Work Text:
Потреба у виході з дому виявилась такою неочікуваною. Він не збирався сьогодні взагалі виходити кудись, але мати раптово ввірвалась у його кімнату з погрозами: казала, що спалить всі настінні постери сина, якщо той не вигуляє собаку. Допустити катастрофи у вигляді оголеної стіни Джісон не міг, тому й погодився. А потім ще й ці щенячі очі… Він ніколи не може встояти перед своїм улюбленцем.
І зараз він тут, ховається від людських очей у парку, за товстим гіллям ялин і спостерігає за Мікі, котрий ніяк не заспокоїться у спробі зловити білку. Бідне маленьке створіння втікає на дерево й злісно пищить. Ретривер теж починає гавкати, і Хан затуляє вуха руками, кривлячись від різких звуків. Хлопець зупиняє Мікі, несильно стиснувши повідець, і піднімається з ледь-ледь нагрітої лавки.
— Пішли, друже, — куточки його вуст припіднімаються, коли пес радісно лине до нього для ніжності, незважаючи на невдачу з білкою. Джісон гладить Мікі по спині однією рукою, а іншою чухає за вухом і тицяє в холодний й вологий ніс. — І звідки в тобі стільки сил?
Хлопець оглядається з надією, що нікого немає поруч. Так і є, адже він сидів в найвіддаленішому кутку парку, куди не всі можуть дійти, надаючи перевагу місцям поближче до виходу. Хан дивиться на циферблат на екрані телефону, той показує майже сьому вечора. Люди, котрі йдуть додому з роботи, стараються якомога швидше дійти, адже час теплих літніх прогулянок давно минув. Через декілька днів почнеться жовтень, найкращий час осені. Сама осінь, до речі, увірвалась раніше, ніж повинна була — в кінці серпня майже безупину йшли дощі, залишаючи після себе озера бруду й легкий смуток. Не зовсім схоже на звичайний кінець літа.
Зараз таки холод чомусь жорсткого у цьому році вересня пробирає до кісток, змушуючи Джісона похвилинно підтягувати свій величезний шарф в клітинку вище, майже до самого носа та поправляти на голові капюшон широкої дутої куртки, в яку вмістилось би ще двоє. В такому одязі він наче в безпечному щиті, адже щільно схований від чужих поглядів. На відміну від того ж літнього сезону, коли доводиться вдягати все найтонкіше та найкоротше, аби не вмерти раптово від перегріву. Хан зітхає, згадуючи постійне незадоволення матері через його небажання вдягти нормальний вільний одяг, навіть тоді, коли сонце за вікном нестерпно пече і температура відчувається під усі сорок. Він не може нічого зробити з собою, коли постійно ввиджаються чужі засудливі погляди, варто надягнути щось відкрите. Хоч інколи він і розуміє, що більше виглядає по-дурному у спортивці й світшоті влітку, аніж так.
Він вирішує не зациклюватися на своїх буденних думках і автоматично "спустошує" голову, роблячи всередині себе щось типу вакууму. Джісон звик так робити, перший час це, звісно, здавалось майже неможливим вмінням, але після місяця постійних спроб витісняти дурниці, про які він постійно думає, стало набагато легше.
Цього разу ненадовго. Хан зупиняється на виході з парку і роздивляється вивіску кафе навпроти, яке відкрилось нещодавно. Мама тільки вчора казала щось про нього, що там дуже смачна кава і тістечка. Але зазвичай такі місця для такого соціофоба, як Джісон, постійно залишаються в негативному відтінку. Але з Мікі гуляти ще не менш, як півгодини, у хлопця за цей час точно відмерзнуть руки і ніс, якщо він не вип'є чогось теплого. Хан лаїться подумки, проклинаючи себе за те, що не додумався налити гарячого чаю в термос.
Через вітрини він вираховує кількість людей в кафе, яких насправді й не так багато. Але всі на вигляд є молодими студентами, які, здається, надають перевагу виконувати завдання колективно і в таких місцях, разом з чашкою кави чи чаю. Звісно, Джісон їх не розуміє. І якщо чесно, йому було б легше вирішити, якщо б там одні бабусі сиділи, які б точно не звертали на нього уваги.
Але з однолітками складніше, набагато. Джісон дістає з кишені баночку із заспокійливими пігулками і замислюється. Витягує одразу дві й сковтує насухо, про всяк випадок, щоб було спокійніше. Він присідає, коли вони все ж підходять до кафе, і прив'язує Мікі до ліхтарного стовпу, більш немає куди.
— Так, друже, вибач, але зі мною не можна. Зачекай мене тут, добре?
Пес довго дивиться на хазяїна, якому починає здаватися, що його зараз з'їдять чи відкусять руку хоча б. Але Мікі лиш висовує язик, і Джісон гладить його по голові з лагідною посмішкою. Юнак піднімається на ноги і робить глибокий вдих перед тим, як зняти капюшон та зайти в кафе.
Відкривши двері, він одразу обводить невпевненим поглядом всіх присутніх, намагаючись вловити хоч якийсь прояв уваги до нього, який одразу змусив би його вискочити назад. Але таких немає, люди дійсно зайняті лиш своїми справами. Хан зітхає. Змерзлі пальці приємно поколюють через раптове тепле повітря. Хлопець це повітря наповну вдихає й тихо ойкає від насичених ароматів кави і якихось свіжих десертів, які заполонили приміщення.
— Гей, — Джісон здригається і навіть підскакує на місці, коли його кличуть десь зовсім поруч. Йому наче вийняли легені на декілька секунд і стало нічим дихати, а до нього ж тільки звернулися.
Хлопець міцно жмуриться і починає за звичкою то стискати пальці в кулаки, то розслабляти. Нехай трохи, але це відволікає. У супроводі рваного і швидкого дихання, він повертається туди, звідки йшов звук. І раптом відчуття підступаючої через хвилювання нудоти починає відступати під натиском чогось іншого, схоже на приємний трепіт метеликів. Джісон сковзить наляканим жвавим поглядом по ледь помітному татуюванні на міцній шиї. Потім піднімається вище, наштовхуючись на акуратні губи, родимку біля них, а в кінці й на хитрі котячі очі, які зараз, взагалі-то дивляться йому у відповідь, здається, з незрозумілістю.
Хан, помітивши це, ойкає, але очей своїх від чужих чомусь відвести не може. Ті настільки привабливі, що відірватися немає сил. Людина за стійкою, напевно бариста, хмуриться, але помічає занадто сильне занепокоєння в очах і рухах хлопця, й пом'якшується.
— Вибачте, але… — він оглядає хлопчину з ніг до голови. Той здається таким крихітним в цьому великому одязі, але разом з тим і милим, коли смикає пальцями і старається сховатися у своєму в'язаному шарфі. Бариста, відчувши більший інтерес, опирається руками на стійку і складає їх одна на іншу. — Ви хочете щось замовити?
Джісон може сказати, що метелики в животі — явно не краще того, що він відчував до того. Хвилювання перед цим хлопцем тільки збільшується, але Джісон все ще тримає себе в руках.
— Т-так, кхм, так, — юнак намагається звучати якомога впевненіше і підходить ближче. Йому здається, що він тільки що вловив на обличчі бариста посмішку? Ну ось, він лажає знову? Його спроби бути нормальним настільки помітні і марні? Це усе написано на обличчі цього хлопця, йому це все видається смішним. Джісон хоче провалитися під землю. — Я б хотів…
— Лате? — посмішка бариста стає трохи ширшою, коли джісонові губи зніяковіло витягуються в букву "о". Він розуміє, що вгадав.
— Звідки Ви взнали, чого саме я хочу? — розгублено питає хлопець, тільки зараз помітивши маленький бейдж на грудях бариста. Лі Мінхо. Гарно.
— Запропонував те, що вмію робити найкраще, — Мінхо вирішує перейти на "ти". Щось у грудях йому клацає, коли помічає, що шарф хлопця трохи опускається і звідти виглядають милі щічки.
Джісон від сказаного губиться ще більше, не зовсім розуміючи, що саме намагався сказати Мінхо. І мовчати жах як не хоче, щоб не віддалитися від привабливого бариста, як у нього зазвичай виходить з людьми. Але доводиться, тому що такий Хан є — соціальні навички у нього на нулі.
— Добре-добре, — Лі випускає тихий сміх, розуміючи, що багато слів йому від цього відвідувача не дочекатися. — Вибери столик, а я зараз принесу тобі лате, гаразд?
Молодшому повторювати двічі не треба, він, почервонілий і схвильований, рухається до одного зі столиків у кутку. Бариста ж за ним й за його ніяковою пінгвінячою ходою спостерігає, паралельно готуючи каву. Проходить близько п'яти хвилин, кожну з яких Джісон майже бездумно витріщається у вікно і знову намагається звільнитися від тривоги. Важко. Зараз би прикластися головою до холодного скла, але тут все ще є люди, все ще Мінхо.
Який, до речі, напій вже приготував і збирається виходити до нього. Хан куточками очей спостерігає, і повертає голову, коли Лі раптово зупиняється і піднімає щось з підлоги.
Очі Джісона розширюються до розміру орбіти Землі, а його нігті з жахом впиваються у стегно. Мінхо роздивляється річ у своїх руках, а коли піднімає голову, то бачить налякані шоколадні очі у кінці приміщення. Хоча й без цього було ясно, кому це належить.
— Спокійно, спокійно, — на шкірі скоріш за все вже червоні сліди. Але коли він відкриває очі, бариста вже знову за стійкою — щось уважно робить, нахилившись.
Той факт, що зараз у нього у руках студентський квиток Джісона з тією самою найогиднішою фотографією у вісімнадцять, змушує серце впасти кудись під стіл.
— Ось, сподіваюся, тобі сподобається, — Мінхо довго не ошивається цього разу, ставить великий стакан з кавою, загублений студентський і ще навіщось ручку. Він розуміє, що присутність інших турбує хлопця, якого звати Джісон, як він зрозумів з посвідчення, тому в голову прийшла краща ідея. Залишається сподіватись, що Хан її зрозуміє та оцінить.
В першу чергу, Хан ховає студентський квиток у куртку, й цього разу застібає кишеню. А потім переводить погляд з яскраво-жовтої ручки з котиками на стаканчик, стримуючи бажання поглянути на бариста. Хлопець бере каву в руки і намагається непомітно провернути її.
«ти знаєш моє ім'я, а тепер і я твоє, це справедливо! не проти зачекати ще 20 хвилинок до кінця моєї зміни і прогулятися містом?»
Джісон закушує губу, перечитуючи надпис кілька разів, і не може не здивуватися оригінальності Мінхо. Дивно, але щіпки страху і сором'язливості поволі тануть у гарячому напої, який він тримає. Він відриває очі від лате, щоб поглянути на Мінхо.
На його обличчі сяє грайлива питальна посмішка разом з припіднятими в очікуванні бровами. І Джісон збреше, якщо скаже, що ця посмішка зігріває гірше, аніж кава. Він нею заряджається, і, відчувши легкий, майже дитячий ентузіазм, хапає зі столу ручку і береться писати відповідь.
Бариста робить вигляд, що зайнятий невеличким прибиранням на робочому місці і прийняттям замовлень, але все одно постійно повертається до симпатичного крихітного хлопця, який від зусиль аж кінчик язика висунув. Всередині якісь феєрверки. Він радіє, що зміг допомогти Джісону хоч трохи відволіктися від тривоги. Можливо, трохи по-дитячому, але ж працює, так? Було б добре, якби той згодився провести ще трохи часу з Мінхо. Не можна впускати такої можливості і такого милого хлопця.
Занурений у думки, Мінхо не одразу помічає, як до нього підходить Джісон. Він віддає списаний кривенькими літерами стаканчик і ручку з котиками, перш ніж яскраво посміхнутися і вийти з кафе. Ще декілька секунд Лі спостерігає крізь скло за хлопчиною, який одразу присідає щоб обійняти свого собаку і відв'язати його. Мінхо бере спустошений стакан, вишукуючи новий надпис.
«буду чекати у парку навпроти, поспіши=)»
Мінхо сміється голосно та щиро, чи то від згоди, чи то від смайлика в кінці, і прокашлюється, коли декілька поглядів відвідувачів падають на нього. Але зніяковілу посмішку з обличчя важко стерти, тож він дійсно спішить завершити всі справи і переодягтися, коли приходить його змінний. Звісно, не забуває зробити для Хана ще гарячий чай з обліпихою в якості компенсації за очікування на холодному й сирому повітрі. Спершу він точно мусить запевнити Джісона, що у того насправді дуже мила фотографія у студентському. А ще попросити номер і друге побачення, тому що є передчуття, що їхня зустріч не така вже й звичайна.