Work Text:
Don`t be a jerk (20:20)
Пекло добряче, особливо поміж пальців на ногах. Багряні піски завалювались між стопою та підошвою, а якби могли, то і втопили б чоловіка крізь піщинок по саму маківку. На жаль, пустелі ці були здатні на катування ще більш жорсткі за прості очікування людей.
Чоловік йшов без поспіху, вочевидь стомлений. Хустка на обличчі старалася зашкодити потраплянню піску до рота, та лише шкода, що намарно. Неприкриті нічим очі, здавалося, виплакали всі сльози від кількості пустельної пилюки в них. Вони ж, добре так розчервонілі, в нічному пейзажі палали надто помітними зорями на далекі метри звідти. Як і ті, що згори висвічували божественні сузір’я, та все ж ховалися за шматками нічних хмар і йшли в забуття.
Він молився, щоб буря не настигла. Вольові кроки провалювались, як тільки ноги ступали по хребту величного бархану, за яким виднілася ще більша дюна. З настанням темряви він сповільнився, бо розгледіти щось було вкрай нелегко та аби випадково не впасти куди не треба. Дихати вже нічим, повітря в роті оппікало і мало смак газуватої отрути тропічних змій. Та і вітру він вже не хотів, бо той жарив гірше сипчатої лави в ногах.
Не зважаючи на строкату щільну хустину, на зубах відчутно скрипів пісок, сіллю смакував на язиці. Ці всі дрібниці були забуті на половині його шляху, як лиш на горизонті позаду зникла остання світла домівка з вапняку, останній ссохшийся чагарник, як тільки дотична Сонця з піщаними горами ледь з'явилася перед очима.
Тихо. Минули дні, як він не бачив проблиску життя навкруги. Зараз тіло майже падало перед собою, насилу перебирало ноги серед густих пісків і хапалося за краплину впертості власного духу, подарованого йому самими небесами.
Йосан. Таке ім’я він бачив кілька разів на своїх пошарпаних речах. Лише один раз поряд стояло “Кан” і жодного день народження. Амнезії він в житті не переживав, та на пам’ять скаржився. Вже майже забув навіть момент, коли залишився з одним присипаним піщаною пиллю мішком, де лежали кілька розірваних в клапті криваві блузи. Як в той ранковий момент опинився в зовсім новій для очей тісній вапняковій кімнатці, а навколо ні душі, ні крику. Як штовхнув ногою той мішок, а з нього вилетів крихітний малюнок вуглинкою прекрасного шайтана.
Він не пам’ятав, чи була колись у нього турботлива мати, чи був у нього в сім’ї чоловік з роллю батька. Та чи була та сім’я взагалі. Йосан не міг згадати причину своєї самотності, коли він мав вільну хвильку серед спроб вижити та втекти куди подалі.
Цей чоловік не пам’ятав ні ім’я, ні вже навіть рис обличчя власного друга, розставшись з ним день по день тому. Він би волів записати його у себе на передпліччі, казав, що навіть серце підставити під вугілля готовий, та молодший друг лише либу дав та жартом мовив, що тому буде вкрай шкода псувати гарненьке натільне малево Йосана своїм нечестивим ім’ям.
І все ж той спромігся сісти, як хребет бархану починав спадати додолу. Дихання гучно летіло відлунням серед хмар до самого старого Місяця. У фізично відчутній тиші скрегіт піщинок доходив до шепітливого безумства. Вони скаржились мало не на кожен жахливий день посеред морозних ночей та пекельно палких приходів Сонця, аж поки Йосан і сам не почав спроби перервати ті метушливі голоси в голові.
І зовсім вже темінь, Місяць сам-один пробивався в хмарах, бо ж зорі покидали свої місця. Як ніби падали, летіли туди, куди чоловік намагався прямувати весь той час. Не довгий, але пекельний був то точно. Ночі — це не жовтий день, там морозило від заходу до сходу, та не проспиш навіть ті жалкі години. Лише сидіти тихо і час від часу йти, щоб не прикрашати потім мертвою статуєю бархани.
Не йшлося зараз, просто сів собі, щільніше затягуючи хустину. Вона часто спадала: не вмів він правильно носити її, як корінні жителі того блідого селища. У них воно було гарно заправлено, не стирчали кінчики, а спускалося з голови лиш якби власник забажав те зняти. Навіть у дітей. Йосан гадав, що було б дійсно чудово знати, як це робиться, щоб нічого не залітало до вже сухого рота.
Зірки падали й надалі, одна за одною, а шлейфи були за добрий орієнтир наступній. Шкода, що очам заважали кремезні хмари, що йшли собі поволі проти зоряних танків. Хоч на добре вони не несли з собою ніякої негоди, яку б треба було ясним чудом пережити.
А потім за ними пролетіло чудернацьке тіло, схоже за сотню зір в собі єдиному. Трикутне, чорне, але обмежене помітною білою лінією, щоб бачилось з земель пропащих. Як вогняний, на перший погляд пустий всередині трикутник. Але воно було тихішим, ніж навіть ті ж водоспади світил, що втікали з небес ночі тихіше темряви: зовсім без шуму.
Тіло, що прям над хмарами, щезло з очей за лічені секунди: швидкості хоч відбавляй. Йосан гадки не мав, що це за створіння було таке, щоб пів неба собою прикрити, а потім зникнути в пісочному горизонті за мить. Та воно знову ж вело саме туди, куди він йшов день за днем, знов за метою.