Chapter Text
Я прокинувся від того, що хтось виламував мені двері. Одинадцята ранку, хто, чорт візьми, вирішив вломитися до моєї хлопчачої кайфо-хати так рано, і що змушує цю людину в коридорі так навязливо гримати по моїх вхідних дверях?
“Вікторе! Відкрий, чорт тебе забирай, срані двері!”. Я впізнав цей голос – ця клята жінка здає мені своє житло. Лише три дні, як я заборгував оплату оренди – і ось вона, прийшла вже за моїми грошима! В таку рань!
Я підвівся з ліжка (з певними зусиллями, бо останні серії One Piece заколихали мене близько 8 години ранку) і попрямував до дверей. Ручка здіймалася вгору та вниз частіше, ніж я робив вдихи і видихи, і тому мимоволі я замислився про своє сумне життя.
Ледь відкривши двері, ця божевільна пані влетіла і збила мене з ніг.
“Вікторе! Де, в біса, гроші за листопад? Де оплата, питаю я тебе?! Мені треба годувати своїх приблизно 8 котів, а з тебе грошей не витрясеш! Що ти пропонуєш мені робити?! ЩО ТИ ПРОПОНУЄШ МЕНІ РОБИТИ?! Ти вже знайшов роботу, або бодай підробіток, трутню ти ледачий?!”
Я підвівся з підлоги, ледь оговтавшись, і мені тільки і залишилося, що закрити за нею двері, почувши на прощання: “Завтра, о 9.00. Будь гото–”. Більше я нічого не чув, бо вона гримнула дверима під'їзду і щезла з мого життя.
Через приблизно 8 хвилин в двері знову постучали. Я щойно встиг знову поринути у сон, аж тут знову мене будить цей сірий і важкий навколишній світ! Цього разу я з роздратуванням підскочив з матрацу і подався в коридор. Двері відкривати не довелося – їх не було на місці, бо, здається, їх знесли к хуям.
“Хто зніс к хуям мої двері?!” - сказав я вголос.
“Це ми, BTS!” - голосно продекламував темноволосий високий парубок в окулярах.
“Не та репліка, Саша”, - штовхнув його інший темноволосий парубок. Я одразу помітив в його погляді щось незвичне, щось дуже загадкове і привабливе.
“Точно. Це ми, мистецький проєкт МУР! Я здивований, що ти не впізнав наший бойз-бенд. Ми ж відомі на всю Україну та приблизно 8 інших країн Європи!”
Хто ці хлопці і як вони сюди попали? Звісно, я впізнав їх всіх поіменно, і навіть можу скласти біографію кожного з них пізно вночі закритими очима із повною втратою пам’яті, але щойно я їх побачив вживу, зрозумів – я нічого не знаю про них. Я не такий, як всі ті інші 13-річні дівчата, що тащаться по ним – я чоловік і мені 28, тож я не буду вдавати, що знаю про них бодай щось.
“Вперше чую! Де мої двері і чому вас троє? Де Марія?!”
“Ти ідеш з нами! Ми за тебе заплатили великі гроші, місячну оренду квартири, приблизно 8 тисяч!” - вони взяли мене під лікті та витягли надвір. Шкода, що лише мене, без моїх манг. Впевнений, що моя фігурка Зоро також пішла вслід за нами, проте я її більше ніколи не бачив - певно, вона загубилася десь на шляху до свого татка.