Chapter Text
◎
Сидячи на похороні Джекі більше за журбу Ві непокоїв зляк. Так, була й сухість в горлі від грудки гіркоти, що з’явилася після слів Мами Велз та засіла п’явкою аж до власної промови (надто щелепато-байдужої для статусу чумби, як потім подумалося). Були й сльози від короткого прощання Віка, що майже відразу змінилися на тихий необґрунтований гнів: нє, ну, все зрозуміло, канєшно – Ві також мав чимало шансів проводжати друга з камери, – але ж він би точно більше над текстом попорпався протягом своєї ув’язненої вічності1. І якась надто важезна порожнеча всередині, що тягнула й кінцівки на пару з душею в безодню – теж було; навпроти його фотографії – усміхненої, завмерлої – їбать як виразно було. Але передусім Ві було жаско. Не просто лячно чи, там, тривожно, як від поліційних мигалок після збитого на пішохідному переході йолопа, ні – то визначене почуття перед сракою, що теж мала доволі конкретні контури та смерділа кончиною.
Коли Джекі був поряд, весело було час від часу зазирати тій пані під спідницю. Мріяти стати тим, кого запам’ятають лише завдяки феєричності останнього свята. Але Ві чомусь більше не було смішно. Він зрозумів, що йому навіть не пощастить бути акуратно зібраним кимось турботливим в урну. Та який там «зрозумів»: він уже був викинутий просто так на сміттєзвалище – заслужено для безіменного мотлоху з вулиць НС, от тільки жахливо для нього особисто.
А згодом все було настільки хуйово, що Ві тільки це й пам'ятає – низку швидких чорних снів без сновидінь, котра на цілий двадцять п'ятий кадр перервалася чимось більш-менш усвідомленим. Порубане тіло, розчавлене між капотом машини й стовпом, в останньому інстинкті бовваніло, безтямно розквашуючи свою макітру о метал, з такою жагою вбивства в кібернізованій оптиці, що різалося повітря. Ху-зна, що в той момент пиздів Такемура; чи йшов хтось іще тоді по їхні тельбухи… Цікаво тільки, чи ревів Ві, коли спускав гачок. Бах!
Мабуть, усвідомлення власної смертності та куди дужчого бажання жити навідалися саме тоді. В момент, коли череп арасаковського вартового розлетівся, а на душі зненацька полегшало. Прийшла мрія збудувати домівку в якихось джунглях на безлюдному острові та потім з’являтися в новинах хіба що як «Єдиний вижилий австралопітек» і ніяк инакше. Ніяких “Побитий самим собою соло” , “Другий псих в історії підриває «Вежу Арасака»” та “Сумного суїцидника знайдено з підпаленими мізками на верхівці американських гірок – який відчай!” . Хоча хто шукатиме, гах.
Місті щось там казала у своїй манері з цього приводу. Що карти покажуть, бла-бла-бла, скипнути діялог. “Ти тільки читати їх навчися, Ві!” . Для Ві в цій хєрні зрозуміло тільки що: блазень перед дверима хати – то влучний жарт, а смерть свідчить про смерть. Крапка. Проте, коли Джекі не стало, і здорової дози позитивної маячні поменшало, Ві шукав в арканах надію. Певний час, поки енграма була для нього не більше ніж вигуком характеру “Єгипетські піраміди будували марсіяни-велетні!” .
Було ігнорував, як колись ігнорував начальство. Бува, попіздить, а, бува, попиздить – знайома патологія. Перевага енграми: ту можна послати нахуй, – тож Ві тріпотів, проте не мав часу жалітися. До речі про роботу. Пам’ятається, ще при Джекі Ві міркував: найманство – річ нестабільна. Вона може й не вабить аж так, проте діє як справжнісінький наркотик. Що від питань зрозумілих та простих, як та ж адреналінова залежність чи збій режиму, котрий дався взнаки тільки тоді, коли Джуді зібралася зустрітися о сьомій ранку. Уявляєте? Та Ві наново відкрив для себе ліве півколо циферблата!
Так от: а є питання серйозні, глибші, як ото призвичаєння до смерти. Вмирає якийсь бевзнь з «Обскубанців» – та й хуй із ним. Але Такемура, згодом – Евелін, – і Ві вже не помічає, як ділить з енграмою цигарку, майже романтично остигаючи в синяві краєвиду, що після мжички, спершись на бильця. “Стій! Не стрибай!” , еге ж?2
Що б там не навигадувала техніка, але з такою поїботою жодний імплант ніколи не впорається. Важко. Ві намагався якось відвернутися. Завести роман, зняти повію. З Панам усе здавалося доволі перспективним, проте таку життєрадість Ві не хотів псувати своїм манірним песимізмом. Для нього-то все, зрозуміло, що обґрунтовано, але епоха безпідставного кохання до емо-хлопчиків закінчилася ще десь у часи Сільвергенда в підгузках. Ще була спроба з копом, але чогось серйозного то не досягло. Розважала тільки думка про реакцію рокера на секс з експредставником закону, проте сам хлоп сімейно-романтичними посиденьками не симпатизував. Навіть перед поцілунком із женцем Ві був серйозним. Може, й не дарма той блазень намальований…
Години ж із повією тільки навернули туги за цими годинами. Їбать: Ві краще б пішов та розвідав щось про реліквію чи, нахуй, потанцював би зі смертником–месією – продуктивніше було б. Але на той момент він уже відмовився, в обмін на принадну Сільвергендівську обіцянку влаштувати бойкот. Вгадайте, кого наїбали? І не востаннє. Ві швидко заїбався.
Про той ваш сон практично забув чи то через кошмари, чи то через зайнятість, і тільки вуличні бійки поновлювали всередині щось на кшталт якихось там необхідних гормонів. А, знаєте, коли ти зайобаний; щосекундно відстежуєш свій таймер під «месьє Доїбалово» на горизонті; переповнений чужими драмами, в які тебе затягнуло, неначе пилинку в сральник, ще й паралельно відбиваєшся від не завжди своїх ворогів – починаєш робити помилки. Десь звідси й стартуватимем.
Довірливе щеня. Махає хвостиком, трясе своїми пухнастими щічками, все таке грайливе та ненаглядне, ластиться до рук, ввіряючи в ті своє крихітне, сюсі-пусінське життєвисько, котре й мухобійки не знадобиться, аби розчавити. А воно ж вірить. Воно справді прямує до помийного готелю, помічає підозрілу тишу, але не зважає – просто несеться до викраденої тітки3! Бож десь в інстинктах прописано: та тітка без обіцянки все викладе, все розповість – врятує! І до пизди, що тітка геть нашпигована жучками, місію ж виконано до прискіпливості чисто. І яка ж несподіванка: тітка сидить і мовчить. А потім будівля розвалюється за волею арасаківської стурбованості.
Але чи варто звинувачувати щеня за його спробу, чи не єдину в ситуації безвиході? По-хорошому то й ні, але Ві за фактами підсумовує: кіби не зусилля енграми – щеня б валялося кізяком поряд із корпоратським причепом. Ціна рожевих окулярів. Певно, після того, як Ві втримав усіх кінцівок, аби не розмовляти щиро з тією посильною лялькою4 , він уперше подивився на енграму як на дещо непрозоре та непіксельне. Джонні балакав про мотелі, пацючі сховки для таких, як «вони». І навряд чи той мав на увазі умовну колонію енграмоносіїв десь близь ядра Землі, ні: чувак сполучав себе та Ві у субстанцію пересраної долі. Мабуть, це була їхня перша конструктивна розмова після справи з якимсь-там Геєм5. Ві тоді, здершись на пластиковий стілець, і з дещо вже рідною цигаркою в пальцях, оглянув «чувака» та раптом подумав: напарник.
Хотів іще подякувати, але щелепа якось не так улаштована. Через деякий оновлений хром потому насмілилися йти до вудуїстів. Втрачати нема чого, а на серйозних місіях у Ві вже руку набито. Аркан «Відлюдника» на вході в церкву здався затишним, похорон усередині – відповідно дивним, але не аскетичним, яким Ві уявив би той за нагодою. Класно поспілкувалися з куратором! Плацид, наче. Чоловік дебелий і, мабуть, імплантів має не менше за м’язів під шкірою.
Ві навіть якось зніяковів, коли той перехопив його зап’ясток, під’єднуючи до ну дуже надійної за виглядом матки6, та зловив погляд Джонні. Енграма сказала щось про достойну язикатість, та й усе на тім, і Ві хіба що багатозначно відвів очі. Обидва зрозумілі, що це тільки плюс до кошика вабливих зовнішніх характеристик. Ві зловив себе на спокої, з котрим довіряє цих швидкоплинних скелетів Джонні, наче як нерозлийводі, мов, іще мить – і косиці один одному плестимуть. Кумедними ж бувають ці ваші симптоми відчаю.
Імпланти Ві обісрали, і в дупі хлопця заграло бажання повийобуватися. Він іще шкірився, ставлячи низку запитань Плацидові, на котрі отримав гамму кивків, але потім, наче як, відпустив та пішов працювати над подачкою для монархів Пацифіки: хлопчачість хлопчачістю, а виживати треба відповідально. Все було гладенько, як не зважати на нелюбов Ві до тишків-нишків із горбом у три погибелі, аж раптом Ві помітив камеру. Крихітка зустріла його просто над сходовим маршем.
Як досвідчений соло Ві сказав би вам, що система безпеки така ж безпечна, як граната, встромлена у ваш череп. Десь, може, й спрацює, але подібні ахіллесові п’яти – рай для таких хендмейд мережників, як Ві. Кокетливо прилаштувавшись на сходинках та склавши зброю, Ві під’єднався до системи відеоспостереження, і тут почалися виїбони. Хуйовий хром, то й шо? Зате кумпол працьовитий.
З проведеним разом часом навіть Джонні, котрий полюбляв відверту грубу силу під перцем самогубства, перейнявся цими виставами: все горить, люди суїтяться, а режисер сидить у залаштунках та частує знайденим шампусиком. Пару вибухів там, кілька надурених телепнів з иншого боку, й прохід до цілі вільний. Йобана пустка в домашніх умовах, пані та панове. І, тільки-но Ві від’єднався та зібрався з присвистом до фургона, як оптикою пішли збої.
І ще, таке ніжне, на вушко від Плацида:
— Тебе викрив їхній мережник, поквапся. Наш ЛІД поки його стримує.
— Твою мать, Ві, — чиркнув Джонні, і це ж прозвучало у думках соло.
Ну, хоча б не звільняють, але чомусь Ві яскраво в’являє якесь вудуїстське покарання, де одна з його кінцівок з’являється зайвою. Він лише сподівається, що відлюдники тямлять, що голова, з анатомічного погляду, кінцівкою не є.
Однак їбать яким приємним здивуванням стало для Ві виявити, що той «геніальний мережник, що надумав шпигувати за самими, підкреслено, вудуїстами» ховався за спиною жінки з обухом. Ну, як би: денді двадцять першого століття власною персоною. Конструктивної розмови з цим тюхтієм не вийшло, Ві майже одразу вклав того на лопатки та під’єднався до трохи роздовбаної макітри. Щось підказувало, що ідея ця – погана. Цим щось, певно, був негативний досвід обміну демонами через особистий порт та інструкція для конкретних деганів, або чайників, або ж буквар «Мій перший особистий порт» для шестирічок, що зберігався десь на задвірках свідомості.
Ві пощастило, що цього разу проблема не полягала в під’єднанні. І не полягала вона в пройобі з камерами. На його ім'я заздалегідь було замовлено дистанційну дозу пиздеця. Він тільки всміхнутися встиг, почувши недобрий холодок хребтом, коли маячки агентів із бази почергово змінювалися позначками «нейтралізовано». А потім і його літера почала завантажуватися. Біп. Ві підсмажено.
Знайомий екран перезавантаження системи, відлуння пари в усіх порах, захеканість, їбейша мігрень. Ві намагався встигати за всіма численними звітами про збої, але за підсумком не прочитав жодного. Більше він зрозумів із довбешки того мережника, біля котрої роздуплився. На підлозі, той також романтично пускав пару з рота. Наступним Ві побачив розсунуті, точно на сцені, ноги в шкіряних штанях, ширінку, простягнуту йому руку, котру вже квапилися прибрати.
— Живий? — потурбувалася енграма, більше констатуючи, ніж питаючи.
Ві чортихнувся.
— Мить тому вас було не розрізнити, — звітували далі, з кивком убік трупу. — Так подиви: хєрова шлюбна нічка.
Ще б сил на всмішку. Джонні підвівся, вертляючи до деки, що досі працювала, на відміну від власника. Погляд Ві піднявся довгими ногами до кошлатої потилиці, і чоловік закладається, що дивився на спину рокера з покручем примітивного бажання відпочити хоча б іще п'ять хвильок та несформованим до чітка почуттям недо-вдячності, недо-«та, мож, у дупу то все та й по пиву?».
— Тільки-но виконав свою роль, одразу занулили… Спритні собаки. Мої поздоровлення, Ві: тя найобано самим паном Самеді.
— Схреналі це вудуїсти? — тільки й хрипнув Ві, все ж підтягуючись за стільницю до ласого шматочка з даними, які принагідно варто позичити.
Але все корисне з компа було злизано геть чисто якимись параноїками, котрих під рукою шукати не доводиться: Ві власноруч підписував той ефірний контракт.
— Гадаєш, твоя двоюрідна прапрабабця зуби гострить? Варто було доїдати кашу, Ві.
Га-га-га.
Ві мукнув, масажуючи зап’ястками лоба, що від мігрені не врятувало. Потім розплющив одне око, зазирнувши в авіятори. Через нетривалу мовчанку Сільвергенд зглянувся.
Розгойдуючись, перехрестив руки та сказав своїм спокійним буркотом:
— Сподіваюся, їхній викидайло полюбляє сюрпризи.
— Гах, — Ві пирхнув та випростався, як міг, нарешті встаючи достатньо твердо, аби покурити на доріжку: — Там хтось лишився ззовні?
Джонні, що вдавав куріння, звів брову:
— Спитай у навігатора чи в ворожки, я ті чим зараджу?
Ну, та. Правду він, звичайно, має: як підставлятися, то тільки власним задом. Ззовні нікого не лишилося. Просто краса – наїбали, вбили та й пішли, ну а хулі королям морока. Якимись двома пройденими метрами Ві накопичив стільки образи й люті, що хіба сам не димився без занулення. На вході двоє друзяк зі знайомими пиками обговорювали, що робити з тілом Ві. Відсмоктати невмерлого хуйця, бляха – хотілося сказати, от тільки зуби з ніжних почуттів скреготали. Під їхнє враз доброзичливе патякання, соло лише стиснув кулаки та попрямував до головного.
Крім здивованих облич, що проводили догори, Ві таки дістався викидайла7 й з усім чуттям мазнув тому лівицею.
— Ти надурив мене! — з болю одразу зрозумівши, що їбанув по каменю не тією рукою.
— Пішла любов, зів’яли помідори… — усміхнено наспівав рокер десь поза увагою соло.
— Мені до пизди, що я для вашого клубу онаністів ракхан, рафат, рагуль – та хоч задирка в сраці! Доручення виконано, то й шо? Можна, сука, не платити?!
Краш у минулому, вправивши носа, виріс над Ві й над усією його сміливістю водночас.
— Сучий син…
Переклав імплант, і Ві стиснув пістолета, як раптом його, вірогідно, врятував голос розуму:
— Він не ranyon .
Жінка, котру він спочатку не пригадав, але швидко впізнав – мама Бріджит. Та, чий тепловий силует спостерігався на мозкограї Евелін. Блакитна кров власною персоною, з огляду на її легенду, дійсно мала всі можливості врятувати Ві. І точно не збиралася найобувати.
Справді.
Бля буду не наїбе.
— Може, прибереш енграму перед тим, як проходити через Чорномур?8 — змучено продиктував Ві, що ще не вклав у голові сварку-розмову з Джонні.
Після пережитих спогадів він було запропонував рокеру на мить уявити, що світ не обертається навколо Сільвергенда, але той продовжив свою всрату меланхолію д'Артаньяна, який точно врятує цей світ своїми пісеньками, і це просто инші ніц не розуміють. Усе місто не розуміє! Авжеж, йому ж десять років, чого Ві зі своїм прагматизмом узагалі лізе. Здається, вони вже давно поговорили, спробували завершити на прийнятній ноті, щоби справу не псувати, але Ві досі чує на собі ті галони алкоголю та наркотиків, котрими Джонні обдовбувався протягом своєї затяжної ПТСР-депресії.
Лякає навіть, як чітко він це розуміє, що Джонні рації не має, але певний логічний ланцюжок у вчинках вибудовує. І Ві той ланцюжок бачить. Гадає, що, кіби мав яйця – сам би влаштував культ проти всих тих, хто відібрав у його життя можливості не нагадувати копирсання таргана. І, крім дрібних справників, у переліку була й Арасака. Як Арасака відібрала б кохання Ві – він би й опінію свою підклав у башту9. Чорт, та невже він уже погоджується з ним? Ні-ні-ні, то вже, панство, пайка – час витягати Джонні.
— Ми не пройдемо. Ти віднесеш код на ту сторону, — загадково промовила Бріджит.
— Бля-я… — пу-пу-пу. Два, нуль, не на перевагу Ві. — Ви й думки не мали мені допомагати, так?
— Яка різниця, — Ві б показав, яка, — ти однаково завершиш справу.
Дурбецало. Таке, не маленьке, а повнорозмірне.
— Хріна лисого я туди полізу, — спробував відстояти свої права Ві.
— У тебе немає вибору.
Що, якби Ві писав код для імпланту-перекладача, значило: “Або ти йдеш туди, звідки не вертаються, або ми тебе власноруч туди жбурнемо, тільки разом із твоїм пошматованим тілом” . Боже правий, коли це вже скінчиться. Ві думав про домівку в джунглях, перелазячи на той бік, де було порожньо, холодно, невизначено. Ба навіть моторошно. Хоча, можливо, то через побоювання Ві навічно тут і залишитися.
Дивно, як спритно та слухняно Альт прибігла, варто було тільки гукнути на ім’я. За роки тіло своє вона не втратила, а ось обличчя Ві так і не спромігся розрізнити.
— Джонні… — з якоюсь людською павзою привіталася вона: — Тобі не можна тут знаходитись.
А Ві, звичайно ж – хліб та сіль.
З’ясувалося, що за вудуїстами йшла Мережева Варта10, і Ві в захваті від управності Альт. Навіть додаткового обсмоктування від Джонні не знадобилося, аби зрозуміти – перед ними найкраща мережниця Найт Сіті. Котра, на свою погибель, закохалася в опєздало з гітарою. Ото справжня драма. Ві вже думав, що пройметься її історією.
— Чіп убиває мене, — став розповідати соло, вказуючи на скроню, як довбень. Це ж мережа, запхни в дупу свої жести.
— Це я розумію. Але чому це має мене хвилювати?
Машина. Чи не до кінця, але вже точно не людина. Ві це зрозумів просто вмить і ще завис із прочиненою щелепою, втрачаючи надію на цей план. А більшого в них не було, тож на додачу підступала паніка.
— А чому, курва, не має? — на противагу Джонні, видно, ще бачив перед собою ту подружку в залаштунках після концерту.
І Ві співчутливо поглянув на Джонні, не знайшовши миті зупинити його словесний потік неприйняття. За соло це зробила Альт:
— Байдуже. Тієї Альт Каннінгем, яку ти намагався врятувати у «Вежі Арасаки», більше немає. Взагалі для тебе це має бути очевидним, оскільки саме ти винний в її смерті.
Ауч. І справді: навіщо бути дріб’язковими із сіллю – можна одразу цистерну кислоти на рану вилити. Звичайно, Ві чекав на момент, коли з обличчя рокера зітреться та самолюбна, зарозуміла пихатість, але не очікував, що йому не захочеться сміятися. Він поквапився встрягти у “сварку цифрових коханців” , спробував виправдати Джонні, хоча, блять, то вже як ся треба не любити, але він тільки спробував. Не більше. І, за різкими та короткими шкварками, що вилітали з Джонні, Ві зрозумів, що Альт ударила прямісінько в вічі. Тобто простою кототерапією вони не обійдуться, й буде як у перші днини – багато, багато отрути, поки та не поллється у Ві з вух.
Добре, Ві вже заплатив своєю гідністю, тож і це не ціна, якщо він зрештою поверне собі свої тіло та життя.
— Як саме ти, теоретично, мені допоможеш? — звернувся він до енграми Альт. — Досі мені всі казали, що я – мрець.
— Всі – це Гельман? Чи особистий сраколиз Сабуро? — почалося.
— Смертник-терорист двадцятих, наприклад, — парирував Ві, мигцем відвернувшись на Джонні та ставлячи крапку на переліку.
— За допомогою «Душогуба» та технології «Мікоші» я створю твій конструкт. Потім, роз’єднавши ваші із Джонні нейромережі, чергою поверну твою енграму назад у тіло, — розклала Альт індиферентним, електронним голосом, котрий навернув відчуття сауни з льодом, в якій Ві перебував фізично.
— Ага, — майже не видав враження Ві: — Тобто я зіграю Лазаря в епоху кібернетики?
На метафору енграма Альт ніяк не зреагувала, холодно продовжуючи:
— Твоя свідомість та нервові енграми збережуться як дані. Все інше припинить своє існування.
—...Инше? — Ві насправді не те щоб хотів знати відповідь.
— Душа. «Душогуб» – програму так клеймили не дарма.
— Ісусе, бляха, та досить із цим лайном, — тепер перервав їх Джонні, поправляючи свої мережеві авіятори. — Ві просто повернеться у своє тіло, так? Нічого не зміниться.
Ві, здається, кольнуло. Він не психоаналітик, але припускає, що шлях від звичайного самогубства до самопожертви – ніхуйовий. Чи Джонні просто похуй, як саме вмирати. Хотілося б, аби саме це виявилося правдою, адже всім ушитко зрозуміло, що зміниться все. Ві якось, наче вчора народившись, уперше усвідомлює, що рокер помре. Ні, ну, типу, не просто «полишить його тіло», а вмре. “Припинить своє існування” . “Зіграє Лазаря” без гепі-єнду. От і обирай тепер між мамою та татом, синку. Пиздець не райдужно, але своє гузно Ві також більше не волить на свавіллі знаходити, тож: шо поробиш – життя трапляється.
Далі обговорення з деталями, зважаючи на переваги фізичного простору, проходило неначе під глухим куполом. Вдруге за день Ві тіпнуло, і згадалися хрести вудуїстів, «Відлюдник» при вході, підсмажений мережник «Звірів». Якась журба чулася в їхніх голосах, що враз набули металевості. Дивно.
— Альт, поки ти тут. Поговорімо. Наодинці, — наприкінці сказав Джонні, не підіймаючи голови.
Ві не збирався навіть подумки чимось противити – справедливо не мав переваг, – проте відповіддю енграми Альт було:
— Ні. Це неможливо.
Від’єднання. За ті миті, поки тіло ще не обдало кригою, Ві встиг відчути розпач – такий, точно просто перед ним вщухнула свічка, що несла останній у світі вогник, – та гнів, на себе, бож кіби він до тієї свічки не тягнувся – не збив би ритму полум’я. Чи то були почуття Джонні? Ху-зна. Вони, зрештою, взаємозамінні.
Проте, щойно виринувши з льоду, як йобаний аквалангіст із Маріянського жолоба – з таким же ахуєвшим їбалом, – Ві не зміг не погодитися зі жвавою оцінкою Джонні щодо краси цього видовища. Хіба що соло власноруч бажав би підсмажити кидалам мізки. Вже не знає, що в цих гаїтянців за традиціями, але пішли вони нахуй із такою вітальністю. Над трупом мами Бріджит Ві зупинився. Дивився тривало, без семантики, просто міркував: одна помилка двічі за добу. Треба попрацювати над довірою. Тільки у зворотний бік.
В певний момент Джонні заїбався чекати:
— Нумо відспівай її ще.
І Ві одвернувся, чуючи недобру запамороку, що навернула спрагу до якогось кофеїно-тауринового коктейлю. Він знав, що за дверима на них чекає ватага навряд чи миролюбних вудуїстів, і цього разу Ві серйозно обмізковував варіянт просто впасти навзнаки. Це все втома. І, чесно – суто людський жаль через власні поразки. Ну, йоб твою, Ві: знайшов, коли розклеюватися.
— Пиздець, нахуй. Виберися з «Мікоші» і слухай екзистенційні кризи безпорадного лузера – курорт, їбать, — Джонні закружляв коло виходу, махаючи лівицею, наче в захваті: — Де мій соплязахисний крем?
— Стулися, бля, — попри згоду з чужими словами, Ві відмовлявся вислухувати ремствування Джонні, тож доволі показово пірнув за двері, одразу вхиляючись від граду куль.
— Перепрошую, пане шмаркачу, але не тільки у Вас пересраний настрій! — гарчав Джонні, хоча не мав потреби галасувати – він, бляха, для Ві завжди на першому місці: завжди в самісінькій голові. — Тільки зазвичай люди не мріють лежати з відрубаним казаном, тож вони, курва, щось роблять!
— Та я роблю, не бачиш?! — Ві перекрикував вибух від гранати, захекано скануючи відірвану кінцівку, відлетілу аж до нього: не Плацид. — Чи просто не хочеш залишати чайові?
Вже стримано гаркнув соло, плазуючи далі підземним, украй роздовбаним, коридором, де не було полюблених камер. Ще б круті мережники так ся зраджували.
— Доставку мозкоєблі не замовляв, — Ві перекотився, як Джонні скрикнув: — Ззаду, блять!
Ві ледве встиг виставити дуло гвинтівки догори, як нізвідки вудуїст нанизався на зброю горлом. Останнім словом каша з крові затопила обличчя Ві, а гвинтівкою впевнено поповзли розчавлені зв’язки із сумішшю чогось білого та кислотного. Тремтливо, з осовілими очима Ві ковтнув і наледве відкинув тіло вбік. Спочатку сам перевернувся, встаючи рачки, і викашляв чужу кров на пару з підступилою жовчу. Згодом висмикнув дарунок Панам та припав до одвірка. Джонні мовчав.
Ві зиркнув на двері. Чи погоджується Джонні з припущенням, що саме там, у церкві, на них чекатиме Плацид? Ві відновив трохи дихання, проковтуючи останній поклик ригачки, поки стирав м’ясо з дула. Чорт, тут конкретно чистити доведеться. Блять, як же він заїбався! Нахрін Джонні. Красно було б це сказати вголос, з чуттям виплюнути в цей писок, хіба шкода повітря та сил. Вони обидва зараз зведені, і, хай там як, правда була: не на часі щелепати – треба видиратися звідси. І видиратися через «Плацидів мур», і сей факт викликав у соло смоктання під ложечкою. Тож Ві лише глянув схарено на Джонні, видихнув та змирився. Видається, енграма зробила теж саме, одже – сякого консенсусу з гімна та палиць досягнуто. Як зазвичай.
Розхлябані, роздерті, змучені та брудні – видерлися. Трохи оптика збоїть, та кров ллється звідти, звідки не має, але впоралися. Ві впорався, та тепер сподівався хоч на мить перепочинку. На плутаних ногах він заколивався до світла, де ця «панна Грація» вже чекала, спершись на бильця, котрим хіба що привидів і підпирати. І це було останнім, що він чітко розрізнив перед тим, як запаморочення та збої повели Ві колами Пекла.
— От срань, — відлунало голосом Джонні.
Ох, якби ж він стулився.
Потім Ві поцілувався з асфальтом, десь уже подалі від церкви, на що було похуй. Хріна зо два Ві зараз складе руки. Всих сил потребувало тільки морду підійняти, але, як то заведено казати – маленькими кроками до великих цілей. Але тут Ві завмер: його правиця та залізна лівиця. Оптика вперто бачила Сільвергендівську руку. Їбаний Арасаковський чіп!
— Трясця, — скимно плюнув Ві, чи Джонні.
Якщо Ві, то мотив був розпачливим і втомленим, як Джонні – то хуй знає, але напевно притрушеним. Ві перекотився на спину, насилу дихаючи, і раптом зрозумів, що взагалі себе не контролює. Це смерть. Остання, без перезавантаження, без шансів щось виправити та надерти дупу зрадникам. Все, Ві, прощавай.
— Блять, Джонні… — нажахано пискнув Ві, поки перед очима дедалі темнішало.
І що він хотів сказати? “Я не хочу вмирати” ? “Ти мав рацію: я – довбойоб, Джонні” ? Чи, може – “Подбай про нашу кішку” ? Бля, та Ві не їбе, але він хотів сказати будь-що, що затримало б його дух тут, чи дало надію, що затримує.
— Ти ще не вмираєш, — прогуркотіли зверху, і Ві враз видихнув. — Я підстрахую.
Далі – пітьма.
▒▒▒▒▒▒▒▒▒▒▒▒▒◎
Шепотіння морської піни. Ві відкриває вічі, бачачи жовту стіну, розмальовану графіті. Гарний знак: вже не сміттєві терикони. Попереду, у витягнутій руці лежала помаранчева пляшка пігулок. У його руці – лівій та не залізній. Чоловік із полегшенням всміхнувся: підстрахував-таки. Але, курва, не ті ж пігулки. Ві заплющив очі й гукнув, як то буває з перепою:
— Джонні…
“Ти читати не вмієш” , – проковтнулося головокруттям, коли Ві спробував перевернутися на спину.
— Почуй запах морського бризу.
Трохи здивовано Ві прочинив повіки, сонно озираючись на рокера в пікселях та дещо заламаній перспективі.
— Підводься. У цей час Пацифіка дивовижна, — м’яко вів Джонні, милуючись чимось за балконною загорожею.
— Ісусику… — Ві хрипнув, ловлячи короткий погляд того: — Якийсь ліричний моль дорогою вкусив?
Сміється – значить стабільний. От, що Ві прочитав у мовчанні Джонні, що знов одвернувся.
— Ти просто подиви, потім патякатимеш, — прозвучало якось стишено, неприродно для Джонні.
Ві ледве випрямив спину, здираючись на загорожу, як на Еверест зі зламаними кінцівками.
— Пиздець помотало, бляха, — Ві підтягнувся, нарешті зобачаючи краєвид. — Ледь не вмер.
— “Ледь” , — рівно підкреслив Джонні.
Оптику тіпало божевільним чином, але було чутно, було видно. Сіль осідала на язику, пахнучи нафтовим послідом, що розносився, неначе насіння, присмерковим леготом. У смогу великий сонячний диск уже ховався за небосхил, і напротивагу чітко світлішав на небі місяць. А океан…
— Ти ба яке… — кивнув Ві, мимохіть розслабляючись від споглядання нерухомої, і від того не менш захватної габи. Такої темної, мабуть, від кількості злитого туди лайна. — Дідько… Ти маєш рацію, коли ти маєш рацію.
— Я завжди маю рацію, — голос у Сільвергенда був серйозним, на жарти не налаштованим.
Ві озирнувся, убачаючи в рокері рідкісну задумливість:
— Мрійник, — Ві оцінив напівпорожній-напівзруйнований паркувальний майданчик унизу: притаманно Пацифіці, але ще б конкретики. — Де ми взагалі?
— Старий готель «Софія Пістіс». Наразі ми її єдині гості, — Джонні звернувся до Ві, і в авіяторах блимнуло сонце: — Хочу тобі дещо показати. Рушаймо.
Двічи два чотири, а Джонні поводиться дивно, і, зважаючи на пережите – його теж конкретно потеліпало. Ві опустив очі, бо неприйнятно так раптом погоджуватися, без жодних виїбонів, а ще з жалю до їхнього «розставання» з Альт, якщо так узагалі можна казати про ці, ем, відносно-стосункові взаємини. Рокер не оцінить співчуття. Ві й сам не розумів, чи було це співчуття, чи просто невисловлена подяка на горло тиснула. Він стиснув кулаки, аж допетрав: пігулки Місті. Подяку дозволено відкласти ще на пів століття, й соло відштовхується від загорожі.
— Бачу, хотів закинутися псевдоендотризином.
— Бачу, тебе їбе, — грубо відрізав Джонні, але Ві тему не полишив.
— Бачу, хтось засидівся в тепличних умовах, — він покрокував балконом, керуючись інстинктивною мапою, що була, певно, від Джонні: — Я також маю свої пігулки.
Джонні видихнув:
— Бачу, детективом тобі не стати, — і просто щез, миттю з’являючись поза смітниками, котрі Ві ще треба обійти. — Розумієш, без них у твоєму тілі було дуже легко наїбнутися. Здавалося, що твоє непритомне «Я» мало намір мене позбутися, тож довелося дати йому бій.
Що ж, звучить як добра новина. Подумав Ві та і йобнувся на куті, просто у скло.
— Твоя черга, — рівно кинув Джонні.
— Бачу... — не всі долоні, але пару скалок Ві зібрав, — бля, йди до біса.
Джонні пирхнув. Не без зусиль Ві випростався та, спираючись на стіну, повільно поплентався далі із сипінням:
— І? Ти прийняв пігулку?
— Прошу, — Джонні знову перенісся, звично муляючи зигзагами попереду: — Якби я хотів, зробив би це ще давним-давно. Менше параної, і, може, побачиш, наскільки мені комфортно обмежуватися твоєю довбешкою.
— Піздиш?
Джонні залишив питання Ві на волю розсуду, ховаючи всі докази під заслінкою покерфейсу та авіяторами. Збоїти припинило, й соло насмілився ступати рівно. Дарма: його мигцем прибило назад, і цього разу він скупнувся в застиглій калюжі бруду та блювоти. І знову в зір упала пляшка. Відкорковувалася, але ж Ві зараз – власник свого тіла. Він поміркував.
— Ти засумнівався. Хотів закинутися, але в моменті в тобі прокинулася совість, — Ві піднявся, уважно чекаючи на реакцію.
І Джонні попрямував уперед, не розвертаючись до Ві:
— Ну, виходить, що в Джонні Сільвергенда вона все ж таки є, — він перенісся до вікна, тепер чатуючи там. — Але краще б тобі вірити в більш правдоподібну теорію. В прибульців, наприклад. Чи в бога.
Та Ві ж його наскрізь бачить. Хоча це навіть потішно, як рокер ухиляється від щирої відповіді. Ві всміхнувся про себе, озираючи шмарклі на вікні, що втілювали жалюзі, та Джонні, що втілював дороговказ.
— Лізь через вікно. З цим упораєшся, — вказав він кивком: — Припускаю.
Авжеж, куди ж без знущального додатка. А, може, тут і було з чого познущатися: Ві ніколи так безчесно крізь вікна не проходив. Він аж усвідомив, в наскільки кепському стані перебуває.
— Ну й діра… — розхвалив Ві кімнату.
Джонні зупинився на кухні, звичайно вдаючи, що підпирає стіну:
— Ось тут, де я стою, — не зволікав він, — є сховок. Відкрий його та оглянь вміст.
Побігач так і зробив, доволі легко відколупавши стару заслінку вентиляції. У шпарі зберігався незнайомий пістолет, журнали, якісь сухпайки, і…
— Це твоє? — Ві витягнув два металеві жетони на проблиски світла.
— Колись було… Та тепер уже твоє.
Джонні розлого всівся на стілець навпроти, спостерігаючи згори за Ві, а хлопча щось підзависло. Він усе дивився на жетони та на Джонні, на Джонні та жетони, й не розумів – він один тут.. здивований? Роберт Джон Ліндер. Річ, видається, пам’ятна. За датами – з часів війни в Мексиці. Ві запитав про це і на своє здивування почув відповідь. У форматі розповіді, що ще незвичніше. Джонні бурмотів легко та невимушено, потираючи зап’ясток і так природно ховаючись у тіні, що скидався на звичайного чумбу без потреби в маскараді. Тож Ві слухав, з увагою та розумінням. Карткував жетони пальцями, складаючи пазл Сільвергендівської мотивації.
— …Я б теж зараз полежав, повтикав би на вентилятор хоч до скону, — Ві глянув за спину Джонні, на ту частину кімнати, де якимось дивом досі працював той пропелер, що бентежив у повітрі над матрацом жовто-зелений пил.
— Ось тому я й привів тебе сюди, — голос рокера погрубішав. — Я не хочу, аби ти провів дні чи місяці так, як я колись. А тепер уяви, що ми з тобою разом, пліч-о-пліч, воюємо на війні. Ти б закрив мене від кулі?
Від такого холодного душу Ві враз зніяковів:
— Щ-що за тупе запитання? — нервовий смішок.
— Елементарне…
— Нумо порефлексуємо ще, чи я б трахнув твою дівчину в тебе за спиною! — перебив його Ві.
— Так чи ні, — твердо повторив Джонні, видно, що на взводі.
Ві стиснув жетони й мимохіть відсунувся трохи далі. Блять: запитання, як у дитячому садочку, але чомусь відчувалися, неначе дуло біля скроні.
Соло сковтнув, насмілюючись прошепотіти:
— Я не знаю, Джонні. Це ж теоретична ситуація… — і в кого ще проблеми з щирістю.
— Тобто «ні»?
— Так. Блять – так. Гадаю… Мабуть? — Ві буквально бачив це – “А галасу було” , – за склом авіяторів.
Джонні помітно розслабився, більше розтікаючись стільцем, хоча, здавалося б, куди ще. І клітку свою з ніг улаштував, а Ві хіба що власне серцебиття й чув.
— Ці жетони, — підняв він голову і згодом указав на себе виміреним жестом, — належать людині, що віддала тоді життя за мене. Я міркував про нашу з тобою.. «скруту». І хочу прояснити: я на твоєму боці.
— Стривай… — Ві виставив долоні та блимнув великими очима. — Я, звичайно, розстроївся, але ж, бляха, не настільки.
— Ві, я хочу, аби ти знав: коли настане час, і виникне потреба віддати моє життя за твоє – я згоджуся та зникну. А ці жетони – символ моєї обіцянки, — промовив Джонні так упевнено, точно, сука, про спорт ішлося.
Ві тільки щелепу роззявив:
— Їбать… Я, ем… Я, наче, ем, прокидався не в кодексі честі, — що він верзе? — Типу… Гаразд? Я… Не знаю, бля, типу… — Ві, знаєте, загубив методичку і сидів, як дундук, уп’явшись поглядом у викарбувані цифри на жетонах. — Це круто, що ти такий, ем, відвертий?
Обличчя Джонні перекосило, а Ві побачив у віддзеркаленні «йолопа натурального».
— Відкладемо цю розмову…
Так, будь ласка. Ві не міг повірити. Він – соло. І, якби то круто не звучало, насправді це значило лише «живи сам – помри на самоті», і ніяких їбучих слоу-мо-романтичних самопожертв за його сраку не припускалося.
— Що у нас із Ханако?
— Нам потрібен «Мікоші» і… Вона, типу, може допомогти, — мимрив Ві дещо безтямно.
— Мгм…
Нє, ну Джонні, звісно, легко такими фразочками базарювати – він же ж і так мертвий, а якоїсь ситуації, де життя енграми встає щитом перед людиною – годі й уявляти. Но ця рішучість…
— Маю прохання.
— Так?
Сказати комусь, що віддаси життя за нього – це, взагалі, можливо в Найт Сіті? Бля, та їхня розмова із самого початку нагадувала сюр. Що за маячня взагалі? Ві вважав, що такі речі вимерли та… А, ну та.
— Адам Смешер. Хай там що зі мною станеться, але я хочу, щоби цього уйобка підірвало, розплавило, підсмажило, розчленувало, — однотонно продиктував Сільвергенд, смакуючи кожен із варіянтів.
— Ти.. про той казан без клепок? — відповідав Ві на автопілоті.
— Про гандона, котрий мене вбив, так. І я хочу, щоби з тобою пішла Роуґ, — Джонні глюкнув та потім засвітив своїми черевичками вже на тому кінці кімнати.
Ля, це, що, підійматися треба? Ві якось уже пригрівся, але то й було проблемою. І він не хотів іще сильніше акцентувати на своєму збентеженні від обіцянки рокера, тож підвівся. Глянув на жетони та зрозумів, що не їбе, куди їх ховати. За прикладом Джонні, повісив на шию.
— А сама Роуґ? — типу підтримав він нарешті розмову.
— Ще ніколи мені не відмовляла, — слова справжнього козляри.
— Тобі, — підкреслив Ві. — Чи ти як бачиш? Викласти їй правду-матку та бути посланими в психушку?
— Це і є мій план. Майже, — пішов Джонні тепер у зворотний бік кола, одного з тих, котрі завжди малював ходою протягом розмови, якщо стінка поряд була непідперабельна.
— Що? — протверезівши, Ві остовпів посеред кімнати.
— Ти закинешся псевдоендотризином, і я трохи покерую кораблем, — Джонні зупинився, звертаючись до Ві обличчям, мало схожим на благальні цуценячі очі. Більше як учитель, що всоте повторює хуйню про катети.
— І чому я маю згоджуватися? — Ві схилив набік голову, сподіваючись почути щось логічне.
— Будь ласка? — приснув той отрутою та сам же себе осік: — Я просто швиденько переговорю з Роуґ про Смешера і відразу ж поверну тобі тіло. Щось окрім – зась. Обіцяю.
Прозвучало переконливо. Енграма стихло нервувала, й Ві бачив, як смикано рокер відбивав свій пульс ногою. Для нього рішення Ві було надважливим, як поділ на «до» та «після». Цей чоловік сьогодні витягнув Ві з того світу (декілька разів, якщо враховувати мимовільні інструкції чіпа), й то було вже далеко не вперше. І заклався робити це повік. Бля, та то, виходить, що Ві тут – гандон, зі своїми побоюваннями та недовірою.
— “Щось окрім – зась” ? — зазирнув Ві в авіятори.
— Та, повтори це ще три рази й на ранок обернешся феєю, — закипає Джонні.
— Ти сам це сказав, — востаннє відкарбував Ві, тицяючи на рокера вказівним пальцем, а далі пом’якшився: — Гаразд.
Джонні це чомусь здивувало, що той на мить припинив пританцьовувати. А потім на його обличчі просто розквітла крива всмішка:
— Фа-айно, — Джонні хутко перенісся за вікно, гукаючи: — Рушаймо до «Потойбіччя», соло.
Муркотіння ситого кота, і саме це Ві, що не вміє дякувати, хотів почути.
1. Йдеться про промову в’язня на похороні Джекі назад
2. Тут покликання на фразу Ві, котру ми можемо сказати Такемурі на початку квеста «Авдієнція» назад
3. Йдеться про Ханако Арасаку назад
4. Йдеться про Проксі, надіслану Ханако згодом для особистої розмови назад
5. Йдеться про Гельмана назад
6. Материнська плата назад
7. Йдеться про Плацида назад
8. Події квесту «Людський фактор», перед переходом Ві через Чорномур назад
9. Йдеться про ядерну бомбу назад
10. Ахтунг! Такий розвиток подій у квесті спричиняється иншими виборами, ніж зазначені мною раніше. Перемішано навмисно, з авторської примхи. назад