Work Text:
— Ближче до кінця серпня в мені прокидається та відьма, яку я знав років з сім тому, — Хьонджін стискає в руках смугастий шарф до тріщання ниткових сплетінь, поки за вікном засвічуються вогні дальнього міста. Більше схоже на зоряне небо, але тільки в його зіницях.
— Коли ти ще не переїхав сюди? — Фелікс всідається на старий деревʼяний стіл у ніг Хьонджіна (той заповз на підвіконня, ближче до сутінкових небес). Дивиться на Хвана вечірньо-ніжно, вивертає грудину і дістає в подарунок свої наймʼякші та найцінніші нутрощі: ніжність, почуття, магію жовтня і ще трохи себе.
— Мг… Тоді були трохи інші часи. Тоді я був іншим… — нутрощі Хьонджіна вічно сховані під кілометровим шаром з крові, кісток, шкіри та десь поміж ними прошарком з секретів та болю. Фелікс вічно був у нього під шкірою, але ніколи там не бував.
— Познайомиш мене з нею? З тою відьмою, що народилась у серпневому вогнищі під повнею і померла між бетонними стінами.
Фелікс понад все святе хоче заглянути Хьонджіну під ребра і помацати пальцями восьму свіжонароджену душу. Розкласти її на ниткові сплетіння і повʼязати на кожному вузлик. На удачу. Там обовʼязково мають ховатись вогні свічок, туман літнього вечора, жовтневі повні і він сам. Його там не може не бути.
Хьонджін зістрибує з підвіконня на стіл, на підлогу, хлопком Ліксу по свідомості. Повʼязує теплий шарф вузликом назад на дверну ручку, обережно замикаючи приміщення від чужої магії. Фелікс здригається від того як необережно і поспішно йому вирвали нутрощі, замикаючи за грудиною пустоту.
— Познайомлю, вона цього чекала, — і тягне за руку до виходу з кімнати, а там і далі від будинку. Чим далі по вечірньо-пустим вуличкам, тим легше Феліксу дихати. Суглоби стають на місця.
Місто пахне літнім вечором і початком сезону правління магії. Часом, коли всі відьми нарешті почувають себе живими. Ще мить і настане сезон, коли їх душі помруть і переродяться. Свіжонародяться кожна у свій особливий раз. Душі Фелікса і Хьонджіна завжди ловлять магічний звʼязок і віддзеркалюються.
Але мова зараз про місто, що лиш має віддушку чарів.
Воно дивне і зовсім не рідне для Хьонджіна. Не має зігрівальних помаранчевим вікон, не пахне жовтнем посеред літа і не сяє темрявою під повнею. Лиш десь лоскотливо зачіпає душу нагадуючи по те років сім тому. Про ту , що років сім тому.
— Ми йдемо в бік церкви? — в голосі Лікса зовсім не тріщить здивування, тільки мʼяко-задушливе розуміння. Він теж відчуває як нутрощі тут теплішають, а восьма свіжонароджена в Хьонджіні оживає. Магія аж бринить.
— Вони схожі з тою відьмою. Тому я поховав її тут. Поки тільки метафорично, — видихає, не сказаним відносить з вітром «на жаль». Хьонджін справді хотів би закопати її метри на три у затверділий на зиму ґрунт. Щоб ніякими пальцями-кігтями не видерлась назад. Щоб не стукала кожної осені в двері і не роздирала нещодавно пророслу душу, ламаючи усе створене за рік. Якби ж тільки не змушувала сумувати за минулими шістьма і собою теж. Містом, що дихало з нею в такт і було центром грудної клітки. Серпневими вогнищами, жовтневими туманами, пожовклим листям між вічнодихаючих цегляних стін. І, богине, вічні зеленими полями під фіолетовим вечірнім небом! Все поверталось щоосені і роздирало ревнивими кігтями щойно загоєну нову. Так і кричало прокляття: «Ти будеш жива тільки тут!», ревниве: «Тільки зі мною».
Фелікс сидів і уважно слухав звучання літньої (важливо, не осінньої) вулиці. Вслухався в кожен дзвін церкви, бо якщо сьома з ними заговорить? Якщо сьогодні нутрощі Хьонджіна відкриються йому хоч на міліметр під шкіру?
— Вона була слабкою і ніжною. Такою сміливою і шаленою… Любила каву, дощі та светри. Чаклувала тільки вибачення та вірші. А потім мені довелось її вбити.
Фелікс охнув, повертаючи до Хвана погляд широко розплющених очей. Кров стукотить у вухах найгучніше пошепки: «вбити». Хто б міг подумати, що відьма може сама вбити свою найніжнішу і найщирішу частину. Та й навіщо? Це ж центр усіх навіть проклято-огидних нутрощів. Це ж наймʼякше. Він свою ховав за шарами кісток і показував тільки Хьонджіну, але і при смерті не зміг би підняти на неї ножа. Навіть щоб врятувати фізичну плоть.
— Чому?
— Вона була слабкою. Або я, або ці чужі цегляні стіни без краплі магії, — Хьонджін відчіпляє очі від церкви і спрямовує на сяйливого Фелікса, що сидів на лавці поряд у своїй рожевій проклято-літній піжамі. Він його любить. Кохає. Фелікс вічно був у нього під шкірою, але ніколи там не бував. Сяйво не мало б і кінчиками пальців копатись в огидно-слизьких багряних нутрощах сьомої і всіх що були до.
— А як щодо восьмої? Я її відчуваю, вона тільки народилась і ще не тріщить магією, але вже ховається за ребрами, — свою Фелікс ще не відчував, але знав: вона (як завжди) буде любити мультсеріали, зелений чай і живу воду. Чаклуватиме сміх, нові знайомства та затишок. Вона не вбʼє минулих, лиш посуне і приляже поряд, під восьмим рядом ребер. І так поки не оживуть усі дванадцять.
— Вона сильніше. Не така смілива, шалена і мрійлива… але цього достатньо. Іноді доводиться вбити відьму в собі, поки її не розтрощило сірим літнім штормом, — Хьонджін не бреше, але і не розкриває Феліксу нутрощів, звідки так і кричить восьма: «А ще я недостатньо дивна і руйнівна , щоб причинити біль нам обом!».
— І тобі не боляче? — звучить нажахано, бо навіть уявити не може, щоб учинив подібне із власною магічною серцевиною. Навіть припустити страшно, щоб самостійно вирвав із артерією власні ніжність, жовтень чи турботу. Про почуття говорити навіть пошепки не варто.
— Боляче. Наступна, девʼята зачаклована могла б стати найчарівнішим втіленням всіх моїх уявлень про магію і осінь. Але восьма… зупинимось на ній. Вона просить вибачення.
Фелікс замовкає. Вибачення прийняті, бо Хьонджін сказав, що так йому краще. Хьонджін сказав достатньо . Лиш підсувається ближче і вкладає голову на плече. Лоскоче світлим волоссям шию, ніжною магією кінчики пальців. Можна сказати — цілує.
Восьма свіжонароджена душа зітхає, втрачає останню таємну надію переродитися поки ще є сили. А потім чіпляє ще один кістяний замок на відьмині нутрощі. Фелікс вартий всіх чарівностей світу, вартий дороги до сонця. А темні, вʼязкі і липкі почуття та прояви і далі варитимуться під сотнею кісток, подалі від світлих пальців. Він полохливий і ніжний. Він того вартий.
Відьмині душі — річ якою не можна розкидатись. Надто вже ніжна і крихка. Його сьома мертва і, за особливих старань, забута. Восьма свіжонароджена — вічне прокляття за страх і кохання, в імʼя світлу. В імʼя Фелікс.