де зображені вони з Мінхо. Він би однозначно став найбільшим шахраєм на світі, якби сказав що його серце не зупинилось від цього жесту. Ба більш, якби сказав, що не розвішав їх потім по всій стіні у власній кімнаті.
«Здавалось, що ти учинив справжнє диво, коли пофарбував мене у яскраво рудий. Я розплакався. А ти спитав чому, звісно ж. Мабуть, бо ти здійснив мою мрію? Брешу. Вже тоді я знав, що плачу від іншого. Ти не здійснив мою мрію. Ти сам став моєю мрією. Моїм дивом.»
Джісон намагається швидко вимити фарбу з волосся Мінхо під струменем води з крана в лікарняному туалеті. Щоки ще червоні після сліз, та потрохи віддають свій колір прохолодній воді, що тече по ним. Далі доводиться сушити волосся футболкою Джісона, бо єдиний свій рушник Мінхо зіпсувати просто не може. Та Джісон зовсім не проти лишитись на довше.
– А ти завжди такий світанковий?
Мінхо роздивляється себе в маленьке дзеркало, що дістав з сірої шафки біля ліжка. З обличчя не сходить космічно яскрава посмішка. Хан сидить на його ліжку, закутаний у ковдру по саму шию і зв'язаний рожевим рушником, щоб не скидав нічого. Турбота Мінхо агресивніше за кислоту. Турбота Мінхо найпрекрасніша.
– Який?
– Такий ранково-помаранчевий. Або лимонний, ось як залишки тіней на твоїх повіках зараз.
Джісон теж роздивляється Мінхо. Ніколи зупинити себе не може, наче в двох метрах перед ним справжня планетарна туманність. Сироти йдуть по шкірі, коли згадує – це фінальна фаза життєвого циклу зірок.
– А, ти про це. Я лікуюсь у відділенні з підлітками і дітьми, які можуть ніколи не одужати і провести тут все життя. Хвороби яких не можуть діагностувати чи підібрати до них лікування. Треба ж хоч якусь радість сюди приносити.
Валить Джісона спиною на ліжко і влягається згори, кутаючи його в обійми і любов. Затягуючи в самісінький центр туманності.
«Я не хотів відповідати тобі взаємністю. Не хотів давати нам обом відчути кохання. Бо в будь-якому випадку, скінчилось би все трагічно».
– То… Що з тобою?
Мінхо головою лежить на стегнах Джісона і роздивляється крони дерев. Чарівні. Особливо, якщо дивитись на них не з вікна палати, а лежачи на траві. Джісон спирається руками на зелень і закидає голову. В лісі набагато спокійніше і комфортніше. А Мінхо щасливіше.
– Щось з легенями. Лікарі точно не можуть визначити, тому і лікування немає. Тільки підтримуюча терапія в періоди загострення.
– То, виходить, ми познайомились саме в такий період, раз ти в лікарні лежиш?
– Виходить.
Обидва тонуть в роздумах. Мінхо про те який прекрасний світ поза квадратом віконної рами. Джісон про те чому Мінхо досі в лікарні. Третій місяць як. Питання стоїть поперек горла, ріже його до легкого присмаку крові у роті. Насправді ж, він просто прокусив губу.
– Терапія допомагає покращити стан?
Опускає голову, щоб поглядом знайти в траві квітку болотяної калюжниці. Ніжно вбиває її зриваючи і вкладає Мінхо за вухо. Її смерть в обмін на дар його життю.
– Так, тільки цього разу щось не дуже.
– От же катастрофа.
Хо так і не наважується сказати що причина тому Джісон. Їх вічні прогулянки поза стерильними коридорами, чистими палатами та стінами лікарні. А ще такі улюблені Джісоном болотяні калюжниці, що проросли у нього в легенях. І змушують хворобу діяти агресивніше за його кохання.
«Інколи я задумувався про те, щоб зізнатись тобі в почуттях. Навіть робив записки і дурнуваті малюночки, бо в голос сказати не зміг би. А потім ти так сяйливе посміхався, що хотілось на місці вмерти. І я знову не міг».
– Стрибай, це не страшно!
Джісон посміхається так виразно, що блискуча від сонцем поверхня озера тьмяніє вмить. Він тримається на плаву, рухаючи руками. Тріпає головою, скидає з обличчя мокрий чубчик і поглядом благає Мінхо приєднатись до нього. Ох, якби ж він знав, в що це перетвориться для Хо.
– Не вірю! Ти так плюхнувся, що тепер вся дупа точно червона!
– Не відміняє того факту, що це капець як весело!
І Мінхо стрибає, забуваючи абсолютно про все. Не встигає вчасно закрити ніс і трохи води потрапляє в горло. Втрапляє в легені, де для калюжниць стає саме тим що треба. Та як же йому все одно зараз.
– Справді весело! А тобі зараз буде ще веселіше.
Як ніколи щасливо сміється і тягне Джісона під воду, цього разу не забувши вдихнути повітря.
«Ти ніколи не думав – для чого ми зустрілись? Сюди підходить навіть банальність про кохання на все життя. Нам всього по шістнадцять. Тільки ось я можу не дожити і до двадцяти. Вважай, ось і все життя пройде».
Після побачення біля лісового озера Мінхо тиждень не пускає до себе. Навіть не виглядає у вікно, щоб викинути літачок з запискою. Йшов четвертий місяць його терапії. Краще не ставало.
Підтримуюча вона зовсім не підтримувала. Цей тиждень йшов до біса важко. Він ледь може підійматись з ліжка. Разом з кашлем з легень виливається зеленувата озерна вода і жовті пелюстки калюжниць. Лікарі тільки хитають головами – ханахакі вже прогресує.
Руки ледь можуть втримати в собі вагу шматка хлібу, та Мінхо вперто продовжує робити записи в катастрофічно жовтому щоденнику. Він винятковий. Він для Джісона.
«Я наївно вірив, що кожного разу коли я тебе ігнорую через загострення ти одумаєшся і підеш. Підеш та більше не повернешся. Так, скоріше за все це вбило б мене. Але стало б порятунком для тебе».
Через півтора тижні Хан як ні в чому не бувало залізає в палату, штовхаючи ледь відкрите вікно. Його волосся сяє новим кольором – попелясто полуничним. Доповнює світанковий образ Мінхо.
– Я вже думав ніколи тебе не побачу! Ти ж моя катастрофа…
З ходу кидається на Мінхо, завалюючи його спиною назад на подушку і до хрускоту в хребті обіймає. Лі чує, як він тихо шморгає носом і рвано дихає. Точно буде ревіти.
– Але вже все добре… Правда я маю й далі знаходитись в лікарні, але ти знову можеш приходити.
– Більше ні кроку звідси, поки не підеш в ремісію, ясно?
Хмуриться, віддаючи накази. Мінхо хочеться сміятись від того наскільки він милий зараз. І наскільки його кохає. Та все ж бере себе в руки і дістає з-під подушки малюнок, що йому вчора принесла дівчинка з сусідньої палати.
– Суа знову нас намалювала. Купиш їй цукерок наступного разу? Я дізнавався, їй можна.
І Джісон знову мліє коли усвідомлює наскільки велике і добре серце ховається поряд з хворими і слабкими легенями Мінхо.
«Мені шкода, справді шкода що я не зміг вберегти нас від цього. Не зміг вчасно зупинитись і відштовхнути тебе як робив з усіма іншими підлітками, що хотіли дружити. Але я безмежно щасливий, що мав змогу бути з такою прекрасною людиною поряд».
Лікарі дізнались про відвідини на п’ятий місяць терапії. Мінхо ще немає вісімнадцяти і він в повній мірі не відповідає за своє здоров’я, тож рішення лежать повністю на них. І вони обирають заборонити.
– Але він єдиний хто приносить мені радість! Хіба ви самі не казали, що позитивні емоції це важлива складова для виходу в ремісію?
– Так, Мінхо, казали… Але він може приносити в своєму організмі бактерії і віруси, що погіршать твій стан. А ми його тільки нещодавно стабілізували.
– Я зрозумів. Ясно. Просто чудово!
Мінхо розвертається і йде в свою палату, грюкаючи дверима лікарського кабінету. Відправляє вітром записку для Джісона, що застряє точно там де і завжди. І йде спати, бо більше робити в цьому житті нічого.
Вночі його будить тихий скрип підвіконня, що гнеться під вагою людського тіла. Хо підривається і хапає подушку, перше що під руки попалось. Та на підвіконні сидить Джісон. Всього лиш його Джісон.
– Фух, злякав мене!
– Та я сам капець як злякався! Думав зараз як жбурнеш в мене подушкою і полечу я з вікна як вільна птаха.
Тихо сміється і залізає під теплу ковдру до Лі. Обіймає його за талію, притискаючи до себе і гріється. Гарячий як палаюча зірка.
– Якщо мені не можна сюди приходити вдень, то я буду приходити вночі. Дурні правила!
– Таке життя в місці, де будь-що може тебе вбити.
– Або покращити твій стан. Мінхо… Я хочу тебе поцілувати.
– То цілуй.
І Джісон цілує. Невміло та ніжно. Так, наче доторк його губ справді може зцілити Мінхо. Обережно притискає до себе однією рукою, поки інша вже вплітається пальцями в руде волосся. Мінхо відповідає як може, та почуття і відчуття настільки сильні, що перехоплює подих. І паралізує.
«Я знав що мене вб’є саме ханахакі. Твої улюблені болотяні калюжниці. Але не думав що вони почнуть мене вбивати, коли зав’януть від твого кохання. Оце вже доля в мене жартівниця, скажи?».
Мінхо лежить на білосніжній постілі і дивиться в стелю. За дверима бігають і граються діти, та сьогодні він не вийде їх розважати. Тіло зовсім слабке, навіть пити воду йому допомагає медсестра. Єдине на що ледь вистачає сил – писати Джісону листа на останніх сторінках щоденника.
Він не плаче, бо знав що цей момент колись настане. Та під ребрами все одно засіла тривога – за Джісона. Якщо він сам з раннього дитинства готувався до цього моменту, то Джісон його точно не чекав.
Але зараз йому так сильно хочеться жити.
Хто ж знав, що ті кляті огидні болотяні калюжниці виявляться отруйними і випустять свій сік, коли почнуть в’янути. До біса образливо виходить – вперше закохатись і одразу за цим померти. Терапія не приносить ніякого ефекту, протиотрута не допомагає і єдина надія на самого Мінхо. На те, наскільки сильно він хоче жити і наскільки слабкий його організм.
«За моїми підрахунками, щоденник будуть везти до тебе близько чотирьох днів. На жаль, пошта швидше не працює. І оскільки я не встиг сказати тобі всього особисто, то напишу в цьому листі, хоч і не майстер довго прощатись.
Я безмежно вдячний тобі за п’ять найщасливіших місяців у моєму житті. Справді. Ти став коханням всього мого життя так швидко, що я навіть моргнути не встиг. Це були місяці найкращих подорожей у лісі, купань в озері, посиденьок у мене в палаті – денних та нічних. Я не вмію гарно описувати почуття, бо все життя майже не стикався з ними. Навіть не бачив. Просто знай, що ти став моєю мрією. Найбільшою і найяскравішою з усіх.
Та через мою дурість мені стало гірше. Через декілька дурощів, чесно кажучи. Сподіваюсь, ти пробачиш мені за те, що я все зруйнував. Бо я сам не зможу. Я не мав мовчати про свої почуття, додаючи до хвороби ще й ханахакі. Я мав більше дізнатись про твої квітки.
І все ж, подаруй Суа цукерки, будь ласка.
з квітками під серцем, вічно твоя катастрофа».
Джісон з усією можливою швидкістю біжить від автобусної зупинки до лікарні. Пройшло близько чотирьох днів. Це ж ціла вічність! Вперто тре очі рукавами, прибираючи сльози, що застилають погляд і заважають бачити навіть дорогу під ногами. Якщо він не встигне, то це буде справжнім провалом, справжньою… катастрофою.
Розуміє, що Мінхо не зміг би попрощатись особисто. Духу не вистачило б. Картає себе що не додумався дізнатись про його стан у лікарів, коли той знову заборонив приходити до себе навіть вночі. Що не додумався лишити його в лікарні, а не тягати з собою в ліс.
Руки, що трясуться сильніше, ніж дерева на вітру, не дадуть залізти через вікно. Доведеться пробиватись напряму.
Залітає в хол лікарні і одразу біжить до пункту інформації.
– Добрий день! Підкажіть, будь ласка, Лі Мінхо шістнадцяти років, лежав у вас в шістнадцятій палаті. Він ще тут?
– Вибачте, ми не можемо розповсюджувати конфіденційну інформацію. Ви його родич? Якісь документи маєте з собою?
– Добре. Я зрозумів. Дякую.
Відходить до виходу і поки дівчина на пункті інформації відволікається, щосили летить на четвертий поверх пішки по сходах.
«неможливо бензиновий щоденник: двадцяте серпня дві тисячі двадцятого року.
Коли ж у тебе знову ремісія, Мінхо? Може, у п’ятницю ввечері? Я хотів би прогулятись з тобою після навчання. Мені страшенно страшно. Я закохався і боюсь прорости твоїми улюбленими півоніями»
Джісон почав щоденник коли Мінхо тиждень валявся на інтенсивній терапії. Тепер же він ніс його з собою, не завершеним і не прикрашеним, хоч і хотів гарно подарувати.
Штовхає двері шістнадцятої палати і з острахом заходить всередину. Серце пробиває всі органи, підлоги і падає на перший поверх кривавою плямою, коли він бачить на підвіконні Мінхо. Такого ж світанкового і улюбленого як зазвичай.
– Я вже думав що ніколи тебе не побачу!
І сльози навалюються новою хвилею, поки бензиновий блокнот випадає з рук. Джісон бачить що Мінхо живий і на вигляд навіть здоровий, але не вірить поки не хапає його в обійми.
– І вдруге я оживаю, власне кажучи. Але я не буду жартувати про це.
Мінхо щасливо посміхається і обіймає його у відповідь і руками, і ногами. Не плаче, бо своє виплакав трохи раніше.
– Ти диво, справжнісіньке!
– О, сонце, не я. Лікарі тут справжнє диво, змогли вивести отруту з організму. А ще… терапія почала діяти і скоро ми будемо бачитись у мене вдома.
– Я тебе кохаю, Мінхо.
Та не дає відповісти, притуляючи до губ бензиновий щоденник. Соромиться.
Їм тільки шістнадцять і попереду все життя. Можливо, це не єдине кохання в їх щоденниках, але точно найяскравіше. Бо перше. І хоч в Мінхо попереду ще все життя з нескінченних ремісій та лікувань, а у Джісона з хвилювань і заборон на зустрічі… Вони справді щасливі, навіть якщо кохання їх це катастрофа. Планетарна туманність.