Chapter Text
Погода цієї зими збивала Генрі з пантелику. Він то залегко одягався й мерзнув на зупинці, то їхав ровером, коли хмарило на дощ, то кутався у шарф, а потім вертався додому з пальтом в руках. Так сталося і сьогодні. Вранці картинку за вікном Генрі оцінив як доволі безневинну. «Сіренько так. Але не те щоб дуже».
До того ж читати прогнози погоди він не любив. Ну, справді. Що нового в них можна побачити, якщо живеш у Лондоні? «Можливий дощ та мокрий сніг», або «зранку дощитиме»?
Генрі знав всі їхні поради напам'ять.
І дратувався.
«Візьміть про всяк випадок парасольку». Господи, може вбудувати її у комір куртки, все одно кашемірові пальта не світять найближчими місяцями? А може, розвинути в собі магічні здібності й перетворитися на щось непромокне? Було б непогано.
До того ж робити дещо надприродне він все ж вмів, проте говорити про це вголос життя вже давно його відучило. Та й до погоди це, на жаль, стосунку не мало.
Отже, на сьогодні Генрі мав свій прогноз, тому пішов до гаража по ровер. Дорогою захопив солодкі тістечка, що останнім часом частенько чекали на нього в паперовому кошику на порозі. Так, це збіса дивно. І колись він вже пройшов усі стадії прийняття, від викидання їх у смітник до аналізів у центральній лабораторії міста. Його найкраща подруга Ґабріела наважилася скуштувати їх першою.
— Щось таке знайоме. Не можу розібрати, але смачне, — сказала тоді вона, і Генрі теж спробував. І так, тістечко було неймовірне. Він навіть сказав би, що це найсмачніша річ в його житті.
— Щось воно мені нагадує. В дитинстві, може, їв.
— Постав відеоспостереження, — жувала свою булку Ґабі. — Може, твоя таємна прихильниця й об’явиться.
— А це ідея, — погодився Генрі, згадуючи, що бачив-таки вантажівку з меблями, певно хтось переїхав нещодавно на сусідню вулицю. Цікаво.
Та все ж до камер руки ніяк не доходили. Ніхто не приходив і не запрошував Генрі на побачення, тістечка виявились безпечними, і він скоро звик до смачного сніданку кілька разів на тиждень, не забуваючи все ж своєрідно віддячувати таємничому Санті маленькими керамічними дрібничками, які щоразу підкладав до паперових кошиків.
Сьогодні ж, наробивши в гаражі трохи нового балагану зверху на старому, Генрі, повний оптимізму, надів роверські рукавички й гайнув до роботи на старому доброму «Кросі». Вже на півдорозі він щось таки запідозрив, коли люди далеко попереду почали ховатися під найближчі дахи. А за кілька хвилин, йому й самому довелося залишити залізного коня під мокрим снігом й влізти у повну людей зупинку. До всього Генрі хтось зачепив рукою, він упустив телефон в калюжу й роздратовано цокнув на чиєсь вибачення, протираючи екран серветками для окулярів, які любив купувати, бо вони зручні, хоч окулярів він і не носив.
Сніг то ляпав мокрими клубками, то геть перетворювався на дощ. Генрі оглянув зупинку. Стіни прихистку були з прозорого пластику, що додавало відчуття вогкості. Добре, що хоча б дах був яскраво-синім та міцним на вигляд і справляв враження надійного захисту від стихії.
Тим часом повз зупинки навпроти проїхав автобус. Кілька людей побігли, і хтось навіть встиг забігти всередину. Генрі ж поглянув на пасажирів в теплому та сухому салоні, потім на свого мокрого «Кроса» й зітхнув. Не залишати ж його тут.
"Сіреньке" розповзлося виднокраєм, сніг падав та розпливався калюжами і, схоже, не збирався вщухати, тож вчасне потрапляння на роботу опинилося під загрозою. Як, власне, і премія, на яку Генрі гарував останній квартал. Як і гроші, які він тепер програє, бо надлишок пива в крові, як відомо, штовхає нас на відчайдушні вчинки, як от, наприклад, закластися з друзями на кругленьку суму, що він більше не запізниться в цьому місяці жодного разу.
Генрі зняв рукавичку, дістав мобільний і почав подумки перебирати колег, на яких можна було б повісити сумнівну приємність попередження шефа. Відкинувши всіх, кого вже просив, і тих, хто скоріш за все "забуде" або “не встигне”, Генрі, шляхом нехитрих міркувань, обрав подругу Ґабі, яка — він знав це напевно — хоч і побурчить, але не відмовить. Та тут йому знову не пощастило, бісова пластмаска обрала саме сьогоднішній день, щоб повстати проти експлуатації, і тільки знущально крутила зелене кільце завантаження. Генрі так вперився в екран мобільного-остання-надія-телефону, що аж заболіли очі. Та його телекінез вочевидь кульгав на обидві ноги, і конекту між вогняним поглядом та мокрим ґаджетом не відбулося.
Ззаду хтось прочистив горло, й Генрі відчув делікатне торкання до рукава. Телефон на мить показав іконки й вимкнувся, не подаючи більше жодних ознак електричного життя. Дотик повторився, і Генрі нервово заозирався в пошуках джерела.
До нього усміхнувся худорлявий молодий чоловік з намоклим волоссям.
— Допомогти? — спитав він, усміхаючись якось занадто яскраво, як для обставин.
Генрі помітив протягнутий до нього телефон і протягнув у відповідь здивоване "оу", приймаючи запропонований засіб порятунку.
Подякувавши незнайомцю, а заодно й усім богам, за добру пам'ять на цифри, Генрі набрав номер і почав благально бурмотіти у слухавку. Ґабі зітхала, очевидно не вірячи в його роверову пригоду, але зрештою здалася і погодилася замовити слівце перед містером Шеффілдом.
— Дякую ще раз, — він повернув телефон і мимохіть глянув на незнайомця.
— Не варто, — знову всміхнувся той, ховаючи телефон до кишені і ніби в бажанні продовжити розмову, додав: — Хіба можна звикнути до такої погоди?
— Ви не місцевий, — здогадався Генрі, відмічаючи тепер про себе акцент співрозмовника. — Можна. Але скоро ви почнете тужити за місцем, звідки приїхали. Це я вам гарантую.
Хлопець знизав плечима й знову виблиснув м'якою усмішкою..
— Це навряд, — брови Генрі підскочили в здивуванні, і незнайомець, помітивши це, продовжив: — Іноді те, що відбувається ззовні, не має значення.
— Це… глибоко, — Генрі скрутив серйозну міну, опустивши куточки губ, і з ввічливості ствердно закивав, зрозумівши тільки, що це явно щось особисте, не для незнайомця на мокрій зупинці. — І, мабуть, це добре — мати щось таке важливе всередині, — додав він.
— Навіть не знаю, чи це мене радує, — зітхнув хлопець, але поглянув на Генрі й сумно всміхнувся. — Але без цього я був би не я.
Генрі подумав, як швидко, виявляється, можна зіскочити з погоди на це… чим би воно не було.
Раптом чоловік позаду накинув розстібнуту куртку на голову і побіг під дощ. Хлопець подивився йому вслід, і очі його сіріли грозовою хмарою. Генрі подумав, що саме так виглядала б людина дощу, якби існувала.
— Відчайдушна втеча, — прокоментував той, Генрі по-дурному хихикнув і зрозумів, що непристойно довго витріщається на незнайомця.
Повисла павза, Генрі марно намагався відвести очі від краплинки, що стікала поголеною щокою незнайомця.
— Чорт, я думав, сьогодні буде сухо. Все на це вказувало, — сказав хлопець, скрушно оглядаючи своє мокре пальто.
— Ну, власне! Я теж був певен, — підхопив Генрі, помічаючи тепер на біду і смішну мокру гривку хлопця, і злиплі промінчики вій. Гарненький, хоч і виглядає, мов засмоктане кошеня. Але він одразу ж смикнув себе подумки й представився: — Я Генрі. Генрі Катчер. Живу в сусідньому районі, працюю в центрі. І можна на "ти".
— Даміан Смок*. Нещодавно переїхав до цього міста, мав свої плани, але всесвіт, здається, наполягає на поправках, — хлопець набрав повітря в груди, ніби наважуючись, і протягнув Генрі руку.
— Цікаве прізвище, — безбарвно відгукнувся Генрі, активно вдаючи, що прибирає краплини зі свого плеча, і ніяк не може відповісти на жест.
Ці кляті рукостискання ще за дитинства розповіли йому набагато більше про навколишніх людей, ніж він хотів би знати. Це траплялося рідко, проте незабутньо. Колись він потиснув руку ведучому змагань, який вручив йому переможний кубок. Генрі, мов струмом, несподівано шваркнуло спогадами чоловіка, і він не міг спати спокійно, допоки не підкинув анонімку в поліцію і не дочекався розпочатого розслідування. Тоді він зрозумів, що краще нічого не знати. Було ще кілька таких епізодів, але здебільшого ця здібність просто заважала жити. Він бачив приховані мотиви, які розчаровували. Бачив брехню, яка злітала з вуст людей так просто. І це отруювало будь-яке спілкування. Рукавички могли врятувати від зайвої інформації з людьми з меншою провідністю, тому він мав їх безліч. Люди мають право на таємниці.
Тож жодних рук.
Даміан якось гірко всміхнувся, підібгав губи й сховав руку до кишені.
— Воно польське і дуже претензійне, — глухо промовив він, дивлячись у землю. — Вогнем, як смок, на жаль, дихати не вмію. Та й зараз мені б скоріше личило щось типу Лох-Несса, — він підняв очі на свої мокрі пасма, прибрав їх з чола й повернув до Генрі сумний погляд.
— Принаймні на відміну від усіх тих створінь, ти точно існуєш, — незграбно пожартував Генрі в намаганні згладити неприємне враження.
— Насправді це питання, — Даміан посерйознішав і примружено подивився в дощову завісу.
— Питання, чи ти існуєш? Це як Мікі Маус, якого одні пам'ятають з підтяжками, а другі — без?
— Щось на кшталт, — це не було схоже на жарт, і Генрі, відчувши, що на цій зупинці без теплої усмішки Даміана стало зовсім незатишно, поспішив підбадьорити його.
— Ти точно існуєш, присягаюся, принаймні для мене, — бадьоро почав він. — Я навіть можу тебе змалювати. Ти маєш великі сірі очі, гарну усмішку й мокре пальто, — Генрі був задоволений собою, аж поки не зустрівся зі здивованим поглядом.
— Справді? Тобто… Гадаю, за такої погоди, вони й справді сірі, — пробурмотів той і сипло зітхнув. Потім дістав з кишені балончик з ліками й впорскнув собі у рота. Генрі зніяковіло відвернувся. — Вибач, ще за такої погоди дає про себе знати довбана астма. Як, власне, і за будь-якої іншої.
— Підкажіть, будь ласка, котра година? — жіночка середнього віку визирнула з-за спини Даміана. Вона видавалася зовсім замерзлою. Її тоненький плащ був вкритий темними плямами.
— Восьма п'ятнадцять, — Генрі жалісно підібгав губи.
Жінка розпачливо простогнала й відійшла в куток.
— От би зараз гарячої кави, — пробурмотів Генрі, мерзлякувато знизавши плечима.
Даміан скинув голову, наче хотів сказати щось, але передумав.
Генрі занервував. Невідомо чому. Весь час його тягнуло знову і знову подивитися в це обличчя. Наче йому треба щось розгледіти, і він от-от це побачить, просто треба ще трохи придивитись. Ловлячи себе на цьому, він сором'язливо всміхався, відвертався й взагалі не знав, куди себе подіти.
— Цікаво, що в дитинстві погода не здавалася перешкодою, еге ж? — заговорив Даміан. — Чи то літо, й під ногами парує земля, чи то зима, летиш — і мокрий сніг заліплює очі.
— Так, — Генрі подумав, що малим він навряд чи б чекав закінчення дощу на зупинці.
Аж раптом в очі й справді дунув потужний сніжний вітер, він наче дійсно летів, розрізаючи заметіль в пошуках якоїсь цілі. В руках було щось на кшталт штурвала, Генрі міцно тримався за нього руками. Крізь свист вітру до вух доносилися голоси. Вони кричали його ім'я, він точно це знав…
— Генрі, — хлоп, картинка зникла, і Генрі струснув головою в намаганні позбавитися від мороку, що на мить заволодів розумом. — Все добре?
Генрі ошаліло дивився в обличчя перед собою. Що це було?
— Генрі? — Даміан поклав руку йому на плече, напружено заглядаючи в очі.
— Так, — Генрі відступив назад, приходячи до тями. — Все добре.
Нічого не добре, це знову сталося, хоча він нікого не торкався. Треба зібратися й виглядати нормально. Так, як мама завжди казала. «За будь-яких умов, упевнись, що виглядаєш нормально, любий». Вона, звичайно ж, мала рацію. Це було необхідно для виживання у школі, для того, щоб не зацікавити нікого небезпечного. Тому Генрі постарався не думати про політ, вітер в обличчя й трибуни.
Тим часом доще-сніг почав потроху вщухати, люди розходилися. Жінка в плащі обхопила себе руками й рішуче вийшла з зупинки.
Генрі обернувся, зловив на собі задумливий погляд і сказав перш, ніж встиг себе зупинити:
— Ти справді змок. І я хотів би запросити тебе на каву, але обіцяв приїхати на роботу якнайскоріше.
Це ж не було запрошенням? Певно, що ні.
Проте цікаво було б почути відповідь.
Даміан мав такий вигляд, ніби теж зрозумів це, але вирішив вдати, що ні.
— Я розумію. Приємно було познайомитися, Генрі, — хлопець знову розквітнув усмішкою, і Генрі спіймав себе на думці, що хотів би побачити її знову.
Можливо, треба було щось зробити, але Генрі тільки махнув рукою, викотив ровера з-за зупинки й покотив геть, не дозволивши собі обернутися.
_____________
*(пол. smok) — дракон.