Chapter Text
Серце шалено забилося, очі швидко розплющилися – з них потекли гарячі сльози. Тіло Мінхо підскочило та трохи пролетіло вперед, майже повністю опинившись на підлозі. Голова сильно вдарилась об ламінат, а очі загубили фокус та межу між справжнім та уявним світами. Чоловік спробував підняти передню частину тіла з підлоги, та через сильне тремтіння в руках і різкий головний біль давалося йому це дуже важко.
Кошмари почали його відвідувати з 17 років. Спочатку вони снились раз на місяць, але з кожним роком вони приходили дедалі частіше та частіше, що вже в його 22 роки він бачить їх кожної ночі. Дні, коли йому нічого не сниться, стали найбільшою мрією. Подекуди з цим допомагали препарати, назначені психіатром, але вони швидко припиняли діяти, і йому знову через деякий час назначали нові ліки.
Мінхо, як гусениця, сповз на холодну підлогу та з ріжучим болем по всьому тілу піднявся, накинув халат, що завжди висів біля ліжка, та пішов на кухню, огортаний місячним сяйвом. Майже всі ночі – це його найкраще освітлення у квартирі, яке освічувало йому дорогу до кухні під час таких нападів.
На кухні, в тумбочці, було спеціально відведено місце для антидепресантів та для інших таблеток, які мають не дати його психічному стану погаршитись. Зазвичай, під час страшних снів він не пив із ліків рівно нічого, але, коли його вивертало шиворіт-на-виворіт, доводилося подекуди через силу вставати та просуватися квартирою: від спальні до темної кухні.
Сідав він прямо біля вікна, щоб блакитне світло падало на його обличчя. Воно не гріло як сонячне, не холодило як захмарена ніч, воно просто приємно не відчувалося, і через це на сам місяць було надто приємно дивитися.