Work Text:
Йому завжди казали, що він занадто гучний, однак Сід вважав, що це пусті балачки, і тим хто йому це каже, просто нема з чим порівнювати. Він звик все життя перекрикувати шум гвинтів та знав, що має луджену горлянку, чутно його чудово, а чужі люди часто вважають, що він недочуває, тому що не почне ж нормальна людина так волати без причини, чи не так? Сід їх не переконував у зворотному – нащо? – проте, при нагоді був не проти козирнути своїм справжнім слухом. Часто бувало таке, що він вимагав усіх стулити пельку і не заважати йому слухати мотор – вони слухняно замовкали і чекали, поки він вслухався в стугін, котрий для решти нічого не значив. І ті звуки, котрі зазвичай лякали людей, особисто йому дарували відчуття спокою і надійності. Гудіння мотору, що звучав звично на низькій басовій ноті та зчаста викликав у нормальних людей головний біль; шум вітру за вікном – особливо добре його було чутно на містку, де величезне вікно, панорамне, та вважай у лоба зустрічає повітряний потік; шурхіт вентиляції, сипло всмоктуючий тютюновий дим від його цигарок… І ось з деяких пір ще один лячний шум – хрипке звіряче дихання. Сід опустив погляд. Величезна волохата тварюка - справжнє чудовисько – тільки якимось потуранням божим, уміщалася на його ліжку. Для цього довелося піджати усі лапи (кігтисті, як Сід не знав що), сунути жахливу морду йому під самий лікоть, а хвіст так й зовсім не вмістився, підмітав підлогу. Сід потихеньку погладив це чудовисько по голові і той трохи гучніше видихнув. У бік Сіду тицьнувся холодний вовчий ніс. Чіпкі пальці механіка занурились в темне хутро, почісуючи тварюку, котрій достатньо клацнути щелепою тільки один раз, щоб увірвати йому кінцівку по лікоть.
- Все добре. Все гаразд. Я тут, - прошепотів Сід, нахиляючись над своїм моторошним сусідом. Він би обійняв монстра за шию, але той був занадто важким, щоб просунути під нього руку. – Я поруч. Я нікуди не піду. Не залишу тебе. Не бійся.
Звір видав звук, котрий менш за все свідчив, що він боїться. Скоріше боятися повинні всі інші. Проте Сід не перший день мав з ним справу та тільки ще раз пошкріб пальцями, намагаючись, щоб ця гора м’язів та хутра розслабилася. Буквально годину тому він вергав громи у прямому значенні цього слова, розніс у друзки сарай, котрий тут гордо називали «таверною» та порвав у шмаття – і це не метафора – агентів, що їх переслідували. Коли рокіт бійки (якщо побиття баранів хижаком можна було так назвати), стих, Сід сказав іншим піти і додав, що впіймає цього героя та наздожене їх загін. Вони завжди так робили. Сід підозрював, що не всі їх товариші довіряють Вінсенту настільки, щоб близько підходити до нього коли він... такий. Та обирав, щоб вони зайвий раз не бачили ні підлоги, слизької від крові та розмазаних по ній чужих нутрощів, ні шматків тіл, що залишились лежати там, де Вінсент наздогнав ворога та перекусив навпіл. Хлопці, звісно, палили у нього з усіх стволів, але що вони йому, регенруючому, могли б зробити. Лишень макітру відпиляти, і то Сід не був впевнений, що допомогло би – та й її ще потрібно дістати: коли Вінсент перевертався, відстань між нею та жалюгідними людиськами, значно збільшувалася. У цей раз Сід пропустив коли все відбулось – був з часткою переслідувачів на подвір’ї. Спочатку чув із зали звичні звуки пострілів, але потім їх перекрив звірячий рик, і він одразу зрозумів, яких обертів набирає справа. Так, про ворогів вже не потрібно буде турбуватися, проте, буде потреба турбуватися про Вінсента, тому що коли він в такому стані, він... з ним треба вміти обходитися. Свідомість наче відступає на задній план, і ніхто б не поручився, що ти не станеш наступним, з кого ця зубаста тварюка видере шматок. Сіда попереджали, коли він приєднався до загону, що в такі моменти потрібно просто почекати на безпечній відстані – Вінсент перебіситься та прийде в себе. Зазвичай через пару днів він повертався звідкись з лісу, виходячи до табору, коли загін відпочивав на привалі, та вмощувався до вогнища наче й не було нічого. Ніхто його не розпитував і усе сприймалося як так і треба. Проте Сіду завжди здавалося, що цього недостатньо. Що там, у цій тварюці, не просто голі інстинкти хижака, але й його друг, а лишити друга наодинці розбиратися з подібними речами Сід був не в змозі – рука не підіймалась. Він просто не зміг піти з іншими, коли це трапилось вперше на його пам’яті. Залишився в будиночку човнової станції, насиченому важким запахом бійні, та розмовляв з Вінсом, поки той бурчав у темному кутку. У темряві Сід не бачив, що той робить, проте, хрускотіння на гострих зубах... чогось наводили його на деякі підозри.
З того дня багато води утекло та ось вони тут. На його продавленому ліжку. Пройшло багацько часу і тепер Вінсенту не потрібно декілька днів, щоб прийти у себе, а достатньо пари годин. Він заспокоїться, адреналін бою його відпустить, зморить сон і прокинеться він вже собою нормальним. Головне, нікуди не йти, бути поряд, тримати його, щоб Вінс відчував, що від нього не відцураються. Не залишать один на один з тим, що живе всередині нього. Приймуть разом з цим звіром і не будуть думати про нього гірше. Та Сід усім собою хотів дати зрозуміти, що так воно і є, та що десяток-другий зіжраних агентів ШинРи – це не те, що його відштовхне. Сьогодні Вінсент навіть дав відвести себе до води і дозволив вимити чужу кров з хутра. Взагалі, у цьому не було сенсу, хутро зникне, як і все інше, але Сіду було важливо дати другу відчуття, що про нього піклуються. І навіть не для того, щоб він скоріше повертався до антропоморфного виду.
- Розумник. Ти мій хороший. Все добре.
Розумник загарчав, немов усі турбіни аершипу одночасно – глухо, рівно, та якось… задоволено. Сід боком відчував його гарячий подих. Один секундний рух, і він може лишитися печінки – Вінсенту достатньо ворухнутися. І Сід не міг би сказати, наче знає, що той не чіпатиме його – але він вірив у це та хотів, щоб його друг це відчував: йому довіряють. Це було все, що він міг дати. І це було саме тим, що робило звіра людиною.