Chapter Text
Вперше він чує її в день, коли йому виповнюється сімнадцять. Він підіймається на вечерю до Великої Зали з серцем, яке за звичкою бомбардує ребра зсередини.
Звук з’являється нізвідки.
Звук з’являється звідусюди.
Звук з’являється зсередини.
Музика та вечірнє червневе сонце, яскраве мов помаранча, заповнюють Велику Залу.
Драко хотілося б, щоб цей момент тривав вічно.
***
Драко, вбраний у смарагдову парадну мантію свого батька, яка волочиться за ним по підлозі, наливає нещасному на вигляд Доббі та плюшевому зеленому дракону уявний чай. Порцеляна видає тихий дзенькіт, коли він акуратно бере свою чашку, аристократично відставивши мізинчик.
— Ха-ха! Мене призначили директором Міністерства Магії ще минулого року, тому тепер мені потрібно тільки закінчити Гогвортс, і потім…
Лунає клацання дверного засуву, і до кімнати поважно заходить Пансі Паркінсон зі своїм кумедним чепурним каре прикрашеним перлами, які вони поцупили у Нарциси. Хатній ельф, добре знайомий з правилами цієї гри, вмикає Селестину Уорбек — голка з приємним звуком лягає на платівку, чується тихе потріскування та починає лунати тужлива мелодія.
— Не може бути, — Драко підхоплюється на ноги, і картинно впускає на підлогу малесеньку чашку, яка глухо вдаряється об килим. — Ця музика, я чую її!
— Я теж її чую! — Пансі вражено притискає руку до серця, — Я чекала на зустріч із вами усе своє життя!
Двоє дітей підбігають одне до одного та міцно обіймаються під несамовитий спів Селестини, поки Доббі старанно полірує дитячий сервіз, не звертаючи на них жодної уваги.
— Що ви тут робите? Це що, моє намисто?
Пансі та Драко відскакують одне від одного, щойно Нарцисса зазирає в кімнату.
— Ми граємося в Споріднені Душі, леді Мелфой. Доббі вмикає грамофон і пʼє уявний чай, — поспішає відзвітувати хатній ельф, не звертаючи уваги на погрозливий погляд Драко, і для переконливості відсьорбує з крихітної чашечки.
— Не забудьте прислати запрошення на весілля, — посміхається Нарцисса.
Вона залишає кімнату та простує порожнім коридором під акомпанемент грамофону, який ще довго лунає з дитячої.
***
В реальності, на відміну від дитячих ігор, Пісня Споріднених Душ виявляється нічим не схожим на на жодну з платівок, які зберігалися в Мелфой менорі. Щойно її почувши, відчуваєш: це щось, що існує спеціально для тебе. Ідеально тобі пасує та доповнює — так само як і твій соулмейт.
В реальності, на відміну від дитячих ігор, Пансі Паркінсон звісно ж не виявляється його спорідненою душею.
***
В день свого повноліття з самого ранку вона в шовковій чорній піжамі з білим кантом прямує крізь хлопчачу спальню, не зважаючи на протестуючі зойки заспаного Гойла, що стоїть посеред кімнати в самих трусах. Вона видирається на ліжко Драко, всівшись по-турецьки прямо поверх ковдри. Нігті на її ногах пофарбовані в чорний.
Вона уважно і напружено дивиться на Мелфоя, впершись руками у власні коліна, ніби намагаючись вичаклувати невербальне безпаличкове закляття. Драко, без слів розуміючи, що вона робить, жартома мружить очі, вдивляючись у відповідь в обличчя Паркінсон.
— Нічого, — нарешті гучно видихає вона.
— Було приємно з тобою мати справу, — Драко широким жестом простягає їй руку, ніскільки не здивувавшись.
Нічого. Нічого. Нічого.
Пошепки говорить вона, минаючи ліжка Вінса, Грера та Тео.
***
Нічого. Нічого. Нічого.
Бурмоче Драко, виходячи вранці зі своєї спальні. З вітальні Слизерину. З кабінету Трансфігурації.
Не те, щоб Мелфой сподівався на щось інше.
В реальності, на відміну від дитячих ігор, лише небагатьом доводиться зустріти свого соулмейта. За своє життя Драко знав лише про двох — тітку Андромеду, яка втекла з тим маглом, та його власного батька.
Його власний батько знав про Пісню Споріднених Душ не тільки з дитячих казок та любовних романів. Але саме він найчастіше казав: Драко, це ще нічого не значить. Драко, більшість людей не мають соулмейтів або ніколи їх не зустрічають — якби усі чекали на споріднену душу, людський рід вже давно б припинив існувати. Драко, бути Спорідненими Душами та любити когось — це не обовʼязково одне і те ж.
Можливо, тітка Андромеда сказала б щось інше.
Але в своєму розпорядженні Драко мав лише батька. За свій шостий курс та літо після нього Люціус утвердився в думці, що як і всі його рідні та знайомі він не матиме Спорідненої Душі. Проте усе змінилось, щойно почався його останній навчальний рік та церемонія Розподілення, а до Великої Зали увійшли першокурсники.
Його батькові не було причин страждати чи вагатись — його соулмейтом виявилась дитина, і це на той час точно нічого не значило . Його соулмейтом виявилась просто дитина — дивакуватий похмурий хлопчисько з довгим носом, з яким врешті, багато років потому, вони стали найвірнішими та найближчими друзями.
І цього завжди було достатньо.
Можливо, тітка Андромеда сказала б щось інше. Але Драко знав її лише з розповідей мами, і нікому було розповісти йому про те саме кохання Споріднених Душ.
Інколи, після особливо дошкульного коментаря, Драко ображено думав, що, хто завгодно зневірився б, будь його соулмейтом Северус Снейп. Але загалом Драко, як і переважна більшість людей, призвичаївся до думки, що він не буде тим самим рідкісним виключенням. Що не мати спорідненої душі це звичайно. Це нормально.
Нічого.
Це ні-чо-го.
— Це ніч… — Драко підіймається на вечерю до Великої Зали з серцем, яке за звичкою бомбардує ребра зсередини, — ОГО…
***
Вночі Драко довго вдивляється в темряву, намагаючись розгледіти складки пологу.
В його дитячих іграх завжди існувало непевне “До” та радісне “Після”. Неймовірне воззʼєднання та “Жили вони довго та щасливо”.
В реальності жити йому та його батькам чи ні, залежить від виконання завдання, яке більше не викликає у Драко ніяких надій.
Драко хотілося б, щоб момент, коли музика та вечірнє червневе сонце, яскраве мов помаранча, заповнили Велику Залу, тривав вічно. Але він неминуче закінчується та настає мить, коли думки Мелфоя (як завжди) повертаються в Менор: до шкіри Наджині, на яку натрапляєш в порожніх коридорах, до Пожирачів смерті, що хазяйнують тут неначе вдома, до плям крові на дорогому паркеті, які досі на дотик як Круціатус, до Темного Лорда, який займає собою кожен куточок маєтку, навіть не будучи там присутнім.
Настає мить, коли Мелфой думає, що, можливо, ніякого “Після” не буде.
Темрява та тиша вириваються з щезальної шафи, летять по замку та липким, непроникним саваном огортають Драко.
Він ще довго лежить намагаючись розгледіти складки пологу. Слухаючи нічну німоту. Витираючи об ковдру спітнілі долоні.
***
У підземеллях Слизерину немає іншиє вікон окрім начаклованих. Вони завжди показують погоду надворі і щоразу, дивлячись у них, Драко намагається не згадувати, що вони несправжні.
Сонце тільки починає освітлювати хлопчачу спальню, коли Драко прокидається, сповнений нервової рішучості, привести своє життя до ладу.
Укласти волосся.
Полагодити щезальну шафу.
Не йобнутись.
З’ясувати, хто його соулмейт.
Жити довго та щасливо.
У будь-якому порядку. Простіше простого.
Золотисте несправжнє світло світанку окреслює його силует, поки він одягається у суботній тиші.
***
Поки замок спить, Мелфой для початку подумки складає список студентів сьомого курсу.
«Аббот», — починає він і в його уяві постає спогад, як Ханна стоїть, притулившись до стіни, на зборах Старост. Він відчуває тотальну байдужість.
Чи може так бути, коли думаєш про свого соулмейта?
Врешті, коли батько зустрів Северуса, це все також було більше схоже на помилку і не викликало нічого, окрім розчарування та роздратування. Тож Драко не сподівався на щось занадто просте.
Драко вчора вже зʼясував, що його споріднена душа не зі Слизерину (було достатньо провести вдосталь часу в спільній вітальні), тож тепер ймовірність могла бути будь-якою — Мелфой лише сподівається, що йому не доведеться продовжувати список «підозрюваних» аж до першачків. Тож Ханна Аббот, чия прізвище входить до списку священних двадцяти восьми, як не крути, — не найгірший варіант.
«Господипрости», думає Драко, коли черга доходить до Лонгботома. Він одразу ж згадує, як Невіл нещодавно незграбно впав у коридорі, ловлячи свою жабу.
— Бісова маячня, — шепоче він зі злістю та нутрощами скрученими у вузол, коли черга доходить до Поттера. Спогадів так багато, що Драко необхідно зробити зусилля, щоб вони зупинились. Тупо все ж було робити частиною своєї ідентичності суперництво та ненормальну зацикленість на комусь, хто відхилив дружбу, про яку ти мріяв в своїх дурнуватих дитячих іграх.
Драко витріщається в зачакловане вікно, поки в очах не починає пекти, і вперше думає про те, що порожня вітальня Слізерину тиха, неначе труна — за вікном пливуть хмари і гойдаються дерева, проте не чути ні їх шуму, ні вітру, ні співу птахів.
***
Драко підіймається до Великої Зали сповнений рішучості привести своє життя до ладу. Він повільно з’їдає дивовижно збалансований сніданок.
Студенти не кваплячись приходять та йдуть, мов потяги на вокзалі.
Розмовляють. Сміються. Сперечаються.
Усі вони відлунюють всередині Мелфоя мертвою німотою.
Він намагається відтворити мелодію хоча б подумки, але це зовсім не те.
Мабуть, йому пощастить пізніше.
***
Ввечері він отримує листа з Менору, від якого шкіра вкривається сиротами, і забуває про існування удачі як явища.
Під час чергового візиту в кімнату на вимогу він довго сидить, з ногами вмостившись в якомусь брудному, притрушеному сторічним пилом кріслі.
Ця кімната як завжди сіра для нього. Чи була вона теплою привітною для Поттера з його зграйкою рятівників світу?
Ця кімната як завжди така тиха для нього. Мабуть, коли тут тусувались Поттер зі своєю зграйкою рятівників світу, тут було чутно довірливі розмови та сміх. Коли тут Драко, в цих стінах не чути нічого крім бурмотіння заклинань, відчайдушних розпочливих вигуків та якогось далекого цокання годинника. Сьогодні, Мелфой якніколи чітко відчуває, що він відміряє його власне життя.
Драко довго сидить і бездумно дивиться на щезальну шафу перш ніж змусити себе вдатись до чергових безрезультативних спроб полагодити артефакт.
Врешті все знову завершується його криком кудись в глибину нескінченних коридорів із мотлоху й непотребу.
Та ніхто його не чує.
***
Врешті він знову опиняється в туалеті, ганебно ридаючи поруч із Плаксивою Міртою.
— Я не можу цього зробити… не можу… нічого не виходить… а якщо я не зроблю якнайшвидше… то він сказав, що мене вб'є…
Сльози котяться по його блідому лиці й крапають в брудну раковину.
Спершу Драко здається, що через стрес та перенасиченість останніх днів подіями, у нього починаються слухові галюцинації, коли він знову чує ту саму мелодію.
Цей стан дилюзії, це відчуття нереальності та сюрреалістичності нікуди не зникає, а тільки посилюється, коли Драко підіймає очі, щоб побачити відображення свого соулмейта в старому потрісканому дзеркалі.
Він бачить зелені очі і його пересмикує.
— Це ти.
Гаррі чортів Поттер.
Бісова маячня.
Нестерпна скалка власної ідентичності.
Драко вихоплює чарівну паличку, перш ніж усвідомити що робить, і кімната навколо починає трощитись під відчайдушне крещендо.
Він не може зупинитись, навіть якби хотів. Все відбувається занадто швидко. Вода, уламки фаянсу та чогось, що, здається, колись було надіями Драко, летять навколо.
Що б він міг сказати йому, якщо єдина спільна мова, яку вони знали, була мовою ворожнечі?
В шкільному туалеті, які, здається, тяжіють до драматичних подій, чути вигуки заклять, звуки скла, що б’ється, крики Мірти та хлюпіт води.
Драко не чує нічого з цього.
Усе його нутро проймає саундтрек, спеціально написаний кимось, щоб вони зараз повбивали одне одного.
Паличка тремтить у його руці, розбита лампа дратуюче блимає, звуки музики перетворюється в какофонію.
Мелфой відсторонено думає, в яку нестерпну фантасмагорію перетворилося його життя, перш ніж впасти грудою закривавленого мʼяса на мокру підлогу.
Вперше він подумав, що пісня споріднених душ — це пристрасна фуга.
Перш ніж втратити свідомість, Драко чує звуки реквієму.
***
Драко сниться його соулмейт.
Вони стоять поруч в магазині мадам Малкін і дивляться на власні відображення в величезних для одинадцятирічок дзеркалах.
Вони ступають забороненим лісом. Під боком жалібно скавчить Іклань.
Вони несуться пліч-о-пліч за оскаженілим снітчем, витягнувши руки, і гублять його в той момент, коли переглядаються.
Їх руки торкаються під жалібне анданте.
Драко розплющує очі і ще деякий час йому здається, що він відчуває доторк руки та чує мелодію.
— Поттер? — ледве чутно говорить він, притискаючи руку до бинтів, просочених кров’ю.
Але в палаті лікарняного крила нікого немає.
Драко вдивляється в сріблясті обриси кімнати, намальовані місячним світлом, і наступає тиша.
***
Мелфоя виписують через тиждень.
Всім дивовижно начхати. Вся школа теревенить про роман Гаррі Поттера та Джіні Візлі.
— Це нонсенс. Він відбувся якимись відробітками. Лише поглянь — він ледве не вбив тебе, а виглядає так, ніби він король світу. Гидко дивитись, — гнівно говорить Пансі за сніданком, загрозливо розмахуючи виделкою.
Драко акуратно виймає її з пальців подруги і акуратно кладе на стіл, коли та опиняється в небезпечній близькості від його ока. Із зусиллям він переводить погляд зі столового прибору на плече Поттера, на якому розмістилась руда голова Візлети.
— Я напишу листа у “Віщун”, — все ще не може вгамуватись Паркінсон, коли вони йдуть з Великої Зали.
Натовп студентів поспішає на свої заняття, обтікаючи їх, мов річка. Десь позаду волочаться Вінс з Грегом. Драко лише мовчить, і вона обережно торкається його руки.
“Ти чув її знову?” — спитає вона ввечері. “Більше не чув”, — відповість Драко. І через кілька довгих хвилин додасть: “Мабуть, мені почулося”.
Через два тижні він полагодить щезальну шафу.