Work Text:
"ти Микола, я Микола, оба ми Миколи"
Микола Гоголь дивився на себе у дзеркало і бачив доволі звичну для його оточення картину: цікавий блондин з гральною картою на однім оці, та зі шрамом на іншому. одягнений у чорно-біле вбрання, обов'язково, зі шляпою та довгою косою. смішний та жахливий одночасно.
та наскільки багато може розповісти про людину те, що вона має ззовні? маючи вигляд, несхожий на "нормальну" людину, Микола не бачив у собі абсолютно нічого. обличчя, тулуб - це не він. думки, жести, рухи - чому це відбувається саме з ним? невідомо, скільки б іще сояв Гоголь, якби не двері, що відчиняються, і ніжний голос, який розливався по квартирі, кликаючи його.
- Миколо, вітаю. не сильно сумував?, – голос Федіра був спокійним і, на диво, пропускав нотки радості, не притаманні чоловікові. але у відповідь - сама тиша.
пройшовшись квартирою, Достоєвський не побачив нікого, та спрямував в бік ванної кімнати, з якої було видно світло, що вибивається з дверей. відчинивши, побачив перед собою наляканого блондина, що дивився у дзеркало, не кліпаючи очима.
на зазвичай спокійному обличчі брюнета було виднілося почуття страху та переживання за свого хлопця. але не гаючи ні секунди, Федір підійшов до Миколи.
– сонце моє, все добре? ти в порядку?, – чоловік декілька раз повторив свої слова, безрезультатно. Гоголь і надалі стояв та не помічав нічого навколо. все ж таки, Достоєвський торкнувся плечей навпроти. блондин різко повернув своє обличчя до нього, тяжко видихаючи повітря.
–ні. я не в порядку. – тіло Миколи трохи трусило, тож стояти без допомоги було важко. долоні хлопця відчувались як надійна опора, але впасти в ці ж руки все ще було досить легко.
–чи можу я якось допомогти? розкажеш, що сталося?– Федір підійшов ще ближче до блондина, забравши того до своїх обіймів.
–розповім, але точно не зараз, Дос-кун.
зрозумівши, що розпитувати зараз буде погано ідеєю, вирішив для себе, що коли коханий заспокоїться, то вдвох вони обов'язково поговорять про це. а поки, губи Достоєвського торкалися та цілували бліду шию Миколи, піднімаючись то до вух, шепочучи слова і компліменти, які були зрозумілі тільки їм двом, то опускаючись до плечей у білій сорочці, що була наполовину розтібнута. тяжкі вдохи Гоголя перетворювались на розслаблені напівстогони, і чоловікові ставало краще. тримаючись шиї Достоєвського, Микола обійшов хлопця та прижався ще більше, піднімаючи голову Федіра.
дивлячись в ці аметистові очі, кожен бачив своє: страх, зацікавленість, чи будь що інше – зараз це не мало значення, бо саме у цей момент у зіницях бачилася безмежна любов та бажання допомогти дорогій людині.
не бажаючи більше чекати ані секунди, Микола поцілував коханого, та втомленність обох брала своє.
–не думаєш, що краще буде відпочити в ліжку, аніж стояти тут?–голос Федіра набув звичного впевненого тону.
–еге,– не маючи жодного бажання відриватися від свого хлопця, швидко проговорив блондин та знову поцілував, прямуючи до спальні.
в цей вечір могло статися безліч речей, що вплинули б на світ, але ніхто і ніколи не знайде у собі сміливості порушити невеликий, але точно щасливий світ цих двох, якби ви того не хотіли.