Work Text:
Слабке тріскотіння вогню у каміні єдине, що порушує залеглу тишу у невеликій кімнатці. Дрібні язички полум’я відкидають химерних жовтуватих зайчиків на підлогу та стіни, грайливо мерехтять тінями на чужому блідому обличчі. Тьмяне світло слабкого вогника та десятків свічок розсіює темряву ночі, тепло манить до себе, змушуючи жадібно податись ближче до каміна.
Одежина на чужих тендітних плечах ледве зігріває, похололі пальці тягнуть вгору вовче хутро, загортаючись у нього, поправляють коротке біляве волосся, заводячи пасмо за вухо. Ейгон вперто схиляється над сторінками розгорнутої на колінах книги, вчитуючись у розмашистий почерк, намагаючись розібрати літери, що подекуди перекриті чорнильними плямами. Деякі сторінки вицвіли від часу, на деяких чорнило було розмито дощовою водою, деяким сторінкам не пощастило зіштовхнутись з вогнем, який лишив тільки обвуглені чорні рештки.
Ейгон перегортає суху сторінку та водить вказівним пальцем по нерівних строках, вчитуюсь у чергову легенду вільних земель. Скрип дверей та тяжкі кроки змушують підняти голову, обвести поглядом знайому фігуру, сховану під промоклим темним плащем. Та майже одразу Ейгон опускає погляд на сторінку, де на половині речення завмер вказівний палець.
Чужі кроки ні на мить не стихають, лишаючи за собою брудні вологі сліди на підлозі. Дощові краплини струшують з плаща й ті розсипаються подібно дорогоцінним намистинам на порозі, оббризкуючи неприємним холодом і Ейгона.
- Агов! - роздратовано озивається Тарґарієн, стираючи холодні краплини зі свого чола та щоки, вдивляючись у краплі, що осіли на сторінках його книги, розмазавши старе чорнило. - Ти забризкав мою книгу, - з невдоволенням бурмотить собі під ніс Ейгон.
Погляд блакитних очей знов без бажання відривається від чорнильних строк, пильно стежить за кожним кроком Коула. Спостерігає за темними кучерями, що вологими в’юнкими пасмами спадають на невисоке чоло, за краплинами дощу, що звисають з довгих темних вій, зриваються з них і падають на щоки, торкаються смаглявої шкіри та стікають униз міцною шиєю, аби сховатись за коміром сорочки. Ейгон не здатен відірвати погляду від чужого язика, котрий швидким рухом знімає дощову краплю з губ, після розтягуючи їх у хитрій посмішці, варто карим очам спіймати його погляд. Тарґарієн стискає губи, хмурить світлі брови й ніяково відводить очі, наче це не він кожну ніч жадібно оглядає чуже тіло, наче не він знає кожен шрам, кожну родимку, торкався смаглявої шкіри кінчиками пальців, погладжуючи її та спостерігаючи за сиротами, які вкривали тіло Крістона, від його дотиків.
Ейгон приймає книгу зі своїх колін, обережно вкладає її на підлогу та підіймається на ноги, стягуючи хутро зі своїх плечей, аби поспішно накинути його на широкі плечі Коула, зігріти після холодного нічного дощу. Йому доводиться підійнятись на самі пальці, аби ніяково обійняти Крістона за плечі.
- Привіт, - гарячий видих кудись на вухо і Тарґарієн сором’язливо відсторонюється, коли його ловлять за зап’ясток, повертаються обличчям і чужа посмішка сяє перед самими очима.
- Привіт, - лагідний видих на губи, за яким слідує ледь відчутний поцілунок, що змушує здригнутись.
Ейгону ще й досі було важко звикнути до щирих поцілунків Крістона, ставитись до них, як до його бажання, а не обов’язку, потреби догодити Королю, що малодушно втік від корони. Теплі долоні торкаються попереку, обіймають, погладжують під тонкою сорочкою й Ейгон тремтить від ніжних дотиків, притиснувшись чолом до чужих ключиць, що визирали з-під вологої сорочки.
Від гарячого подиху слабко колихаються зав’язки на сорочці, тремтливе дихання осідає на смаглявій шкірі. Ейгон мружиться від слабкого дотику губ до свого чола і хапається за Крістона, стиснувши в прохолодних пальцях вологу тканину його сорочки. Нечутне схлипування тонуло у шумі крапель дощу, що розбивались об вікна, у тріскотінні вогню у каміні, у спокійному серцебитті, в яке жадібно вслухався Тарґарієн.
Ейгон ненавидів себе за жалюгідну слабкість. Ненавидів за ганебну втечу від корони, яку мати так наполегливо хотіла покласти на його голову. Ненавидів за те, що покинув сина й доньку. Ненавидів за те, що злякався в останню мить і, якби не Крістон, що згодився покинути колишнє усталене життя заради нього, Ейгон малодушно прийняв би ту корону. Та понад усе Ейгон ненавидів себе за те, що він дозволяв собі тужити за Королівською Гаванню, за матір’ю, яка чхала на нього, за братом, що жадав його смерті, за сестрою, котру він так і не зумів зрозуміти, за дітьми, яким він ніколи не буде батьком.
Сльози поволі висихають на блідих щоках, лишають солений відбиток на смаглявій шкірі. Тепла долоня пригладжує біле волосся, пальці перебирають короткі пасма, заводячи їх за вухо Ейгону. У його обіймах нарешті заспокоюються і подих Крістона сколихує біляве волосся на маківці Тарґарієна. Плечі огортає знайоме тепло вовчого хутра і Тарґарієн стискає його в пальцях однієї руки, щоб утримати на своїх плечах.
Чужі сльози болем відгукувались у серці Крістона, вивертали йому душу, стискали судомою горло. Він не шкодував за своїм життям, воно було мізерним, неважливим, проте він жалів юного короля, що втратив небажану корону і сім’ю, любові котрої він не знав, але відчайдушно прагнув.
- Ти щось приніс? - востаннє схлипнувши, хрипко питає Ейгон і задирає голову, почервонілими очима вдивляючись в карі очі Крістона.
- Приніс, - киває зі слабкою усмішкою Коул і, відсторонившись, вказує на два помаранчевих гарбузи, що стояли на лаві під вікном, обсихаючи після дощу.
У погляді блакитних очей читається нерозуміння і Крістон покірно відпускає Ейгона, коли той, відштовхнувшись від його грудей та втерши сльози, йде до лави.
- Це на кашу? - питає Тарґарієн і, взявши один з гарбузів у руки, ледве не впускає його, здивовано охнувши, коли на нього витріщаються дві здорові чорні діри, а третя кривиться у загрозливій зубастій усмішці. - Боги, нащо це? - з нерозумінням питає Ейгон, тримаючи перед собою гарбуз на витягнутих руках.
Хутро м’яко зісковзує з його плечей, падаючи до ніг. Він обертається на тихий смішок Крістона і ставить гарбуз назад на лаву, обтрусивши долоні. Несміливо торкнувшись зеленого обрізаного корінця на верхів’ї, Ейгон розвертає до себе другий гарбуз і кривиться, ледь побачивши, що і на цьому була вирізана страшна пика.
- Для чого псувати овочі? - Ейгон стискає губи та переводить похмурий, уважний погляд на Коула.
Тарґарієн з неприхованим подивом слідкує за Крістоном, за тим, як той знімає дві свічки з полиці над каміном та підходить ближче до нього.
- Зніми верхівку, - кивком голови Крістон вказує на вирізані гарбузові верхівки, які Ейгон з нерозумінням підіймає, спостерігаючи, як всередину кожного гарбуза опускається по одній свічка.
Тепер обидві вирізані пики сяють тьмяним світлом слабкого полум’я свічок. Крістон бере один з гарбузів і ставить його на підвіконня, розвернувши світлом до темряви за вікном.
- Це щось з легенд вільних земель? - з нетерпінням питає Ейгон і, підійшовши до вікна, визирає на вулицю, та нічого не бачить крім відображення гарбузової пики у вікні.
- Не тільки, - хитає головою Крістон, - це легенди з мого дому.
- Зі Штормових земель? - знявши знов верхівку, Ейгон обережно зазирає всередину гарбуза із вирізаною пикою і розгублено хмикає, побачивши, що всередині не має жодної насінини.
Опустивши верхівку, немов зачинивши якусь коробку, Тарґарієн обертається до Коула, що опускає свічку у другий гарбуз, поставивши його на інше підвіконня і так само розвернувши вирізаною пикою до нічної вулиці.
- Сьогодні велике свято, що прийшло до нас через Вузьке море з Ессосу. День Врожаю - перехід від плодовитої осені до мерзлої зими. Та мої предки вірили, що в ніч переходу на третій місяць осені, не лише земля здійснює свій перехід, - Крістон визирає у вікно, вдивляючись у ледь помітний туман, що повільно огортає сріблястою димкою мерзлу землю.
Ейгон тихо ступає дерев’яною підлогою, підходячи ближче до Коула, та визирає з-за його плеча, вставши на ціпоньки й впершись долонями в плече Крістона. Він вперто вдивляється в нічну пітьму за вікном, силуючись розгледіти хоча б щось у густому тумані, котрий непомітними сизими хвилями простягається землею і невидимими мацаками тягнеться до будинків у далечині.
- А хто ще? - пошепки питає Ейгон, ледве не вилазячи на спину Крістона, аби ліпше розгледіти незрозуміло що у тумані.
Коул ловить допитливий погляд блакитних очей у відображенні та не стримує лагідної посмішки. Він поступається своїм місцем Ейгону, заходячи йому за спину та стискаючи його боки у власних пальцях. Стримати тихий смішок важко, коли Тарґарієн з властивою йому цікавістю до усього нового, що він бачив у вільних землях, притуляється до холодного вікна, розглядаючи сизий туман навколо.
- За легендами, що я чув в дитинстві, в ніч цього свята стиралась межа між світом живих та мертвих, - гарячий шепіт на вухо і Крістон відчуває, як Ейгон здригається від нього. - Душі мертвих могли забрати із собою у потойбіччя тих живих, хто порушував закони праведного життя.
Спиною Ейгона проходить відчутний холодок, бліда шкіра вкривається сиротами й він боязко відсторонюється від вікна, відступивши на крок та втиснувшись сильніше у груди Крістона.
- І вони ніяк не могли врятуватись? - тихо питає Ейгон і закидає назад голову настільки, аби перехопити погляд Коула.
Хитрі люди придумали виряджатись у шкури вбитих тварин, - Ейгон одразу ж кидає погляд на вовче хутро, що лишилось лежати на підлозі біля лави під іншим вікном, - та робили обереги біля своїх домівок, - Крістон кивком голови вказує на гарбуз на підвіконні.
- То це оберіг? - хмуриться Ейгон і, розвернувшись в руках Крістона, зазирає в карі очі. - Як ліхтар?
- Точно, Ейгоне, - теплою долонею Коул торкається блідої щоки, великим пальцем стираючи залишки солених сліз з, ще дитячого, обличчя, - як ліхтар.
- Думаєш, - Ейгон закушує губу та знову відвертається до вікна, припавши до холодного скла, - мертві прийдуть по наші душі? - невпевнено питає Тарґарієн і вдивляється у відображення Крістона.
- Рано чи пізно, - знизує плечима Коул і карі очі з легкістю знаходять блакитні очі відображення його короля, - але не сьогодні, - пирхає весело він, вказуючи на гарбузи зі свічками всередині, що повинні відвадити нечисту силу від їх дому.
Ейгон невпевнено киває та відходить від вікна, аби підняти з підлоги вовче хутро та накинути його на плечі Крістона, загорнути його у шкуру на випадок, якщо обереги все ж не допоможуть. Худі пальці обережно пригладжують скуйовджене хутро, торкаються шиї Крістона, ключиць, обережно затягують тонкі зав’язки на сорочці в охайний бантик. Тарґарієн завмирає, бездумно погладжуючи груди Коула, розправляючи складки тонкої сорочки, коли його щоки вкотре торкаються. Ейгон заплющує очі, притиснувшись до теплої долоні, повертає голову, аби торкнутись губами її середини, відчути великий палець на нижній губі та поцілувати його.
Гарячі губи торкаються його власних у щирому, бажаному поцілунку. Бліді прохолодні пальці миттю плутаються у темних кучерях, наполегливо тягнуть ближче, жадібно цілуючи. Ейгон тихо стогне, відчувши чужий язик, відчувши, як твердий член Крістона впирається в його стегно. Вовче хутро спадає з чужих плечей, стелиться перед каміном і Ейгон повільно опускається на нього, потягнувши з себе сорочку. Пальці нетерпляче тягнуть ремінці на чужих брюках, поспіхом розв’язують шнурівку високих чобіт. Крістон скидає з себе зайву одежу, опускається на коліна між розведених ніг Ейгона, стягуючи з нього цупкі штани та короткі черевики.
Губи швидко притискаються до блідої шиї, хапають жадібно шкіру, лишаючи на ній червоні сліди від зубів. Кожен поцілунок, кожен укус лишається на королівському тілі, карбується у пам’яті, змушує Ейгона тремтіти та хапатись за плечі Крістона, лишаючи на них мілкі синці від пальців. Усе було знайомим, звичним, але від того не менш бажаним. Ейгон з готовністю розводить коліна, дозволяє пальцям штовхнутись між його губ, облизуючи їх та обводячи язиком, аж поки їх не забирають з голосним прицмокуванням. Знову поцілунок, у якому тоне перший стогін, варто лиш відчути, як вологий від його власної слини палець штовхається всередину, розтягуючи тугі стінки. Уже звично Ейгон намагається розслабитись, вслухаючись в ніжний гарячий шепіт, що лоскоче його шию.
Крістон завжди був обережним з ним, терплячим, хоча Ейгон і не заслуговував на це. Ейгон, який завжди брав лише те, що хотів, не зважаючи ні на кого, не питаючи дозволу брав те, що мало належати лише йому, не заслуговував на усю ту ніжність, котру дарував йому Коул.
Перший поштовх, як і завжди, обережний, повільний. Крістон плавно хитає стегнами, аби завмерти на половині довжини власного члена, та вкладає долоні на живіт Ейгона, проводячи по шкірі кінчиками пальців. Під його дотиками звично тремтять, заціловані губи полум’яніють червоним, на скронях проступають перші краплини солонуватого поту, які Крістон, схилившись, торкається губами й підчіпляє кінчиком язика. Його плечі стискають впевненіше, гострі коліна впираються у боки. Ейгон першим веде стегнами, дивлячись у карі очі Крістона, зариваючись пальцями в темні кучері на потилиці. Тарґарієн наполегливо тягне ближче, змушує лягти на свої груди, втиснутись поцілунком у свої губи.
Їх подих стає єдиним. Їх серця б’ються в унісон. Голосні стогони зливаються в єдину мелодію, котра заповнює собою увесь простір навколо них. Дотики обпікають немов язики полум’я, губи лишають червоні, мов кров, сліди на блідій шкірі. Ейгон жадібно впивається зубами в плече Крістона, коли той штовхається особливо глибоко і голівка його члена тисне всередині саме так, як потрібно, зриваючи з губ черговий стогін.
- Ще, Крістоне, сильніше, - гарячковитий шепіт пестить слух і Крістон не сміє проявити непослух.
Швидкі, сильні поштовхи зривають усе нові й нові стогони з губ Ейгона, які тонуть у стукоті крапель дощу, тріскотінні язиків полум’я в каміні, гарячому диханні. Власне ім’я зривається з королівських губ так несподівано, що Крістон не одразу розуміє, коли під його животом розпливається гаряча волога, білими намистинами бруднить шкіру Тарґарієна. Його стискають в собі з такою силою, що він може лишень завмерти, переводячи подих і насолоджуючись блаженним виразом обличчя Ейгона, який купається у власному задоволенні. Тіло під ним повільно розслабляється, дозволяючи штовхнутись знов і знов, і знов, поки й сам Крістон не завмирає. Плечі напружуються під чужими пальцями, м’язи живота скорочуються і Крістон виплескується глибоко всередину Ейгона із задушеним стогоном і ледь чутним ім'ям короля на губах.
- Ейгоне, - втомлений видих торкається грудей, коли Крістон лягає зверху, загнано дихаючи й насолоджуючись погладжуваннями тремтячих пальців.
Він вслухається у чуже серцебиття, чує, як десь у грудях зароджується смішок і через мить чує його над вухом.
- Ми не живемо праведним життям, - видихає втомлено Ейгон і переводить погляд на вікно, немов чекаючи, що прямо зараз їхні ліхтарі згаснуть, а вовча шкура не вбереже жодного з них від мертвих душ.
Та двері не прочиняються зі скрипом, ліхтарі не гаснуть, усе ще визираючи у вікна, поріг їхньої дерев’яної хатинки не переступають душі мертвих і не тягнуть жодного з грішників за собою у потойбіччя. Натомість туман повільно розсіюється, дощ за вікном стихає, а з-за хмар визирає серпанок блідого Місяця, пробиваючись крізь скло слабким сяйвом.
- Крістоне, - неголосно кличе його Ейгон, ліниво перебираючи темні пасма, що лоскочуть йому груди.
- М? - сонно відгукується Коул.
-Розкажи ще якусь легенду Штормових земель, - пошепки просить його Тарґарієн.
Крістон тяжко зітхає. Йому б зараз поспати, а не всілякі оповідки пригадувати та розказувати. Та він все ж таки згадує одну, коли опускає долоню з грудей Ейгона і стискає в пальцях вовче хутро.
- Була у нас одна легенда про vuko-dlak. Жив собі чоловік, мисливець, що носив на собі вовчу шкуру, аби у лісі вовки приймали його за свого, а інші звірі боялися, - Крістон водить пальцями по хутру, то стискаючи його, то розгладжуючи знов. - Одного разу у лісі він натрапив на молоду жінку і закортіло йому узяти її собі за дружину. Жінка відмовила йому й тоді мисливець вирішив узяти її силою, зробити нечистою, а, щоб вона нікому не розказала про його гріх, наказав вовкам роздерти її, - Крістон відчуває, як під ним здригаються і підкладає руку під поперек Ейгона, аби обійняти його та притиснути ближче до себе. - Та виявилось, що то була відьма, котра прокляла мисливця, обернувши його на вовка. За легендою, - Крістон треться щокою об груди Ейгона, вслухаючись у його серцебиття, - мисливець мав знайти ту, хто покохає його і зніме прокляття до першого повного Місяця. Якщо ж ні, він назавжди лишиться у вовчій подобі.
- І мисливець знайшов своє кохання? - зі сподіванням питає Ейгон, стиснувши в пальцях волосся Коула.
- Так, - киває зі слабкою усмішкою Крістон, - але вона не встигла зізнатись йому. У ніч першого повного Місяця він перекинувся вовком і, коли вона прийшла до його хатини у лісі, вовк розідрав її, - Ейгон стискає губи та хмуриться, рука його завмирає на потилиці Крістона. - Відтоді мисливець перекинувся на вовка та утік в ліс, забувши усе людське, що колись було йому властиве, - Крістон замовкає на якийсь час, кінчиками пальців торкаючись грудей Ейгона та виводячи на блідій шкірі нечіткі візерунки, обводячи власні червоні сліди. - Але люди кажуть, що раз на рік, в ніч першого повного Місяця, вовк перекидається людиною, аби спуститись до людей та оплакати свою кохану. Тому перший повний Місяць року ми називаємо Вовчим Місяцем, - Крістон задирає голову та, впершись підборіддям у груди Ейгона, торкається його щоки, спіймавши погляд блакитних очей.
На губах Ейгона квітне слабка посмішка і, заплющивши очі, він втискається щокою у долоню Крістона, повертає голову, аби поцілувати її середину.
- Я не хочу втрачати своє кохання, - пошепки зізнається Тарґарієн, відчайдушно стиснувши руку Коула у своїх пальцях.
- Ейгоне, - видихає Крістон і, піднявшись на лікті, нависає над ним, аби поцілувати в губи, - ти не втратиш.
- Обіцяєш мені? - з надією питає Ейгон, зазираючи у карі очі, в яких мерехтіло жовтувате полум’я свічок.
- Клянусь, мій королю, - видихає йому в губи Крістон, карбуючи власну обіцянку палким поцілунком.