Work Text:
Фуріна м’яко прочинила двері. В останньому вечірньому світлі крутилися пилинки. Кімната була помаранчевою — мить перед фінальним червонуватим зблиском сонця і нічною темрявою одразу за ним. Двері зрадницьки рипнули на півдорозі, й Арлекіно обернулася. В її очах читався страх.
Зазвичай, навіть якщо її застигнути зненацька, Арлекіно була зібраною і скупою на емоційні реакції. Фуріна іноді відчувала себе однією з вихованців Дому Вогнища, яку викликали в кабінет “Батька”. Обережно заходячи досередини, стишуючи кроки по й без того глухому бордовому килимі, діти ніколи не знали, що на них чекає: нове завдання, що переб’є усі плани на наступні кілька днів, або ж вздрючка за який проступок, або навіть гірше. Та все це лишатиметься інтригою, допоки “Батько” не заговорить — спершу ж її завше німий погляд не означав узагалі нічого. Жодної емоції, жодного натяку.
Тож завбачивши в погляді Арлекіно страх, Фуріна застигла на півкроці й завмерла на півдумці. Схоже, вона злякалася ще сильніше, а на сітківці відбилися два червоних хрестики, що тупилися в неї і лиш злегка тремтіли. Очі мимохіть ковзнули нижче по тілу —
“Зачини”, — пролунало аж трохи зарізко. Фуріна сіпнулася й позадкувала, ведучи двері за собою, але Арлекіно гаркнула знову.
“Не туди, дурепо”.
Фуріна автоматично озирнулася в коридор — на щастя, жодної душі — і шмигонула назад до кабінету, гучно гримнувши дверима. Спиною мимоволі притулилася до дерева, понад усе мріючи з ним злитися. Коло височенного вікна височіла постать Арлекіно. Вище пояса на ній не було нічого, крім пов’язок, туго обмотаних довкола грудей. Піджак і сорочка висіли на спинці стільця. Два червоних хрестики ледь посвічували в контражурі, припинаючи Фуріну до дверей.
“Вибач, я…”
Арлекіно важко зітхнула і розпустила пов’язки. Вони мляво опустилися тілом і приземлилися коло ніг. Арлекіно розвернулася до вікна. Фуріна встигла лише краєчком ока вгледіти обриси пружних грудей, що швидко зникли за широкою пошрамованою спиною.
“Вибач, це моя провина”, — загробний голос Арлекіно у вже сутінковій кімнаті перебив солодкі думки. “Тобі щось потрібно?”
Арлекіно почала вдягатися. Фуріна різко захитала головою.
“Ні-ні, зовсім ні! Я… просто захотіла тебе побачити. У мене закінчилася репетиція, і вже вечір, тож… Подумала, може, ти захочеш відволіктися від роботи і сходити до кав’ярні”.
Її голос зрадницьки стрибав, видаючи знервовані, майже панічні нотки.
“Не сьогодні”, — сухо рипнула Арлекіно, защипаючи гудзики на сорочці. Здавалося, вона незвично горбиться, зсуваючи плечі наперед. “Ще щось?”
Фуріна закусила губу. Арлекіно знову поводиться, ніби підліток, який посварився з батьками і думає, що весь світ проти нього. На початку їхніх стосунків Фуріна просто лишала її у спокої. Вона сіпалася щоразу, як Арлекіно різко відповідала на її стурбовані запитання. Вона йшла додому і плакала в плюшевого тюленя, переконана, що її дівчина її більше не любить. Вона була впевнена: коли Арлекіно мовчки відверталася, відповідаючи на всі слова мовчанкою, це був фінал їхніх стосунків. І хоча та ніколи не торкалася Фуріни і пальцем без її згоди — вона була переконана, що цього разу Арлекіно точно вхопить її за горло, якщо вона вимовить ще хоч слово.
Але це було раніше. Фуріна дійшла висновку, що це вона насправді експертка в царині психотравм. А те, що показує Арлекіно, коли дратується, злиться на саму себе і пригадує минулі трагедії — це справді якісь підліткові образи на життя. Що вона ще може знати про це життя, якщо така молода і недосвідчена?
Нічого з цього Фуріна не говорила своїй дівчині в обличчя, але все це вона мала на увазі всі наступні рази, коли Арлекіно замикалася, ображалася й супилася. Фуріна просто стоїчно це приймала, а потім…
Вона зробила кілька м’яких кроків у бік Арлекіно, і поки та заправляла сорочку у штани, обійняла зозаду і замкнула руки на її талії.
“Арле, — прошепотіла вона їй у спину, — що сталося?”
Арлекіно застигла й опустила руки.
“Я перевдягаюся”. Її голос був таким само далеким і холодно-рипучим, але до всього у ньому ще й зазвучала нотка зусилля, яке Арлекіно докладала, аби лишатися такою ж стриманою. Це була напруга, що раніше змусила би Фуріну відійти подалі, тремтячи від мурах і холоду по всьому тілу.
Але не зараз.
Фуріна продовжила триматися за талію Арлекіно.
“Арле, — повторила вона, — але що сталося?”
“Не заважай мені перевдягатися, будь ласка”, — так само далеко, але доволі чітко промовила Арлекіно, защипаючи штани. “Я трохи зайнята сьогодні, Крапелько —
“Арле, — не відлипаючи від її спини, перебила Фуріна. — Я ще ніколи не бачила тебе наляканою”. Вона почекала хвильку і повторила вже втретє, з серйозною павзою між словами: “Що сталося?”
Арлекіно завмерла. Її руки, вже готові взятися й відліпити Фуріну від себе, завмерли на чорно-білих рукавичках на талії. На мить вона їх легенько стиснула, провівши великим пальцем по кісточках Фуріниної правиці.
Відчувши, що вона нарешті намацала слабину в броні Арлекіно, Фуріна продовжила:
“Ти поранена? Чи забилась? Скажи чесно. Я хвилююся”.
Арлекіно мовчала. Нетерпляче зітхнула. Слабина в броні успішно закрита. Руки м’яко відпихують хватку Фуріни від себе.
“Все заразд, Крапелько. Звертаєш увагу на дрібниці, які того не вартують. Я прямо зараз мушу йти, вибач”.
Вона повернулася і стикнулася віч-на-віч із насупленим поглядом Фуріни. Та дивилася знизу вгору, спідлоба, грізно. У сутінках, що насувалися щохвилини, блакитні з зіницями-крапельками очі злегка світилися. Стоп, хіба це не робота Арлекіно, прошивати наскрізь своїми зіницями-хрестиками? Цього разу крапельки виграли.
“Це називається га…газлайтинг. Я читала в тій новій книжці про психологію”, — майже суцільно впевнено випалила Фуріна, зачепившись лише на новому слові. “Це коли ти намагаєшся переконати, що я все надумала, хоча насправді це не так!” Її голос злегка забринів, як це бувало завжди, коли Фуріна хвилювалася. Вона діловито помахала пальцем перед обличчям Арлекіно і поставила руки в боки.
“Так не піде, Хрестику”, — продовжила Фуріна. “Що з твоїми грудьми?”
Арлекіно хотілося загарчати, штовхнути Фуріну вбік і зірватися з місця куди подалі. Але вона лиш відвернулася вбік і поклала руки на стіл, злегка стиснувши краєчок. Це була вже не слабина в броні, це було пробиття без шансу на відновлення. Це так банально, але ця низенька жіночка з драматичним стилем мовлення і колекцією м’яких іграшок захомутала її намертво. Чи то цим милим, та все ж суворим, знаючим поглядом, чи то вмінням вчасно обхопити за талію і не відпускати, чи голосом, чи драматичним стилем мовлення, чи іграшками, чи всім одразу. Хрестики вкотре програли крапелькам і в надцятий раз переконалися, що жінка, якій понад п’ять сотень років і непересічний досвід у сфері психічних розладів і травм, завжди знає . Вона все бачить. Її неможливо обманути, чи-то пак — загазлайтити.
“Гаразд”, — видушила Арлекіно, втупившись у стіл. “У мене є певна проблема з грудьми. Достатньо?”
“Звісно, що ні”, — відказала Фуріна, не ворухнувшись. “Що за проблема, Хрестику?”
Минула мовчазна мить. Арлекіно зітхнула й сильніше стиснула краєчок стола.
“Мені вони заважають”.
Фуріна видихнула. Це було аж занадто гучно — Арлекіно навіть зиркнула перевірити, чи все гаразд.
“Я думала ти поранена, чи хворієш! Трясця твоїй матері, Арлекіно!” — закричала Фуріна. Її голос відбився луною від стін і гепнувся на підлогу. Запала тиша, і навіть здавалося, що весь Дім Вогнища причаївся й прислухався, що відбувається в кабінеті “Батька”. Арлекіно не рухалася. Пазурі шкрябнули по дереву від напруги, з якою вона трималася за стіл.
Фуріна теж трималася за саму себе, аби не затруситися. “Я просто хвилююся”, — тихіше, але все ще досить впевнено мовила вона. “Але не можу сказати що ця відповідь мене влаштовує”.
Вона зробила крок вперед і доторкнулася до долоні Арлекіно. “Скажи, ти через це ніколи не знімаєш сорочку переді мною? Ти не хочеш, аби я бачила…”
“Не тільки ти. Всі. Навіть я”, — тихо процідила Арлекіно.
“Чому? Тобто, як? Тобто… трясця!”
Фуріна хотіла дати сама собій ляпаса. Але звідки їй було знати про такі речі? Навіть за понад п’ять сотень років вона не читала про таке в книжках, не бачила у п’єсах, не чула в новинах. Хоча, здається, нещодавно Шарлотта писала про щось подібне, або тільки говорила, або ж брала в когось інтерв’ю. Що з таким роблять? Що кажуть? Немає часу бігти до Шарлотти, треба діяти прямо зараз!
Арлекіно досі трималася за стіл, ховаючи обличчя за чорно-білими пасмами. Фуріна обережно провела долонею по її спині, все ще тримаючись за руку.
“Хрестику, вибач”, — майже пошепки вимовила вона. “Я не хотіла… видатися глухою до тебе. Ми можемо сісти й поговорити про це? Я зроблю чаю. Будь ласка, Арле”.
Чорні пазурі впивалися в дерево, вона ледве дихала.
“Арле, прошу. Будь ласка, Хрестику. Ходи до мене”.
Фуріна злегка потягнула Арлекіно за руку. Арлекіно ледь зрушила з місця, відпустивши стіл з міцної хватки. Червоні хрестики блиснули з-поза ширми білого волосся — тепер вони були вологі.
***
Диванчик для прийому гостей в кабінеті Арлекіно завжди видавався Фуріні надто твердим. Його ніби спеціально підібрали таким, аби гості не затримувалися. Співрозмовники “Батька” взагалі рідко сідали поговорити — зазвичай всі питання вирішували ще стоячи. Можливо, Арлекіно сама ніколи на цей диванчик і не сідала. Він не приваблював нічим особливим — стандартне фонтейнське виробництво для масового споживача.
Але сьогодні на цьому диванчику їй буде на диво м’яко. Фуріна далі лагідно вела її за собою за руку. Майже не тримала: лише направляла кінчиками пальців. Арлекіно не пручалася і йшла слідом. Шлях у кілька кроків від стола до диванчика чомусь видавався надто довгим. Але нарешті він завершився: Фуріна востаннє лише злегка потягнула Арлекіно за краєчок рукава — лише один крихітний порух, лише один погляд вгору, на два вологі хрестики з почервонілими повіками — і вона опустилася їй прямо в руки.
Фуріна обійняла Арлекіно, притиснувши її голову собі до грудей. На мить запанувала цілковита тиша. На підлогу падали останні густо-помаранчеві вечірні промені. Кімната тьмянішала з кожним подихом. Згодом беззвучність порушилася ледь чутним звуком шурхоту тканини. Тіло Арлекіно злегка трусилося й помалу здригалося. Вона тихо схлипувала. Фуріна відчула додаткове тепло на сорочці — воно починало злегка пекти шкіру. Як і кров Арлекіно, її сльози були також надто гарячими. Фуріна м’яко опустила руку на білосніжне волосся.
“Крапелько”, — здушено прошепотіла Арлекіно крізь сльози.
“Тихенько, Хрестику”, — озвалася Фуріна, пестячи її волосся повільними ритмічними рухами. “Мені зовсім не боляче. Будь ласка, дозволь їм витекти”.
Після цих слів на неї накотилася нова хвиля. Вона більше не могла намертво тримати ці запобіжники — тепер з неї витікало все за роки накопичене. Арлекіно схлипувала, стиснувши сорочку Фуріни в кулаці. Здавалося, ще трохи, і вона порветься.
“Хрестику”, — прошепотіла Фуріна, коли хвиля майже минула. Її шкіра пекла, ніби облита окропом. А що тоді відчуває Арле? Наскільки її шкіра чутлива до цього? Вона знову погладила її волосся. “Я нікуди від тебе не піду, Хрестику. Не думай про це. Навіть не думай”.
Арлекіно мовчки лежала, притулившись обличчям до грудей Фуріни, намагаючись вирівняти дихання. Вона розтисла кулак і обхопила свою дівчину, як могла. Вони лежали в тиші.
“Цікаво…” — прошепотіла Фуріна з усмішкою. “Чи могла б я за допомогою Гідро… зменшити тобі груди?”
Арлекіно не відповіла. Настала болюча павза. Фуріна закусила губу, картаючи себе за тупий жарт. Але наступної миті почувся тихий сміх.
“Крапелько, ти ж не була такою клоунесою раніше”.
Фуріна видихнула. Потім пирскнула сміхом. “Навіть Архонти змінюються. Навіть не один раз”. Вона подалася вперед і поцілувала Арлекіно в маківку — та досі не наважувалася відірвати обличчя від сорочки Фуріни, хоча в кабінеті вже панувала темрява.
“А якщо серйозно, Хрестику. Скажи, тобі правда треба позбутися…”
“Угу”, — мугикнула Арлекіно.
“Тоді я спитаю в месьє Невіллетта —
Арлекіно сіпнулася, але Фуріна перехопила її і міцніше притисла до грудей.
“Звісно ж, без подробиць”.
Тіло Арлекіно нерухомо лежало. Здавалося, вона не дихала.
“І я любитиму тебе так само, як і зараз. Може, ще більше”.
Її м’язи розслабилися, вона повільно і безшумно видихнула. Серце тріпалося і відбивалося аж на кінчиках пальців. Можливо, так почуваються діти, коли обіцяєш їм щось омріяне на Новий рік. Їхні очі блищать так, як у неї — ніколи. Можливо, сьогодні вперше.
“Я могла би і сама про все домовитися, Крапелько”, — нарешті прохрипіла Арлекіно. “Але я боялася, що ти не оціниш”.
“Пф. Видаєш ти іноді, Хрестику, такі ескапади! Я ще не бачила твоїх грудей, і все одно по вуха в тебе закохана. Якщо я їх ніколи не побачу… Чому щось має змінитися, м?”
Арлекіно не відповіла. Вони знову лежали в темряві й тиші. За вікном, ніби в іншому світі, зароджувалося нічне життя Фонтейну: люди виходили на променад, галасували й сміялися, а віддалік гримів посуд у кав’ярнях.
“Мені треба на репетицію дитячого вранішника”, — мовила Арлекіно. В її голосі вчувалося, що це було не менш важливим, ніж дипломатична зустріч на найвищому рівні. Тож Фуріна не тримала.
“А потім підемо до кав’ярні? Там сьогодні день еклерів…”
“Я би попила чаю вдома”, — відказала Арлекіно, підводячись. У темряві зблиснули дві червоні іскри. “Залишишся?”
Фуріна зітхнула, але усміхнулася крізь чорноту. “Звісно, Хрестику. Залишуся”.
Вона підхопилася з диванчика й повисла на плечах Арлекіно. Намацала знайомі вуста. Вони були вологі, солоні й дуже пекучі. Їх цілувати — немов частувати кухнею Ліюе. Ну що за думки? Фуріна засміялася прямо посеред поцілунку. Це змусило її виправитись і припасти губами ще пристрасніше, цього разу вже не думаючи ні про яку кухню. Поколювання на язику — приємні. Поцілунок Арлекіно — як завжди, ніжний. Хотілося — завжди бути поруч.
“Не затримуйся надовго, добре? Я тебе чекатиму. Ти ж не хочеш, аби я померла тут від нудьги, читаючи оті твої нестерпні книженції?”
Арлекіно усміхнулася, пестячи шкіру на обличчі Фуріни й дражливо стискаючи її щоку. “Гаразд, Крапелько. Але нехай чай вже буде готовий, добре?”
Вона востаннє провела пазуристим пальцем по щоці Фуріни й постукала підборами геть. Прочинилися і зачинилися двері в освітлений коридор.
Фуріна кинула оком на вікно, звідки просочувалося тьмяне світло ліхтарів. Тут, у кабінеті Арлекіно, завжди творилися якісь для неї незнані речі. Можливо, тільки зараз ця темрява, строгість і дивна віддаленість від решти світу видалися для неї химерно комфортними.
Постоявши ще кілька митей, Фуріна запалила світло й заходилася з гуркотом діставати чайний сервіз.