Work Text:
Спина Саманти подерта. Її тіло м’яко огортає вицвіла тасьма рубців, деінде квітнуть навіть шрами-маки від куль. Спина Саманти подерта: там викарбувана її історія.
Ґабі ледь торкається рукою тих згоїн. Затамувавши подих, вона розмарено блукає медовим поглядом серед поодиноких сузір’їв родимок.
Вона б зцілувала їх всі, губами-жаринками провела б зіркові мости між ними. Янголиця всміхається: їм обом це точно сподобалося б.
Ґабріеллина долонь м’яко сповзає й обережно спиняється десь під серцем мисливиці.
(тихий стукіт.)
Небесна вслухається. Щось глибоко в грудях маленьким сонцем жевріє і жінка готова закарбувати кожну часинку цього світанку довіку в пам’яті. Вона глухо зітхає і тулиться лишень ближче: їй би світлом розчинитися та огорнути кохану, як теє гало осяйне. Аби тільки не відпускати.
Людська душа м’яко тріпотить, лине метеликом до полум’яної архангельської благодаті. Ґабріелла мляво мружиться од приємного поколювання десь всередині і лишає спішний цілунок на смаглявій шиї.
Душа неспокійно смикається.
– Все добре, люба? – голос Саманти заспалий та хрипкий, проте сповнений прихованої тривоги.
(вона ніколи не покидала поле бою.)
– Не спиться, – заспокійливо бурмотить янголиця та сліпо ткнеться ликом кудись поміж рідних плечиць.
Русяві пасма пахнуть гаром минувшини, та припах той їй близький. Вона поволі тягне носом дух і майже впевнена – окрім частинок пороху та пилястого болю, на денці її легень осідає ледь відчутний запах солодкуватого шампуню і дрібка щастя.
– То ти вирішила мене подоймати, як самій нудно, гм? – Вінчестер не стримує променистої усмішки і навмання куйовдить золотаві кучері коханої.
Та у відповідь мисливиця чує лишень шовковий шурхіт крил. Ласкавий доторк чужих теплих губ застає її зненацька вдруге, і жінка відчуває як по тілу млявою хвилею лине приємний трепет. Рвано зітхнувши, Саманта невпевнено совається й обертається назад.
І на мить здається, наче в бурштинових очицях навпроти палахкотять яскраво каганці. Вони печуть Саманті щоки, вповивають лице червонястим рум’янцем. Земна осоловіло задивляється й помалу тягнеться долонею до лику коханої.
Янголиця тулиться ближче, мліє од ласкавої шерхлості людської руки. Їй іскриться десь всередині, дух перехоплює від одного погляду зачарованих лісних очей милої. Подих Небесної дрижить.
– Ти проти? – Ґабі відповіда раптово на зігнороване питання і не може намилуватися враз розгубленим виразом мисливиці.
– Ні! Ніколи ні, – трохи знітившись, Вінчестер поспіхом белькоче. Її вуста пливуть в сонячній усмішці, долоня лагідно спада кудись до плеча Ґабріелли.
А Небесна очей-оксамитців відвести від тиїх вуст не в змозі.
Всесвіт на мить спиняється, як сплітаються архангельська благодать і людська душа. Саманта блаженно мружиться, відчуваючи губи-жаринки коханої на своїх. Вона лине ближче, чіпляється міцніше.
(так знайомо. так жадано.)
Янгольська рука поволі зісковзує нижче і спиняється, жадібно хапаючись за м’яку плоть чужого стегна; тягне на себе. За секунду Ґабріеллине коліно вже лагідно вплітається поміж ніг мисливиці. Вона неквапливо веде ним раз, другий, змушуючи кохану жінку спинити хмільний цілунок, аби лишень перевести дух.
Саманта тремтить, чує як нутро скручується у гарячий вузол. Сп’янілим поглядом вона втуплюється в розпалений силует Небесної: тепле золото безладних кучерів, заціловані полум’яним сонцем вилиці та дещицю біснуваті медові очі.
(хіба не казка?)
Серце жінки втішно тьохкає, і полюбовна усмішка мимоволі знову торкається її розжеврілих вуст. Вінчестер заглядається зо хвилину певне, а нагледітися не може. Її люба. Її мила.
Ґабі невпевнено завмирає і збентежено зорить на партнерку, відчувши несподівану павзу.
– Семмі? – голос Небесної зривистий, з дрібками солоду та хмелю.
Земна лишень хитає головою, мовляв «все добре», та знову палко тулиться до рідних вуст.
(вона справді щаслива.)