Work Text:
Погляд ковзає по постерах з Людиною-Павуком, по стосиках підручників з біології, хімії та медицини. Запах хвої долітає до кімнати з відкритої кватирки, а вечірнє, західне сонце відбивається сонячними зайчиками від маленького дзеркальця на полиці над столом. Уйон протирає очі, розтягується на ліжку, що для його метра сімдесяти з кепкою занадто велике, широке, занадто набите декоративними подушками.
Він знову задрімав у кімнаті Юнхо. Уйон вже цьому перестав дивуватись: майже увесь свій час, що він проводив вдома, а не десь в лісі біля озера, або на підробітках різних, він сидів у братовій кімнаті, заходячи до себе тільки для того, аби перевдягнутись, або взяти потрібні йому підручники. З того моменту, як брат поїхав до столиці на навчання, залишаючи їхнє сховане поміж лісів та гір містечко далеко позаду, Уйон «мігрував» до нього, але так, щоб вигляд кімнати залишався таким, як при відʼїзді. Він не рухав кинуту на стілець ковдру, і не прибирав безлад з нотаток на столі. Так само він не прибирав наліпки на стіні з підказками з біології, чи то з поясненнями процесів травлення, живлення та тому подібного, чи то з мініатюрними нарисами клітин, схемами того ж самого, наприклад, фотосинтезу, або іншими фактами, в яких Уйон анічогісінько не тямив.
Зате він тямив у тому, як у Юнхо загорялися зірочки в очах, коли він пояснював щось про мікологію, ботаніку чи генетику, або розповідав за хімічні досліди, які він зі своїми однокласниками проводив на уроках. Уйон тямив за те, як його братові це подобається, і як йому тепло на душі від того, що його слухають, навіть якщо це його злегка заплішений молодший брат з шилом у дупі, хистом до малювання аквареллю та викладанню дітям мов.
А в нього самого зірочки потроху гаснуть. Туга, таке імʼя у цього звіра, краде кольори життя, перетворює їх на брудно-болотяні, що їх складно один від одного відрізнити. Гірські холоди, завжди суворі та кусючі, не могли зрівнятися зі свистячою порожнечею усередині, з тією прірвою, що утворилась після відʼїзду брата. Щотижневих зідзвонів на вихідних Уйонові аж ніяк не вистачало, аби вітри та виття у грудях вгамувати, але він не міг просити більшого — просто не дозволяв собі навіть думати про таке. Бо одразу ж перед очима, ніби тату, що вибите на повіках під шкірою, постає брат, такий увесь виснажений, такий увесь... постарілим його язик не повернеться назвати, але що навантаження у престижному університеті столиці та країни загалом (ще й на стипендії, яку Юнхо заробив безсонними ночами над задачами з генетики та рівняннями хімічних формул), що робота у кавʼярні, що репетиторство для середніх та старших класів (і як він тільки встигав усе робити) додали до нього років пʼять, як мінімум. І зовсім не скажеш, що Юнхо старший за Уйона лише на півтора року. Зовсім не скажеш, що він сам був підлітком не так давно.
З думок Уйона витягують вже звичні сварки на першому поверсі їхнього будинку: батько знову напився як свиня попереднього вечора, після чого заснув у вітальні, а мати терпіти не могла запах алкоголю вдома (це не вкладалося у голову обидвох хлопців, бо як так може бути, якщо вона терпить батьків алкоголізм вже років дванадцять поспіль). Судячи з криків, сварка була про щось ще, але Уйон не намагався прислуховуватись та розбирати їхні речення під мікроскопом. Втручатися у сварки бодай якимось чином було марною тратою часу що зараз, що раніше, та ще було загрозою того, що брати ходили б битими до школи. Аби тільки не чіпали, аби тільки за них не згадували, так собі думав Уйон, коли був ще десятирічною дитиною. Він раніше ховався у шафі від криків та ляпасів, або його прикривав собою Юнхо. А зараз йому було все одно на те, чи сварка залишиться на рівні криків та посилання куди подалі з погрозами розірвання шлюбу, чи один з батьків таки підійметься нагору, аби спустити пару на ньому.
Йому було все одно, бо він вже вибирався з вікна кімнати лозою, що оповила частину будинку. На ній опало листя, символізуючи наближення зими, і вітер кусав хлопцеві щоки з вухами. Проте, він лиш натягнув комір куртки вище, закриваючи шию, та побрів стежкою до озера, поміж сосен та кленів, поки під ногами талапало від опалого листя та від вільно зашнурованих чоботів, які Уйон, про всяк випадок, лишив з собою поруч.
Він не планував малювати, інакше б у моменті взяв з собою вже товстенький, де-не-де понівечений життям скетчбук, наточені канцелярським ножем олівці, та. що бажано, фарби. І знову малював би вже ніби вивчений на памʼять пейзаж навкруги, з піщаним берегом на півдні, з літніми хатинками, куди заможні люди приїжджали влітку аби «відпочити від міського галасу», та лісом навколо всіх інших берегів. Проте, зараз у нього в наявності були лише ванільні Марвел з майже порожньою запальничкою, лише скручені в єдиний клубок навушники, та покоцаний на кутику телефон.
Йому потрібен був Юнхо. Потрібен був вигляд його кімнати, яку він ділив з ще одним студентом, таким же схибленим на природних науках, потрібен був його сміх та історії з кавʼярні про покупців грубіянів, яких старший так вдало передражнював. Аби тільки туга не наздоганяла, аби вона на кілька годин відійшла, надавши можливість Уйонові відчути ті крихти тепла, які він тільки й може наразі отримати, не сподіваючись на більше, насолоджуючись тим, що йому дають. Аби забутись, і про самотність не згадувати, аби не згадувати що в нього немає ліпших друзів (бо він "не крутий", не пʼє нічого і з ними у місцевий клуб йти не хоче, бо його, бачте, там нудить), що його все частіше поглинають думки про те, що так існувати він більше не хоче.
Коли нарешті парубок вмощується на звичному для себе пеньку біля берегу, коли він врешті-решт запалює цигарку, відчуваючи горілий запах ванілі, і коли нарешті він чує братів голос замість гудків, то він видихає. Плечі опускаються, до того постійно напружені, і на потрісканих від холоду губах нарешті грає усмішка — та сама, від якої в Юнхо щемило в серці, та сама, яка його запалювала більше, ніж будь-яка наука, аніж франшиза Марвел та Ендрю Ґарфілд. Від якої втихає на момент біль від батькових кулаків, чи від материних "ти ні на що не здібний" і "краще б я тебе та Уйона ніколи не народжувала, усе життя коту під хвіст". І від якої самому Юнхо, як молодший згадував собі, хотілось усміхатися, навіть з розбитою губою.
Вони розмовляють годинами, поки сонце сідає все далі поміж дерев, за самісінький горизонт, поки в Уйона не синіють губи, а зуби один на одного перестають попадати. Сміються, жартують, розмовляють про супергероїв, за нові випуски коміксів та згадують минуле — ті світлячки, що літали поміж бруду та пітьми їхніх таких коротких життів. Це відчувалося як втеча від реальності, бодай якась, але при цьому й набагато ефективніша за малювання, за вивчання мов, за музику, за будь-що інше, чим Уйон намагався себе зайняти.
Він заплющує йому очі, поки брат щось розповідає за крайню лекцію в університеті, розкидується розумними термінами навсібіч. Зітхає та позіхає від втоми, але все одно продовжує, бо хай який Уйон нетямущий, а слухав завжди. Сам Уйон лише кутається у куртку сильніше, і всміхається куточками губ, рідко, але влучно вставляючи питання. Лише заплющує очі, і уявляє життя у столиці, подалі від батьків, криків, смороду алкоголю та однолітків, які так само йому були огидними, як і соджу з водкою.
Звісно, Юнхо йому допоможе туди перебратись, Уйон у цьому не сумнівався. Проте було одне «але»: це відбудеться тільки через пів року, тільки після здачі екзаменів та вступу у вищий навчальний заклад, за що парубок думав лише мимохідь, і те було давно та неправда. Він спакує речі та попрощається з двоповерховою втомленою будівлею, у якої вже облуплена де-не-де фарба тільки через пів року, полише містечко за собою та почне на повну жити тільки після проходження цього часу, і по-справжньому відчує тепло та бажання жити лише тоді. А поки хлопцеві лишається щотижня зідзвонюватися з Юнхо, малювати що тільки першим в око впаде, втікати з дому до лісу з кристально чистим озером, зариватись по самі вуха у навчання, відкладати кожну копійчину з репетиторства та інших підробіток на переїзд — займатись усім можливим, аби його думки не розсіювались, не наставала тиша, і не дотягувалась своїми цупкими пальцями до нього та сама колюча, пронизлива до кісток туга.