Work Text:
У заквітчаному сонцем сходовому прогону щодня з’являвся він: у дивному светрику, з м’якою іграшкою-брелком на невеличкому рюкзаку, завжди з навушниками на голові й масивними каблучками на пальцях. І, чесно кажучи, Кіхо зовсім не розуміє, коли він встиг це все помітити, запам’ятати і чому один й то й самий кадр появи цього незнайомця програється не лише в реальності, а й у його розсіяних думках, поки він готує собі обід, поки вмивається вранці, поки читає книгу й несвідомо уявляє того самого на місці такого ж таємничого персонажа. Вони ні разу не зустрічалися поглядами, навіть випадково не штовхали один одного плечима, коли проходили повз, вони залишалися в статусі незнайомців, бо Кіхо тільки виглядає крутим і впевненим у собі. «Це дурня», — повторював він собі й налаштовувався, що от сьогодні ну точно підійде познайомитися, — і кожного разу він мовчки опускав очі в запилену підлогу.
Вуличне повітря забруднене, але дихати ним напрочуд легше, тому Кіхо втягує носом всю міську погань, розчинену в атмосфері, і вдоволено прикриває очі, повністю налаштований на вечірню зміну на пошті. Завчені привітання, звертання, прощання, посмішка, що стікером наліплена на його обличчя, після чесних восьми годин праці злітає зів’ялим пелюстком, система «принеси-подай», біль в спині — він знає все це напам’ять, і ця звичка водночас його і заспокоює, і тривожить, бо стабільність — це добре, але відсутність будь-яких змін відчувається… втомливо. Поки розвантажує посилки, яких нещодавно завезли з тонну, він настукує пальцями ритм вигаданої пісні, а потім відчуває на собі загрозливий погляд, що так і шепоче гидко на вухо про його постійні відволікання й безґлуздість. Колись він звільниться. Колись.
Стук, брязк, біль — Кіхо впирається головою в тільки-но зачинені двері, голосно зітхає і хоче вдаритися лобом ще раз, але залишки якоїсь мудрості досі є, тому він падає спиною на підлогу: «От би хоч щось відчути, бо після такої кількості коробок я просто не знаю, чи залишилася працездатність у мого хребта». Дратує шум, який він сам створив, дратує робота з нелюдськими умовами, дратує бліда стеля, що ось-ось притисне його кришкою домовини, дратує одяг, бо на бажаний новий не вистачає грошей, як би старанно він не працював. Прохолодний екран телефону падає на щоку, секундне полегшення створює ілюзію спокою, все наче завмирає, доки з сусідньої квартири він не чує тиху мелодію й розмірене тупотіння, схоже на лінивий танець — доки він не розуміє, що у нього взагалі є сусід. Звична для нього тиша зникає — перша тріщина на куполі відчуження над ним виглядає як випадкова подряпина, але у Кіхо не буває випадкових подряпин, і тепер тривога всередині нього розтікається в’язкою рідиною — чи на краще ця зміна?
Крапля бульйону на його носі з’являється через локшину, якій не судилося дійти до його роту, тому вона впала, розбризкуючи жовтогарячу рідину на всі боки, і все це — чітко в ритм пісні, що лунає через стінку, і він чесно не знає: сприймати це як насмішку чи як смішний збіг. Можливо, рішення увімкнути серіал розбиває оману єдності з неочікуваним сусідом, але нова серія — чи не єдине, що мотивує Кіхо прокидатися і щось з цим життям робити, ходити на ненависну роботу й не думати про майбутнє, яке дихає гаряче в шию, наступає на п’ятки, лякає невідомістю, залазить під шкіру, приростає до голови важкою ґулею й тягне вниз. Звичка надавати сенс тому, що на нього не заслуговує — щось деструктивне, але він не знає, як з цим впоратися, тому коли музика з сусідньої квартири затихає, у нього, здається, відбувається ментальна криза, катастрофа, наче його тільки що без слів покинули, злісно хлопнувши дверима перед обличчям. Поки теплі краплі розбиваються об його груди, він прокручує цей сценарій у своїх думках і майже плаче, драматично направляючи душ на щоки, щоб він змив його сльози, і через секунду він сміється, бо це дійсно здається надто награним навіть для нього. «Без драми в цьому світі просто нікуди», — відписує вологим пальцем він у особистих повідомленнях Чонсопу. «Я неіронічно тебе зневажаю, хьон», — швидко, але очікувано приходить йому у відповідь.
У ліжку думки про хлопця зі сходового прогону не покидають Кіхо, і, закриваючи очі, він не може перервати ланцюг фантазій, як вони знайомляться, стають близькими, разом гуляють, смачно їдять, розмовляють про музику і… втома перемагає — він засинає, обіймаючи подушку, сподіваючись, що сьогодні уві сні він не буде самотнім. Темрява ковтає його ціляком, навіть кістки не лускає, як соняшникове насіння, але добре це чи погано він вже не думає, бо темне залазить до його черепа, присипляючи. Сповіщення з месенджеру — останнє, що він чує; тупотіння і настільки гучне дихання, що його чутно через стінку — перше після безпам’ятних семи годин сну.
Прохолодна волога крапель слини на подушці змушує тяжко розліпити очі, згадати, що сьогодні не вихідний, і розчаруватися, зариваючись обличчям в постіль. Вранішні промені лезом тепла проходяться по шкірі, Кіхо бурчить, поспіхом складаючи ковдру й стримуючись від того, щоб не впасти на нею нерухомою тушою, і бурчить його шлунок, стомлений від спраглих спазмів, але він не звертає на нього увагу, доки всі думки густим димом заповнює негучна музика з сусідньої квартири. У цьому є таємничість, загадка, і хоч Кіхо не фанат кросвордів і всього такого, у нього чешуться руки зламати стіну й розглянути все, що він встигне забрати у володіння пам’яті, кожну деталь: кольорову шпильку в короткому волоссі, пару конверсів зі шнурівками-зірками, тоненьке намисто з ромашками з бісеру. Несвідомо образи накладаються один на один — сусід-невидимка чомусь стає цікавим незнайомцем, з яким він соромиться познайомитися.
Коли проливає на білу футболку гарячу каву, Кіхо остаточно прокидається, роздратований зобов’язанням якнайскоріше відіпрати одяг від величезної коричневої плями, але думка, що це сталося хоча б не перед виходом, його заспокоює. Їдке біле світло ванної випалює очі, таким чином мотивуючи працювати руками й милом у швидшому темпі, та не те, щоб це все ж дуже допомагає. На вустах затримуються гучні лайливі слова, але він їх закусює, розжовує, розтягує плівкою гіркого болю по всій площі язика, і від напруженого тертя тканиною об шкіру на його пальці з’являється невелика пекуча ранка — Кіхо сичить ще й від колючого пощипування через контакт з мильною водою. «День сьогодні якийсь дурний», — першим пише у чаті з Чонсопом, але той спить, тож на відповідь він не очікує — просто інформує, наче самого себе запевняючи, що все це не надумано ним самим.
Ця квартира — не клітка: вона відносно простора, добре обставлена меблями й різноманітною потрібною технікою, з дійсно хорошим, якісним ремонтом, і хоч вона знаходиться в не найспокійнішому районі, але жити можна і навіть не терпіти, а нормально існувати, маючи змогу їсти не лише шкідливу для шлунку їжу, а й щось якісне, і навіть час від часу відвідувати непогані ресторани. Тут є все для спокійного, стабільного життя, а що ще потрібно? Краплі з вологого волосся Кіхо падають на підлогу, доки він витримує на коренях спеціальну маску проти лупи, на плиті в невеличкій каструлі закипає грибний бульйон, а програвач на телефоні відтворює спокійні мелодії Міцкі. Кіхо у цій квартирі зовсім нічим дихати.
У дзеркалі ввижається розмальоване обличчя — лезо необережно зрізає шматочок нігтя на вказівному пальці, і гаряча кров краплею червоної карамелі з’являється зовні: це не лякає, а скоріш заворожує і болем, і живою красою, але Кіхо треба буде тягати важкі коробки, тож краще б йому одразу обробити рану й наліпити на неї блідий, зовсім не цікавий пластир. В очах трохи темніє, бо він підіймається з бортика ванни занадто різко, але йому вдається вистояти і не замазати стіну в кров, коли рука несвідомо шукає опору, та це не допомагає стрімко прийти до тями. Раптово Кіхо відчуває тягар, що тягне його донизу, гіркий присмак циклічності на язиці, біль у суглобах, що викручує їх навиворіт — вся ця втома в момент налягає на його плечі, втоптує його в тижнями немиту підлогу, пхає йому до рота цвілу їжу, яку він не встигав їсти через нескінченне «не хочу вечеряти цим, залишу на сніданок» і «ну, сьогодні я не дуже голодний вранці, з’їм це пізніше». Його шлунок водночас скручує нудота, голод й спрага, але він залишається нерухомим: зігнутим, з кров’ю на пальці й бажанням лягти на холодну підлогу ванної й так заснути, проспати днів п’ять, а потім з новими силами знову залізти в цикл дорослого життя.
— Ну чому не можна просто «туди-сюди — і мільйонер»…
Ще секунда, і Кіхо ганебно зарюмсає, але він вчасно починає часто кліпати, підводить голову, розправляє плечі й не стримує крик.
Тиша опісля тисне на його вуха семитонним пресом, але стає все ж трохи легше. Можливо, це ілюзія. Можливо, ні. Але на роботу все одно йому час збиратися не лише фізично, а й думками, та розбиратися з кавардаком в голові він не звик, тому лише посміхається відображенню в дзеркалі й не розуміє, чому він повинен все це відчувати. Базові страждання прожиті, отже, до зміни на касі він готовий — ніхто з клієнтів не зможе принизити його сильніше, ніж він сам це робить.
Кіхо поспіхом ковтає гіркуватий чай, відкушує прісне печиво — це його раціон на сьогодні — і натягує кросівки, бо тривожність виписує ляпас — він непристойно сильно запізнюється через вранішню недоістерику. Спочатку він не помічає на дверній ручці стікер, але в процесі бігу він перечіпляється через якусь м’яку іграшку й вдруге за день майже падає.
«Вибач, ймовірно, я завадив тобі музикою. Не думав, що тут такі тонкі стіни. Цей кріпер колекційний, але я хочу, щоб він був у тебе на знак моєї подяки за те, що ти не накричав на мене за гучну музику й тупіт. Але я також чув, що ти просто кричав, тому я залишив декілька пластирів, якщо тобі боляче. Бувай, сусіде. Сподіваюсь, тобі подобається музика. Якщо хочеш, можеш колись зайти і подивитися на мої танці. Бувай ще раз.»
І купа кольорових стікерів з різноманітними персонажами, простими маленькими малюнками й незрозумілою символікою. Невеликий плюшевий кріпер лежить на підлозі поряд з ногами Кіхо, а на ньому — двійко рожевих пластирів з жовтими написами японською, які він не зможе зрозуміти без словника. «Це мило», — несвідомо каже вголос і в ту ж мить хлопає долонею по губам, наче він сказав щось жахливе, розпусне або аморальне. Наспіх заштовхує іграшку й інші подарунки в шопер і якнайшвидше збігає по сходам, незвично не пересікаючись з тим дивним хлопцем, але через тривожну секундну стрілочку в голові він не думає ні про що, окрім того, як сильно йому влетить на роботі за запізнення. Його червоні вуха й щоки зігрівають досі трохи прохолодне березневе повітря, і хмарка напівпрозорої пари з рота розчиняється у цьому всеосяжному теплі.
Якби загадковий сусід-незнайомець знав, як насправді йому допомогли і кольорові пластирі, і мила м’яка іграшка, на яку просто не піднімалася рука під час тривожної зміни, можливо, він миленько посміхнувся би Кіхо під час їх зустрічі, але він навряд чи про це дізнається, бо: «Хьон, ти сцикло», — як лаконічно й добродушно підмічає Чонсоп. У відповідь він лише стогне підбитою, напівмертвою істотою — це просто ноги після роботи знову віднімаються, а ребра ниють від болю так, наче їх по одному наживу з нього витягають — і трохи свариться на свого безпардонного малого. Кім Чонсоп — не просто колишній хубе з його університету: він нічний кошмар останнього курсу Кіхо і людина, яка залила вишневим соком його дипломну роботу, а потім сказала: «Вибачте, але ви розлили на себе мій сік, тепер винні будете». Та він все одно його любить, тому ніжно-ніжно посміхається в камеру під час відеодзвінку й промовляє:
— Йди до дупи, — головне — в кінці показати сердечко пальцями й відправити цьомчика малому.
Чонсоп фиркає й скидає виклик, мовчазним жестом вказуючи на те, як насправді йому все одно (ні), а Кіхо сміється, втішений тим, що нічого між ними не змінилося попри те, як довго вони вже не бачилися.
Коли перед очима з’являються омріяні двері квартири, де нарешті можна буде прилягти й відпочити, він затримується поглядом на кнопці дзвінку сусіда, завмирає в очікуванні якогось звуку з-за стіни, і дивна думка крутиться в його голові чимось незвично хвилюючим: він хоче опинитися в тій квартирі, хоче розглянути кожен її закуток, хоче нарешті побачити того, хто розбудив його вранці гучною музикою й тупотом. Кіхо підіймає втомлену руку, вже навіть торкається пальцем кожної випуклої лінії кнопки, але тривога перемагає: а що, як насправді сусід написав те «запрошення» з ввічливості, а не щирого бажання показати свої танці, а що, як йому взагалі все це привиділося через перевтому, і не існує ніякого сусіда, а музика з сусідньої кімнати була не більше, ніж галюцинацією, спотворенням його самотньої реальності? Проклинати себе за страхи мало — йому хочеться безперестанку битися головою об цю кнопку, доки його мізки разом з кожною параноїдальною ідеєю не залишаться світло-червоною плямою на стіні.
Можливо, доля полюбила Кіхо, зупинивши його на півдорозі, можливо, вона його зненавиділа, адже за його руку неочікувано хтось вхопився, і місце дотику запекло — такою гарячою була долоня, так спонтанно контакт «шкіра до шкіри» став для Кіхо чимось трохи ніяковим і таким, що наштовхує на особливі емоції. Пришвидшене дихання, краплі поту на шиї, що швидко стікали за розтягнутий виріз футболки, помітний червінь на щоках через, очевидно, стомлююче тренування, кольорові шпильки, розсипані мілкими квіточками в багряному фарбованому волоссі — він всотує пам’яттю всі деталі, за які може тільки зачепитися, і чарівна, дійсно дуже мила посмішка залишається обпікаючим спогадом, що точно з’являтиметься часто й неочікувано в думках, нагадуючи цей момент. Кіхо отетерів, завмерши на місці від ніг до голови зачарований сусідом, Кіхо вперше дозволяє собі задивитися, а у відповідь на нього дивлять з-під лоба і задихано шепочуть:
— Чекай-но.
— Як ти…? — тільки й зміг вичавити з себе він, все ще здивовано кліпаючи й намагаючись придушити тривогу, що поступово наростала в тілі холодними дрижаками.
— Відчув. Хочеш зайти?
Не знає, чому ноги ведуть його в цю квартиру, не розуміє, як можна так швидко довіритися людині, щоб зайти в її житло, не впевнений, чи зберігся в його голові здоровий ґлузд, адже нормальні люди так не роблять, чи не так? Зненацька на Кіхо подивилося його відображення, таке налякане, що це могло б відштовхнути будь-кого, але сусід мовчки стоїть поряд, не відпускаючи його руку, і дивиться на нього через величезні дзеркала на стінах. «Для того, щоб бачити себе під час танцю», — думає він і нарешті відлипає поглядом від себе — ковзає по іншим стінам, завішаним барвистими плакатами, невеличними платівками, старими поштовими листівками, картинами, що, скоріш за все, намалював сам сусід, вирізками з манги й сторінками з книг, ймовірно, японською; помічає мінімум меблів — лише темно-фіолетове кресло-мішок з дивакуватою білою вишивкою й низький столик для колонок і в очі кидається прохід до крихітної кухні, з якої тягне ароматом лишень зготованого кімчіччіґе.
— Тут… затишно, — і тільки зараз Кіхо нарешті вдивляється в обличчя сусіда й впізнає у ньому кожен люмен сонячного світла, що завжди ховається в сходовому прогоні, впізнає очі, які завжди здавалися йому байдужими й зацікавленими водночас, впізнає велику каблучку на вказівному пальці — по його шкірі пробігають приємні сироти, і він чомусь відчутно розслабляться поряд з тим самим незнайомцем.
У відповідь хлопець йому лише киває й вказує пальцем на місце, до можна зняти й залишити взуття, а потім йде до музичного обладнання (помітно якісного й коштовного для нього), і це відчувається так, наче Кіхо показують щось надто особисте, інтимне, наче його впустили всередину чужої голови й тепер розповідають про всі таємні кімнати з сотнею загадок, які він має розгадати, щоб зрозуміти його.
— Ти можеш сісти тут, — м’яке крісло дійсно виглядає для стомленої спини Кіхо спокусливо, — або пересунути його, щоб краще було видно, бо так огляд може бути кривим. Можливо, хочеш води чи чогось іншого? Маєш дуже змучений вигляд. Я можу ще пригостити тебе, бо, здається, ти відчув запах їжі, так? Мені не шкода, я б радо з тобою поїв і взагалі поспілкувався, бо, знаєш, ти здаєшся мені цікавим. А ще мене, до речі, звати Хаку Шота, але мені подобається й просто Соул, тому ти можеш мене так називати, якщо тобі також подобається, а як тебе звати? Вибач, я, мабуть, надто багато говорю, це може набридати, якщо що — кажи, все нормально, я зрозумію, — хаотичні жести, швидкі зміни міміки, мова тіла, що майже кричить про хвилювання, але…
— Продовжуй, — м’яко перериває й дивиться так само.
…і Соул посміхається так сонячно, що Кіхо сліпить очі, а всередині щось крижане починає невпинно танути.
Розмова тече сама собою водночас з чаєм, який вони безперестанку п’ють, і говорити хочеться ще й ще, наче від цього залежить майбутня хвилина його життя, тому вони скачуть з однієї теми на іншу, щоб не порвалася та нитка між ними, що з кожним словом коротшає і з кожним захопленим подихом зближує їх не лише морально, а й фізично. Соул сидить на підлозі, склавши ноги по-турецьки, цокає каблучкою по чашці з недопитим чаєм, пальцями іншої руки копирсається у власному волоссі: то накручує пасма, то злегка чеше корені в жесті задумливості, то взагалі перетворює залишки укладення на тотальний розгардіяш — Кіхо чомусь милується цим, не може відвести погляду настільки, що декілька разів перепитує, що йому тільки що розповідали.
— Ти просто такий гарний, що я не встигаю і слухати, і розглядати.
Через мить він б’є себе по губам так сильно, як наче сказав щось дійсно жахливе, але Шота лише стиха сміється й ховає посмішку в чашці, а потім обережно встає, вкладає долоню на голову Кіхо, обережно проводить по волоссю й шепоче:
— Дякую, та ти особливо гарний, коли ми стикаємося біля сходів.
Вуха Кіхо печуть від гарячої крові й випадкового дотику, а в думках — пустка, мовби все звідти вибили, вишкребли наждачним папером, але йому не боляче — він відчуває омріяне полегшення, тому ластиться до руки, прикриваючи очі. Червоніє, соромиться, ніяковіє — до біса все, доки повітря цієї квартири в його легенях, а сам він по вінця заповнений Соулом, доки такий, як Соул, поряд, доки його очі дивляться, доки його посмішка так приємно виграє кольорами веселки. «Чому ти такий… такий?» — шепоче він, коли Соул відходить на кухню, щоб віднести їх чашки, і ці слова застигають всередині його мозку — пилинки в смолі, ограновані як коштовний кристал. Кіхо не розуміє, що всередині нього відбувається, і йому вперше хочеться забутися в цих незрозумілих почуттях, захлинутися ними, впасти на дно тривоги — і наплювати на те, що буде далі.
— Я все ж хочу показати, як танцюю. І ще раз перепрошую за вчорашній гомін: я завжди намагався тренуватися, коли ти кудись йдеш, щоб не заважати, бо знаю, які тут жахливо тонкі стіни, але вчора не вдалося, тому мені досі трохи соромно…
— Не переймайся, ти не так вже й сильно мені завадив. Буду радий подивитися на тебе. І надалі можеш запрошувати мене, якщо я не буду на роботі, — показово всідаючись як поважний глядач, він дивиться прямо в очі Соулу, а той сором’язливо відводить погляд, і Кіхо хочеться дражнити його компліментами тільки більше. — Мені сподобалася вчорашня музика, хоч вона і не зовсім у моєму стилі, так би мовити.
Мелодія пливе нешвидким, розміреним початком: вона підштовхує тіло розслабитися, відчути приємні, наче прохолодні імпульси, що спускаються від грудей до кінчиків пальців на ногах, опустити плечі й сконцентруватися на сцені перед очима — Кіхо водночас розглядає Соула і зі спини, і хапає деталі його обличчя, відображеного у дзеркалах, кумедно розташованих у різних позиціях і місцями трохи різних за кольором. Ураган — темні очі змінюються, скляніють, і тривожність пісні наростає разом з рухами — різко, швидко, відточено до дивакуватого ідеалу — хлопець не просто танцює, він літає, і його руки — легкі крила комахи, що відблискують на сонці й швидкістю здатні розрізати краплі дощу. Плавно, від руху до руху, танець перетворюється на щось сакральне, на інтимний ритуал зізнання: у чому — Кіхо не розуміє, але його душа уся в пронизливих дотиках, вкрита сиротами, інієм і краплями гарячої смоли, і саме таким Шота здається йому — зітканим з контрастів, таким, що обпалить кінчиками пальців, а поглядом завалить на підлогу так, ніби вона вкрита подушками й теплим мерехтінням відблисків заходу. Він падає й за мить зависає в повітрі магічною іскрою, подихом в морозну погоду, кулею, що впевнено летить до цілі-точки між очей. Його волосся липне до лоба й шиї темно-червоними хвилями, і коли долонею він обережно веде від потилиці до кадика, потім спускаючись донизу й водночас посміхаючись по-диявольськи, Кіхо зовсім не знає, куди себе подіти: чи варто впасти непорушно долілиць, чи краще вхопитися за місце на грудях, де серце майже розриває на шматки, і безперервно дякувати за те, що йому дозволено дивитися на щире, відверте мистецтво.
Якби до квартири зараз увірвався кілер, приставив пістолет до його скроні й попросив Кіхо сказати свої останні слова, він би впевнено змовчав, зберігаючи у своїй пам’яті останні божевільні зітхання мелодії, і не розірвав би зорового контакту з Соулом, щоб насолодитися темними перлинами його очей і змореним, але вдоволеним виразом обличчя. Хочеться торкатися — впевнитися, що це все не на рівні фантастики, а реальне, таке, що можна пояснити законами фізики (які ніхто з них не знає), а не прирівняти до магічного впливу чи то на мозок, чи на м’язи. Але Кіхо тримає руки при собі, нервово колупається пальцями у волоссі, вирівнює й так рівну тканину брюк, трясеться схвильовано від того, як на нього вплинув танець, але намагається це приховувати за котячими захопленими очима, що поглядом ковзають від тонкої лінії оголеного живота Соула до його щасливої посмішки й розпатланого, розкиданого по підлозі волосся. Одна нога зігнута, збите, часте-часте дихання, трохи вологі від поту руки, які виблискують вітражем через кольорові вогники гірлянди понад дзеркалами, трохи задрана футболка з кривим малюнком спіралі — не дивно, що такий, як Соул, фанат Джюнджі Іто — він гарний. Кіхо безсоромно заглядається. І, здається, обидва задоволені.
Гучний, відчутний кожною клітиною, пекучий — пульс виходить за межі допустимого, відбиваючи навіжені ритми, через що тіло, й без того сповнене гарячих поштовхів, дрижить тільки сильніше, а всередині нього рветься на волю божевільна думка, що вже вивчила всі грішні, неправильні бажання в задурманеній одним образом голові. Примарне сонце обіймає Шоту, який горілиць лежить на підлозі, воно змушує золоті бутони розквітнути на його тілі загравами, переливами від лимонного до помаранчевого, і картинки в уяві Кіхо накладаються, складаються ідеально — він сходить з розуму від об’єму інформації, що атакує його мозок.
— Можна тебе поцілувати? — і те, що було привидом сонця, надмасивною зіркою падає на Кіхо, знищуючи будь-які переконання та думки. Це питання настільки неочікуване, але й настільки ж органічне як для ситуації, що розгорнулася між ними в моменті, що вся тривога враз зникає й заміщується неприхованим шоком. Соул сміється від щирості чужих емоцій і піднімається на ліктях, щоб ще раз хитренько заглянути до чужих очей, але вже ближче — ближче — ближче — і їх кінчики носів торкаються один до одного.
— Можна.
Уламки зорі — кислуватий пил між вустами в швидкому цілунку — наднова випалює яскравий спогад у відеоряді думок Кіхо й на шиї Соула, якої ласкаво торкається холодна долоня й — в короткому абсурдному маренні — такі ж холодні губи.
Гул тривоги стихає на мить водночас з тим, як Кіхо вирубає — втома перемагає, змушуючи його саме зараз заснути, і він падає в м’які зніяковілі обійми з вірою в те, що на ранок не пожалкує про все, що відбулося цього вечора. Ніяких сновидінь він не запам’ятовує, і сон проходить для нього секундою, миттєвим відпочинком, наче йому під шкіру запустили потужний заряд, прокрутили ключик за спиною й зверху сказали, що час знову залазити в часову петлю дорослого життя.
Тепле ліжко дивує його м’якістю — воно зовсім не таке, на якому він звик щоночі (якщо пощастить) спати, ковдра приємно тисне на нього, чомусь сопе в загривок і обіймає чіпко за талію, а ще він на диво відчуває те, що його тіло дійсно встигло відпочити. Коли Кіхо обережно повертається обличчям до Соула, той все одно його не відпускає: вкладає руку на плече й лагідно гладить його великими пальцем, сонно бурмочучи щось собі під ніс, а Кіхо залишається лише стиха спостерігати. Так само заплутане волосся, розтягнута футболка, у яку можуть вміститися ще три таких Хаку Шоти, до неможливого заляпана слиною подушка і взагалі все ліжко, рожевуватий ніс і напіввідкритий рот — курйозна картина, доповнена розставленими по всій кімнаті рослинами, що на додаток активно квітнуть, розповсюджуючи солодкуватий аромат, і платівками, що кумедним чином покривають майже всі стіни й утворюють цікавий спіральний візерунок. Він голосно думає про те, що вже готовий прожити з Соулом все життя, і у відповідь йому:
— Добре, — до смішного швидка й проста згода. Наче це була не пропозиція стосунків, а питання, чи буде Шота Біг Тейсті з середньою картоплею фрі чи краще взяти велику їм на двох разом з полуничним Макфлурі.
«Я знаю, що ти підписав мій контакт як ”одинокий тривожний дід”»
«Перейменовуй»
«Залишай лише те, що я тривожний дід», — і через хвилину Чонсоп відповідає йому емоджи зневаги.