Chapter Text
Ідучи коридором в сторону потрібної зали, Артур тремтів від вихору емоцій. Намагаючись заспокоїтися, він вкотре потягнувся до свого волосся, ймовірно, роблячи ще більший безлад від потягування золотого гнізда. Його одяг теж не був у кращому вигляді: м’ята нічна довга сорочка з темними бриджами так і кричали: “Мені не дали слугу, щоб переодягнутися”.
Але в нього вже був слуга, просто він не знав, куди той зник. І тільки самій Потрійній Богині було відомо, як Артур хотів, щоб причина полягала у великій кількості завдань від Ґауса або навіть у клятій таверні. Але він знав, що це не так. Він знав, бо не бачив того обличчя перед обідом, не бачив його після того, як лицарі повідомили про наказ не випускати його з кімнати; не бачив його навіть зараз, коли йшов до суду.
Приховавши тривогу за маскою принца, Артур вирішив зосередитися на своїй цілі та глухому стуку свого серця. Мимоволі він поглянув через вікно. Погода була задовільна, незважаючи на осінь. Можливо, якби не ситуація, він міг би знаходитися на тренувальному полі та насолоджуватися прохолодним вітерцем або сидіти у своїй кімнаті та споглядати звіти за зерно, придумуючи новий спосіб, який міг би полегшити життя його підданих. На жаль, це все були «якби», «але», «а якщо», тому, підійшовши до зали, Артур зробив глибокий вдих та штовхнув тяжкі двері.
Звук скрипу розійшовся майже пустою залою. Наслідний принц упевнено йшов до трону, не відриваючи очей від короля. Утер стояв у всій своїй красі, якщо це можна так назвати: на ньому було його церемоніальне вбрання, а на голові лежала акуратно полірована корона, наче він мав виступати перед народом після того, як виголосить вирок Артура. Стоячи посеред зали, кронпринц не міг не відчувати жалюгідність, а дивлячись на свого короля, навіть збагнути, що особа перед ним — його батько. Ні, перед ним на троні сидів жорстокий тиран, готовий убити будь-кого, навіть малу дитину, за хоч невеликий прояв незвичності.
Знаючи стандарти цієї процедури, свідком якої не раз був Артур, він слухняно опустився на коліна й дивився в підлогу, чекаючи, доки Утер почне.
Король Камелоту нарешті відхилився від трону та почав говорити своїм звичним беземоційним голосом, немов судити власного сина увійшло в порядок денний.
— Чи відомо тобі, чому я викликав тебе до суду?
— Так, сер, — Артур підняв очі.
— Нагадай мені, — майже роздратовано сказав король.
Він завагався, але в наступний момент холодна впевненість охопила його тіло, як свіжий ковток повітря.
— Причина суду — зрада народу Камелоту.
— Чудово, — холодно посміхнувшись, сказав король. — Чи клянешся ти говорити правду й тільки правду на суді?
— Так, клянусь, — упевнено й майже нудно відповів він.
— Чи клянешся прийняти вирок, який постановить суд на основі всіх доказів?
На це він завагався. Раніше суд ніколи не ставив таких вимог до винуватця, але й кронпринца в Камелоті раніше ніколи не судили.
— Чи клянешся прийняти вирок, який постановить суд на основі всіх доказів, Артуре Пендраґоне? — натиснув Утер.
— Так, клянуся.
— Тоді я, як король Камелоту, обіцяю тобі чесний суд, — закінчивши, Утер знову вмостившись на своєму троні.
Зал заполонила тиша. Зазвичай після цих слів сам Артур теж мав пообіцяти чесний суд і ще купу нудних речей, знаючи, що все це не залежне від нього й він відіграє більше роль глядача, ніж судді.
— Джеффрі, можеш починати.
Нарешті, визнавши існування писаря, Утер розслабився на своєму троні.
— Сьогоднішній обвинувачений Артур Пендраґон був спійманий за поміч чаклуну. Вирок був постановлений закритим засіданням суду, якого я, Джеффрі Монмутський, був свідком.
Затягнулася довга пауза, під час якої сивий чоловік зосереджено складав пергамент та діставав новий. У залі було помітне напруження, але, здавалося, цього не помічав лише Утер, який і надалі дивився на Артура пустим поглядом.
Розгорнувши наступний пергамент, Джеффрі продовжив.
— Вирок суду такий.
Чоловік зробив паузу.
— За спробу допомогти чаклунові Артур Пендраґон має бути позбавлений усіх його титулів, включно із його майном, та надалі має перебувати у вигнанні до кінця правління Утера Пендраґона.
Під час невеликої паузи колишній кронпринц намагався спокійно й незворушно стояти, хоча йому хотілося кричати на батька. Чому тільки це?
— Але перед тим, — продовжив Джеффрі.
Артур напружився: останнє бажання суду завжди мало бути жорстоким, це вважалося чесним покаранням за непослух, але інколи вони вражали своєю креативністю. Одного разу, малим принцом, він отримав таке покарання. У ті роки він вважав, що всі проходять через це; звичайно, його розчаруванню не було меж, коли Морґана отримала за таку ж помилку лише легкий докір.
— Артур Пендраґон має пройти бичування. Приватне побиття батогом сто разів.
Враз стало легше дихати. Лише сто. Артур очікував і більшої цифри, зважаючи на жорстокість Утера, але чомусь король хотів, щоб його син ще дихав. Або він просто був упевнений, що цього разу Артур це не переживе.
— Покарання почнеться на заході сонця. Якщо до світанку його не буде виконано, цифра збільшується у два рази.
Відклавши пергамент, писар затих. Уся увага була спрямована на Утера; хтозна, можливо, він насолоджувався моментом відплати.
— Дякую Джеффрі, — спокійно мовив він, встаючи. — Тепер, чи згоден ти з вироком, Артуре?
На обличчі згаданого чоловіка була посмішка, яка ледве доходила до очей. Це було смішно, справді, ця процедура не мала сенсу. На жаль, стоячи на колінах у цьому клятому суді, Артур тільки почав розуміти це. Але це не мало значення тепер. Він програв. Утер переміг його. На мить усе немовбито зупинилося, чекаючи останні слова колишнього кронпринца.
— Горіти тобі в пеклі, Утере.
Його дихання збилося, а у вухах шуміло від прискореного серцебиття. Від розуміння правильності цих слів у голові промайнула думка, що Мерлін пишався б ним, і це змусило Артура сухо розсміятися. Дзвінкий звук поширився великою залою суду. Це було чудове відчуття, адреналін заповнював вени, а в голові туманилося від ейфорії. Заспокоївшись, він згадав, де перебував, і поглянув на свідків цього зриву. Якби Артур знав гірше за Утера, то подумав би, що той шокований, а про Джеффрі мало що можна було сказати, бо посеред цього всього той відвернувся до документів.
— Думаю, тут уже все сказано. Охорона, — зневажливо вигукнув король після хвилини мовчання.
Мовби за клацанням пальців почувся скрип дверей, і пара чобіт, які зайшли до зали, ніяково топталися біля входу, чекаючи наказу. Але, здавалося, Артур не чув. Він досі зухвало дивився на Утера з посмішкою; навіть стоячи на колінах його постава залишалась королівською.
— Проведіть кронпринца до кімнати тортур.
— Так, ваша величносте.
Моментально пара рук вхопилася за плечі Артура й різко підняла на ноги. Звук клацання замків кайданів заповнив тишу, і метал приємно охолоджував тишу. Ідучи до виходу, Артур крикнув:
— Ти мертвець, Утере, запам'ятай це!
Він хотів вигукнути ще щось, але звук гепання дверей дав знати, що це було кінцем.
Направляючись до тортур, Артур змусив себе зосередитися. Він не міг знати, де знаходиться Мерлін, але, можливо, Ґаус знав. Лікар би ніколи не покинув майже рідного собі сина. Думка, що Мерлін не сам, зігрівало йому серце. Зрештою він не заслуговував на цю долю.
Думки про його слугу перервав шум, що наближався. Із-за рогу з’явився лицар.
— Дякую вам, але тут уже продовжу я, — ледве без зупинок вимовив Леон.
Він мав такий вигляд, наче був недавно на полюванні. На обличчі виступив піт, а зазвичай укладене за вухо волосся було у вихорі. Спинившись у метрі від обвинуваченого й двох лицарів, він сперся на коліна, щоб вирівняти своє дихання. Мовби зрозумівши натяк, охоронці чекали, доки перший лицар заговорить.
— Але, сер, це наказ короля, і ми маємо його виконати, — заговорив один з охоронців, не дочекавшись.
— Я це розумію, але чи не буде краще, якщо ви повернетесь до своїх обов'язків, а я виконаю це сам? Так чи інакше це буде виконано.
На мить Артур уже подумав, що двоє молодиків будуть сперечатися, але він помилився. Потоптавшись на місці, вони переглянулись і все ж відступили. Коли дзвінкий звук обладунків був далеко, Леон швидко підійшов до кайданів Артура й уже хотів їх відімкнути, але принц різко обернувся.
— Леоне, зупинись.
— Сер, якщо ми не поквапимося, тікати буде пізно.
Лицар хотів повернутися до свого завдання, але Артур мав іншу думку.
— Послухай, мені потрібна твоя допомога, але не зараз.
— Гаразд, — скептично, але дослухався Леон. — Але ти маєш пояснити все.
Артур видихнув, і на його обличчі з’явився натяк на усмішку, Леон завжди був його найкращим другом та воїном, тому він і став Першим лицарем. Ну, став тепер, адже король позбавив його всіх титулів, включно зі званням лицаря Камелоту.
— Добре, але потрібно йти, не хочу затримувати ката.
Від цих слів у Леона скосилося обличчя, але свої думки він залишив при собі, мовчки проводжаючи їх обох в потрібному напрямку, і за це Артур був йому вдячний.
— Тож що саме ти хочеш знати?
— Усе. Я тільки недавно дізнався від пліток, що тебе не випускали з власної кімнати понад полудень.
— Ну, почну з того, що це пов'язано з магією, — напівшепотом сказав Артур
Він говорив байдужим тоном, наче в них це буденна тема, але це було не так. Леон завжди був вірним Камелотові та королю, завжди виконував накази й ніколи не ставив запитань, як відданий воїн. Але питання про особисте ставлення завжди було полем бою. Як і всі в Камелоті, Леон ріс із ненавистю до чаклунів. Його батько був відданим лицарем корони, через що Артур часто бачив Леона на тренувальному полі з дерев’яним мечем та захопленим поглядом, який був направлений на тренування лицарів. Їхня розмова зав’язалася швидко.
— Ні, я вважаю, що зможу вбити ведмедя голими руками!
— Як вважаєте, ваша високосте.
Кожен міг бачити, як принц був зачарований майбутнім лицарем, — і вони мали слушність. Артур цінував Леона, адже це був його перший справжній друг та перший старший лицар-наставник. Це Леон навчив його деяких рухів фехтування й основних правил бою, що так допомогло Артурові віднайти свій стиль. Але із часом зобов’язання розділили їх. Леон вимотувався на чергуванні, а Артур почав виконувати свої перші завдання лицаря. Все рідше було чутно їхній сміх коридорами або віддаленні тіні під особливим деревом у сонячні дні. Інколи Артур згадував ті часи з тугою, але він зрозумів одну істинну: минуле є минулим і зациклюватися на ньому категорично не можна.
Тяжко зітхнувши, Леон поглянув на Артура, наче в його очах знайдуться всі відповіді. Але Артур лише скептично підняв брову, цілеспрямовано погіршуючи ситуацію. Можливо, він проводив занадто багато часу з Мерліном.
— Ти чудово знаєш, що моя сім’я помішана на вірі. Я б не став лицарем, якби мій батько не присягнув Утерові, а згодом і народові Камелоту. Тому я завжди старався бути вартим довіри. Ще з дитинства я мріяв стати як батько, — він на секунду замовк та перевів свій погляд на кам’яні арки. Прапори з гордим гербом майоріли на вулиці, привертаючи увагу слуг і лордів, наче нагадуючи, кому вони служать. — Носити ці кольори й захищати цей замок — це все для мене.
Леон зробив паузу, й Артур його не квапив, уважно зосереджуючись на сказаному. І загалом, тут не було нової інформації для нього. Він сам навіть був на посвяті Леона. Цей день запам'ятався своїм теплом й усмішкою майбутнього Першого лицаря. Це була не перша посвята, на якій був Артур, але вона точно була серед його улюблених. Та велика посмішка на тренуванні наступного дня не сходила з лиця Леона ще довго, що, очевидно, впливало на настрій самого Артура
— Бути лицарем Камелоту була мрія кожного фехтувальника. Коли нам доручили перше важливе завдання, я був до біса щасливий, — на обличчі того, з'явилася сумна усмішка. — Я думав, що це мій час, але вистачило одного нападу, щоби...
Очі Леона ледь блищати, а спогад про крики затуманив його розум. Діти. Їхні батьки. Він усіх їх звелів на смерть, а більшість убив. Удень — фальшиве відчуття запаху вигорілої шкіри та смаку крові на губах. А вночі — кошмари. Вони справедливо переслідували його, просячи пояснень, які не отримають. Неочікуваний схлип збив Леона з пантелику. Це було так соромно: лицар мав бути незворушним, але тут він плакав перед членом королівської родини, яку мав захищати. Зробивши кілька глибоких вдихів, Леон хотів попросити вибачення, але його перервав легкий дотик до плеча. Піднявши очі, він звернув увагу на Артура. Його очі були повні смутку й співчуття, наче він хотів сказати щось абсурдне, наприклад: “Це не твоя вина”. Але Артур мовчав. Він знав, що жодні слова не виправдають та не полегшать цей біль.
— Одним словом, я в повному лайні, — короткий смішок вирвався з лицаря. — Пробач, магія для мене ще нова для прийняття, тож не очікуй від мене нічого.
Під скептичним поглядом, Леон роздратовано продовжив.
— Ну, а що ти від мене хочеш, Артуре?
— Я не знаю, — коротко задумуючись, він продовжив. — Приємно знати, що хтось досі тримає мою спину в бою, навіть після всього цього.
Леон різко зупинився, й Артурові довелося підняти очі на нього, щоб побачити там м’який, але впевнений погляд.
— Ти завжди можеш покластися на мене, Артуре. Ти ж це знаєш?
— Так, — не вагаючись, відповів він.
— Мені просто потрібен час, і я ще…
— Артуре! — дзвінкий голос з кінця коридору перервав розмову.
— Ґвен? — одночасно вимовили вони.
Рівномірний стукіт туфель об камінь ставав голоснішим, поки служниця не підбігла до двох чоловіків. Через заплакане обличчя та покусану губу Артур дійшов висновку, що вона вже деякий час знала про його вирок, можливо, ще до самого суду.
— Ти не маєш цього робити, ми маємо знайти інший вихід!
Якби не серйозність ситуації, Артур подумав би, що вона благає його не робити сніданок самотужки.
— Послухай мене уважно.
— Артуре…
На очах був помітний блиск майбутніх сліз. Бачити її такою було боляче. А знати, що причиною цього заплаканого обличчя є Артур, гризло зсередини.
— Прошу, Ґвенавер.
У її очах була невпевненість, а долоні активно рухалися в зімкнутому замку́, потираючи по черзі великі пальці. Артур так і хотів потягнутися до неї, щоб заспокоїти ці прекрасні руки та пообіцяти, що з ним все буде гаразд, хоч це буде несправедливо до Ґвен. Вона заслуговувала на більше, ніж пусті обіцянки.
— Гаразд, — змирившись, видихнула та.
— Ти мусиш мовчати про моє вигнання.
— Але чому? — збентежено нахмурившись, запитала вона.
У кінці коридору почувся шум. Лицарі.
— Артур, ми маємо йти, — майже шепотом мовив Леон.
— Ґвен, прошу, це дуже важливо, щоб Морґана не дізналась раніше, ніж потрібно, — поспішно сказав він та направився до сходів.
— Пообіцяй, що ти повернешся.
Артур проігнорував її та пришвидшив крок, змушуючи Леона майже бігти за ним. Шокована Ґвен спостерігала за ними, поки вони не зникли за рогом. Усе, що їй залишилося, це довіряти Артурові й сподіватися на краще, хоч як це не було важко.
Дійшовши до сходів, Леон не зміг змовчати, від чого Артур внутрішньо застогнав.
— Чому ти попросив Ґвен не говорити Морґані?
— Якщо я щось зрозумів за ці роки, так це те, що Морґана занадто емоційно реагує, а останнє, що мені потрібно, це повернутися назад через її плач. — швидко вимовив той.
Очікувано, Леон зупинився посеред сходів і дивися на Артура дивно. Але колишній кронпринц не помітив і далі продовжив шлях, поки не досяг підземелля.
— Леоне, чому ти там став? Моє покарання не буде мене чекати, а я не хочу більше зустрічатися з його пикою, — майже жартома сказав Артур.
— Т-ти не хочеш назад? Навіть якщо тебе простять? — заїкаючись, спитав він.
— Так, — уникаючи погляду Леона, сказав Артур. — Коли Утер піде, тільки тоді я зможу повернутися, а до того часу тут немає мені місця. Тепер, коли ми все з’ясували, чи не міг би ти спуститися?
Минуло кілька секунд, але все ж лицар продовжив свій шлях сходами. Оминувши Артура, він пішов уперед. Ззаду почувся голосний видих, але Леон проігнорував це.
***
Дійшовши до дверей кімнати тортур, вони зупинилися. Ніхто не наважувався постукати, наче мали бути ще слова вимовлені перед тортурами.
— Ну що ж, — почав Артур. — Я, думаю, тут піду вже сам.
Він хотів сказати ще якусь слізливу річ, але його перервали міцні обійми Леона. Полегшено видихнувши, Артур вткнувся носом у лицарський обладунок.
— Пообіцяй, що повернешся, — вимогливо сказав той.
— Клянусь, — приглушений звук ледве дійшов до вух лицаря.
На велике розчарування для Артура Леон відпустив його, аби постукати в пошарпані залізні двері. З того боку почувся шум і тупотіння в їхню сторону. Через декілька секунд двері відчинилися й на світло вийшов кат. Він був одягнений у спеціальний одяг, який закривав усі частини тіла, крім очей. Кожного разу його вигляд викликав мурашки по всьому тілу, і цей не був винятком.
Не звертаючи увагу на вигнанця, кат обернувся до Леона.
— Покличте лікаря, щоб він чекав коло виходу, — грубим голосом сказав він.
Кивнувши, лицар обернувся до Артура, наче очікуючи від нього наказу.
— Сере Леоне, я вже не маю права вказувати вам.
— Так, я забув, — ніяково сказав той.
Розвернувшись, лицар пішов у сторону сходів.
Артурові було його навіть шкода, але Леон не мав цього бачити, не сьогодні.
— Артуре Пендраґоне, увійдіть. — відійшовши від проходу, сказав кат.
Змирившись, чоловік увійшов. Кімната не дуже змінювалась роками. Стіни охоплювала пліснява, а малий проблиск світла через отвір зверху освітлював лише малу частину приміщення. У повітрі стояв гнилий запах, а висохла кров була повсюди. На стінах висів різновид тортур: від різних щипців до столу із шипами. На перший погляд це все жахало, змушуючи кров крижаніти в жилах, але для Артура це було презирливо. На жаль, Утер часто відправляв його в кімнату тортур, інколи спостерігати, інколи на покарання. Цей запах завжди викликав у нього огиду більше, ніж страх.
Стандарт процедури був добре відомий для Артура. Зачепивши туніку знизу, він її зняв і поклав на стільчик. Краєм ока він бачив ката, який збентежено дивився на нього.
— Бачу, у тебе є досвід.
Це було не питання.
— Давайте швидко це закінчимо, — майже пошепки відповів той.
Підійшовши до виділеного кров’ю місця, Артур став на коліна. Відчуваючи шалений стук серця, він зосередився на своєму диханні. Вдих. Видих. Повільно ввійшовши в транс, його м'язи помітно розслабилися, а суцільний спокій опанував розум. Почувся різкий свист, а за ним пекучий біль у верхній частині тіла. Потім лише тиша. Але це був обман, він це знав. Наче на прохання прийшов ще один удар. А за ним ще один. Потім ще один. Згодом звуки вилясків лунали безупинно, а різкі вдихи супроводжували кожен удар. Коли кількість перевищила тридцять, крики та плач заповнили кімнату. Ще до удару він починав кричати, благаючи помилування, кожна секундна зупинка змушувала плекати надію, що це закінчилося. Коли кількість перевищила шістдесят, він несвідомо, кусав губи до металічного присмаку в роті, примушуючи крики болю застрянути в горлі.
“Я маю це витримати , — нагадувався той, — після цього більше не буде нападів , нескінченних погрозливих поглядів та гидливого шепоту за спиною.”
Темрява була спокуслива, вона колисала його на руках, шепочучи провокаційні слова, але тіло ще не здавалося. Коли кількість перевищила дев'яносто, гаряча кров стікала рікою, забруднюючи пояс бриджів, а тіло Артура лежало на холодній землі без свідомості. Відтак Артур уже забув, чому бореться із чимось настільки бажаним, тому піддався, заплющивши очі. Але не встиг він насолодитися відпочинком, як хтось його кликав на ім'я, протеце не був голос його дратівливого слуги, що бентежило
Чому Мерлін не міг його просто залишити? Йому снився такий спокійний сон.
Проганяючи залишки дрімоти, Артур помітив, що знаходиться не у своїх зручних та теплих покоях, а в холодній та темній кімнаті, яку пронизував осінній вітер. Отямившись, він озирнувся, щоб зустрітися поглядом із Ґаусом. Той виглядав жахливо: бліда шкіра та мішки під очима, звичайно, були знайомі, але цей погляд, сповнений болю, збивав із пантелику. Його рука на секунду торкнулась лоба Артура, що допомогло тóму зосередитися на звуках, які виходили з рота лікаря.
— Артуре, Ви пам'ятаєте, чому знепритомніли?
Чоловік уже хотів відповісти, але різкий запах спирту та пекучий біль у спині відволікли його. Його рани були не настільки глибокими, щоб потребувати сильної уваги. Але біль був нестерпним, тож коли Ґаус запропонував настоянку, Артур випив її без вагань.
— Так, пам'ятаю, — сказав він після того, як ліки залишили лише гіркий присмак на язиці.
— Добре, — відповів лікар та потягнувся одною рукою перевірити пульс.
— Я залишу вас тут, — втручаючись, сказав кат.
— Почекайте, — озвався Артур. — Я-я витримав усі сто?
— Так.
Це було все, що він сказав перед тим, як вийти за двері, залишаючи Артура й Ґауса на самоті.
— Як там Мерлін?
Голос Артура помітно тремтів, але він уже не знав, чи то від болю, чи від страху за свого марного слугу. Він знав, що марно сподівався, але не міг зупинитись.
— Тяжко, — видихнув Ґаус. — Весь час запитував про вас.
Артур усміхнувся: очевидно, що його дурний слуга буде думати про нього, а не про себе. Він завжди так робив.
— У нього є план? — майже жартівливо спитав він.
— Він не посвятив мене у свій план, на жаль, — скептична брова піднялась. — Але пообіцяв, що все буде добре.
На це Артур фиркнув.
— Я дуже в цьому сумніваюсь, — відвертаючись, сказав він.
— Сер, ви маєте розуміти, що зараз життя Мерліна під загрозою і ми маємо йому довіряти.
— Ґаус, він там сам! Цей придурок не знає, що таке самозбереження, як я можу йому довіряти?
Ґаус мовчав, даючи можливість Артурові заспокоїтися.
— Я просто не розумію, що робити, — у розпачі сказав колишній кронпринц.
Зморшкувата рука лягла на плече Артура, мовчки підтримуючи.
— Мерлін сказав мені передати вам дещо перед тим, як пішов, але це для мене не має сенсу.
Артур обернувся до Ґауса, жестом просячи його продовжити.
— Він сказав, щоб ви його зустріли у місці, де п'яниця знаходить свій дім, а серце та склянка стукають співзвучно в темряві ночі.
— Він пішов тепер у поети, який жах.
Артур не сказав, що це було розумно, адже, очевидно, він був не готовий це визнати. У підземеллях було багато небажаних вух та очей, тому потрібно було бути обережним, що прекрасно знав Мерлін. Недарма той бував часто в колодках, чогось все-таки навчився.
— Гаразд, я знаю, що маю робити.
— А як щодо ваших ран?
— Мені потрібно ще знайти їжу й коня, я не маю часу, — розсіяно відповів він та потягнувся, щоб встати.
На це Ґаус усміхнувся, наче знав щось, чого не повідомили Артурові. Він мовчки підійшов до стільця і взяв туніку. Артур хотів просто взяти її, але лікар проігнорував його та допоміг накинути її на понівечене тіло, акуратно, не зачіпаючи ран.
— Ви зустрінете сера Леона біля виходу, — тихо сказав він. — Без запитань, просто підіть за ним.
Вирішивши, що на цьому розмові кінець, Ґаус розвернувся та пішов до дверей.
— Ґаусе.
— Так?
— Дякую.
Лікар усміхнувся та залишив Артура на самоті.
— Артур?
Леон обачно підійшов до порогу та зазирнув у кімнату. Його мова тіла погано приховувала переживання, що доволі погано для лицаря Камелоту, але добре для Артура.
— Я підготував твого коня, — напівшепотом сказав він. — Їжа в сумці.
— Дякую, Леоне. Я ціную це.
Усміхнувшись, лицар кивнув і відійшов, показуючи знак слідкувати за ним; мовчки чоловік підкорився. У замку було переважно тихо, лише деякі охоронці в коридорах та вітер за вікном. Тож вийти з підземелля не було важко. Тепер для Артура було зрозуміло, чому більшість магічних осіб так легко втікали з-під варти. З кожним пройденим постом він запитував себе, як взагалі захищений Камелот, якщо навіть звичайна людина може втекти без проблем, не говорячи вже про магію. Наскільки він міг справді бути захищеним у власному замку? Яка насправді ситуація була в нижньому місті Камелота? Чи вся інформація, яку він отримував, була звичайною брехнею? Можливо, Камелотові загрожувала небезпека зсередини, а не ззовні? Ці питання ходили хороводом і створювали шум. Дуже гучний шум, який чимраз збільшувався. Він мав це зупинити, поки не було надто пізно.
Один. Глибокий вдих. Два. Три. Видих. Чотири. П’ять. Знову вдих.
— Артуре.
Глухий голос, наче з-під води, гукав його, але він не міг дотягнутися до нього. Його тіло було занадто не контрольоване.
Що зі мною в біса відбувається?
Пара рук неочікувано вхопилися за плечі Артура, приземлюючи його. Декілька вдихів — і колишній кронпринц міг вже бачити обриси обличчя лицаря.
Погляд Леона був нерозбірливим, його руки ледь помітно тряслися, але міцно тримали Артура на ногах.
— Ти можеш йти? — занепокоєно спитав він.
Артур почувався дурнем: як він міг піддатися своїм почуттям зараз? Усе залежало від нього. Якщо він не вийде за межі Камелоту вчасно, то втратить шанс зустрітися з Мерліном.
Коли млість зникла й ноги твердо стояли на землі, він сказав:
— Так, нумо не затримуватися.
Леон кинув на нього дивний погляд, але промовчав.
Вони продовжили свій шлях. Перебираючи ногами в майже тихому замку, Артур зміг зосередитися на навколишньому середовищі та їхнім завданні. Відчуття втечі викидало адреналін у вени, а спогади наче з'являлися нізвідки перед очима. Ось цим коридором малий Артур пробирався на кухню посеред ночі. А цю подряпину на камені лишив меч, який подарував йому Леон на одинадцятий день народження. Спогади швидко з'являлися та зникали, а за ними бажання залишитися в замку. Болісні чи радісні, вони залишалися лише спогадами. Артур знав точно лише одне: він не зотів залишатися в замку свого батька тирана.
Покидаючи останні двері замку, вони вийшли у двір замку. Сльози в куточках очей можна було б скинути на вітер, якби хтось запитав, але єдина людина, яка могла б запитати, і так чудово знала причину.
Леон йшов попереду та інколи зупинявся, щоб перевірити наявність охорони. Коли вони майже дійшли до воріт, коли він вкотре зупинився і прислухався, обернувшись, лицар усміхнувся, наче згадав дещо, та почав шукати щось у дорожній сумці. За секунду бажана річ з'явилась у полі зору. Це була тепла туніка, точніше, це була Артурова тепла туніка.
На здивування та німе запитання, Леон тільки ніяково знизав плечима й віддав тканину. Обережно взявши, наче ця тканина була зовсім небезпечна, він одягнув її поверх своєї іншої, тоншої. Леон знову продовжив шлях, ніби нічого й не було, а Артур ставив беззвучні запитання та дивився у спину лицаря.
***
Зовсім скоро вони опинились у лісі й Леон допомагав Артурові сісти на коня.
— Ти все ж їдеш, — пригнічено сказав Леон.
— Так, — ніяково відповів той. — Але я вже казав.
— Так, знаю, — перебиваючи, сказав лицар. — Але мене не покидає відчуття, що це востаннє я тебе бачу.
Леон завжди переживав за Артура, це, звичайно, було закладено в його обов'язках, але в очах завжди можна було побачити турботу, якої не було навіть у його батька. Тому Артур не міг не сказати йому правду. Не міг давати марну надію.
Видихнувши, він поглянув в очі Першому лицареві, солдатові, але насамперед — другові.
— Чесно, я не знаю, чи повернусь, але пообіцяй мені, що будеш боронити Камелот за моєї відсутності.
Леон здавався похмурим, але покірно кивнув, обіцяючи.
— Але ти маєш тоді пообіцяти мені теж дещо.
— Гаразд.
— Ти маєш попіклуватися про себе, — серйозно мовив він.
Це було неочікуване прохання, але Артур прийняв його та кивнув.
Леон видихнув, та відійшов.
— Мені пора йти, як і тобі.
— Дякую, Леоне.
— Ти вже сказав це вдруге, тепер я починаю переживати, — жартома цитував лицар.
Артур неочікувано засміявся, можливо, лякаючи всю дичину в окрузі, але він не міг піклуватися про це. На мить він забув, що покидав Камелот, друзів, Морґану, а ця маленька розлука знищить його останній зв’язок з домом. Але це було не так.
Вдихнувши повітря на всі груди, він обернувся до Леона. Розуміючи все без слів, як завжди, той просто кивнув.
Артур розвернув коня та попрямував у напрямку півночі. Холод пробирався до кісток, а незагоєні рани давали про себе знати пекучим болем. Руки, які тримали упряжку, почали червоніти та щипати, але він не міг зупинятися, щоб розігріти їх на такому бажаному багатті.
“Ще трохи”, — повторював Артур собі вкотре.
Місце зустрічі мало бути недалеко від кордону Камелоту. Із загадки було легко зрозуміти, що це за місце. П'яниця. Очевидно , говорилося про Ґвейна. А частина про склянку говорила йому про таверну, у якій вони зустрілися. Звичайно, п'яницею міг бути кожен лицар Камелоту, якщо розглядати це з боку Мерліна. Але згадана темрява ночі безпомилково підкреслювала здогад про Ґвейна, адже в ту ж ніч вони доправляли пораненого в Камелот.
Артур гнав коня в потрібному напрямку, як міг. Звичайно, наказ про вигнання мав бути дійсним тільки наступного ранку, але його переслідувало бажання повернутися. Воно вчепилося, наче п'явка, та висмоктувало всі сили. Він змусив себе думати про інше. Але все поверталося до насмішок Морґани, беземоційного кивка Утера, несхвальних поглядів Ґауса, заспокійливих усмішок Леона та розчарованого стогону Джеффрі. Можливо, вони не були такими хорошими для всіх, але вони були родиною.
Відкидаючи теплі спогади, Артур вирішив прислухатися до середовища, як завжди рекомендував Ґаус. Сильний вітер змушував дерева колихатися, наче в танку, а звук ритмічного стуку копит створював своєрідну колискову. Мимоволі він подумав, як почувалася б Морґана, якби дізналась, що зробив Утер. Можливо, вона б кричала на нього або просила б повернути Артура. Але цього вже було не зупинити. Утера вже було не зупинити. А єдине, що могло — смерть. Артур не зміг би вбити свого батька, як би він його ненавидів, але в Утера було багато ворогів, які точно скористалися б відсутністю кронпринца в Камелоті.
Так чи інакше, Утер зустріне свою смерть швидко.