Archive of Our Own

В повітрі стояв густий запах пилу та розплавленого від вогню заліза, який, мов невидима павутина, обплутував усе довкола, осідав на шкірі, проникав у легені, залишаючи гіркий присмак і важкість у грудях. Десь здалеку долинало тріщання палаючого шиферу, схоже на звук тисяч розбитих дзеркал, по уламках яких проходяться важкими чоботами. Саме туди неквапливо прямував Чан із Синміном. Попереду дорога виглядала як знівечений шрам на обличчі землі — напіврозбиті будинки, уламки бетону й обгорілі гілки дерев, що безладно валялися посеред вулиці.

— Сподіваюся, що не в магазин, — пробурмотів Синмін, на мить затримавшись біля невеликої вирви від прильоту, і переступив через неї.

— Ні, магазин через дві вулиці, — заспокійливо кинув Чан, водночас уважно обдивляючись сусідні будинки. Погляд швидко ковзав по розбитих шибках, деякі з яких виглядали так, ніби зберігали в собі тінь колишнього затишку. На вікні однієї з квартир досі висіла штора, яку протяг погойдував з боку в бік.

Чан і його тепер уже сусіди проводили такі «вилазки» регулярно. Це стало їхнім своєрідним ритуалом — перевіряти масштаби руйнувань, оцінювати, наскільки сильно були пошкоджені будинки, і чи не зачепили російські обстріли єдиний магазин, що залишався живою ниткою між мешканцями й зовнішнім світом. Магазин працював навіть тоді, коли ворог стояв за кілька десятків кілометрів, впритул до північної сторони міста — саме звідти Чан свого часу перебрався на південну.

Його мати, молодша сестра і брат ще на початку повномасштабного вторгнення виїхали до родичів за кордон. Чан тоді зібрав їхні речі швидко, як на автоматі, і відправив евакуаційним рейсом. Для себе ж він рішення прийняв миттєво. Йому не дали дозволу на виїзд, хоча він і не надто прагнув. Як би сильно не любив свою роботу на станції, того дня, коли його відправили в неоплачувану відпустку, всередині в ньому закипів гнів. Усі зусилля створити ілюзію звичайного життя здавалися марними: вагони ремонтувати вже не було сенсу, станція пустувала, а техніка почала іржавіти під відкритим небом.

«Хтось має залишитися», — сказав він собі. Чан вирішив «доглядати» дім — охороняти від мародерів, які норовили обчистити кожну порожню будівлю. Під тим «доглядом» він, насправді, мав на увазі втримати рештки нормального життя. Але навесні, коли росіяни окупували найближче село, це рішення перестало мати вагу.

Той день квітня залишився в пам’яті Чана як уривчастий калейдоскоп гучних вибухів і тріску. Коли він ховався в погребі біля свого будинку під час чергової атаки, авіабомба влучила прямісінько в оселю. Її удар сколихнув землю так сильно, що стіни земляного укриття, здавалося, от-от обваляться. Свіже повітря обернулось на задушливу суміш порохового диму й землі. Тоді Чан думав, що це, мабуть, кінець.

Але він вижив.

І тепер ці спогади, мов відбиток, завжди були з ним.

— Шифер не горить просто так, — пробурмотів Синмін, дивлячись у той бік, звідки долинав тріск і здіймався чорний дим. — Подивимось, що там і чи потрібна наша допомога.

На місці, звідки доносився звук, панував хаос. Люди метушливо бігали хто куди, ніби намагалися втекти від невидимого ворога, а хтось, навпаки, із зосередженими обличчями носив відра з водою або допомагав скидати речі з другого поверху будівлі, що тріщала під власною вагою. У повітрі витав густий запах гару, пилу й гарячого металу, який подразнював очі й змушував стримувати кашель. На землі, серед уламків дерева й скла, виднілися дрібні плями крові, надто яскраві на сірому фоні руїн.

— Уйобки! — лунав збоку гучний голос чоловіка вже поважного віку. Його обличчя, обвітрене й засмагле, відображало водночас гнів і виснаження. В руці він тримав цигарку, що, здавалося, мала для нього більше значення, ніж усе довкола. — Що їм, блядь, зробила двоповерхівка?! Та йду я, дай перекурити, бля!

Він харкнув на землю й смачно затягнувся цигаркою. Тепер їх продавали за неймовірні гроші, і вони стали заспокійливим, куди дієвішим за таблетки.

— Потрібна наша допомога? — озвався Чан, підходячи до чоловіка.

Чоловік зітхнув, ніби втомившись від власного гніву, і показав рукою на сусідню двоповерхівку, де уламки зруйнованого під’їзду лежали в хаотичному безладі.

— Там привалило парубка, але йти туди просто самогубство, бо вона обвалиться нахрін, — відповів він, знизавши плечима.

— От срань! — вирвалось у Синміна, який миттєво кинувся вперед, до понівеченого входу в будівлю. Він спритно переступив через уламки дверей і зник у надрах напівзруйнованого під'їзду.

Чан на мить зупинився, оглядаючи будинок. Одна ракета влучила між будівлями — він був майже впевнений, що це КАБ, бо чув гул літака незадовго до вибухів. Друга, явно менша, поцілила в одну з квартир. Пожежу намагалися приборкати кілька людей із відрами води. Інша будівля не горіла, але виглядала так, ніби могла скластися від найменшого руху, як картковий будиночок.

Синмін і Чан, обігнувши балки, що хитко трималися на сусідніх плитах, дісталися до місця, де вже хтось розгрібав уламки дерева й бетону. Це був хлопець років двадцяти; весь спітнілий, він витирав долонею нав’язливі краплі, залишаючи на шкірі сіро-коричневий слід пилу.

— Живий? — запитав Чан, уважно роздивляючись хлопця.

— Живий, — коротко відповів той, навіть не підводячи голови. Він швидко розгрібав дерев’яні балки, мовчазно зосередившись.

— Чому ти сам? — продовжив Чан.

— Бо сусіди після прильоту вибігли через великий ризик обвалу, кликали й мене, але я почув крик про допомогу, — хлопець на мить зупинився, знову провів рукою по обличчю й гірко усміхнувся. — Мене відмовляли, казали, що я з ним і залишуся. Але не в моїй природі інстинкт самозбереження, походу.

Попри спокій у голосі, у словах відчувався прихований відчай. Він трохи випростався й простягнув руку, щоб потиснути її Чану.

— Я Хьонджін, до речі.

— З якої квартири? — поцікавився Синмін, який тим часом уважно оглядав провислу стелю.

— Та вже з ніякої, — сумно усміхнувся хлопець і махнув рукою в бік порожнього простору, де раніше була його квартира, а зараз — лише купа понівеченого бетону та стирчащої арматури. — Там моя двушка… лежить. Я в тамбур забіг, коли почув свист.

Він відмахнувся, наче від набридливої мухи, і знову повернувся до роботи, намагаючись не думати про втрачене. Вигрібав пил і уламки руками, бо жодних інструментів не було.

І в цю мить, як грім серед тиші, з-під завалів почувся слабкий хриплий голос:

— Хьонджіне, я поранений! О боже…

— Як тебе звати?! — голосно запитав Синмін, одразу насторожившись. На лобі з’явилися дрібні зморшки.

— Фелікс! — вимучено донеслося з глибини завалу.

— Ногами-руками ворушити можеш?

— Так! — відповів Фелікс, важко дихаючи. — У мене тут… я витягнув… збоку… боляче… я весь мокрий… і липне… ай!

Завал раптом осів нижче, і глухий хрускіт чогось важкого придавив тіло ще дужче.

Хьонджін завмер на мить, а потім зірвався з місця і почав розбирати уламки з іще більшим завзяттям. Чан і Синмін одразу кинулися допомагати: піднімали балки, відкидали метал і бетон. Піт змішувався з пилом на обличчях, руки кровили від гострих уламків.

— Я тут! — з-під плити почала виднітися закривавлена ліва рука.

— Зараз витягнемо! — крикнув Чан, закушуючи губу від напруги. Хьонджін на колінах уже розчищав простір довкола. Незабаром показалася права рука, потім голова. Світле волосся Фелікса було густо заляпане кров’ю та пилом.

— За плечі витягуємо, потерпи трохи, — спокійно сказав Синмін. Чан підхопив з лівого боку, пальцями вп’явшись у худе плече. — Раз… два… тягнемо!

Фелікс судомно затримав подих, замружуючись. Тіло рвонуло вгору, наче вирване з в’язкої трясовини.

Через мить він уже сидів на підлозі, спершись на стіну. Повільно розплющив очі, відчуваючи, що світ раптом став занадто яскравим. А потім тілом пройшла холодна хвиля тремору. Сльози самі виступили в куточках очей від усвідомлення, що він міг залишитися там назавжди.

— А куди… нам далі? — розгублено запитав Фелікс, бігаючи очима по своїх рятівниках.

Хьонджін ковтнув слину, беззвучно поворушивши губами. У нього не було відповіді.

Чан, витираючи піт із чола обірваним рукавом, підійшов і простягнув руку, щоб підтримати Фелікса, який намагався встати, але тіло його не слухалося.

— П’ятиповерхівка біля озера, впевнений, вам також знайдеться місце, — нарешті сказав він, поглянувши на хлопця. — Можливо, знаєте, Лі Мінхо там живе.

— Лі… — Хьонджін задумався, примружившись. Десь у пам’яті сплив образ. — О, це ж старший брат Чоніна! Ви разом вчилися, пам’ятаєш?

Синмін стояв трохи осторонь, тримаючи в руці подряпаний телефон. Він розблокував екран, провів пальцем униз, сподіваючись побачити хоч одну смужку сигналу, щоб написати Мінхо про новоприбулих.

Марно.

Телефон залишався тупою залізякою, від якої не було ніякої користі, бо інтернет ледь-ледь ловив тільки в районі озера.

— То ви йдете? — коротко, без зайвих прикрас, запитав він.

— Так! — майже вигукнув Фелікс, притискаючи руку до рани.

Вони повільно вийшли зі зруйнованої будівлі. Синмін рушив уперед, ведучи їх, Чан порівнявся з ним, питаючи про зв’язок.

Сусіди вже загасили пожежу в сусідньому будинку. Хьонджін озирнувся, подивившись на будівлю востаннє, а потім почав обережно підтримувати Фелікса за плече, допомагаючи йти.

***

Мінхо сидів на холодних бетонних сходах, схилившись уперед і нервово перебираючи вже котру цигарку. Попіл розсипався на потріскану сходинку, а нога безперестанку смикалася, відбиваючи незримий ритм тривоги. Біля нього стояла чашка з кавою, яка давно охолола, і лежав телефон, екран якого періодично оживав від сповіщень. Мінхо чекав. І кожна хвилина ніби розтягувалася в нескінченність.

— Курити взагалі-то шкідливо, особливо в такій кількості, — пролунало поруч із легким натяком на сарказм.

Мінхо підняв голову, навіть не глянувши на власника голосу.

— Завали пиздак, Чанбіне, в нашому положенні твій піздьож про здоров’я ахуєть який недоречний, — гаркнув він, а потім схопив чашку і зробив великий ковток, не зважаючи на те, що напій був холодним і майже нестерпно гірким.

Колись Мінхо міг справді змовчати, бо вважав себе досить спокійною людиною, яка звикла реагувати з холодною головою навіть тоді, коли все валилося. Але зараз до безконтрольності додалася ще й невідомість — саме вона підточувала його зсередини, змушуючи зриватися.

— Їх дуже довго немає, — додав Мінхо, кинувши погляд у бік провулку, звідки мали повернутися Чан і Синмін.

— Все з ними добре, може, в магазин заскочили, — спробував заспокоїти його Чанбін, присівши поруч.

— Або щось трапилось, — похмуро кинув Мінхо, затягнувшись так глибоко, що дим неприємно вдарив по горлу. У грудях залишився пекучий жар, але він навіть не повів бровою.

— Припини, — різкіше сказав Чанбін.

Мінхо знизав плечима, випустивши дим через ніс. Сходи були просякнуті вогкістю, від якої холод пробирав навіть через цупкі джинси.

Коли між гаражами нарешті з’явилися два силуети, Мінхо стрімко випростався. Камінь наче впав із його грудей, але ненадовго. Чан і Синмін пришвидшено крокували, однак він помітив, як вони на мить зупинилися, озирнувшись назад. За ними прямували ще дві постаті, яких Мінхо одразу ж упізнав. Хьонджін підтримував Фелікса за плече, а той, здавалося, тримався на ногах з останніх сил.

Мінхо одразу ж підхопився, кинувши недопалок у бік смітника.

— Нагорі ще є щось з аптечки? — швидко спитав він.

— Так, я ще не все зніс у підвал, — стримано відповів Чанбін, уже розвертаючись, щоб піти за потрібним.

— Принеси все до мене, — попросив Мінхо, перш ніж той швидко побіг сходами.

Коли Чан, Синмін і двоє новоприбулих нарешті порівнялися з Мінхо, той зустрів їх уважним, пильним поглядом, одразу зупинившись на Феліксі, який тримався закривавленою рукою за бік.

— Що сталося? — запитав Мінхо без зайвих емоцій, але з ноткою напруги в голосі.

— Прилетіло між двоповерхівками, — коротко пояснив Чан, витираючи піт із чола. Його одяг був вкритий пилом і трісками.

Мінхо кивнув, стиснувши губи. «Паскуди», — промайнуло в голові, але він нічого не озвучив. Замість цього переключив увагу на Фелікса, оцінюючи його стан. Мінхо знав, що треба діяти швидко, поки ситуація не погіршилася.

— Ліксе, сам дійдеш? — запитав він.

Фелікс, злегка поморщившись від болю, глибоко вдихнув і кивнув.

— Не пальцем роблений, — пробурмотів він, спробувавши усміхнутися, але ця усмішка вийшла слабкою, як і його голос.

— Оптимістично, — кинув Чан, примруживши очі, а потім, трохи обережніше, додав: — Я можу понести, якщо потрібно.

Пропозиція Чана прозвучала щиро, але Мінхо вона не сподобалася. Він сам не міг зрозуміти, чому так реагує. Можливо, це було через власну тривогу, яку намагався приховати, чи через втому від ситуації. Гучно видихнувши через ніс, Мінхо кинув Чану непроникний погляд, повний мовчазного застереження.

— Ходімо, поки тихо. Нам треба встигнути, — різко сказав він, ніби завершуючи розмову.

Район на околиці біля озера, де жив Мінхо, і справді виглядав майже недоторканим порівняно з іншими частинами міста. Обстріли сюди не долітали — надто близько були позиції українських військових, які тримали лінію оборони, утворюючи своєрідну «сіру зону». У спокійні дні тут навіть можна було почути шум води в озері та тихий шелест дерев у лісі, що обрамляв його берег. Для багатьох цей район здавався тимчасовим оазисом, але Мінхо завжди був напоготові, розуміючи, що тиша — це лише ілюзія, і в одну мить цей прихисток можна втратити.

Його квартира розташовувалася на п’ятому поверсі передостанньої багатоповерхівки, що вирізнялася старими, але міцними стінами. Вікна балкона виходили на озеро, а збоку відкривався вид на ліс — темний і густий, як природний бар’єр між війною та крихким спокоєм.

Починалося помешкання з довгого вузького коридору, що мав стриманий, але охайний вигляд. Стіни, обклеєні шпалерами з імітацією цегли, були майже порожніми, за винятком дзеркала та кількох полиць із дрібничками. Зліва був вхід до кухні та двох окремих санвузлів: туалету й душової. На підлозі лежав вицвілий килим, що приглушував скрип дерев’яних дощок.

Двері праворуч вели до спальні. Уздовж стіни стояла велика шафа з нагородами, грамотами, дипломами та колекційним приладдям. Поруч висіли постери, фотографії та кілька мотиваційних цитат, які Мінхо не знімав із дитинства. Диван зараз був розкладений, на ньому лежала запасна ковдра та подушка — ночувати тут було справжнім щастям. На старенькій тумбі стояв телевізор, а над ним — світлина в рамці.

Зі спальні можна було вийти на засклений балкон, що слугував своєрідною коморою. Упорядковані стопки коробок, зношений спортивний інвентар і банки із закрутками створювали враження, що балкон зберігав залишки мирного життя. Там висіли мотузки для сушіння одягу та стояв невеликий табурет. Дерев’яні рами, хоч і старі, тримали тепло. Саме тут Мінхо любив іноді покурити, дивлячись на озеро й пригадуючи моменти минулого (о, так) життя.

— Швиденько всі помийтеся, бо ви в пилюці, а потім Фелікс, — дав вказівку Мінхо. — Ти зможеш сам чи хтось має допомогти?

Фелікс знітився, опустив очі й зблід ще дужче.

— Якщо не соромишся, я допоможу, — запропонував Мінхо, не тиснучи, але й не даючи Феліксу уникнути рішення. Він відступив, пропускаючи Синміна до ванної. Той точно просто стане під воду, швидко намилиться без мочалки й так само швидко змиється. Ніхто не знав, скільки часу в них є, тому всі діяли злагоджено й квапливо. — Чане, дістань два рушники.

— Т-так, будь ласка, — ледве чутно прошепотів Фелікс і сів на стілець, який Чан вчасно встиг підставити.

Синмін не змусив себе довго чекати. За кілька хвилин він вийшов: вологе волосся прилипло до лоба, чиста футболка натягнута абияк. Він швидко витер обличчя та озирнувся на присутніх.

— Я щось приготую, — кинув він і зник на кухні. Звідти відразу почувся дзенькіт посуду та звук води.

— Я залишив на дивані рушники, — сказав Чан і після кивка Мінхо швидко рушив до ванної.

Хьонджін залишився стояти в кутку, розгублений, мов хлопчик, який випадково потрапив на чуже свято. Його погляд нерішуче блукав кімнатою. Він ніби боявся зламати щось одним лише дотиком чи зайняти забагато простору.

Мінхо не став цього коментувати. Він підійшов до вбудованої шафи й почав нишпорити на полицях.

— Ось це має підійти, — нарешті сказав він, дістаючи сіру футболку та спортивні штани. Мінхо мовчки простягнув одяг Хьонджіну.

— Ні-ні, не варто, — відразу зреагував той, ніяково опустивши голову.

Мінхо закотив очі й зупинився у дверях.

— Йди, — сказав він тоном, що не допускав заперечень.

Хьонджін знітився. Здавалося, він хотів ще щось заперечити, але зрозумів, що це марно. Він кивнув і, стискаючи в руках одяг, повільно пішов до ванної кімнати.

Згодом туди увійшли Мінхо з Феліксом. Приміщення було маленьким: майже весь простір займала стара чавунна ванна з пластиковою завісою. Праворуч стояла пральна машина, над якою висів бойлер.

Мінхо змочив рушник, перевіривши температуру води. Поки вона стікала з тканини, Фелікс невпевнено намагався зняти закривавлену футболку. Кожен рух відгукувався болем у боці — він кривився і стискав зуби. Схоже, тканина вже прилипла до рани.

— Спочатку обережно тебе обмию, а потім займемося ранами, — спокійно пояснив Мінхо, сідаючи на край ванни. — Якщо що, білизна нова. Я якраз планував викинути стару, тож не парся.

Фелікс мовчки кивнув і нахилився вперед, відкриваючи пошкоджений бік. Мінхо почав промокати запечену кров. Вода швидко ставала рожевою.

— А як… Чонін? — запитав Фелікс, намагаючись заповнити ніякову тишу. Йому було не по собі від власної вразливості.

— Нічого, — різко відповів Мінхо, не дивлячись на нього. — Поїхав за кордон зі своєю пасією, Юною. Навіть не попередив. Дізнався з інстаграму, коли сторіз побачив. Просто так. Гівнюк.

Фелікс скривився не лише від болю.

— А чому він вам не… — він зашипів, коли вода потрапила на свіжі подряпини, — не запропонував виїхати з ним?

— Я ж кажу: гівнюк, — повторив Мінхо вже тихіше. Він нахилився ближче, щоб ретельніше спрямувати струмінь води.

Фелікс зітхнув. Тема була закритою.

— Я… в коридорі сидів, коли вперше прилетіло, — почав він повільно, поки Мінхо вимивав пил із його волосся. — Потім вибухнуло вдруге. Стало темно. Дуже темно. І дуже тихо.

Він зробив паузу. Чутно було лише звук води.

— Я навіть подумати не міг, що опинюся під завалами місця, яке вважав фортецею. Правило «двох стін» більше не працює. Як і служби порятунку. Кожен сам за себе.

— Давай без філософствування, — нарешті сказав Мінхо й відклав душ.

Він обережно витер Фелікса сухим рушником. У цей час із кухні долинав низький впевнений голос Чанбіна. Той уже повернувся з аптечкою і розповідав, що працював лікарем-травматологом у залізничній лікарні, аж поки на початку квітня в неї не влучила авіабомба. На щастя, тоді обійшлося без жертв.

— Тепер можна й рани обробити, — сказав Мінхо, підводячись. — Давай, допоможу встати.

***

— Ось тут ми їмо, — Мінхо показав на старий дерев’яний стіл, який одразу зустрічав гостей у підвальному приміщенні. Стіл був потертий, його поверхня вкрилася дрібними подряпинами та плямами. На ньому стояло кілька тарілок, чашок і банки консервів, акуратно складені з одного боку. — Але насправді їсти можна скрізь.

Поруч стояв імпровізований варіант ліжка, змайстрований із цегли та дерев’яного каркаса. Матрац на ньому був тонкий, застелений чистою ковдрою, а зверху лежала подушка з вицвілою наволочкою. З іншого боку знаходився своєрідний «відсік», що вів до ще однієї зони підвалу. Уздовж стіни в цьому коридорі стояла лавка, яку застелили так, щоб уночі вона виконувала роль ліжка. Поруч виднівся невеликий столик із чайником і старою електричною плиткою, а над усім цим, зловісно гойдаючись на дротах, висіла одинока лампа.

— Тут зазвичай сплять люди з будинку навпроти, у яких немає укриття, — пояснив Мінхо, проводячи рукою по шорсткій стіні.

Він підійшов до старого килима, що висів у проході, трохи відхилив його, відкриваючи інший відсік підвалу, і впустив новоприбулих всередину. Простір тут був ще меншим, але більш «домашнім». Одразу навпроти входу стояла низька тумба зі стареньким телевізором і підключеним до нього дисководом. На полицях були охайно складені стопки дисків із фільмами, більшість із яких давно ніхто не дивився, але телевізор іноді вмикали для фонового шуму. Це допомагало хоч трохи відволіктися від моторошних звуків, що луною розносилися підвалом.

Тим часом Чанбін уже облаштував спальне місце для Хьонджіна та Фелікса в кутку за рогом. Ліжко виглядало настільки зручним, наскільки це можливо за таких умов: старий каркас, кілька ковдр і подушка, що трохи пахла пилом, але була чистою.

— Ви не проти спати поруч зі мною? Бо я щось не подумав… за тим рогом, — звернувся Чанбін до новеньких, показуючи на ліжко, яке впиралося в стіни глухого кута, а тому було доступне лише з одного боку.

— У нас немає вибору, — сумно усміхнувся Хьонджін, знизуючи плечима. — Але я не проти сусідства.

— І я, — тихо додав Фелікс. Він ввічливо вклонився старенькій бабусі, яка прокинулася від голосів і тепер спостерігала за ними зі свого ліжка. Воно стояло вздовж стіни, ще більше звужуючи прохід; жінка лише кивнула у відповідь.

— Ми спимо тут, — показав Мінхо у протилежний бік, де стояло ще одне імпровізоване ліжко. Воно було трохи просторішим за решту. Чанбін нещодавно змінив каркас, щоб розширити місце, і тепер вони з Чаном могли спати там без тисняви.

Навпроти цього ліжка була комора із залізними дверима, які зараз були прочинені.

— А тут ми зберігаємо всякі дрібниці, — пояснив Мінхо, відчиняючи двері ширше. На полицях стояли банки з кавою, чаєм, упаковки з печивом і продукти тривалого зберігання, а також великі пакети гуманітарної допомоги.

— У сусідній комірці раніше жив чоловік, — продовжив він, вказуючи на інші залізні двері. — Але він виїхав кілька тижнів тому. Навіть спав там іноді.

Його голос звучав стримано, але в словах відчувалася повага до цих дрібниць, які стали основою виживання. Усе тут було сумішшю вимушеності й зусиль створити бодай мінімальний комфорт серед хаосу.

Синмін пройшов повз них тихо, мов вітерець, несучи запах теплої вечері. У руках він тримав контейнери з їжею та невеликий пакет із кухні. Він швидко зник у коморці, яка була добре освітлена та ідеально впорядкована: ряди банок і коробок були виставлені, мов музейна експозиція.

— Хтось хоче? — пошепки запитав він, нахилившись до дверей. З пакета він дістав кілька пляшок ром-коли, що блиснули в жовтому світлі лампи. — Бо я страх як хочу розслабитися.

Ці пляшки були майже реліктом минулого — Мінхо купив їх ще дуже давно для якоїсь події, яку тепер і не міг згадати. День народження? Зустріч із друзями? Пляшки пролежали на нижній полиці холодильника весь цей час разом із забутими планами та мріями.

— Я б не відмовився справді чогось випити, — тихо сказав Хьонджін, притулившись до стіни поруч із Феліксом.

Мінхо глянув на Фелікса, який напівсидів на ліжку, притримуючи бік. Його обличчя було блідим, але погляд — живим. Мінхо насупився, вагаючись, чи варто зараз давати їм напої.

— Ну, раз уже дістали, — сказав він після паузи й зітхнув. Він підвівся, розім'яв шию та підійшов ближче.

Синмін обережно розлив напій у чашки. Коли черга дійшла до Фелікса, Мінхо присів поруч і допоміг йому тримати горнятко, щоб той випадково його не впустив.

— Впевнений, що теж хочеш? — тихо запитав Мінхо, вдивляючись у його обличчя.

Фелікс кивнув, намагаючись не показувати, як йому важко.

— Не пальцем же роблений, та й не завадить, — відповів він зі слабкою усмішкою і зробив ковток.

— Ну, вже щось, — пробурмотів Мінхо.

— Дивно, — озвався Хьонджін, дивлячись на свій напій. — Це, мабуть, найкращий напій, що я бачив за останні місяці.

— Бо це єдиний напій, що ти бачив за останні місяці, — підхопив Чанбін із легкою усмішкою.

— І це робить його ще кращим, — погодився Хьонджін, злегка піднявши чашку у жесті, що нагадував тост.

Мінхо повільно ковтнув напій, ніби перевіряючи, чи той досі має смак, а потім поставив чашку на стіл.

— Не дуже налягайте, — сказав він, обертаючись до Синміна й Чана. — Нам ще потрібні тверезі голови.

Фелікс подивився на нього, а потім — на свій напій. Тепло в грудях після ковтка дозволило на мить забути про біль.

***

Чан спустився в підвал якраз вчасно. Десь удалині вже почалися поодинокі прильоти — глухі вибухи, які здавалися незначними, але вже відгукувалися в бетонних стінах. Він затримався біля входу на кілька секунд, прислухаючись до звуків, що луною пронизували тіло, змушуючи шкіру вкритися сиротами. Думки мимоволі повернулися до людей у тих селах, куди летіли ці снаряди. Як вони виживали там? Скільки з них уже ніколи не вийдуть на свіже повітря, залишившись назавжди в земляних укриттях?

Чан стиснув щелепи й різко відмахнувся від цих думок, ніби від настирливих комах. «Вони виживуть. Ми виживемо», — подумав він затято, змушуючи себе повернутися до реальності. Швидко крокуючи, Чан увійшов до основного приміщення підвалу.

Трійко котів сиділи в кутку біля порожніх тарілок, утворюючи майже трагічну композицію. Їхні великі очі, що поблискували в тьмяному світлі лампи, були сповнені суму й очікування. Один із котів, яскраво-рудий, навіть простягнув лапу до порожньої тарілки, ніби перевіряючи, чи раптом там щось не з’явилося.

— Що, голодні, так? — тихо й лагідно сказав Чан, нахиляючись до них. Коти лише ледь чутно нявкнули у відповідь, мов просячи пояснень.

Мінхо, який перед цим обіцяв трохи полежати й потім усе прибрати, зараз міцно спав у своєму кутку. Чан підійшов ближче й побачив, яким виснаженим той виглядав. Ковдра трохи з’їхала з плечей, тож він обережно підправив її, щоб не розбудити товариша.

— Ну, схоже, тепер це моя робота, — пробурмотів Чан сам до себе.

Він пройшов у сусідню кімнату, де біля столу стояло кілька баклажок із водою. Взявши одну з них, Чан відкрутив кришку й почав наливати воду в миски. Коти одразу підбігли ближче, спостерігаючи, як вода наповнює посуд, а потім заходилися пити.

Далі він узяв пакет із кормом, що стояв на столі, і насипав трохи в кожну тарілку. Здавалося, коти чекали саме на це: щойно він відійшов, вони кинулися їсти, тихо мурчучи від задоволення.

— Ну ось, тепер і ви ситі, — промовив Чан, задоволено спостерігаючи за ними.

Йому було нескладно впоратися з цим самостійно; він діяв швидко і звично. Після цього Чан кинув останній погляд на Мінхо й пішов у комірчину, зручно вмостившись на декоративній подушці, що лежала на тумбі. Такий собі стілець.

Зараз у підвалі панувала майже ідеальна тиша, порушена лише глухими звуками здалеку — відголосками прильотів, що десь розривали спокій інших районів. Муркотіння котів, які мирно доїдали корм, здавалося єдиною ноткою справжньої втіхи в цьому місці. Чан сидів у своєму кутку, спостерігаючи, як Мінхо, скрутившись у ковдрі, перевернувся на інший бік і продовжив спати. Його обличчя, зазвичай напружене через постійні турботи, зараз виглядало зовсім інакше — розслабленим, спокійним, із сумішшю втоми, але без натяку на той гніт тривоги, яку він зазвичай приховував.

Чан зробив ковток уже давно охололого чаю, що стояв на столі поруч. Це був не його напій, але він знав, що Мінхо не заперечуватиме. Чай гірко осідав на язику, бо був без цукру, проте це було краще, ніж нічого.

Думки мимоволі повернулися до того дня, який досі переслідував його у снах і в неспокійні хвилини під гуркіт обстрілів. Того дня він уперше вийшов із погреба й побачив пекло. Його дім — місце, яке він із родиною так старанно будував і обживав, — охопило полум’я. Вогонь пожирав усе, знищуючи кожну деталь минулого життя, кожен спогад, кожну мить.

Чан тоді просто стояв, паралізований, не в змозі ні поворухнутися, ні думати. Він заціпеніло дивився на вогонь, що виїдав очі густим чорним димом. Сльози котилися градом, і, можливо, не лише від диму. У грудях усе стискалося від розпачу, а до горла підступала істерика, яка ледь не вирвалася голосним криком.

«Дому більше немає!» — ця думка, мов молот, вдарила у скроню, і він нічого не міг із цим вдіяти.

Хотілося закурити, хоча Чан ніколи не палив. Його охопив тремор, коли підійшов сусід і щось говорив, намагаючись заспокоїти. Чан не чув. Пам’ятав лише, як упав на коліна біля свого погреба, спостерігаючи, як згорає його життя.

Телефонний дзвінок вирвав Чана з цього стану. Гучний, різкий звук змусив здригнутися сильніше, ніж від вибухів. На екрані світилося ім’я: «Лі Мінхо». Він тремтячими руками провів по сенсору, приймаючи виклик.

— Чане, ти як? — одразу почувся стривожений голос на тому кінці.

Чан не знав, що сказати. Усе здавалося таким абсурдним і безглуздим, що слова просто не знаходилися.

— Дому немає… — промовив він нарешті слабким, майже беззвучним голосом. — Я не знаю, що робити далі, мені так страшно… — зірвався Чан через кілька секунд, і сльози, які він стримував до останнього, полилися самі.

Мінхо відповів не миттєво. У слухавці почувся тихий вдих, а потім його голос — м’якший, але впевнений:

— Приходь до мене. Знаю, що далеко і зараз небезпечно кудись виходити, але… — коротке зітхання. — Якщо буде можливість, то… будь ласка. У нас несучі стіни, є їжа, є де спати…

— Добре, я… постараюся… — прошепотів Чан, витираючи обличчя рукавом, хоча це мало допомагало.

Той шлях до квартири Мінхо він пам’ятав до дрібниць. Як біг під залізничним мостом, як кожна тінь здавалася пасткою. Як минав порожні вулиці, напис на паркані «ЛЮДИ» і згорілий дотла будинок у дворі. Як при кожному далекому вибуху різко присідав, ніби це могло його врятувати.

І пам’ятав, як Мінхо незвично міцно обійняв його, коли той нарешті дістався під’їзду. Як він віддав йому чистий одяг, нагодував і дав прихисток, який тепер став для Чана новим домом.

Час від часу, коли Чан спостерігав, як Мінхо робить усе можливе для комфорту та виживання інших, у його серці з’являлося відчуття безмежної вдячності й ще щось, що він намагався не розглядати як можливий варіант.

Вони завжди добре ладнали: до війни разом їздили на шашлики, святкували дні народження, жартували в загальному чаті. А після одного корпоративу чергових по станції, де всі добряче випили, Мінхо раптом запропонував Чану подивитися фільм.

Чан тоді тільки посміявся й погодився, подумавши, що йдеться про якесь «іншим разом». Він якраз був удома сам, гортав стрічку в телефоні та їв мандарини. Батьки з молодшими поїхали на зимовий відпочинок у Карпати, а він залишився через роботу.

Раптом — дзвінок. Знайоме ім'я на екрані. Він відповів майже одразу.

— Алло, привіт, — весело сказав Мінхо.

— Привіт, як ти? — Чан відразу насторожився. Тон був... не зовсім нормальний.

— А ти можеш… вийти? — голос став тихішим. — Тільки, будь ласка, не кричи на мене…

— Що сталося? Де ти? — Чан уже взував капці та накидав куртку.

— А я… — хіхікнув Мінхо. — У тебе у дворі. Тільки трохи… хі-і...

— Я вже вийшов, — кинув він і рвонув на вулицю.

У темряві двору ліхтарик телефону висвітлював клапті снігу, доріжку до хвіртки, дерев’яний паркан і… клумбу, де мати вирощувала свої улюблені хости. Там хтось лежав.

— Мінхо?

— Блін, у тебе така ця… ця стежка… — бурмотів той, не підводячись. Лежав на боці, якось дивно притулившись до снігу на місці, де ще влітку були квіти. — Мене повело… я впав… зламав щось? Я ж зламав, так? Посадиш нову? Я відплачу. Ти сваритимеш мене, так?

Чан зупинився. Йому на мить здалося, що Мінхо зараз заплаче. Обличчя в того було червоне — від щік до кінчика носа, а запах перегару миттєво вдарив у ніс.

— Я не буду тебе сварити, — сказав Чан, нахилившись і допомагаючи йому піднятися. — Чому ти не попередив? Я б вийшов зустріти...

— Але ж я… попереджав… — пробелькотів Мінхо. — Фільм… пам’ятаєш?.. Бляха… мені так соромно…

— Усе нормально, — повторив Чан і повів його до хати, поки той продовжував бубоніти про зіпсовані мамині квіти та про те, яке це було погане рішення — приходити без попередження.

Коли вони нарешті зайшли до будинку й трохи відігрілися, Чан швидко зняв з Мінхо куртку, заварив йому чаю, допоміг роззутися. Той ледь тримався на ногах; не був п’яний вщент, але тепла й тиші виявилося досить, аби його почало хилити в сон.

Чан вклав його на диван, накрив старою знайомою ковдрою в сині смужки, якою ще в дитинстві накривали всіх гостей, що лишалися на ніч. Увімкнув фільм, який якось обговорювали колеги по станції. Не для перегляду — радше для фону.

Мінхо протримався хвилин сорок. Спершу активно коментував, потім стих і ліг на бік. У певний момент він почав повільно сковзати вниз, сам того не помічаючи. Чан здивовано опустив погляд і завмер: голова Мінхо опинилася в нього на колінах.

Той розтягнувся на всю довжину дивана, підтягнув ковдру до підборіддя й вхопився за подушку.

Чан не ворушився, навіть дихати став обережно. Подушка, яку так міцно стискав Мінхо, виглядала смішно, бо замість неї він фактично обіймав його ноги. Але Чан не став нічого змінювати. Просто лишився сидіти.

Чан повільно розплющив очі, відчуваючи вагу руки на грудях. Від неї йшло м’яке тепло, яке не хотіло відпускати назад у реальність.

Він обережно опустив погляд і побачив знайоме обличчя. Мінхо спав, притулившись до нього щокою і злегка розкривши рот. Одне його коліно впиралося Чану в стегно, інша нога витяглася до краю розкладеного дивана. Вони обоє вкривалися однією ковдрою, яку вночі натягнули майже до підборіддя, і тепер лежали так, ніби завжди спали разом.

У цьому не було нічого випадкового. Ніби все стало на свої місця. Ніби саме так і мало бути.

Чан завмер не від ніяковості чи збентеження — він просто не бажав порушувати цю мить. Вставати не хотілося, говорити — і поготів. Хотілося так і лежати поряд із людиною, яка, попри всі свої дивакуватості, бурчання й несподівані нічні походи, завжди з’являлася поруч, коли було справді кепсько.

Мінхо злегка ворухнувся, засопів біля плеча і пробурмотів щось нерозбірливе, схоже на: «Не чіпай пельмені, вони мої». Раптом його телефон засвітився від сповіщень. Чан обережно підвівся і глянув, чи не було там чогось важливого. Контакт «Зануда Кім» сипав повідомленнями про те, де той пропадає і чи не варто вже бити на сполох.

Чан ледь усміхнувся спогадам, знаючи: якби все було інакше, це, можливо, переросло б у щось більше. Але зараз не час. Тому він виявляв свою прихильність через допомогу й турботу, коли бачив, що Мінхо цього потребує.

І цього було достатньо.

Чан відчув, як його поступово накриває тепла втома. Вона здавалася майже фізичною, ніби невидима ковдра обережно притискала його до поверхні тумби, на якій він сидів. Відкинувшись трохи назад, він потягнувся, змушуючи суглоби голосно прохрустіти, і тихо зітхнув.

Приміщення підвалу зараз виглядало незвично порожнім. Більшість мешканців вийшли нагору, скориставшись затишшям, щоб провести час у рідних стінах. Чан, проводячи поглядом по порожніх ліжках і лавках, сподівався, що ця ніч справді буде спокійною.

«Може, хоча б одну ніч поспимо нормально», — подумав він скептично, але все ж із надією.

Раптом спокій порушив звук: Чанбін почав хропіти. Чан пам’ятав, як той казав, що не може розслабитися у себе вдома, а про новоприбулих, яких він узяв під своє крило, і говорити не було сенсу. Хропіння було не тихим, а гучним, із такою силою, що звук розлітався по всьому підвалу, відбиваючись від стін.

Чан вскочив, здригнувшись від несподіванки, і пробурмотів про себе щось не надто цензурне. Він кинув погляд у бік ніг Чанбіна; той мирно спав, навіть не підозрюючи, яку «музику» створює для всіх.

— Та ти знущаєшся, — тихо прошепотів Чан, обхопивши голову руками.

Він сперся руками на коліна, намагаючись вигадати, що робити: розбудити Чанбіна чи спробувати ігнорувати. Але будити було б надто жорстоко — тому з самого ранку вистачило роботи, і він тепер заслужено спав разом із новачками.

Зрештою Чан лише зітхнув, змирившись. Він підправив ковдру, що лежала поруч, підмостив її під себе і знову вмостився на ту саму тумбу, спершись спиною на холодну полицю.

Заплющивши очі, Чан почав підлаштовувати своє дихання під хропіння Чанбіна, намагаючись зробити його частиною фону. З кожним вдихом тіло поступово розслаблялося, втома брала гору, і врешті прийшла дрімота.

Прокидатися від вибухів о другій ночі стало звичною справою. Гучні удари нагорі нагадували гуркіт велетенського барабана, від якого вібрували стіни й підлога. Тонкі тріщини на стелі зрадницьки сипали пил, що осідав на обличчях тих, хто ховався в підвалі. Чан зітхнув, прокинувшись від чергового тремтіння стін. Він протер очі й прислухався до знайомого гуркоту зверху.

— Сука, як же я їх ненавиджу, — почулося з сусідньої кімнати. Разом із голосом тишу порушили швидкі кроки — мешканці один за одним почали збігатися до основного приміщення укриття.

— Це просто піздєц, коли вже їм прилетить так само! — лаявся Синмін.

— Тварюки, щоб їх підняло та гепнуло! — вигукнула бабця.

З протилежного боку підвалу Чан почув метушню. Там Чанбін намагався вгамувати Фелікса, який, тремтячи, борсався так, ніби хотів утекти від невидимої загрози. Чанбін мусив міцно тримати його в обіймах, щоб заспокоїти й не дати випадково зачепити рану.

— Тихо, тихо, — трохи хрипло примовляв Чанбін. — Тут немає правила «двох стін», ми в укритті. Усе добре.

Він стискав Фелікса так, ніби намагався стати щитом між ним і хаосом, але водночас діяв обережно, щоб не погіршити стан поранення. Той, здається, трохи втихомирився, хоча все ще важко дихав, а на його обличчі залягли напружені зморшки.

— Це піздєц… — пробурмотів Хьонджін десь неподалік, але Чан не розібрав решти слів через загальний галас.

Його увагу привернув Мінхо. Лежачи на своєму ліжку, той продовжував нецензурно бурчати крізь сон. Але раптом він завмер, витягнувши руку вбік, ніби щось шукав, а наступної миті різко розплющив очі й схопився з ліжка так енергійно, що ледь не розвалив каркас. Його погляд гарячково блукав приміщенням, скануючи обличчя людей, поки нарешті не зупинився на комірчині, де сидів Чан, загорнутий у плед.

— Ти тут… — тихо видихнув Мінхо, ніби звертаючись до самого себе, і впав назад на подушки. — Ви як? — звернувся він уже до людей, які щойно забігли в підвал.

Відповіді були одноманітними: хтось бурмотів, що «все нормально», хтось знову проклинав «кляту росню», яка не дає спокою навіть уночі. Мінхо мовчки слухав, киваючи, аж поки не повернув голову до Чана.

— Лягай до мене, — сказав він, дивлячись у стелю.

Чан мовчки кивнув і підійшов. Почав моститися, як зазвичай, валетом, але Мінхо раптом промовив, ледь піднявши голову:

— Лягай нормально, не хочу нюхати твої ноги.

Чан завмер, ошелешений такою пропозицією. Він підняв очі на Мінхо, але той уже знову втупився в стелю, ніби нічого надзвичайного не сталося.

— Гаразд, — тихо сказав Чан. Його голос звучав спокійніше, ніж він почувався насправді.

Він приліг поруч, намагаючись не розхитати імпровізоване ліжко, яке й так скрипіло під їхньою спільною вагою. Тиша поволі поверталася, лише здалеку долітали глухі вибухи. Чан лежав на боці, спостерігаючи за Мінхо, який уже почав дрімати. Коти, заспокоюючи і себе, і людей, муркотіли над головою. І хоча умови були далекими від комфорту, ця мить несподівано здалася йому затишною.

***

— Пані та панове: чай, кава, сік? — голос Мінхо звучав майже бадьоро, коли він поставив чайник на імпровізованій кухні.

Поки вода нагрівалася, Чанбін порпався у своїй маленькій аптечці — невеликому рюкзаку, наповненому пластинками ліків, бинтами та антисептиками. Його руки швидко перебирали хаос медикаментів у пошуках антигістамінних для Хьонджіна, у якого несподівано проявилася алергія на котячу шерсть.

Мінхо, помітивши, що Чанбін зайнятий, підійшов до Фелікса. Присів поруч, уважно вдивляючись у його бліде обличчя.

— Як почуваєшся? — тихо спитав він.

— Усе ще болить, але мені краще, — усміхнувся Фелікс, витримуючи погляд Мінхо. На його обличчі з’явився слабкий натяк на рішучість. — Хочу на вулицю.

— Підемо обов’язково, — кивнув Мінхо. Він розумів, як важливо для Фелікса хоча б ненадовго побути на свіжому повітрі. — Тобі чай? Є чорний і зелений.

— Зелений, — зрадів юнак, його очі зблиснули від приємної несподіванки.

Мінхо встав, підбадьорливо торкнувся плеча Фелікса й рушив назад до чайника. Вода вже зашуміла, а тонка пара піднімалася, огортаючи стару емальовану кришку. Мінхо неквапливо почав заварювати напої. Біля чайника на столі вже стояла його власна чашка теплої кави, а поруч лежала знайома, наполовину порожня пачка цигарок.

У цей момент до підвалу спустився Чан — захеканий, ніби щойно повернувся з довгої пробіжки. Він нахилився, упираючись руками в коліна, і важко дихав.

— Там біля «Лісовичка» роздають гуманітарну допомогу, — сказав він між короткими вдихами.

Мінхо одразу випростався:

— Що дають?

— Хліб, крупи. Як завжди, — відповів Чан, випрямляючись.

До них вийшли Хьонджін і Чанбін, підтримуючи під руку Фелікса. Хьонджін зацікавлено підняв брови:

— Гуманітарка? — уточнив він, оглядаючи Чана. — Я можу піти з тобою?

— Так, звичайно, — кивнув той, не вагаючись. — Візьми пакети в комірчині Мінхо.

— Добре, зараз! — відповів Хьонджін і кинувся назад, зникаючи за килимом-дверима.

Мінхо поглянув йому вслід і, відпивши ковток кави, ледь помітно усміхнувся.

— Чане, — звернувся він, піднявши брови. — Тільки не лети на шаленій швидкості. Ми знаємо, що ти бігаєш як навіжений.

Чан лише закотив очі.

— Просто хочеться встигнути, поки черга невелика. І до речі, це був не біг, а стратегічний маневр, — сказав він, кивнувши на двері, де вже з’явився Хьонджін із двома складеними пакетами в руках.

— Зараз побачимо, — хмикнув Мінхо, обертаючись до чайника. — Чай готовий.

Чан і Хьонджін обмінялися короткими поглядами й рушили до виходу, залишаючи за собою звук кроків і слабкий аромат завареного чаю.

Повітря на вулиці було прохолодним і свіжим, із ледь вловимим запахом вологи від озера неподалік. Усе навколо виглядало похмурим: спустошені вулиці, порожні вікна багатоповерхівок, а небо, на противагу всьому цьому, було без жодної хмаринки, якщо не рахувати далекого стовпа диму. Мінхо тримав у руках телефон, на екрані якого світився список останніх викликів.

— Тримай, подзвони кому хочеш, — спокійно сказав він, простягаючи слухавку хлопцю. Він хотів підбадьорити Фелікса й дати йому можливість, якої той, напевно, так довго чекав. — Я впевнений, хтось намагається до тебе достукатися.

Фелікс спочатку розгублено подивився на телефон, ніби боявся взяти його, а потім нерішуче простягнув пальці, що ледь помітно тремтіли.

— Д-дякую, — пробурмотів він і швидко набрав номер. Піднісши телефон до вуха, Фелікс закусив губу, намагаючись стримати емоції, що вже підступали до горла.

Кожен гудок здавався нескінченним, ніби час зумисне розтягувався. І раптом:

— Алло, мамо? — голос був слабким, Фелікс ледь тримався, але сльози вже наповнювали очі.

Рідний голос на іншому кінці прорвав усі бар’єри.

— Так, мамо, я живий! — сльози покотилися по щоках. Він прикрив рот забинтованою долонею, щоб стримати ридання. — У мене нічого немає, тільки сумка з документами! Я такий дурень, мамо!

Плечі Фелікса здригалися, і Мінхо, який стояв поруч, лише мовчки спостерігав.

— Я не сам, нас із Хьонджіном прихистили дуже добрі люди! — продовжував Фелікс охриплим голосом. — Що? Лі Мінхо, син пані Лі, черговим по станції працював... я зараз у нього.

Фелікс на мить замовк, слухаючи матір. Потім кивнув, хоча вона не могла цього бачити.

— Я не знаю, чи зможу виїхати… Звичайно, я постараюся! Ну мамо, ми не голодуємо, у нас є їжа!

Мінхо мимоволі подумав: «Як добре, що в нас є їжа». Їхніх запасів, з урахуванням працюючого магазину та гуманітарної допомоги, мало вистачити ще місяці на три. Але він не сказав цього вголос, лише спокійно слухав далі, закуривши цигарку.

— Я ще подзвоню. Люблю тебе, мамо, — сказав Фелікс наприкінці розмови.

Він натиснув «відбій», ще кілька секунд тримав телефон, ніби не хотів розривати цей зв’язок, а потім обережно повернув його власнику.

— Дякую, що дав подзвонити, і взагалі дя...

— Припини, — перебив його Мінхо, не даючи договорити. Він сховав телефон до кишені, а потім розвів руки, запрошуючи Фелікса до обіймів.

Фелікс спочатку розгубився, але потім зробив крок уперед і обережно притиснувся до нього. Його плечі знову затремтіли, він тихо шепотів:

— Дякую… дякую…

Мінхо лише легенько поплескав його по спині, даючи зрозуміти, що все добре.

Коли чай і кава були допиті, Мінхо та Фелікс залишилися на лавці біля під’їзду. Небо рябіло відтінками блакитного, а навколо панував спокій, який лише зрідка порушували легкий шум вітру та глухі вибухи з боку лісу. Повітря було прохолодним, але приємним; Мінхо здавалося, що це одна з небагатьох можливостей справді насолодитися моментом. Телефон засвітився від сповіщень про кілька пропущених викликів, але він знав, кого і чому ігнорує.

Фелікс, опустивши голову, розглядав свої забинтовані руки. Він мовчав, але було видно, що думки його десь далеко — можливо, у тій розмові з матір’ю, яка стала для нього важливою паузою в цьому хаосі. Мінхо не переривав його роздумів, теж мовчав, лише обережно крутив у руках пачку цигарок.

Раптом із-за сусідньої триповерхівки з’явилися знайомі постаті. Це були Хьонджін, Чанбін і Чан, які поверталися з важкими пакетами. Мінхо підвівся, помітивши, як нелегко їм дається кожен крок.

— Це що, продуктовий склад перенесли? — пробурмотів він.

Вони підійшли ближче. Пакети й справді були величезними — здавалося, це найбільша партія гуманітарної допомоги, яку вони бачили за весь цей час.

— Давай допоможу, — сказав Мінхо, швидко перехоплюючи пакет Хьонджіна за ручку.

— Дякую, — тихо промовив Хьонджін, витираючи лоб вільною рукою.

Разом вони спустилися до підвалу й заповзялися розкладати продукти в комірчині. Пачки з крупами, консерви, буханки хліба, печиво та цукор-рафінад — усе це поступово заповнювало полиці.

Коли справу закінчили, Хьонджін зупинився посеред комори. Він глибоко вдихнув і нарешті не витримав:

— Це насправді мінімум, що я можу зробити, — почав він, ледь стримуючи емоції. — Ви стільки зробили для мене та Фелікса. Дали нам одяг, прихисток… Я не знаю, чи зможу колись віддячити так само.

Мінхо, який саме ставив на полицю останню банку, різко розвернувся. Він був спантеличений, але швидко приховав це під маскою роздратування.

— Та що на вас усіх сьогодні найшло?! — вигукнув він, розвівши руками. У його голосі чулася втома. — Я роблю це, бо так вчинив би кожен…

— Повір, не кожен, — заперечив Хьонджін, твердо дивлячись йому в очі. — Тільки Чан і Синмін допомогли мені витягти Фелікса. Ти обробляв йому рани, ти дав нам одяг, ти…

— Досить, — Мінхо зупинив його помахом руки і прикрив обличчя долонею, ніби від сорому. — Мені не треба віддячувати.

Хьонджін не сказав більше ні слова. Він просто зробив крок уперед і несподівано обійняв Мінхо, міцно притиснувши до себе.

— Дякую, — прошепотів він. У цьому короткому слові було більше, ніж можна висловити довгими промовами.

Мінхо застиг, розгублений цим жестом, але потім зітхнув і злегка поплескав хлопця по спині.

— Усе добре, — сказав він тихо, дивлячись убік. — Ви можете залишатися в мене стільки, скільки потрібно.

Коли Хьонджін відступив, Мінхо глибоко вдихнув, поправив футболку й знову повернувся до полиць, намагаючись відновити контроль над собою.

— Ви тут мене своїми «дякую» доведете до того, що я почну брати гроші за вхід, — буркнув він, але цього разу з легкою усмішкою.

***

День продовжував залишатися підозріло тихим. Сонце яскраво світило у вікна, наповнюючи квартиру теплом, яке здавалося майже нереальним у таку пору. Навколо панувала тиша, і навіть вибухи, що зазвичай дотинали до них здалеку, замовкли. Цією рідкісною можливістю скористалися всі: мешканці підвалу розійшлися по своїх квартирах, щоб зайнятися чимось буденним, що бодай на мить нагадувало про колишнє життя.

Синмін не залишився вдома. Він погодився допомогти людям із сусіднього під’їзду поховати чоловіка, який загинув напередодні. Під час обстрілу той вирішив вийти на балкон подивитися, звідки лунає гуркіт, і саме в ту мить уламок ракети влучив йому в голову.

Тим часом Чан і Мінхо теж не сиділи без діла. Вони вирішили розібрати балкон, який давно перетворився на склад сушарок, мотузок і випраного одягу. Мінхо стояв біля порога, акуратно перебираючи сухі речі й складаючи їх у кошик. Чан подавав йому з кімнати вологу білизну, яку треба було розвісити.

Вид із балкона був майже ідилічним. Тихий ліс розкинувся за озером, яке тепер виглядало гладким і спокійним, відбиваючи весняне сонце. Здавалося, травень приніс із собою мить миру, якої всі так прагнули. Лише стовп диму, що піднімався над далекими деревами, та люди, які копали могилу під одним із дерев, вибивалися з цієї картини, нагадуючи, що війна триває.

— Мій брат об’явився, — раптом промовив Мінхо, порушуючи тишу. Він кивнув у бік телефону, що лежав на дивані й коротко завібрував. — Згадав про родину, коли смажений півень у дупу вжалив.

Чан мовчки передав йому чергову кофту. Він мало знав про Чоніна, але те, що чув, не викликало великої симпатії. Молодший брат Мінхо втік за кордон із вагітною нареченою, щойно з’явилася можливість, і не повідомив про це навіть найріднішим.

Телефон знову подав сигнал.

— Може, краще відповісти? — обережно запитав Чан.

Мінхо різко повісив одяг і хмикнув.

— Пішов він нахуй, — буркнув він, беручи з підвіконня цигарку. Закурив і зробив глибоку затяжку, видихаючи дим у весняне повітря. — Завелика честь. Нехай думає, що я помер, а телефон валяється десь серед руїн.

— Не кажи так! — одразу зупинив його Чан, злякано дивлячись на друга. — Дуже небезпечно такими фразами розкидатися.

Мінхо лише відмахнувся. Тиша стала ще відчутнішою, коли він раптово загасив цигарку об попільничку й різко пішов у кімнату. Він увімкнув телевізор, де транслювали звичний набір новинних сюжетів. Мінхо сів на диван і втупився в екран, але насправді дивився крізь нього.

Чан одразу зрозумів: щось не так. У Мінхо були ті особливі очі, у погляді яких тонув кожен, хто добре його знав. Раніше вони випромінювали жагу до життя, а зараз погляд був порожнім, важким, сповненим невисловлених думок. Чан мовчки сів поруч. Він просто був там, поки звук телевізора заповнював кімнату уривками репортажів.

Мінхо сидів нерухомо, стискаючи пульт так, ніби тримався за рятівний канат.

— Мінхо, — не витримав Чан.

— М? — голос Мінхо звучав приглушено, але він трохи повернув голову.

— Дякую, що прихистив мене, — сказав Чан, намагаючись зловити його погляд.

Мінхо тяжко зітхнув.

— Ви що, всі змовилися сьогодні? — запитав він з іронією.

Чан усміхнувся. Ця реакція була настільки типовою для Мінхо, що навіть у цій напруженій атмосфері вона здалася заспокійливою.

— Знаю, я вже казав, але це не скасовує того, що я вдячний, — серйозно продовжив Чан. — Не знаю, що було б зі мною, якби не ти.

Мінхо уважно подивився на нього.

— Ми всі просто робимо те, що маємо, — тихо відповів він. — Ти на моєму місці вчинив би так само.

Чан підняв руку, повільно й обережно торкнувшись плеча Мінхо.

— Можливо, — сказав він. Голос трохи затремтів. — Але це все одно багато важить для мене. Так само, як і ти за весь цей час став багато значити.

— Чане… — прошепотів Мінхо. Він трохи зволікав, а потім заговорив: — Я так злякався, коли прибігли твої сусіди й сказали, що в твій будинок влучили.

Голос зірвався, і Мінхо на мить відвів погляд.

— На мить я подумав, що втратив тебе… — він ковтнув повітря. — Я радий, що ти тут. Поруч.

І перш ніж Чан встиг щось відповісти, Мінхо нерішуче нахилився вперед, аж поки він нарешті не торкнувся губ Чана своїми.

Чан одразу відповів, перехоплюючи ініціативу, подався назустріч, скорочуючи останню відстань між ними, і Мінхо відчув, як гаряча долоня лягла йому на потилицю, пальці заплуталися у волоссі, злегка стискаючи та притягуючи ближче. Мінхо здригнувся, коли відчув на своїх губах смак кави й тютюну, змішаний із теплом чужого дихання. Він мимоволі подався вперед, втискаючись у Чана, шукаючи опори. Його власна рука, що досі непевно тримала пульт, випустила його на диван. Тепер він судомно вхопився за футболку Чана на плечі, зминаючи тонку тканину, намагаючись відчути твердість м'язів під нею. Чан діяв впевненіше: його інша рука ковзнула по спині Мінхо, щільно притискаючи до себе.

У животі Мінхо все скрутилося у тугий вузол, а серце гатило у ребра так сильно, що, здавалося, Чан мав би це відчувати своїми грудьми. Кожен вдих був спільним, кожен рух губ, як німе зізнання, яке вони надто довго відкладали "на потім".

Коли вони нарешті відірвалися один від одного, щоб ковтнути повітря, Мінхо не відсторонився. Він залишився зовсім поруч, торкаючись чолом лоба Чана, важко й часто дихаючи. Його губи все ще горіли, а пальці продовжували тремтіти, стискаючи плече Чана.

— Це було… неочікувано, — прошепотів Мінхо, ледь помітно усміхаючись.

— Ти теж здивував, — тихо відповів Чан, не відпускаючи його, ніби боявся, що той може зникнути, якщо він це зробить.

Раптом тишу розірвав дзвінок. Чонін, як завжди, не давав і секунди продихнути, нав’язуючи своє бажання діалогу.

Мінхо завмер, важко зітхнув і спробував зібратися з силами.

— Заїбав, такий момент зіпсував, — прошипів він, але все ж узяв слухавку. — Так, чого тобі? — холодно кинув він. — Не вдавай, ніби переймаєшся. Бо я за тебе вза-га-лі не хвилююся — ти ж у нас у дев’ятнадцять років став дохуя самостійним!

З того боку почувся знайомий характерний шелест, і Чан помітив, як погляд Мінхо потемнів.

— Блять, та якого хуя ти пиздиш, огидний ти невдячний віслюк! — раптом зірвався він. Мінхо схопився з місця і стрімко рушив до дверей, не віднімаючи телефона від вуха.

— Паскуда… — пробурмотів він, виходячи з квартири до сходів. За вікном один за одним прогриміли вибухи — вони наростали, підбираючись усе ближче й додаючи напруги кожному кроку.

Чан ішов слідом, не зводячи очей зі спини Мінхо. Той щокілька секунд озирався, перевіряючи, чи він поруч.

— Хоч раз ти, тварюка, поцікавився, як я, як мама?! — кричав Мінхо у слухавку, майже бігом спускаючись сходами. Голос зривався, і Чан чув, як він буквально випльовує кожне слово. — Що? Ні в які ворота твої волонтери мені не всралися, дякую за послугу!

Вибух прогримів зовсім близько, змушуючи вікна жалібно заскрипіти. Мінхо різко розвернувся до Чана, вхопив його за руку й затягнув у тамбур між квартирами. Він притулився до стіни, ледь схилившись до чанового плеча, але розмову не припиняв.

— Заткни свій огидний малий пиздак! — горлав він, і голос, здавалося, відбивався від стін унісон із прильотами. — Ти хоч на секунду відчув, що тут коїться?! Чуєш?!

Чан не міг розібрати слів Чоніна, але тон молодшого брата не обіцяв нічого доброго. Мінхо так міцно стискав телефон, ніби намагався продавити свою правоту силою волі.

— Це — моє місто! — продовжував він, втупившись у підлогу. — І я не проміняю власний дім ні на що. Ти не маєш жодного їбучого права мене вмовляти, я сам вирішуватиму!

Мінхо різко натиснув «відбій» і запхнув телефон у кишеню. Груди важко здіймалися, пальці нервово тремтіли. Не кажучи ні слова, він схопив Чана за зап’ястя й потягнув за собою. Вони поспіхом рушили вниз; кожен новий розрив змушував стіни здригатися дедалі сильніше.

Тільки коли вони дісталися підвалу, Мінхо випустив руку Чана й зупинився, привалившись до холодної бетонної стіни. Він миттєво оглянув усіх присутніх і полегшено видихнув — усі були на місці.

***

Наступні кілька днів тягнулися, мов нескінченна плівка одного й того самого фільму. Усе повторювалося: прокидання від вибухів серед ночі, коли гуркіт здавався ближчим, ніж будь-коли; неспокійна дрімота після обстрілу, коли мозок усе одно відмовлявся відпускати тривогу; кашель, що був не симптомом застуди, а наслідком пилу, який осідав у легенях невидимим вантажем. Стіни й стеля будинку попри все трималися міцно — як і вони самі, хоч і з останніх сил.

Кава з цигаркою стали таким самим ритуалом, як і вилазки. Ці кілька хвилин за чашкою гіркого напою та клубами диму, що танули в повітрі, здавалися єдиним, що ще можна було контролювати. Слідом ішов швидкий прісний сніданок, необхідний прохолодний душ, щоб змити не лише пил, а й важкість, що осідала на плечах. Потім — прання, як нагадування про буденність, і знову спуск у підвал.

Щоденний розпорядок складався з вилазок, обідів і коротких вечорів, коли кожен розходився по квартирах. Але вечірнє затишшя, яке колись здавалося довшим, тепер тануло, як ранковий туман. Ворог наближався до південної частини міста, і це відчували всі.

Того вечора вони зібралися в кухні Мінхо. Простір був тісним, але затишним, наповненим ароматом смаженого м’яса й тихим цокотом ложки по каструлі. Мінхо стояв біля обробної дошки, швидкими рухами нарізаючи овочі; Синмін помішував суп, а Чан займався контейнерами, акуратно розкладаючи готову їжу.

— Чонін ніяк не вгамується, — почав розмову Мінхо. Не підводячи очей, він із явним роздратуванням кришив моркву на смужки. — Постійно пише, дзвонить, вимагає відповіді. Каже, що я добре знаю того волонтера, у нього є куди нас прилаштувати, щоб ми нічого не потребували. Знову локшину на вуха вішає, це він добре вміє.

— Може, варто спробувати? — обережно запитав Чан, приймаючи від Синміна контейнер зі смаженим м’ясом. Він уважно спостерігав за Мінхо, намагаючись не тиснути. — Світло рано чи пізно вимкнуть, воду теж, і буде як…

— Бляха, я знаю! — різко перебив Мінхо, зі стуком поклавши ніж на дошку. — Але краще залишатися на своєму місці, ніж жити в чужих людей! У рідних стінах нічого не страшно.

— Справедливо, але прилетіти може куди завгодно, — тихо, проте наполегливо додав Чан.

Мінхо зітхнув, знову вхопив ніж і взявся за овочі.

— От коли прилетить — тоді й виїду, — відрізав він, завзято нарізаючи помідори.

— Знову ти за своє! Ну, Мінхо! — не витримав Чан, поставивши контейнер на стіл гучніше, ніж планував. Така впертість дратувала й виснажувала. Він розумів позицію друга, бо й сам ще недавно думав так само, поки його дім був цілим.

Але тепер дому немає, і треба було щось вирішувати. Виїзд за кордон для Чана залишався недоступним, проте переміщення всередині країни ніхто не забороняв. Проблема полягала лише в одному.

Чан не хотів залишати Мінхо.

— А коли той твій нібито «знайомий» волонтер має приїхати? — раптом озвався Синмін, який досі мовчав.

Мінхо перестав різати. Лезо завмерло над дошкою, а пальці міцніше стиснули руків'я. Він перевів погляд на Синміна, стиснувши щелепи, ніби стримував різку відповідь. Але той не зводив очей, спокійно стояв із ложкою в руці й чекав.

Вони знали одне одного з пелюшок. Ще з дитсадка, де влаштовували спільні істерики через те, що «в нього пелюшка краща, я теж таку хочу-у-у!». У результаті батьки купували все однакове, бо інакше в групі панував би повний хаос.

У школі вони не сиділи за однією партою, але Мінхо постійно забував зошити, а Синмін носив зайві «про всяк випадок, для цієї забудькуватої п’явки», як сам казав. Вони сварилися через дрібниці: через чипси, останній хід у грі чи через те, до кого першого піти в гості, але мирилися без слів.

Вони ночували один в одного, ще у восьмому класі складали список імен для майбутніх котів і разом мріяли про квартиру з великою кухнею та стіною, завішаною полароїдними знімками. Тоді це здавалося чимось далеким і нездійсненним.

Але мрія збулася.

Мама Мінхо переписала на них стару квартиру, і вони обома родинами зробили там ремонт — саме такий, як хотіли хлопці. Світлі кольори, безліч поличок, затишний безлад у деталях. На стінах — фотографії з концертів, зі спільних випускних (вони обрали різні напрямки, але приходили один до одного, бо всі свята для них були спільними), з поїздок на природу та вечорів під гітару, з напівпорожніх пляжів і дуже повних сердець.

На холодильнику досі висів колаж, зроблений Синміном. Колись вони вирішили, що відвідають усі українські міста біля моря. І справді встигли чимало: Одеса, Маріуполь, Бердянськ, Скадовськ, Ялта, навіть Керч — вони вміли зібратися в подорож спонтанно, в останній тиждень відпустки. Іноді навіть брали із собою Чанбіна. Там, на тих фото, вони були не просто молодими. Вони були вдома.

Саме тому Мінхо зараз не міг навіть припустити думки про виїзд. Це місце було не просто дахом над головою — воно втілювало все їхнє життя. Кожну мрію, яку вони зробили реальністю. Він не міг забрати всі спогади із собою. Не міг покласти їх у рюкзак, не міг перенести в інше місто, не міг просто переклеїти ті фото на чужі стіни.

Думка про те, що доведеться все це залишити, викликала не просто гнів, а справжній відчай.

— Коли я відповім на повідомлення Чоніна, — пробурмотів Мінхо, ледь стримуючи лють.

Чан мовчки спостерігав за ним. У цих словах не було впевненості — лише роздратування від того, що його штовхають до вибору, до якого він ще не готовий.

— І ти відповіси йому? — обережно уточнив Синмін.

— Можливо, — після довгої паузи кинув Мінхо, але його тон залишав питання відкритим.

***

— Перев’язуємося, — повідомив Чанбін, дістаючи з невеликої аптечки бинт, фізрозчин і все необхідне. У голосі відчувалася нотка напруження, хоча тон залишався спокійним. — Лягай.

На ліжку, що більше нагадувало імпровізоване спальне місце в підвалі, лежав лише матрац, кілька декоративних подушок і старе простирадло, яке ледь закривало краї. Фелікс повільно ліг, обережно піднімаючи футболку, щоб не зачепити болюче місце.

— Досі дивуюся тому, що в тебе видно рельєф преса навіть без напруження м’язів, — почав абстрактну бесіду Чанбін, аби відволікти Фелікса. Він обережно відривав пластир, яким був закріплений тампон. — Я скільки не намагався — не виходить.

— Я просто «підсушений», — відповів Фелікс, примружившись, коли пластир потягнув за шкіру. — Коли тренуєш діток тхеквондо, місця для жиру просто немає.

— Ого, — здивувався Чанбін, на мить зупинившись. — Ти був тренером?

— Типу того, — усміхнувся Фелікс спогадам. — Помічником тренера. Мав у червні стати вже повноцінним, але…

— Не будемо про сумне, — хотів перебити його Чанбін, але замовк, повністю знявши пов’язку.

За ці дні він міг впевнено сказати: Хьонджін і Фелікс перестали бути для нього просто людьми, з якими доводилося ділити спальне місце. Те, що спершу було вимушеною координацією дій, поступово перетворилося на рутину, яку хотілося зберегти, навіть коли зовнішній світ руйнувався під ударами.

Чанбін чудово розумів: ночі стали довшими. Вибухи в тиші звучали дедалі гучніше, тому він постійно вигадував бодай щось, аби відволікти Фелікса, у якого проявлялися всі ознаки ПТСР. У перші дні той не міг навіть спокійно заплющити очі: згортався в клубок, тремтів і бурмотів одне й те саме, мов мантру: «Ми всі помремо, правда?.. Тепер мене точно не витягнуть…»

Чанбін і Хьонджін навчилися реагувати без слів. Просто притискалися до нього з обох боків, обіймами створюючи нову, теплішу й міцнішу ковдру. Іноді це справді допомагало.

Пізніше з’явилися ігри. Чанбін витяг стару коробку з настільною грою про меми, яку колись купив на ярмарку в Одесі — туди його силоміць затягли Мінхо та Синмін. Сам не очікував, що вона знадобиться саме тут. Але коли під час глухих обстрілів він уперше почув щирий сміх Фелікса та Хьонджіна, серце стиснулося. Бо цей сміх від людей, які щойно втратили дім, був дорожчим за все.

Вони грали в «детективів», вигадували розслідування з безглуздими сюжетами. А потім Хьонджін придумав гру з печивом: чий шматочок довше протримається в чаї й не відпаде, той розповідає веселу історію або ділиться фактом про себе. Так і почалося справжнє знайомство.

Хьонджін розповів, що вчився на дизайнера і взяв академвідпустку ще до війни. У телефоні досі зберігав старі проєкти й тепер показував їх із сором'язливою усмішкою. Фелікс зізнався, що танці — його найбільша любов. Обіцяв: щойно стане на ноги, влаштує батл і обов’язково переможе.

І от тепер Чанбін, який пам’ятав той сміх і вже кілька ночей поспіль чув тривожне дихання поруч, дивився на рану. Його обличчя помітно змінилось.

Хоча рана по краях затягнулася, виглядала вона кепсько. Шкіра навколо почервоніла й пульсувала при найменшому дотику. Невеликий набряк, гаряча шкіра та мутнуваті виділення, які так і не припинилися. Це ще не був сепсис, але зволікати ставало небезпечно. Особливо в підвалі, де немає стерильності.

— Можливо, я дарма панікую, але тут… справи кепські.

Фелікс опустив погляд на свій бік, який час від часу свербів і нив. Він зітхнув, відчуваючи серйозність ситуації. Підвал, стрес і відсутність лікування робили своє.

— Треба до лікаря. Терміново і в безпечне місце, — зітхнув Чанбін, промиваючи рану фізрозчином.

— Тобто… виїхати? — сумно запитав Фелікс, стискаючи пальці в кулак від неприємного зуду в боці.

— Так. Сховати патріотизм подалі й виїхати, поки все не налагодиться, — сказав Чанбін твердо, хоч і напружено. — Я сам не хочу, але...

— І ми більше не побачимося? — раптом тихо промовив Фелікс, відвівши погляд.

— Чому ти так вирішив? — здивувався Чанбін, припинивши наносити мазь.

— Не знаю… — зізнався Фелікс.

— Ліксе, я вже нікуди від тебе та Хьонджіна не дінуся, — запевнив його Чанбін, повертаючись до роботи. — Ви стали для мене дуже важливими. Я навряд чи зможу почати все з чистого аркуша без вас.

Він закінчив перев’язку, намагаючись закріпити бинт якомога акуратніше.

— Усе, можеш опускати футболку. Я допоможу встати.

Чанбін підтримував його занадто ніжно, ніби боявся на секунду порушити його рівновагу. Їхні погляди зустрілися на мить, і в кімнаті стало ніби трохи тепліше — і справа була зовсім не в температурі.

— Дякую, — прошепотів Фелікс, ледь помітно усміхаючись.

***

Стіл виглядав скромно, але на ньому намагалися створити бодай якусь подобу нормального життя. Його застелили старою квітчастою клейонкою — трохи пошарпаною по краях, але вона все одно додавала затишку. По центру стояла щербата металева миска з картопляним пюре. Поруч — тарілка з ароматним смаженим м’ясом і салатом, над якими вони довго чаклували. Золотава скоринка м'яса ледь блищала в тьмяному світлі ламп.

До вечері додали банку солоних огірків та помідорів із запасів Чанбіна — його мати закручувала їх минулого мирного літа. Скло трохи запітніло від тепла в кімнаті, і ця банка здавалася справжнім скарбом.

Біля тарілок розставили чашки з чаєм — хтось обрав чорний, хтось зелений. Поряд стояла пляшка вина, яку Мінхо беріг «для особливого випадку». Цей випадок настав, хоч атмосферу навколо і важко було назвати святковою.

На краю стола примостився плетений кошик із кількома шматочками хліба, що ще пахли теплом після підсмаження на електроплитці. Поруч — невелика тарілка з печивом із гуманітарки.

Набори були різними: старі ложки з орнаментом, виделки зі стертою поверхнею. Усе це не виглядало ідеально, але відчувалося, що кожен вклав у цей вечір дещицю тепла. Світло лампи кидало м'який відблиск на обличчя, нагадуючи: попри хаос навколо, тут, у підвалі, лишалося щось людське.

— Яка краса, — задоволено промовив Синмін, оглядаючи стіл. Він відкоркував пляшку й почав розливати вино.

Фелікс, попри слабкість, теж приєднався до них. Він примостився на ліжку, поставивши чашку чаю поруч. Твердий матрац дозволяв це зробити, але озноб, що час від часу пробирав його до кісток, нагадував про хворобу. Пальці тремтіли, тож він щільніше закутався в плед.

Синмін підсів до нього тихо, як зазвичай і робив.

— Ти як? — м’яко запитав він, поклавши руку Феліксу на плече.

— Не дуже, — чесно відповів той. — Але тримаюсь.

— Це добре, — Синмін злегка усміхнувся й озирнувся. — Це, до речі, моє ліжко. Зручно? Я його іноді замість столу використовую.

— Так, — Фелікс на мить вивільнив руки з-під пледа. — Дякую.

— За що?

— За порятунок.

Синмін опустив очі, усмішка згасла. Він обережно обійняв Фелікса однією рукою.

— Я б собі не пробачив, якби послухав того чоловіка і ви лишилися під завалами, — тихо промовив він. — У такі моменти важливо пам’ятати, що ми досі люди. Інакше навіщо це все?

Фелікс притулився ближче, відповідаючи на обійми.

Мінхо, спостерігаючи за цією сценою, відчував, як усередині все стискається. Стан Фелікса непокоїв його дедалі дужче. Вечір здавався вирішальним, і цей тягар лише додавав напруги.

Він машинально крутив у руках телефон. Нових повідомлень не було — у підвалі не ловив зв'язок. Ще одне нагадування про Чоніна, який колись покинув їх із мамою, поїхавши за кордон, а тепер з’явився як ні в чому не бувало.

«Гівнюк», — подумав Мінхо. Але цей гівнюк пропонував реальну допомогу. Мінхо не знав, чи може він ігнорувати цей шанс. Навіть не заради себе — заради інших.

Його роздуми перервав Синмін:

— Коли все закінчиться, ми цей стіл винесемо до під’їзду й будемо святкувати перемогу! — рішуче вигукнув він, сідаючи на своє місце.

Мінхо виринув із думок. В очах блиснуло щось тепле, хоч він і намагався тримати обличчя.

— Звучить як ахуєнний тост, — сказав він, піднімаючи стакан із вином. — Будьмо.

Усі підняли свої чашки та склянки. Хто з вином, хто з чаєм, а хто з водою.

— Будьмо! — пролунало під низькою стелею підвалу.

***

Мінхо сидів на порозі підвалу, занурений у темряву, яку лише частково прорізали тьмяне світло лампи зсередини, тліючий вогник цигарки та помаранчеві заграви в небі. Це була не гроза. Вибухи, що глухо долітали здалеку, здавалися частиною нового «звичного» світу, але сьогодні вони гриміли надто часто. Горизонт палахкотів помаранчевим, жовтим, іноді білим. Спалахи один за одним розривали ніч, нагадуючи, що їхній світ продовжує руйнуватися.

У руці тьмяно світився екран телефону з повідомленням від Чоніна:

«Завтра десь до обіду чекайте біля під’їзду чорний ґелендваґен».

Мінхо змахнув сповіщення, сховав телефон у кишеню й глибоко затягнувся. Дим обпік легені, але це принаймні допомагало триматися. Він не ворушився, не спускався вниз, а просто сидів і дивився на відблиски в небі, які ставали дедалі яскравішими.

На мить йому здалося, що це їхня остання ніч. Що, якщо наступна ракета покладе край усій цій боротьбі? Якщо так, то він прожив своє життя зовсім не так, як хотів би. Майже тридцять років промайнули повз нього, витрачені на роботу та спроби облаштувати побут, який виявився настільки крихким, що тепер згасав, мов іскра.

В очах защипало. Він різко затягнувся ще раз, намагаючись проковтнути відчай, що підступив до горла. Але цього разу не допомогло. Він відчував, як усе, що він так старанно будував, розсипається на порох.

Раптом із темряви пролунав тихий голос:

— Чому ти тут сидиш? — запитав Чан, обережно піднімаючись до нього.

Мінхо здригнувся. Від присутності Чана накотило ще дужче, і приховати слабкість уже не виходило. Він проковтнув клубок у горлі й ледь чутно відповів:

— Я йому написав. Завтра приїде машина.

Слова застрягли в грудях. Він знову потягнувся до цигарки, але дим уже не міг приховати емоцій. Чан мовчки сів поруч і притягнув Мінхо до себе, обіймаючи за плече. Його тепло було саме тим, чого Мінхо зараз потребував найбільше.

— Ти молодець, — тихо промовив Чан. Він розумів, що будь-які інші слова зараз будуть зайвими.

Мінхо важко зітхнув, дивлячись на недопалок, що дотлівав у пальцях.

— Почуваюся зрадником, — прошепотів він, не зводячи очей із підлоги, і нарешті викинув недопалок. — Я ж обіцяв, що буду тут…

Голос зламався. Чан нічого не відповів — він просто був поруч, міцно тримаючи його.

У якийсь момент Мінхо здався. Він нахилив голову й поклав її на плече Чана, дозволяючи собі бодай на кілька хвилин побути слабким. Самотня сльоза повільно скотилася по щоці, змішуючись із гірким усвідомленням того, що завтра все зміниться назавжди.

***

Вранці будинок накрила хвиля тривожного шепоту: світла більше не буде. Хтось із сусідів приніс новину, що підстанцію знищила російська ракета. Поки більшість ще намагалася осмислити нову реальність, суть була зрозумілою: тепер виживати доведеться за допомогою буржуйок, гасових ламп і багать у дворі, щоб бодай приготувати їжу.

Цього боялися найбільше. І тепер це сталося.

Мінхо стояв посеред своєї кімнати, застигнувши серед речей, які колись вважав важливими. На мить він відчув себе паралізованим: шафа, полиці, коробки — усе це раптом здалося непотребом. Що варто забрати? Що має сенс? Усе виглядало дріб’язковим і порожнім.

— Фотоальбом візьми, — подав голос Чанбін, який спостерігав за ним із дверей. — Ти не уявляєш, наскільки фото важливі.

— Угу, — машинально відгукнувся Мінхо, хоча думки його були десь далеко. У голові гуло, як у порожній кімнаті; відлуння власної тривоги заглушало будь-який раціональний голос. — Що ти ще брав? — запитав він, не чекаючи на відповідь.

— Документи, альбоми, аптечку, білизну, кілька речей… — почав був Чанбін, але Мінхо раптом зірвався з місця, як натягнута пружина, й кинувся до вітальні.

— Ти куди? — здивувався Чанбін, але лишився на місці, не розуміючи, що відбувається.

Мінхо підійшов до шафи, різко відчинив дверцята й почав хаотично вивалювати одяг на ліжко. Він хапав кожну річ, оглядав її і відкидав убік, створюючи безладні купи.

Чанбін мовчки зайшов до кімнати й спостерігав за цим хаосом.

— Навіщо… — спробував було він запитати, але не встиг.

— Тримай, — раптом сказав Мінхо, сунувши оберемок речей просто в руки Чанбіну.

— Що?.. — розгублено промовив той, дивлячись на кофти та штани, які тепер тримав.

— Це для Хьонджіна і Фелікса, — сказав Мінхо, навіть не дивлячись на нього. — Мені стільки більше не потрібно.

— Але…

— Я візьму тільки це, — швидко додав він, вибираючи кілька базових речей. — Не буде часу влаштовувати покази мод.

Мінхо застиг на мить, глянув на Чанбіна, ніби перевіряючи, чи той усе зрозумів, і кинув через плече:

— Біжи до них. Скоро приїде машина.

І перш ніж Чанбін устиг щось додати, Мінхо вже зник у коридорі, залишивши друга самого посеред безладу.

— Дякую?.. — з іронією пробурмотів Чанбін у порожнечу. Він розумів, що навіть у цю хвилину Мінхо думав не про себе, і від цього всередині стало трохи тепліше.

Бетонні стіни багатоповерхівки за спиною мовчки проводжали їх, кидаючи довгі тіні на потрісканий асфальт. У повітрі витала тиша, іноді порушена глухими звуками вибухів десь далеко та періодичним нявчанням котів, яким не подобалось сидіти в тісних переносках.

Фелікс, якого підтримував за плече Хьонджін, здавалося, все ще вагався, чи це рішення правильне. Його очі бігали по двору, ніби він намагався запам’ятати кожну деталь цього місця, яке більше не буде для них прихистком.

— Ми ж повернемось? — раптом запитав він, зі сповненим надією голосом.

— Дурне питання. Звичайно, — швидко відповів Хьонджін, стискаючи плече Фелікса трохи сильніше.

— Разом, — твердо додав Чанбін, намагаючись не дивитися на друзів, ховаючи зволожені очі.

— Усі, — закінчив Чан впевнено, хоча теж відчував, як важко вимовляти ці слова, знаючи, що повернення залежить не тільки від них.

Мінхо мовчав, дивилячись на багатоповерхівку, де прожив усе своє свідоме життя. Її похмурі стіни здавалися ще більш рідними в цей момент. Всередині вже починала колоти туга за домом, яка з кожною хвилиною лише посилювалась.

Раптом його увагу привернули швидкі кроки. Це був Синмін, який поспіхом вийшов з під’їзду із великою лампою в руках і охапкою батарейок. Він виглядав, як завжди бадьоро та енергійно, але щось у цьому виглядало дивно.

— Кім Синмін! — гукнув Мінхо, і Синмін зупинився, здригнувшись від раптового звуку.

— Га?

— Ти хіба не з нами? — запитав Мінхо, трохи нахмуривши брови.

Синмін відмахнувся, натягуючи звичну усмішку, але виглядала трохи вимушеною.

— Що? Ні, — сказав він, трохи насмішкувато, але з легким тремтінням у голосі. — У тому світі мені немає місця. Тим паче… хтось же має залишитись доглядати ваші оселі та накрити стіл, коли ви повернетесь.

Синмін підняв руку, покрутивши на пальцях дублікатами ключів, ніби підкріплюючи свої слова.

— Блять, уйобок, — Чанбін не витримав. Його голос зірвався, і він різко витер вологі очі пальцями, намагаючись приховати емоції. — Та як ти можеш???

Синмін голосно розсміявся, але в ньому було щось надламне.

— Не драматизуйте, — сказав він, ховаючи погляд. — Самі казали, що я занадто злий і саме тому виживу!

Він жартівливо знизав плечима, але в його рухах була рішучість. Синмін подивився на всіх, а потім різко розвернувся та зник у темряві підвалу, несучи з собою лампу й своє рішення.

На дворі знову запанувала тиша. Лише глухі звуки вибухів десь далеко нагадували, що часу до чергового обстрілу лишається все менше.

Мінхо стояв і дивився в бік дверей підвалу, де щойно зник його друг. У грудях щось стислося, але він не сказав жодного слова. Лише тихо видихнув, зібравши сили для того, що чекало їх попереду. Від Синміна це рішення було очікуваним, а заперечувати не було сенсу.

Через пів години біля під’їзду з глухим риком двигуна зупинився чорний ґелендваґен. На лобовому склі висіла табличка з написом “евакуація”, яка виглядала одночасно обнадійливо й тривожно.

Слугувала нагадуванням, що вони залишають все позаду.

Двері автомобіля відчинилися, і звідти вийшла найнеочікуваніша для Мінхо людина. Він думав побачити когось іншого, якусь похмуру постать із суворим виглядом, ім'я якої забув, самого Чоніна (не було виключенням), але точно не його.

— Джісон? — Мінхо витріщився на водія, не вірячи власним очам. Перед ним стояв той самий хлопець із вічно скуйовдженим волоссям і знайомою усмішкою. Востаннє вони спілкувалися років п’ять тому, коли Джісон завалився до нього на день народження, а потім зник із радарів, поїхавши шукати кращої долі в іншому місті.

— Оце так зустріч! — Джісон широко розвів руки й згріб Мінхо в обійми, притискаючи так, ніби й не було цих років розлуки.

— Ти... як тут опинився? — Мінхо ще не оговтався від шоку; у голосі змішалися недовіра та дике здивування.

— Довга історія. Треба було вийти на зв'язок раніше і не за таких обставин, але я просрав телефон, — підмигнув Джісон.

Це звучало як класична «джісонівська» відмазка, але зважаючи на те, яким непосидючим він був завжди, Мінхо міг у це повірити. Він знав, що той колись кинув роботу на залізниці заради фрілансу, тож поява Джісона за кермом евакуаційного авто зараз виглядала цілком у його стилі.

— А тепер по машинах! — скомандував Джісон, відчиняючи багажник і приймаючи сумки, які почали подавати Чан і Хьонджін.

У цей момент із підвалу вийшов Синмін. Він зупинився біля під’їзду, схрестивши руки на грудях. Його обличчя було беземоційним, але очі видавали все те, що він не міг вимовити вголос. Мінхо з Чанбіном швидко рушили до нього.

— Якщо ми дізнаємося, що ти, блядота, почав співпрацювати з руснею — прикопаємо власними руками! — видихнув Мінхо, міцно, майже грубо обіймаючи друга, щоб стримати сльози.

— Я навіть знаю де саме, — додав Чанбін, чий голос зрадницьки тремтів.

— Саме там я заховаю всіх росіянчиків, які сюди рипнуться, — відповів Синмін із холодною рішучістю. Він обійняв їх обох так міцно, як тільки міг.

Кілька секунд вони мовчали, намагаючись запам’ятати цей момент. Тільки вибухи вдалині нагадували, що час спливає.

— Усе, йдіть, — нарешті відштовхнув їх Синмін.

Хлопці ще раз озирнулися на нього — він так і залишився стояти, незворушно дивлячись їм услід.

Коли вони повернулися до «ґеліка», Джісон уже чекав біля відчинених дверцят. Його невимушений вигляд трохи розряджав напругу. На задньому сидінні вже влаштувалися перші пасажири: Хьонджін обіймав за плечі змученого Фелікса.

Чан чекав на Мінхо, який досі не міг змусити себе сісти в автівку. Його погляд був прикутий до вікон на п’ятому поверсі, за якими лишалося все життя.

— Сядеш попереду? — тихо запитав Чан.

— Так, — глухо відповів той. — Відчуваю, ніби залишаю тут частину самого себе.

Чан обережно взяв Мінхо за руку, переплітаючи їхні пальці. Тепло його долоні було настільки відчутним, що воно нарешті пробило той заціпенілий лід, який сковував душу Мінхо весь ранок.

— Ми повернемося, обов’язково, — впевнено прошепотів Чан, заглядаючи йому в очі. — І з усім впораємося, що б не сталося.

Він повільно скоротив відстань, поки Мінхо не відчув його тепле дихання на своєму обличчі, а потім м'яко, майже невагомо торкнувся губ, ніжно зім’явши їх у короткому, але глибокому поцілунку. Мінхо на секунду заплющив очі, повністю розчиняючись у цьому дотику, і відчув, як тривожний вузол у грудях нарешті трохи послабшав.

З машини почулося веселе улюлюкання та дружний свист.

— На такій романтичній ноті попрошу всіх зайняти місця й пристебнутися! — гукнув Джісон, явно задоволений сценою. Його легкий тон був саме тією підтримкою, якої вони потребували.

Трохи ніяковіючи, хлопці всміхнулися й залізли в салон: Мінхо сів спереду, а Чан — позаду, поруч із Чанбіном.

— Дорога буде паршива, бо русня творить повний піздєц, іроди їбані, — попередив Джісон, заводячи двигун. Він озирнувся на Фелікса: — Ліксе, витримаєш?

— Не пальцем роблений, — озвався той, і в салоні нарешті пролунав дружний сміх.

— Супер, — Джісон став серйознішим і почав розвертати машину.

Мінхо востаннє подивився на свій двір. Синмін стояв біля підвалу й махав рукою. Помітивши погляд друга, він підняв великий палець угору: «Все буде добре, я пригляну».

Машина рушила, і будинок зник за поворотом. У салоні запала тиша. Попереду було невідоме, але Мінхо відчував — разом вони впораються.